Над планетою — «Левіафан»

ГАЗОВА ЛИХОМАНКА ПАНА ПРЕЗИДЕНТА

Зайшовши до своєї квартири, Ріхтер стягує плащ, падає на канапу і довго бездумно дивиться в стелю. Здавалося б, все лишилося там, за дверима: і Росана, і нічна мандрівка по місту, і дивна зустріч з Гельдою. А отже ніяк не вгамується серце, все рветься, все тріпочеться, прагне простору.

Нащо йому простір, нащо крила? Підрізане воно, немічне, знівечене. Він — одинак, самотній геній, проклятий долею, засуджений на вічні сумніви. Фауст! Нікчемний Фауст двадцятого століття. Ех, немає тут Ганки, немає Крейського. Їм просто і легко. Розклали життя на барви й відтінки. Виліпили з нього високий ідеал справедливості і живуть-поживають згідно з тим ідеалом. Оце, мовляв, добро, а оце кривда. Так слід робити, а так не варто.

Поясніть же йому, Ріхтерові, витлумачте, намалюйте оту ясну картину дійсності. Хай і він затямить собі, де треба йти прямо, а де звертати вбік, згинатися, ухилятися від ударів. Він геть заплутався в круговерті подій, збитий з пантелику, знічений і безсилий.

Неспокій охоплює душу Ріхтера. Ось він підвівся з канапи, підійшов до вікна, втупився непорушним поглядом у холодне безлюддя нічної вулиці. Там глухо і німо. Там тиша взулася в чорні панчохи і блукає між домами, гасячи останні вогники, нагадуючи людям про короткочасність їхнього сну.

Тільки до його, Ріхтерового, вікна не наважується підійти. Бо скільки б не домагалася свого, все одно його серце надто збентежене, надто переповнене тривогами дня, щоб віддатися теплим обіймам спочинку.

Знову була гостра розмова з старим президентом фірми. Той ніби глузд втратив. Ніби якась лихоманка причепилася до нього. Вимагав одвертості і… секрету. Тільки секрету. Тільки формули доктора Браузе.

— Вона у вас, я знаю, — хрипів, тупо дивлячись Ріхтерові в лице.

— У мене немає формули, пане президент, — сказав йому Ріхтер. Сказав спокійно, твердо. Бо ж дійсно не мав ні формули газу, ні остаточних рішень.

Але старий не відставав, не хотів вгамуватися. Перейшов до ділового, батьківського тону. Потираючи захололі, подагрично скарлючені руки, повів мову про те, що він щиро дивується з поведінки свого інженера. Яка йому користь від приховування таємниці? Росіяни її все одно знають. Наука рано чи пізно здійснить відкриття «флегматизації». Так нащо ж грабувати себе? Нащо?

— Пане президент, — запально заговорив Ріхтер. — Не розумію вашого тяжіння до тієї клятої формули. Що вам від неї? Ми будуємо корабель, який дасть вам в тисячу разів більше зиску й честі, ніж сотні формул. Російський газ і є бажана формула.

— Мені набридли ваші балачки! — скипів Кірхенбом. — Російський, російський!.. Доки ми будемо рівнятися на російські винаходи? В космосі — все російське! На полюсі — російське. На дні океанів — російське… Я хочу, щоб моя фірма випускала німецькі дирижаблі.

— Але ж… контракт з синдикатом зобов'язує нас до спілкування.

— А я не хочу спілкування! Чуєте? Не хочу, та й годі.

Ріхтерові тільки тепер ніби проблиснуло в свідомості. Он воно що!..

— Пробачте, наскільки я розумію, пане президент, ви хотіли б узяти спорудження корабля в свої руки, — вигукнув роблено веселим тоном Ріхтер.

— Ну… так. Принаймні у майбутньому.

— Значить, цей корабель ми збудуємо спільно, а наступні — виключно німецькими силами?

— Безперечно, пане Ріхтер.

— Тоді справа розв'язується сама собою, — ніби торжествуючи, промовив Ріхтер. — Доки ми приступимо до закладки нового «Левіафана», росіяни розсекретять свій винахід.

Кірхенбомові урвався терпець. Схопившися з крісла, він «швидко заходив по кімнаті.

— Не знаю, чи ви справді наївна людина, чи ведете якусь підступну гру. Я не хочу ждати. Я мушу виграти час. Якщо у вас є якісь папери Браузе, віддайте їх мені… Гарантую вам абсолютну таємність… Через півроку я матиму свій газ і тоді поведу широкий наступ. Ви станете компаньйоном. Нащо нам росіяни? Всі оті балачки про співробітництво, солідарність, мир?.. Ми завоюємо Аеросиндикат, цю велетенську банківську фірму з її необмеженими можливостями. Наші кораблі — наша влада! Ви уявляєте? Вирішальний вплив у правлінні ВАС! Ми не тільки будемо поставляти кораблі, ми візьмемо в свої руки всі комунікації, всі повітряні траси світу. Пане Ріхтер, вдумайтесь, що нас чекає!

Той в'яло хитнув головою.

— Я розумію. Але, на жаль…

— Знову впираєтесь!.. — Кірхенбом шарпнув до себе крісло, упав на нього. — І все ж таки я вам не вірю. Ви щось приховуєте від нас.

— Дозвольте мені йти, пане президент? — підвівся Ріхтер.

— Ідіть, ідіть! І запам'ятайте: вас чекає не тільки рука вашого шефа, а й шлях до світової слави. Я не втрачаю надії, пане Ріхтер. Ми ще порозуміємось з вами!

Зараз, у своїй маленькій квартирі, Ріхтер особливо гостро відчув привабливість Кірхенбомової пропозиції. Йому навіть захотілося помріяти. А й справді непогана штука! Він — компаньйон президента фірми, ділова людина світового масштабу, він — будує нові заводи… Він…

Стривай, друже. А Густав? Там теж, здається, і слава, і влада, і гроші. І теж дорога у вищий світ. Боже, ну й приперли ж тебе до стіни! Чого доброго, ти ще розірвешся навпіл. Густав, звичайно, — негідник, виродок. І його Фрайвуд — стопроцентний наці. З ними й за один стіл незручно сідати. Дай їм папери Браузе — за півроку матимуть свій «флегматизований водень», розгорнуть будівництво, а там дивись — створять повітряну армаду, і тоді вже ніщо їх не спинить… Жорстокі й бездушні маніяки!..

В кімнаті було душно. Ріхтер штовхнув пальцем кватирку. Отак і його життя, заперте, затиснене в чорній пустці власного спокою. Аж доки скажений вихор подій не вривається в ту пустку. Як тоді, з газом… На тій клятій товарній станції…

Йому знову пригадалась залюднена площа, дикі, озвірілі обличчя асберівських хуліганів, принишклі постаті чиновників з контори… Згадався вихор машин, синіх спецівок…

Хто їх привів? Невже маленький Віллі? Ріхтер кинувся до Крейського, що скочив з приступки, стиснув його в обіймах. «Бруно, милий!..» — «Пробачте, пане головний конструктор, що ми порушили вашу самотність», — вколов його Крейський. «Що це за люди?» — «Ваші друзі, пане головний конструктор». — «Спасибі, Бруно!» Крейський озирнувся навкруги, побачив маленького Віллі і рудочубого Блютнагеля. «Скажи їм спасибі, дорогий Пауль. Твоє щастя, що тебе і твій корабель люблять дітлахи. Доведеться тобі першу команду набирати з молоді».

І враз по якійсь дивній асоціації Ріхтер згадав російського хлопця, що згорів в літаку. Як його звали? Володя… Друг Ґанки Крижанич…. Добре, відчайдушне серце! Кинувся в саме пекло, щоб врятувати чужу дитину… І цей Блютнагель чимось схожий на Володю. Завзятий, милий, симпатичний. Треба буде придивитися до нього.

Якось Крейський розповів Ріхтерові про цього рудочубого Ганса дивну річ. Одного разу хлопець наткнувся в трюмному відсіці «Левіафана» на льотчика Штосгауера.

— Що вам тут треба? — напосівся на нього Ганс.

— О, пане пролетар! — саркастично вклонився йому Штосгауер, всією своєю поведінкою виявляючи до Блютнагеля цілковиту зневагу. — Знайомлюся з результатами вашої праці. Попередня, так би мовити, експертиза.

— Стороннім ходити тут невільно, — нахмурився Ганс. Він не хотів бути грубим, бо знав, що Штосгауер може йому міцно насолити.

— Ви вважаєте мене стороннім? — набундючився Штосгауер.

— Так, пане.

— Те ж саме я можу сказати про вас.

— Навряд, пане… ми будуємо цей корабель…

— Ха-ха! Наївне пролетарське уявлення про справедливість! — їдко розреготався Штосгауер. — Може, у вас і акції є? Це модно тепер! Співдружність капіталу й труда… — Він враз перейшов на серйозний тон. — Так ось що, друже. Раджу вам бути дещо скромнішим у ствердженні власної особи. Корабель належить Німеччині, в першу чергу її достойним представникам, а не тим, хто мріє про інтернаціональне братерство народів! І за кермо «Левіафана» сяде перший той, хто вміє літати, а не закручувать гайки.

Гансові одразу ж згадався міський стадіон, чорний Штосгауерів шолом з білим хрестом, і, почуваючи, як давня ганьба знову заливає йому краскою щоки, він промовив загрозливим тоном:

— Більше вам не вдасться мене одурити, пане авіатор. Це не міський стадіон і не авторегбі. Тут б'ються за всіма правилами честі. Побачимо, хто перший сяде за кермо.

Відтак Ганс зовсім втратив спокій. Записався до якогось приватного аероклубу, почав вивчати тонкощі вищого пілотажу. І десь за місяць інструктор, враховуючи особливі здібності й наполегливість хлопця, взяв його з собою в пробний політ.

То була радість для всього цеху. Їхній «рудочубий» піднявся в повітря. Принаймні власноручно взявся за кермо машини.

Ще місяць — і Гансові було дозволено спробувати перший самостійний політ над рідним містом. Хлопець став серйозний і неквапливий, а при зустрічі з Штосгауером — навіть зверхньо-поблажливий. Він почував себе володарем неба і, звичайно ж, — володарем наймогутнішого корабля в світі — «Левіафана»…

Ріхтер притискується головою до холодної шибки, голова ніяк не прочахне. Думки насуваються, плутаються, туманіють… І він ще міг вагатися! Потягнуло до розкошів… Чого варті ці розкоші, якщо йому доведеться розлучитися з своїми друзями? Штовхнути їх у прірву злиднів воєнних лихоліть, мороку!..

Треба лягти в постіл, прогнати всі химери, забутися в солодкій знемозі. Бодай уві сні. Бодай у примарному, царстві самотності й тиші.

… Десь унизу чути обережні кроки. Грюкнули двері «Може, то Гельда повернулася додому?»

Дурниці! Яке йому діло до зухвалої дівчини? Бандитка, асберівка… Слід би донести на неї в поліцію… Ні, тільки не в поліцію! Вона ж урятувала його від смерті…

Сон важко лягає Ріхтерові на плечі. Стає затишно тепло. «Вона таки мила, — думає він засинаючи. — Колись поговорю з нею… І все буде добре, все буде чудово.»

Біля ліжка стоїть чорна тиша, кладе Ріхтерові оксамитові пальці і гасить останні відблиски думок.