Над планетою — «Левіафан»

ДОУЕЛЛ РЯТУЄ ЛЮДИНУ

Неймовірний день випав сьогодні Патріку Доуеллу. Вперше за все своє життя він, стопроцентний бізнесмен і політик, людина загартованого серця, піддався сентиментальним настроям. Такого ще з ним ніколи не було. Зламавши всі свої правила й звички, Патрік літає по місту, обдзвонює всілякі контори й агентства. Він шукає Гельду Губмахер. Вперто шукає, не шкодуючи сил, часу і вміння. Шукає тому, що рівно через дві години Гельду Губмахер буде забито, знищено, викреслено зі списку живих.

Все почалося з короткого дзвінка, із звичайної службової розмови. О восьмій ранку Доуелл був уже в своєму бюро, гортав його папери, уважно вислуховував звіт агентів. День як день. Із своїми загадками, із своїми несподіванками й примхами.

Раптом брязнув телефон. Патрік здригнувся і невдоволено взяв трубку. Ранкові дзвінки мало віщують приємного.

— Алло, Доуелл слухає, — буркнув він.

Дзвонив старший слідчий Фрідель, дуже тихий і непоказний з виду чоловічок. Ось уже кілька тижнів Фрідель сидів, добре замаскувавшись, у кімнатці по вулиці Трьох капуцинів і з допомогою електронної апаратури фіксував з невеликої відстані все, що діялося й говорилося в штабі асберівського ордену. Дзвоник Фріделя трохи сплутав плани Патріка Доуелла. Він саме збирався набрати номер вілли Вальтера Кірхенбома і розпитати в нього, що там чути із здачею корабля, чи не приїхали ще повноважні експерти з Нью-Йорка?

Фрідель, ніби вгадавши настрій свого шефа, не став розпатякувати про сторонні речі і коротко доповів, що за останній день у штабі ордену ніяких особливих подій не відбулося.

— Можу зачитати короткий звіт, але все це звичайні, буденні речі, шеф, — сказав він тоном довіреної людини. — Всілякий дріб'язок.

Доуелл глянув на годинник, млісно потягнувся.

. — Знаєте що, Фрідель… Подзвоніть мені за годинку. Тоді й почитаєте.

— Гаразд, шеф, — відгукнувся із службовою готовністю його помічник і хотів був покласти трубку, як зненацька щось зойкнуло в його апаратах, почувся гелгіт голосів, і Фрідель закричав у трубку — Стривайте, шеф! В апараті шум… Ці дияволи чогось з самого ранку збираються в штабі. Мабуть, у них буде екстрена нарада. Не маєте бажання послухати?

Доуелл насторожився.

— Переключіть на мене! Ведіть запис!

Він забув про Кірхенбома, кожною клітинкою тіла, кожним нервом став знову детективом. Якимось внутрішнім чуттям здогадувався, що асберівці готуються до серйозної операції, що вони неспроста зібралися на термінову нараду саме в день приїзду міжнародної комісії Аеросиндикату, в день урочистої передачі «Левіафана».

Бувалий детектив, шукач грізних таємниць і інтимних салонних загадок, він знав, що зараз кожна деталь може мати вагу золота. Його досвідчений розум розкинув свої тенета, його серце наперед розкошувало від утіхи.

І ось тут він почув ім'я Гельди Губмахер. Говорив секретар ордену Гуго Штраус:

— Далі зволікати небезпечно. Губмахер знає надто багато, панове. Може, я помиляюся, але мені здається, що вона в усьому відкрилася Ріхтерові. Через дві години її треба ліквідувати. Негайно ж після акції «Голуба надія». Брате Сімонський! Ліквідація доручається вам. Я наказав Губмахер після зустрічі з Кремпке чекати нашого вістового, який начебто має завезти її в штаб для прощальної аудієнції. Для полегшення справи можете ще раз запевнити и, що орден не змінив свого рішення: закордонний паспорт готовий, винагорода також. В машину і подалі від міста… Дівчина спритна, вміє оборонятися… Якщо поліція знайде сліди…

— Ніяких слідів, брате секретар! — вигукнув ображено інший голос. — Орден не вперше доручає мені такі делікатні справи. Хай бог прийме безневинну душу нашої дівчинки!

— Багато говорите, Сімонський! — гримнув на нього Штраус. — Ми чекаємо від вас відомостей не пізніше дванадцяти двадцять. Ідіть і дійте!

Грюкнув стілець, хряпнули двері. Певно, той, кого звали Сімонським, вийшов на завдання. Своє діло він мав зробити за дві години… Зараз було двадцять по десятій… Патрік Доуелл відключив апарат, сперся головою на руку. Думка його перенеслася до Гельди, згойднула в душі якийсь легкий смуток. Доуелл згадав обличчя дівчини: втомлені очі, худеньку шию, загострене підборіддя… «Жаль, дуже жаль, коли люди гинуть в такому віці, — промайнуло в голові старого детектива. Відкинувшись на спинку твердого, солом'яного крісла, він спробував зосередитись на чомусь іншому. Ліквідація ординарного асберівського агента, зрештою, його мало зачіпала. Але біляве волосся знову вималювалося перед зором, і він навіть почув тонкий запах парфумів, лоскітливий і хвилюючий. Йому ще дужче стало сумно, щось навіть дряпнуло по серцю. — Бідна дівчина! Якщо її попередити, вона, звичайно, врятується… Тільки попередити — і все. Хай собі живе, насолоджується життям, яке й без того надто отруєне людською ворожнечею».

Патрік Доуелл подзвонив на завод Кірхенбома, попросив викликати до телефону Гельду Губмахер. Довелося довго чекати — на заводі ждали іноземних гостей, всі мали доволі своїх клопотів, і ніхто не хотів відриватися від діла.

— Хто просить? — поцікавився жіночий тенор.

— Скажіть… в кримінальної поліції, — збрехав навмання Доуелл.

— Ах! Вибачте!.. Одну хвилинку!..

Знову потягнувся час, напоєний тривогою й ваганням, знову в душі Доуелла згойднулася болісна роздвоєність. Він не любив піддаватися сентиментам, сфери чисто інтимного життя його мало тривожили, якщо в тих сферах він не знаходив поживи для свого прискіпливого, аналітичного розуму.

Раптом у трубці озвався голос Кремпке:

— Директор слухає. Вам потрібна Губмахер?

— Так… якщо можна…

— Гельда Губмахер захворіла… — голос директора затремтів від напруження. — Недавно пішла додому… А в якій справі?.. Може, я передам…

Доуелл злісно кинув трубку на важелі. Що там він передасть, цей товстопикий!.. Доуелл давно мав його на оці, давно відчував в особі директора вельми підозрілу людину. Бракувало тільки прямих доказів, щоб до кінця розкрити його. Жаль дівчини! Кожна втрачена хвилина може коштувати їй життя. Бреше товстопикий!.. Затіяв якусь каверзу, відіслав дівчину подалі і тепер потерпає при одному слові «поліція»… Але її треба знайти… Вона ж мусить десь бути… Мусить зникнути, доки не пізно…

Справа починала не на жарт інтригувати його. Жаль до дівчини поволі переростав у азарт мисливця. Всі коліщатка його натренованої, шерлок-холмсівської психіки прийшли в рух. Спочатку він хотів послати за нею свою людину, щоб тут, у конторі, розповісти їй правду. Потім відкинув цей варіант і став лихоманково шукати інший. Адже Гельда нікому не повірить, вона вкрай знервована, вона жахається власної тіні. Тільки він міг би врятувати її. Поїхати і врятувати.

Поїхав до неї. Зайшов у дім, постукав у підвальне приміщення. Але двері з латунною табличкою не одізвалися на його стук. За чорним дерматином зачаїлася ляклива пустка.

Він знову подався в контору. Викликав своїх найдовіреніших агентів, дав усім завдання. Шукати Гельду Губмахер; Негайно шукати! По місту, по установах, по барах…

Через півгодини знову вирушив до Гельдиного дому, злісно шарпнув до себе двері і… мало не полетів сторч головою вниз по крутих сходах, що вели у вогке, напівтемне приміщення.

Біля столу сидів хлопчик. Перед ним купкою лежали книжки. Він щось читав.

— Ти…

— Я — Віллі.

— Ти не брат Гельди Губмахер?

Хлопчик закрив книжку, встав перед високим джентльменом.

— Я її брат.

— Тоді ось що, Віллі. — Патрік Доуелл щільно закрив за собою двері. — Сідай і гарненько слухай, що я тобі скажу. Тільки не лякайся. Будь мужчиною! Ти мені допоможеш у важливій справі. Ми мусимо знайти твою сестру. Розумієш? Мусимо її знайти. Бо якщо ми її не знайдемо… — Він пильно глянув на русяву голівку. — Одним словом, одягайся! Життя Гельди в твоїх руках, Віллі.

Важко сьогодні Бруно Крейському. Хворий він, ледь-ледь іде, ледь пересуває старечі ноги. Лежати б йому вдома, в своїй маленькій, затишній квартирі, ковтати пілюлі, гріти ноги, згадувати молодість. Товариші по партії оберігають його, кажуть, що вже своє одробив на мітингах, і по в'язницях, і по судах. Йому, мовляв, потрібний тепер спокій і чиста голова, щоб міг він працювати над прекрасним витвором Ріхтерової фантазії, щоб пильно стежило його серце за витівками асберівських молодчиків.

Ось і сьогодні: хворий, а йде Бруно Крейський на завод. Іде до свого друга Ріхтера, щоб разом із ним провести нелегкий, радісний день оглядин іноземними гістьми чудового красеня, їхньої мрії — «Левіафана». Приїхала делегація інженерів з Нью-Йорка й Москви, будуть приймати корабель, готувати його до підйому в повітря. Хіба ж можна в такі хвилини вилежуватися в теплому кубелечку?

Уже близько завод. Уже й видно знайому браму. Там, за брамою, мов сніжна гора, мов куповиння хмар, здіймається над дахами будинків корабель-велетень. Очі Крейського здалеку пестять сріблястий тулуб, насолоджуються величними, розкішними формами «Левіафана».

Тільки чому це біля заводської брами стільки машин? Ах, да! Гості! Сам статс-секретар по зовнішній торгівлі мав прибути з столиці. Що не кажіть — оформлення найбільшої за останні роки міжнародної торговельної операції.

Ой, як же сяє красень «Левіафан»! І люди на вулицях ідуть, мов п'яні, мов зачаровані його сяйвом. Всі дивляться тільки туди, тільки вгору… Стривайте, ще як здивуєтесь, коли полине наш милий чарівник до сонця! Засліпнете, людоньки, повмираєте з подиву! Стривайте, стривайте, ще буде вам і радості й сміху. Ще не раз…

— Дядьку Бруно!.. Дядечку!..

І тут старий чує, як щось тепле, стрімке б'є йому в груди. Білява голівка Віллі припадає до нього. Що сталося? На ньому лиця немає!..

— Віллі…

Віллі задихається. Груди його працюють, мов повітряна помпа, вуста то розкриваються, то стулюються, очі блукають.

— Ходімте… дядечку!.. Ой, ходімте!..

От зовсім з глузду зсунувся парубчак. Та в чому річ? Невже ж не можна спокійно пояснити, в чому річ?

— Дядечку Бруно… Її… уб'ють!

— Кого?.. Кого уб'ють, Віллі?

— Гельду.

На обличчі Крейського гасне вираз подиву. Тривожно зсуваються брови. Кмітливий Віллі не буде даремно кидатися словами.

— Давай поговоримо спокійно, — каже Бруно Крейський, беручи хлопчика за плечі і дивлячись йому в обличчя. — Викладай все по порядку!

І тоді до них підходить високий джентльмен із стеком і коректно схиляє перед Крейським голову. Говорить тривожним, квапливим голосом, що він хотів би знайти Гельду Губмахер або когось із її друзів. Бо може статися біда. Кримінальні авантюристи, з якими Гельда нерозсудливо підтримувала сумнівні зв'язки, задалися метою вкоротити їй віку.

— Я — друг її батька, — сказав, бліднучи, Крейський. — Що сталося?.. Звідки ви знаєте?..

— Шукайте Гельду! її життя в ваших руках… Їй треба негайно зникнути! — Доуелл відкрив дверцята машини, нахилив голову в чорному циліндрі. — Але будьте обережні. Вони не забувають і про вас, пане Крейський.

Ревнув мотор. Довгастий профіль проплив повз інженера, циліндр тьмяно блиснув за склом.

І вмить в душі Крейського прорвалася буря. Він заторсав Віллі, притягнув його до себе.

— То що ж там сталося?.. Хто він?.. Кажи швидше!..

У Віллі шерхли губи, він ледве видавлював із себе слова:

— Не знаю, дядечку… Прибіг до нас…

— Цей пан?

— Так, цей пан. Наказав попередити Гельду, щоб сховалася, нікуди не їхала. Вістовий від пана Густава хоче завезти її в штаб… Вони… уб'ють її. Повезуть на розправу…

В одну мить Крейський осягає весь жах небезпеки. Не треба йому пояснювати, хто завезе її на розправу і за що їй вготовано таку долю. Ріхтер не приховував від Крейського Гельдиних вагань, її пізнього каяття. Тепер за все це — розплата. Вовча помста… Він безпорадно озирнувся навколо, ще не знаючи, що має діяти. Раптом згадав: вона ж десь була тут! Він бачив її… Кілька хвилин тому. Вибігла з управління, мов за нею поліція гналася, схопила таксі і кудись майнула. Напевно, додому. Назустріч тим негідникам…

— І ви не лишили вдома навіть записки?

— Ні, дядечку…

Хлопця тіпала пропасниця, очі переполошено стріляли на всі боки, шукали Гельду.

В свідомості Крейського блискавично визріває рішення. Негайно машину! Вони встигнуть її наздогнати…

Крейський перебігає очима по рядах лімузинів, по присадкуватих «опелях»… Здається, побачив… Ось він, «корабель» Ріхтера. У Крейського є од нього ключі.

— Сідай! — хряпають дверцята, і чорний «шевроле», як грізний піратський фрегат, випливає на широку площу.

Онде й дім Губмахерів. Крейський тисне на газ, обганяє інші авто, розсіює навколо бризки мокрого снігу. Швидше, швидше!.. Біля тротуару притиснувся, скромний «опельок». Хтось сідає в нього: світле волосся, тоненька талія, хапливі рухи… Гельда! Вона, вона… Крейський підлітає, хоче відкрити свої дверцята, вискочити, гукнути. Але… пізно!

«Опельок», мов оперіщене лозинкою цуценя, сіпається в бік від тротуару, чути тоненький зойк мотора, хмарою злітають бризки, і прудкі колеса вже котяться геть. Крейському холоне в грудях, він ледве бачить вулицю, майже сліпне, чманіє.

— Забрали! — пискляво вигукує Віллі. — Дядечку!.. — Вони забрали її!..

Тоді Крейський виводить свою машину на середину вулиці і, не втрачаючи з очей жовту пляму «опеля», летить за ним. Руки його здерев'яніло вчепилися в кермо, серце гупає в грудях. Швидше, швидше!.. Як їх спинити? Як гукнути тій бідній дівчині, щоб вона знала страшну правду? Крейський невідривно стежить за в'юнким «опелем», рвучко повертає в різні боки кермо, гониться за череватою машиною. Він ні про що не думає, він безсилий чимось зарадити лихові. Він просто їде, він мусить тримати в полі зору оту жовтогарячу пляму, оті чорні, миготливі колеса. Гнатися до останку. Гнатися, гнатися, гнатися…

Будинки пролітають мимо, перехожі шарахаються вбік. Поліцай закричав щось услід, але жовтий «опель» пхається далі, обминає інші машини, виривається за місто. Якщо його зараз не спинити, він загубиться в завулках, і тоді кінець.

Крейський згадує раптом обличчя поліцейського, згадує, як той погрозливо махнув їм услід. Поліція! Тільки вона допоможе!

Попереду залюднене перехрестя, тіснява машин, автобусів, трамваїв. «Опель», як і раніше, проштовхується вперед, шукає собі щілинку, ось-ось щезне за муром транспорту.

Руки Крейського вп'ялися в кермо. Очі звузились.

— Віллі!.. — майже стогне «він. — Руки вперед, голову назад!.. Назад!..

На повному ходу він б'є своїм бампером маленького «опеля», розвертає його впоперек вулиці. Вереск гальм, свистки поліцейських, нажахані очі людей. Кров струмує з розбитого чола Крейського. Віллі вискакує з кабіни, кидається до «опеля» і, побачивши Гельду, припадає їй до грудей.

Кілька поліцейських вже оточили череваня, інші — витягують на тротуар непритомного Крейського. Натовп вирує, стогне, переливається.

— Гельдо!.. Гельдусю!.. — шепоче Віллі, обнімає її обома руками.

— Хлопчику мій…

— Гельдонько, швидше! — майже плаче Віллі. — Я все тобі розповім. Тікаймо швидше! Тікаймо!

І, поки поліція з'ясовує причини аварії, поки санітари вкладають на ноші закривавленого Крейського, поки розлючений черевань, розмахуючи своїми документами, лаючись і погрожуючи поліцейським, намагається вибратися з натовпу, Гельда, притиснувши до себе хлопчика, перелякана, з передчуттям непоправного лиха, тікає кудись у залюднену вулицю, подалі від страшного череваня, який віз її за місто на смерть і розправу в ім'я заповітів «Білої зорі».

Тріумфальний підйом корабля мав відбутися рівно о дванадцятій. Приїхавши на завод раніше, ніж завжди, Ріхтер прискіпливо оглядав механізми штурманського вузла, які його чомусь найбільше непокоїли. В останню мить йому здалося, що там не все гаразд, що, може, саме в хвилини підйому лінії пілотажного управління вийдуть із ладу і корабель захрясне серед потужних риштувань або ще гірше: піднявшись над землею, вирветься з людських рук, зламає людську волю, і тоді станеться непоправне лихо, перше й останнє лихо в історії новітнього дирижаблебудування.

Комісія експертів Аеросиндикату прибула об одинадцятій тридцять — шість чорних машин вкотилися на територію заводу, пронеслися по головній бетонній магістралі і, ніби уткнувшись у гумову сітку, завмерли біля сяючого склом приміщення контори. В самій появі машин вчувалося наближення нової хвилини, і тисячі людей відразу ж осягнули це, бо з усіх кутків, з кранів, риштувань і ангарів потягнулися сині спецівки, потекли струмочки радості, нетерпіння, надії.

Гостей зустрічав Кремпке. До невпізнання блідий, з лякливо настороженими очима, він вийшов на сходи, гостинним жестом руки запросив іноземців. Єдиній дамі, яка була в групі, він поцілував кінчики пальців, ще й по-лицарськи схилив перед нею голову.

Ганка Крижанич (а це була вона!) стримано посміхнулася, її очі вже блискотіли радістю, віталися з другом.

— Драстуй, Пауль!

Вона йшла спокійно, з гідністю (як і личить членові такої комісії!), але очі й голос не підкорялися їй. Ріхтер спочатку взяв її за руку, стиснув до болю і враз, не стримавшись, міцно обняв.

— У вас за звичаєм цілують тричі?

— Тричі! — мало не задихнулася в його обіймах Крижанич.

Він усі три рази поцілував її в губи.

— Ти ніколи не відзначався гостротою пам'яті, — засміялася. Ганка і мимоволі почала причепурювати собі зачіску, скуйовджену бурхливою атакою конструктора. — Ну, поздоровляю, поздоровляю! — Експерти тим часом піднялися по сходах і черідкою стали заходити до кабінету директора. Ганка з дівочою пустотливістю потягнула Ріхтера за собою. — Ходім, бо мене викреслять із списку делегації. І знай: ніяких пільг, ніяких поступок!

— О да! — прискорив за нею крок Ріхтер. — Всесвітній Аеросиндикат не пробачить нам фамільярності.

Почалася офіціальна церемонія. Як і всі церемонії, вона була дещо задовга і дещо кумедна. Недарма ж французький письменник-авіатор Екзюпері, потішаючись над дорослими, казав, що їм притаманна властивість бути трохи казеннішими, ніж вони є насправді. Ось і зараз, слухаючи привітальну промову статс-секретаря Кремера (з самої столиці прибув сановний державний муж!), експерти вдають із себе дуже поважних, бундючно дивляться в сухотне лице промовця, величаво кивають головами, а очима так і стріляють на вікна, так і прислухаються до заводських шумів. Де він, той корабель? Пустіть їх скоріше в каюти, в гондолу, на оту сріблясту гору, що ледь бовваніє між голим віттям дерев!

Дівчатка у білих фартушках (істинно німецькі весталки!) принесли на срібних теках вина, частують гостей, стріляють крізь золотаві напої іскорками своїх очей.

— За шановних дам, панове! — підкинув товсту руку з чаркою Кремпке.

— За успіх фірми! — відповів хтось з-поміж гостей.

Кремпке перехилив чарку, спазматично ковтнув вино, що вогнем обпекло йому горло. Успіхи фірми! А може, успіхи отого розбещеного плебсу, що юрмиться зараз біля контори, що галасує біля стапелів, справляє шалені оргії радості й тріумфу?.. Кремпке кривить в усмішці обкусані до крові губи, намагається бути якомога привітнішим, хоч йому це мало вдається… Погляд його ковзає по кімнаті, перескакує з обличчя на обличчя… Репортери, кореспонденти, писарчуки… О, клята, всюдисуща братія! й сюди знайшли дорогу… На тому світі не сховаєшся від них… На тому світі?

Що це він подумав? До чого тут «той світ»? Хай про нього клопочуться людці з Аеросиндикату. Недовго їм лишилося топтати грішну землю…

Кремпке непомітно вийшов з кабінету, пробіг хол і вскочив у свої маленькі робочі апартаменти. Там на Нього чекала Гельда. Обличчя в неї змучене, в кожній рисочці — нетерпіння й болісна надія…

— Пані Гельдо, де подарунок?

— Ось тут… у сейфі, пане директор…

Вона дістала картонну коробку, вийняла з неї сріблястий макет «Левіафана». Директор обережно, ніби торкаючись до розплавленого металу, поставив макет на стіл, повернув його на всі боки, перевів якийсь важілець, натиснув кнопку. Гельда чує його нерівне дихання, бачить краплини поту на горбастому чолі, на набряклих віях, навіть на м'ясистому носі.

— Розкішний механізм! — видавив із себе Кремпке, погладжуючи макет рукою. — Буде чудовий сюрприз для наших гостей. Спочатку гімн Німеччини, а потім — гімн миру. Жаль віддавати таку річ… Ну, от що, пані Гельдо. Рівно через десять хвилин можете принести його до нас. Але не пізніше!

— Слухаюсь, пане директор.

— Поставите на стіл, і ви вільні. — Підморгнув загадково й приязно. — Тільки не забудьте, який у вас сьогодні день. Наші друзі влаштують вам справжній банкет. Ви заслужили цього, Гельдо! Іноземний паспорт готовий. Величезна грошова винагорода і… кохання! — Він похопився, став суворим, швидко пішов до дверей. — Не забудьте ж: рівно через десять хвилин!

Повернувшись у прийомну залу, Кремпке непомітно втирається в натовп, підходить до стола (статс-секретар Кремер саме виголошує новий тост!), обводить очима гостей. Всі тут, всі разом…

Оплески вирвали його з задуми. Він згадав, — що належить ще владнати деякі формальності.

— Панове, — заговорив він силувано спокійним голосом, — хоч всі документи підписані у високих інстанціях, мені доведеться просити вашої ласки поставити свої підписи на деяких незначних папірцях здачі-прийому. Прошу представників преси вийти з залу. А дорогих гостей — підійти ближче до столу!

Репортери розчаровано опускають апарати, покидають кабінет. За вікнами біліє корпус «Левіафана», чути багатоголосий гомін. У Кремпке все дужче тіпається вія. «Чому немає Кірхенбома? Занедужав? На своє щастя занедужав! Але ж як бути? Що вони мені скажуть? Зараз Гельда принесе презент, і доведеться негайно іти… Десять хвилин — і ці дурні залишаться на божу ласку…»

Кремпке знову глянув на годинник, стрельнув очима в бік статс-секретаря. Той марудно, не кваплячись, ставив свій підпис під якимось документом. Нарешті підійшов директор.

— Прошу, пане директор, тепер бракує тільки вашого підпису, — заявив Кремер.

Кремпке нахилився, непевною рукою почав виводити свій підпис. Карлючкувата лінія полізла вбік, загнулася хворобливим зигзагом. Кремпке важко засопів, проковтнув липку слину, випростався.

— Прошу, пане директор! — почув він біля себе Гельдин голос. Дівчина стояла, тримаючи на витягнутих руках білий макет «Левіафана». У Кремпке щось обірвалося всередині, він відсахнувся і якось інстинктивно схрестив на грудях руки.

— Поставте!.. Спасибі вам!..

Майже незрячими очима Кремпке бачив, як Гельда легко і вправно поставила макет на стіл, як вона з викликом глянула на гостей і, з погордою несучи свою гарну біляву голівку, рушила до дверей. Залишалося десять хвилин. Останні десять хвилин, які відділяли цей кабінет, цих людей від… Кремпке перевів погляд на модель, дивну, граціозну, делікатну річ, яка, ніби хизуючись своїми витонченими обрисами, сліпучо сяяла своєю сріблястою білизною.

Гості щільніше зійшлися навкруг стола, зачаровано оглядали іграшку. Забули про документи, про час. І раптом…

Рвучко розчахнулися двері. В кімнату вихором влетів Кірхенбом.

— А-а!.. Ви!.. — гарикнув він у натовп, роздивляючись запаленими очима навкруг себе.

Статс-секретар закліпав білими віями.

— Що з вами?.. Ми втратили всяку надію…

— Надію?.. Мовчіть про надії!.. Геть надії й. сподіванки!.. — заверещав Кірхенбом, буряковіючи в пароксизмі люті. — Ніяких надій, доки серед нас живуть потвори!.. Поки ми пригріваємо мерзенних виродків…

Він побачив Кремпке, схопив його за відлоги піджака.

— Тварюко! За все віддячив компанії… Злигався з ними?.. А я вірив, душу відкривав тобі… — Враз Кірхенбому ніби щось сяйнуло в голові, він обернувся до експертів, заговорив трохи стриманіше — Пробачте, панове!.. Я щойно дізнався про страшну зраду мого директора… оцієї жалюгідної бестії!.. Я дізнався, що в день передачі корабля він вирішив замахнутися на наше життя… Я радий, що все добре… Але в ім'я вашої безпеки, панове, я мушу викликати поліцію, тут буде зроблено ретельний обшук. Спокійно, панове!.. Я певен, що небезпека минула. Доки з нами Кремпке, нам нічого не загрожує. Підлі боягузи не здатні на героїчну самопожертву.

В кімнаті зчинився шум. Дідусь впустив на підлогу окуляри. Хтось кинувся до вікон, хтось видавив ліктем шибку… Ріхтер з. Ганкою відступили в куток кімнати, притиснулись одне до одного.

Кремпке, вловивши мить, нагинці юркнув до дверей. Він знав, що стрілка на годиннику відлічує останні хвилини, що зараз…

— Стій! — наказав йому Кірхенбом. Догнав його і вчепився в лікоть. — Застрелю, як пса!

— Пане президент… я мушу… — Кремпке спробував вивільнитись із цупких рук Кірхенбома. — Це наклеп… Треба викликати поліцію…

— Назад! Поліцію вже викликано!

— Ви не смієте… ви…

— Буду стріляти, — зашипів Кірхенбом, виймаючи маленький, поцяцькований перламутром пістолет. — Ну?

У Кремпке, очі аж збіліли, кудись провалились у чорні виямки жаху. А час летів, секунди падали у прірву, і смерть насувалася, як ураган.

Тоді Кремпке, сатаніючи з відчаю, штовхнув Кірхенбома в груди й побіг до дверей. Кірхенбом вистрілив йому в спину — раз, удруге. Хотів стріляти ще, прошити кулями всю цю важку, незграбну тушу, але інший постріл, мов вибух стотонної бомби, струсонув кабінет, ударив в стіни, розкидав тіла.

Чорний гуркіт понісся над заводом. Земля важко зітхнула і завмерла в німотній тиші.

Ріхтер лежить навзнаки серед потрощених меблів, в бік йому впирається якась гостра деревина, ноги, ніби розчавлені, тупо ниють. Розплющив повіки, напружив думку. Живий?

Його підводять, обтрушують, тримають за лікті. Він бачить поліцейських, робітників…

— Що сталося… Де я?..

Думка поволі виборсується з хаосу, намацує твердий грунт. Люди в плащах квапливо фотографують його, щось записують у блокноти. Їм дуже, мабуть, кортить увічнити його саме зараз, в цій чорній пустці, розтерзаного, приголомшеного, напівживого… А йому ж треба йти, треба дізнатися, де вона… що з нею… Чи, може, запізно вже взнавати?

— Убито президента компанії Вальтера Кірхенбома і статс-секретаря Франца Кремера, — гукають у холі.

— А ще?

— Убито професора Уілсона.

— Поранені?

— Двоє чоловіків і росіянка.

— Ні! Росіянка знепритомніла…

Млість підкочується Ріхтерові до горла. Він суне до дверей, іде, мов привид… Виставив наперед руки, розштовхує репортерів… Знепритомніла… Де?.. Де?..

Просто в груди йому стріляє кінокамера, строчить кулеметним вогнем, сліпить нахабним оком.

А він іде, іде, іде…