Над планетою — «Левіафан»

ЗАМАХ

Це було півгодини тому. Може, місяць, рік, два… Час втратив усі виміри, лишилося тільки почуття втрати. Літак відірвався від землі, розтанув у просторах нічного неба. Ганка Крижанич, товариш і спільник, була вже далеко, по дорозі в Москву.

Він вийшов у хол, підняв очі до великого настінного годинника. О другій ночі вона буде в Москві. Як мало важить простір у наш час. Година польоту. Стрибок через прірву неба і — все.

— Пане Ріхтер!

Голос збоку, владний, глухуватий, з нотками нетерпіння.

— Я — Ріхтер. — Він дивиться на високого, в шкіряному плащі чоловіка — кущуваті брови, вивчаючий, затаєний погляд.

Незнайомець сухо посміхнувся — так посміхаються актори на сцені: лише шорсткими, немов задубілими губами. Очі ж з-під кошлатих брів гостро вивчають Ріхтера. Ріхтер мимоволі втягує голову в плечі, м'язи йога тужавіють, все тіло свинцево важчає. Десь він бачив цього типа. Здається, в домі президента Вальтера Кірхенбома.

— Мене послано за дорученням шефа, — чоловік постукує пальцями по годиннику. — Вас чекають на банкеті, пане Ріхтер. Час, пане Ріхтер.

Ріхтер звів плечима. Невже навіть зараз, о цій неслужбовій порі, час має якесь значення?

У незнайомця нервово звузились очі, він озирається навкруги, говорить владним, дещо таємничим голосом: час має певне значення, особливо зараз, якщо врахувати вимогу пана президента і той факт, що на віллі пана президента зібралися представники ділових кіл міста.

Святкового настрою як не було. І ніжний смуток геть розвіявся, спопелів під свинцевим поглядом людини, в чорному. Ріхтерові нагадано про його — службові обов'язки. І представники ділових кіл ждуть на нього. Ну що ж, інженер-конструктор «Левіафана», якому щастя не вельми щедро дарує усмішки, повинен пам'ятати про своє місце в житті. Він завжди готовий до послуг шефа.

— На жаль, моя машина сьогодні…

— Зайві турботи, пане конструктор, — вигукнув з полегкістю чорнобровий. — Прошу ласкаво, пане конструктор. Машина біля парку…

Чорний плащ, вузькокрисий капелюх з хвацьким пером, грубі черевики — в усьому настирлива сила. Ріхтер почуває себе мало не бранцем чорнобрового, він уже весь в його владі, віддається їй покірно, бездумно, навіть з полегкістю.

Ось і авто. Хтось підступає збоку й запобігливо відчиняє дверцята. До послуг пана конструктора! Час не жде! Темний кузов припрошує його всередину. Спереду — дівчина у капелюшку. Сидить, відхилившись назад, впершись руками в кермо. Ріхтерові потепліло на серці, він готовий сипнути жартом. Набагато приємніше, коли тебе віддають в руки отакого милого володаря.

— Прошу, прошу, пане конструктор! — неспокійно озвався за його спиною чоловік у шкірянім пальті. Дівчина похилилася вперед, зіщулилася, ніби ждучи удару, включила мотор. Весь кузов дрібно тремтить, і руки дівчини теж тремтять на кермі. Ріхтер ставить ногу на підніжку, схиляє голову.

— Прошу, прошу! — підштовхує його уривчастим голосом незнайомець.

Ріхтер ще більше нахилився вперед і в цю мить побачив зовсім близько перед собою немов осклілі від напруги очі дівчини-водія. Крейдяно-біле обличчя дихнуло на нього страхом.

— Тікайте!.. Геть!.. Геть!..

Мотор ревнув, весь кузов глухо застугонів, задрижав і враз зірвався з місця. Ріхтер відчув удар у плече, потім у голову, земля під ним гойднулася, попливла, розм'якла, знову щось ударило його — тепер майже нечутно, в очах стало червоно, гаряче, і він упав у чорне забуття…

Що з ним сталося? Куди його везуть? Голова погойдується на м'якій подушці, голубувате світло тисне Ріхтерові на повіки.

Він відкриває очі, бачить схилене над собою обличчя лікарки, яка тримає в руках його долоню, промацує пульс. Сиве пасемко ніжно тремтить на лобі жінки. Куди його везуть? Він мусить знати… Негайно!..

Він благає жінку самими очима, благає всім серцем, щоб його відвезли на віллу Вальтера Кірхенбома. Він мусить дістатися туди й розповісти Кірхенбомові про вчинений на нього напад.

— Я прошу… на віллу Кірхенбома. Гельдерштрасе, десять.

— До Кірхенбома? — В очах у старенької лікарки побожний страх. Рука її, суха й лагідна, лягає на розбиту Ріхтерову голову. Як бути? Невже пан хоче зашкодити своєму здоров'ю?

— Негайно на віллу!

— Зараз, зараз, — забідкалася жінка і, відкривши засувку кабіни водія, попросила вибачливим тоном — Поверніть на Гельдерштрасе!

Біля вілли довгою черідкою стоять блискучі «каділлаки» й «шевроле». У Кірхенбома сьогодні великий банкет. Він вшановує найвизначніших людей міста. Мільйонер, права рука самого канцлера, король авіабудівної промисловості, знає, як і кого привітати у своїх розкішних покоях.

Жовта санітарна машина несміливо притискається трохи оддалік до тротуару, з неї виходить Ріхтер. Жіноча рука в білому лагідно махає йому вслід, бажає доброго здоров'я.

Яке там здоров'я! В цьому домі зараз відбудеться найтяжча розмова, яку будь-коли доводилося вести Паулю Ріхтерові. Більше він не буде церемонитися з сановним багатієм. Він покаже йому розбиту голову, закривавлене волосся і спитає його, чи довго Кірхенбом терпітиме сваволю свого сина. Розуміється ж, що сина! Ріхтерові не треба зайвих доказів, він упізнав авто пана президента. Тільки випадковість врятувала його від смерті. Злочинці напевне вкоротили б йому віку, якби не оте перелякане дівча за кермом. Врятувало його своїм благальним шепотом: «Тікайте!» І потім шарпнуло машину, не давши негідникам втягнути його всередину…

Якщо Вальтер Кірхенбом своєю владою не покладе край витівкам Густава, він, Пауль Ріхтер, покине фірму. Він знайде людей, які залюбки вчепляться в проект «Левіафана». Годі церемоній! Годі погроз і шантажу!..

Ріхтер нервово, з войовничою запальністю сіпає до себе високі, в мідному окутті двері, входить до холу. Кроки його гаснуть на м'якому килимі. Сивоусий портьє, впізнавши інженера, лагідно й гостинно схиляє перед ним голову. Він радий бачити пана інженера. Всі гості давно в вітальні. Пан Густав такий балакучий, такий веселий сьогодні…

— Як ви сказали, Франце? Пан Густав веселий? — насторожується Ріхтер.

— Авжеж. Молодий хазяїн в чудовому настрої. — Старенький портьє нахилився до Ріхтерового обличчя. — Пан Густав отримав з Африки якогось дивного листа. Мабуть, дуже приємна новина, бо пан Густав просто невпізнанний. Щомиті цілує батька, обнімає слуг, жартує з покоївками. Наче хлопчак! Навіть мені, старому, подарував десять марок. А з вами що сталося? Боже, боже, я торочу своє, коли людина ледве стоїть на ногах? Вас збила машина? Пане Ріхтер!

— Ні, друже, мене збили люди.

Ріхтер затуманеним поглядом окидає пишний передпокій — з масивними колонами біля входу і двома античними статуями обабіч сходів, що ведуть вгору. На стіні, проти вішалки, широко темніє у золотій рамі старовинне батальне полотно: «Римські легіонери палять Карфаген». Згори лунають бравурні звуки якоїсь класичної мелодії. Пан Кірхенбом любить старовину в усьому: в живописі, в музиці, навіть в лівреях своїх слуг.

— О, пане Ріхтер! — тупоче назустріч інженерові сам господар дому, маленький, висушений дідок з ідеальною лисиною і рухливими, гострими очима. Довгі, аж надміру довгі руки простягнуті вперед. Ось вони хапають в обійми гостя, тягнуть по барвистій килимовій доріжці вгору, назустріч заколисуючим звукам старовинного менуета. — Ви з аеропорту?

— Так, пане президент. Наші гості щасливо відбули додому.

— І ви чекали до останку?

— Так, пане президент. Я затримався в аеропорту до тієї пори, коли наші вулиці стають не зовсім безпечні.

Кірхенбом, очевидно, вловивши іронічний тон Ріхтерових слів, враз спинився і почав уважно придивлятися підсліпуватими очима до закривавленої пов'язки.

— Стривайте, пане інженер… Це що?.. Вас побили?

— Так, мене побили, пане президент.

— Цього ще не вистачало! — вибухнув гнівом старий промисловець, наче йому завдали особистої кривди. — Я вам заборонив устрявати в вуличні ексцеси. Через два місяці пуск «Левіафана». Ви поводитесь нерозсудливо. Де ваша витримка, воля, здоровий глузд?

— Але ж даруйте, пане президент, люди потрапляють у вуличні історії проти власної волі. Крім того, пане президент, мені довелося зустрітися з тими, хто менше всього хоче успішного завершення будівництва.

Старий одразу ж зів'яв, щоки його вкрилися недоброю жовтизною.

— Ви зустріли їх?

— Ні, вони зустріли мене.

— Ах, он що!.. Насильницькі дії… Сподіваюся, поліція втрутилася своєчасно?

— Своєчасно втрутилося провидіння, пане президент.

— Прошу без жартів, Ріхтер!

— Сумні жарти. Дуже сумні. Від наглої смерті або ж грубого насильства мене врятував дивовижний випадок. Врятувала красуня з ватаги гангстерів. Їхня спільниця.

— Абсурд! Нічого не розумію.

— Я теж нічого не розумію, пане президент. Мені ясно тільки одне: «Асоціація білої раси» перейшла від погроз до діла. І в усій цій історії найбільше дивує участь вашого сина…

— Цс-с-с! — сіпнувся всім тілом старий. — Ходімте до мене. Ми стали в незручному місці.

Вони піднімаються вгору, назустріч задумливій мелодії. Старий Кірхенбом нервово потирає руки. Його очі никають навколо, ніби винюхують, чи ніхто не скрадається за ними.

— Ви певні, що бачили мою власну машину? — питає він.

— Я впізнав би її з такою ж певністю, як і рідну матір, царство їй небесне. — Ріхтер ставить ноги повільно, важко, долаючи раптовий приступ млісної нудоти. Килим на сходах спливає перед його очима кудись униз, тягне його за собою.

Кірхенбом, набравшись рішучості, повертає в протилежний від приймальної зали бік, підходить до свого кабінету. Пропускає Ріхтера поперед себе в затишну, кволо осяяну голубуватим світлом кімнатку. Крім двох низеньких крісел і невеличкого столика, тут немає ніяких меблів, голо, чисто, як у казенному приміщенні. На столику виблискує хромованими деталями динамік, розіпнув велике сіре око екран. Сівши в крісло, Кірхенбом рвучко нахиляється вперед, простягує руку до продовгуватої ебонітової пластинки. І безліччю важелів і кнопок, натискує одну з них.

— Алло, Шуберт! Я в малому кабінеті. Зайнятий. Нікого не пускати.

Обличчя Шуберта на екрані видає подив.

— А коли гості спитають, де ви?

— Скажете, екстрена розмова з заводом.

— Розумію, ексцеленціо.

Ріхтер, пересилюючи біль в голові, тамує в грудях їдкий смішок. О дивак! Як йому подобаються ці старомодні титули й вшанування! Ексцеленціо! Добродушний мільйонер полів би перенестися з своїм багатством в романтичні закутки середньовіччя, одягнути на себе корону якого-небудь курфюрста і, сівши на трон, володарювати над підлеглими іменем бога і гаманця.

Одначе посмішка Ріхтера не зачіпає пана президента. Надто глибоко засіла в ньому тривога, щоб він міг звертати увагу на зміну настрою молодого інженера. Ця тринога витіснила з нього і урочисту музику, і всі його кумедні ритуальні жести, вливши натомість в його маленькі, гострі очиці краплі настороженого страху.

— По-перше, я хочу запевнити вас, Ріхтере, — каже він притишеним голосом, невідривно дивлячись у гарне, повнувате обличчя інженера, — що мій син Густав весь вечір з гістьми і зараз знаходиться з ними у великому салоні. Так що всі ваші підозри… ваша переконаність у його причетності до замаху недоречні. По-друге, я хотів би застерегти нас проти однобокого захоплення певними політичними моментами. Хіба ви не знаєте, що урядові інстанції настроєні проти тісного спілкування з Москвою?

— Я спілкуюся не з Москвою, а з російськими інженерами, — вигукнув роздратовано Ріхтер. — Точнісінько як і з Ліверпульським ядерним інститутом, з лондонською фірмою «Хімікел корпорейшн» і ще з багатьма науковими й промисловими центрами. Ми робимо спільну справу… Міжнародне замовлення, пане президент…

— Я розумію, що міжнародне замовлення… — завагався Кірхенбом, — велика для нас честь… Але ви чомусь вперто віддаєте перевагу російським партнерам.

— Вони виконують левину долю робіт… Крім нас, звичайно. — Голос Ріхтера набув певності, в ньому почулася якась глибока внутрішня теплота. — Ви уявіть собі, пане президент, яка це чудова, яка це грандіозна річ: Захід і Схід одержали з рук великої міжнародної організації замовлення на будівництво найбільшого корабля сучасності. Ви пригадуєте, я заперечував проти назви, яку ви дали кораблю. Я не хотів, щоб корабель піднявся під хмари з іменем страховиська, морського біблійського велетня. Але тепер навіть в цій жахливій назві мені вчувається символічний благовіст. Потвора скорилась людині, гнівна душа її перевтілилася для добра й миру. В час, коли людство, нарешті, прокляло і викинуло з своїх арсеналів ядерну зброю, ваша фірма, пане президент, першою показала приклад тверезості і політичної стриманості…

— Не впізнаю вас, Ріхтер! — розреготався дідуган. — Ви, здається, не цікавилися політикою.

— Я думаю не про політику. Мене турбує мій власний дім. І доля фірми, яка будує корабель. — Ріхтер з підкресленою повагою нахилив перед Кірхенбомом голову. — Фірма, яка прийняла мій винахід, пане президент.

Він засоромився свого пафосу чи, може, вловив у погляді Кірхенбома холоднуваті іскорки. Старий не почував ні втіхи, ні захоплення від перспектив, які відкривала перед людством нова ера. Він просто сприймав її, погоджувався з нею, брав до відома, як звик це робити на біржі в часи фінансових скрут і економічних спадів.

Він навіть чув у собі злість, крижану, важку злість. Ріхтерове патякання про любов до фірми, оця його гарна поза дещо нагадали старому мільйонерові. Пауль Ріхтер тягнеться до вершин світового гуманізму, забуваючи, якої шкоди він завдав фірмі своїми фанатичними діями.

— Прошу не ображатися, Ріхтере, але висловлена вами повага до моєї компанії не зовсім узгоджується з вашою поведінкою.

— Роблю все можливе, пане президент.

— Ні, далеко не можливе! Секрет доктора Браузе належить не тільки вам. Так, так, не заперечуйте!..

— Ви повірили Густаву…

— Кому б я не повірив, але я знаю, що ви володієте великою таємницею. — Кірхенбом зітхнув. — Ви приховуєте її від нації, від Німеччини, від майбутнього. І через це патріотичні сили обурюються вашою поведінкою. Ми мусимо купувати у росіян «флегматизований водень», в той час як головний конструктор корабля володіє секретом цього газу! Неймовірно!

Ріхтер опустив голову, затамував у примружених очах посмішку. Це була посмішка ніяковості і водночас глибокої душевної гіркоти. Чи справді він володіє секретом доктора Браузе, дивовижною таємницею, що хвилювала останнім часом усіх любителів кримінальних історій? І кому дійсно належить ця таємниця?

— Доктор Браузе вмер, пане президент, — промовив глухо Ріхтер. — Не будемо тривожити його духу.

— Але спадщина його лишилась.

— Я не маю ніяких прав на його спадщину, пане президент.

— Якби ж то… — Кірхенбом по-старечому похнюпив голову, весь вигляд його свідчив про болісне безсилля й недовіру: що, мовляв, зробиш з таким упертюхом, якому навіть власного життя не жаль заради отих дивацьких політичних примх. Та ось старий піднімає лице, суворішає. Простягнув руку до динаміка, натиснув кнопку.

На екрані з'являється доморозпорядник Шуберт..

— До ваших послуг, ексцеленціо.

— Ось що, Шуберте… — Кірхенбом ніби завагався. — Покличте Густава.

— Він говорить по міжміському телефону… Перепрошуюсь, ексцеленціо! По міжконтинентальному.

— Нехай зайде одразу ж після розмови.

Голова на екрані схиляється, екран гасне.

І вмить вся кімната наповнюється дивним, казковим світлом. Здається, ніби це вже не кімната, а грот, чудернацький, народжений нічним маренням грот недосяжних океанських німф. З усіх кутків, із стелі, з підлоги просочується кволе, ніжно-зеленкувате світло, в якому зливаються контури кімнати, площини стін, обриси дверей. Мірно гудуть кондиціонери, стає прохолодно, запашно, ніби й справді десь поруч хлюпоче пестливими хвилями невгамовне море.

«П'ять хвилин відпочинку», — проноситься в голові Ріхтера, і він, не дивлячись на годинника, знає, що зараз саме восьма вечора. Старому мільйонерові заборонено переобтяжувати себе, через кожні дві години він повністю виключається з навколишнього життя на короткий гіпнотичний сон. «Непогана штука, — глузливо думає Ріхтер, — особливо коли на твоєму рахунку в банку двадцять шість мільйонів марок».

І враз наче ранкове сонце сходить у кімнаті. М'яке світло ніжно, пестливо заливає стелю, стіни, вистелену килимом підлогу. Кірхенбом розплющує очі. Вигляд у нього розморений, в'ялий, начебто він справді проспав кілька солодких годин.

На порозі кабінету з'являється Густав. Висока, широкоплеча постать, світла шевелюра, елегантний вечірній костюм, обличчя м'яке, ніжне, на вогкуватих губах вираз добродушної втіхи.

— Ти мене кликав, батьку?.. — слово застряє йому в горлі, очі сіпнулися нервово в бік Ріхтера. В них — лихоманковий проблиск думки.

Ріхтер нотує той погляд. Ніби навмисне демонстративно обмацує собі голову. Старий мільйонер, помітивши замішання Густава, поспішає йому на допомогу.

— Ти сьогодні не був на повітрі, Густі. У тебе поганий вигляд.

— Робота, батьку, — з виглядом великомученика вигукує Густав. — Цілий день за паперами, а тут ще цей недоречний банкет…

— Ти говорив з Африкою?

— Порт-Елізабет, батьку. Все йде нормально.

— Затіваєш нову історію, Густаве?

— Що ти, батьку? Її давно затіяло життя. Не можу ж я відмовити своїм африканським друзям в моральній підтримці!

Старий Кірхенбом невдоволено кривиться. Моральна підтримка! Він добре знає, скільки марок з його власних сейфів коштує «африканська політика» Густава. Зеленороте хлопча, яке ще не навчилося добувати гроші, уже займається світовою політикою. Звичайно, добре, що Густав дотримується таких твердих соціальних поглядів. Добре, що він ненавидить червоних, ненавидить всілякі там балачки про звільнення відсталих народів, що він справжній німецький патріот, а ще більше патріот «західної цивілізації». Старий Кірхенбом навіть ладен змиритися з тим, що його нахабнуватий, задерикуватий Густик устряв у якусь підпільну світову організацію з таємничою назвою «Асоціація білої раси», або скорочено — АСБР. Хай потішається парубча. Його расові погляди цілком імпонують душевному складові мільйонера. Та чи не занадто відірвалися під землі оті крикливі асберівці? Замахи на державних діячів, таємні склади зброї, підготовка путчів в африканських республіках, а тепер ще й нова грандіозна авантюра і Фрайвудом. І все це коштує грошей. Все це втягує старого Кірхенбома в заплутані фінансові махінації…

Якось минулої осені Густав несподівано зник, залишивши по собі тільки коротеньку записку, в якій повідомляв батька про невеселі обставини, що змусили його на певний час щезнути з-перед людських очей. Не минуло й трьох місяців, як оте щезання дошкульно далося взнаки старому Кірхенбомові. До нього з'явилися агенти Інтерполісу, міжнародної слідчої організації, чемно, але досить настійно влаштували йому допит, спробували навіть зазирнути в секретні архіви компанії, а коли старий, розпалившись, учинив їм скандал, вони з холоднуватим спокоєм натякнули йому, що Густав Кірхенбом замішаний у вельми неприємну історію. Трохи пізніше стали відомі й деталі. Прилучившись до однієї з расистських груп, що діяли в Африці, І устав узяв участь в підготовці антидержавного путчу, був заарештований і замалим не потрапив у каторжну норму, своєрідне «Ельдорадо» африканських джунглів, їм я Кірхенбома з'явилося на шпальтах газет… Тінь міжнародної авантюри впала на славетний рід мільйонера… Ганьба! Довелося вдатися до найрішучіших заходів, витратити сотні тисяч марок. А скільки недоспаних ночей! Скільки нервового напруження! Йдучи навколишніми дипломатичними шляхами, Кірхенбом встановив контакт з самим президентом Африканської федерації Подестрою і, пообіцявши йому технічну допомогу, вирвав у нього згоду на звільнення Густава.

Правда, незабаром «африканська історія» неабияк і прислужилася компанії. Подестра, не забувши Кірхенбомових обіцянок, зав'язав з його фірмою тісну комерційну дружбу, відкрив у себе кілька складальних майстерень і почав купувати літаки німецького промисловця. Відтоді дружба ця набула сталого й вигідного для обох сторін характеру…

Але ж справа могла закінчитися інакше. Подестра виявив державну далекоглядність — інший би на його місці жорстоко покарав зарозумілого терориста. Тепер чорномазим воля! І в ООН, і в Міжнародному банку, і в пресі… Намагаючись підладитись під дух часу, Вальтер Кірхенбом, звичайно, про людське око схвалював нові демократичні процеси в Африці й Азії, та душа його тягнулася до старого. Одне йому було ясно: витівки милого Густі до добра не доведуть. Хто знає, чи нові синові інтриги не вдарять знову по компанії, чи оця напівлегальна організація АСБР не накличе на себе гніву можновладців країни? Чи не доведеться знову їхати до самого канцлера і вимолювати в нього прощення для свого шалапутного сина?

Густав стоїть на порозі кабінету, впевнено-іронічний, недбалий, трохи ніби втомлений. Обличчя в нього гарне, пещене, видно, що молодий мільйонер неабияк стежить за своєю вродою, піддаючи своє високе чоло, трохи повну-ваті щоки й важке м'ясисте підборіддя сорокалітньої людини маніпуляціям найдосвідченіших масажистів Європи.

Старому батькові, мабуть, до вподоби така гордовита сила, отака нахабнувата краса пещеного годованця.

— Я покликав тебе для відвертої розмови, — каже Вальтер Кірхенбом.

— Слухаю, батьку. — Густав сидить на краю крісла з невластивою йому поштивістю.

— Ти знаєш, яку посаду займає на моєму заводі Пауль Ріхтер?

— Знаю.

— Тоді скажи мені: як ти ставишся до нашого контракту з Аеросиндикатом?

— Як я ставлюся… — Густав завагався. — Ми відкидаємо його. Це ширма для спілкування з Москвою.

— Прошу без демагогії! — спалахнув старий Кірхенбом. — Мене цікавлять перш за все ділові аспекти справи. Ми виконуємо вигідне для компанії замовлення міжнародної організації, і мені байдуже, хто ще працює на цю організацію. Треба втратити рештки здорового глузду, щоб виливати свою злість на службовцях фірми. Просто дико! Якісь нахаби мало не вбили інженера Ріхтера!

Тільки зараз Густав ніби помітив присутність Ріхтера. Звернувши до нього гарні великі очі, він удав враженого.

— Пане Ріхтер! Які ж це негідники…

— Перестань блазнювати! — обірвав його батько.

— Але ж, слово честі, мої хлопці не мають до вуличних дебошів ніякого відношення. Наприклад, я особисто не виходив сьогодні з дому. — Голос у Густава відверто-добродушний, і тільки десь під сподом бринить колюча струна глуму. — Ніхто нікого не збирався забивати. Очевидно, пан Ріхтер був трохи напідпитку, встряв у якусь бійку, образив порядних джентльменів і дістав своє.

— Ваша присутність на банкеті — надійне алібі! — говорить Ріхтер, стримуючи в собі гнів. — Але я бачив сьогодні в аеропорту вашу машину.

— О ні! — вигукує Густав. — В місті сотні подібних машин.

— Ви самі не заперечуєте, що хтось вчинив на мене напад, — каже з вимушеним спокоєм Ріхтер.

— «Я знаю, що я нічого не знаю», — говорили древні. І запевняю вас, дорогий мій друже, вони мали цілковиту слушність.

Ріхтер підвівся, схилив голову перед старим президентом. Далі йому залишатись було зайвим. Відчував, що ще мить, якесь дошкульне Густавове слово, і він, Ріхтер, зірветься, розшаленіє, наробить дурниць. Треба йти звідси. Густав — негідник, з ним він ніколи не знайде спільної мови.

— Пробачте, пане президент… Якщо ваша ласка… Мені недобре…

— Ідіть, — коротко кинув Кірхенбом. — Не забувайте про нашу спільну справу.

— До ваших послуг, пане президент.

Ріхтер красномовним жестом підніс руку до забинтованої голови, глянув пронизливим поглядом на Густава і швидко вийшов з кабінету.

Кілька хвилин триває мовчанка. Нарешті старий президент втуплює в свого сина твердий насмішкуватий погляд.

— Ось що я тобі скажу, Густі. Твоя нерозсудливість може дорого коштувати. Пауль Ріхтер працює не на Москву, а на компанію Кірхенбома. На славу Німеччини.

— Стара пісня, батьку, — з міною байдужості відмахується Густав.

— В старих піснях інколи буває більше сенсу, ніж у вашому дурному галасуванні, яким ви хочете ощасливити світ.

Вальтер Кірхенбом підвищує голос, б'є словами свого сина, роззброює його, давить до крісла. Він говорить про дирижабль-велетень, найславнозвісніший повітряний апарат, який будується на стапелях його фірми. Головне — матеріальна база, могутність, здатність до проникнення на світові ринки. Час політичних інтриг кінчився. Настала ера ділового змагання, боротьби економічних потенціалів. Невже ж Густі, милий, розумний Густі не розуміє, яким благовістям для роду Кірхенбомів було замовлення ООН? Цей світовий балаган диспонує солідними валютними фондами. Після заборони ядерної зброї ООН почала обростати тілом. Після того як ООН висунула ідею Всесвітнього Аеросиндикату…

— Це ідея чорних, — гарикнув злостиво Густав. — Її висунув президент Подестра.

— Але її реалізувала Організація Об'єднаних Націй. Вона дала Аеросиндикату життя й законні форми існування. І хіба ж не ясно тобі, дорогий мій Густі, як важливо зараз для нашої фірми, для нашого роду прорватися в керівництво синдикату!

— Ти віриш, що синдикат запросить тебе в правління?

— Маю всі шанси. — Старий Кірхенбом аж палахкотить завзяттям. — Буде час, коли я… ми з тобою, Густі, приберемо цю організацію до своїх рук. Рід Кірхенбомів — на чолі світового синдикату. Наше повітря, наше небо, наш космос…

— А росіяни?

— Ми зуміємо витіснити їх. Корабель будується нашою фірмою…

— Ти забув про газ, батьку! — В очах Густава заяріла холодна злість, він весь по-кошачому напружився. — Ти забув, що твій інженер, твій геніальний конструктор змусив нас піти на поклін до росіян. Я б розтоптав таку мерзоту!..

Кірхенбомові аж зробилося млосно. В грудях спорожніло, горло перехопили недобрі спазми. Нерви, нерви! Де їх набрати? Де позичити сил? Той клянеться в своїй безвинності, цей накликає на його голову всі сто смертей.

Голос старого став хрипкий, простуджено-кволий. Він почав заспокоювати сина, майже благати його. Можливо, інженер Ріхтер справді не знає ніякого секрету. Неймовірно, щоб інженер Ріхтер, який приятелював з Браузе, зважився на вбивство.

— Хто ж тоді вбив старого, як не Ріхтер? — вкрадливо спитав Густав. — Поліцією встановлено, що Ріхтер був на квартирі Браузе в ніч його смерті. Більше того, встановлено навіть, що хтось перерив речі покійного, копирсався в них, як у власному майні. Якщо Ріхтер і не убивця, то принаймні — грабіжник!

— Я сам задумувався над цим… — в голосі Кірхенбома тремтить вагання. — Але він не хоче зізнатися. Що ж, рано чи пізно справа ця з'ясується. Ми маємо дешевий російський газ. Коли корабель буде збудовано і фірма зарекомендує себе, в очах світової опінії, ми вийдемо на широку дорогу. Величезні прибутки! Гроші! Замовлення ООН на багато років вперед! Місце в правлінні Всесвітнього Синдикату! Невже тебе не захоплює така перспектива, Густі?

В кімнатці западає тиша. Густав задумливо дивиться собі на руки, потім встає і з холодним викликом говорить в лице старому:

— Гроші нездатні завоювати світ. Це може зробити тільки нація. Нація і зброя.

— Зброї немає.

— Ти певен, батьку?

Старий опустив голову, втупився поглядом в кінчики черевиків.

— Не маю сумніву, що московські інспектори зуміли обнишпорити всі світові арсенали. Ядерні ракети виведені и космос і зірвані. — Він піднімає на сина червоні, запавутинені втомою очі. — Хай буде так. Амінь! Не хочу більше чути страшних казок про атомний кошмар, якого уникла земля. Майбутнє за діловими людьми, і ми не відстанемо від них.

Зазумерив відеотелефон. Шуберт у рамці екрана чекає дозволу на слово.

— Що там, старий? — поблажливо звертається до нього Вальтер Кірхенбом.

— Патрік Доуелл збирається додому.

Густав нервово заметушився.

— Бачиш! Я ж казав, що гості розійдуться… Але Вальтерові Кірхенбому байдуже до того.

— Скажіть, Шуберте, щоб Доуелл зачекав нас. Хто ще в салоні?

— Більше нікого, ексцеленціо.

— Гаразд, ми зараз прийдемо.

Батько й син неквапно рушили до великої вітальні. Там — порожньо, тихо, низенькі розкарячкуваті фотелі дрімають під пестливим світлом люстр. В попільничках ще теплий попілець від недопалених сигарет. Старовинні картини на стінах, високі венеціанські вікна — суміш античної пишноти й модерністської претензійності.

В кутку сидить сухуватий джентльмен в бездоганно випрасуваному чорному костюмі. Сивина на скронях видає похилий, втомлений вік.

Йому нудно, байдужно до всього. В цій розкішній обстановці він почуває себе цілком невимушено, він тут свій, абсолютно свій — немов одна з тих голих статуй, що безсоромно стоять по кутках просторого залу. Відчувається в цій людині щось старосвітське, закостеніле і водночас ділове, строге, владно-рішуче.

Це — Патрік Доуелл, глава приватної детективної фірми, акціонер компанії «Зюддойче люфтферайнігунг», англієць за походженням і німець за вихованням, холодний філософ з неприховано цинічними поглядами на життя, вірний, невід'ємний друг Кірхенбомів.

— Вибач, Патріку, — жвавішає Вальтер Кірхенбом, який у душі поважає розумного, дотепного англосакса. — Мій молодий нащадок забрав у мене весь вечір.

— Папа завжди перебільшує, — манірно здвигує плечима Густав.

Доуелл жує сухими губами, єхидна усмішка ховається в кутиках його губ. Він небалакучий, хоч, судячи з його вигляду, розум у нього працює безперервно і напружено.

— За звичаями античного Риму, як останній гість на сьогоднішньому банкеті, я маю право вимагати від господаря все, що мені забагнеться.

Обоє Кірхенбомів сідають навпроти нього біля маленького столика.

— Навіть поза всякими античними звичаями, Патріку, ти користуєшся в цьому домі найширшими правами, — озивається Вальтер Кірхенбом. — Чого б ти хотів?

— По-перше, кави. По-друге, точного й щирого звіту про всі ті таємниці, які обговорював батько з сином.

— Ми були не одні, — чемно пояснює Густав.

— Я знаю, що ви були в товаристві свого талановитого конструктора, — посміхається старий детектив. — Саме через це я цікавлюся деталями вашої розмови. Коли конструктор забирає дорогий час у глави промислової компанії, це може принести шефові детективів додатковий клопіт. Завдання доброго лікаря запобігати хворобам, а не рятувати смертельно хворого. Чи не так, мої друзі?

Його друзі схвально кивають головами. Слова «лікаря» влучно б'ють у ціль. Патрік Доуелл — не тільки надійний приватний детектив, але й щирий друг дому, якісь давні загадкові взаємини зв'язують його з старим президентом, примушуючи дбати про здоров'я й цілісність цієї великої, могутньої фірми. Під час минулорічної «африканської історії» Патрік Доуелл відіграв чи не найголовнішу роль в пошуках Густава. Саме завдяки його втручанню Кірхенбомові вдалося напасти на слід свого сина, знайти потрібних людей і через них встановити контакт з президентом Подестрою.

— Папа останнім часом став дуже нервовий, — каже Густав, широко й вільно розкинувшись в кріслі й потягуючи з чашечки пахучу каву. — Він забуває, в якому віці ми живемо.

— Зате мій нащадок хоче обігнати час, — гірко посміхається старий президент і в безпорадному сумі схиляє на груди велику лису голову.

Густав переходить у наступ. Поставивши на стіл чашечку, він з пристрастю починає доводити панові Доуеллові свої думки. Сам широкоплечий, міцний, втілення молодості й краси — він гримить голосом на всю приймальну залу. Зараз можна бути відвертим. На його думку, ситуація набуває загрозливого характеру. Масове роззброєння поступово веде до підриву законних привілеїв обраної частини суспільства, До знахабніння плебсу, до торжества «червоної зарази». Почалося скорочення масових армій, тобто скорочення тієї реальної сили, яка давала можливість підтримувати соціальний порядок. Добре, що хоч заборонено компартію! Але й з профспілками вистачає клопоту. Та ще оті жалюгідні філантропи з адеемівської банди… оті приховані поплічники росіян…

— Пробачте, Густі, що за дивне слово — «адеемівці»? — піднімає здивовано тоненькі смужки брів Доуелл. — Не чув такого! За час моєї азіатської мандрівки у вас з’явилося стільки нового, що голову згубиш!

— О милий мій Доуелл, ви багато чого не чули! — патетично промовляє Густав. — «Акція Друзів миру» — так вони себе нарекли. Фактично комуністична організація, дуже впливова і дуже енергійна. І уряд безсилий з нею боротися, оскільки до неї прилучаються навіть окремі представники ділового світу. Ось і папа… — презирливий погляд у бік старого президента, — хотів оголосити про свою приналежність до неї. Я ледве відрадив! Які там друзі миру! Друзі Москви, червоні поплічники й демагоги. Сьогодні вони вимагають скорочення масових армій, а завтра поставлять питання про ліквідацію приватного капіталу.

— Ти перебільшуєш, Густі, — нервово відмахується старий президент.

— Ніскільки, папа! Можу тобі доповісти, що на твоєму власному заводі серед конструкторів «Левіафана» затесався член їхнього керівного комітету, червоний агітатор і лазутчик.

— Ти це про Крейського?

— Про нього, папа!.

— Але ж це блискучий, талановитий інженер, права рука Пауля Ріхтера, — ніби виправдується Вальтер Кірхенбом. — Він розробив кращу схему терморегуляції газу… Зрештою, мене не цікавлять його політичні погляди…

— Он воно що! — з гнівом вигукує Густав, і його кругле лице стає аж чорним. — Тебе не цікавлять його політичні погляди. А чи знаєш ти, що твій талановитий інженер Крейський сказав своїм дружкам? Він сказав їм, що «Левіафан» — передвістя нової ери для Німеччини, торжество справедливості, що ООН не тільки дала нам вигідне замовлення, а й допомогла звільнитися від шовіністичного дурману. Ці миролюбці готові вчепитися за будь-який привід, розтоптати гідність своєї країни та дати свободу своїм інстинктивним соціальним почуттям. Я знаю всіх їх по імені: Крейський, Зіберт, Кірхмайєр, Хаазе… Це тільки активісти, проводирі, так би мовити, лідери, за якими вже йдуть сотні, тисячі фанатиків і анархістів.

Старому Кірхенбомові стає недобре, на чолі в нього рясніє піт, руки дрібно трусяться. Що робити? Хай Патрік порадить, як відповісти цьому крикунові?

І Патрік Доуелл, вірний поплічник старого мільйонера, ніби вгадавши сум'яття Кірхенбома, встряє в розмову:

— Що ж ви пропонуєте, Густі? Порвати контракт з ООН?

— Негайно!

— Але ж це завдасть фірмі непоправних втрат, викличе бурю в країні. Можуть бути міжнародні ускладнення.

— Ніяких ускладнень, ніяких втрат.

— Ви певні, дорогий мій Густі?

— Абсолютно. — Рішучість вливається в груди Густава. — Фірма не зазнає втрат. Наша організація пропонує продати корабель… — мить вагання, сумніву, — армійському командуванню.

Кірхенбом сіпнувся всім своїм жилавим тілом, зблід.

Продати «Левіафан» армії? Тобто відверто стати на бік правих екстремістів, взяти на себе відповідальність за неминучий крах?..

— Неймовірно! — Кірхенбом поволі набуває певності. Голос його бринить глузливістю. — Нащо армійському командуванню «Левіафан»?

— Для важливих цілей, — обережно промовляє Густав.

— Конкретніше?

— Німеччина обезсилена, зганьблена. Нам потрібна стратегічна зброя, зброя перемоги й честі. Крім того, найближчим часом ми подамо допомогу Африці. «Біла зоря» чекає дружньої руки. Коли проб'є наша година, ми пошлемо на чорний континент… — Густав раптом запнувся, на його обличчя лягла тінь загадкового усміху.

— Що ви пошлете в Африку? — вловив його на слові Патрік Доуелл.

— Вибачте, але… це державна таємниця. Не маю права розголошувати…

Старий Кірхенбом сумно хитає головою. Ось яку халепу готує його любий Густі, дорогий синок, заради якого він уже кинув на вітер сотні тисяч марок. Хоче вплутати батька в нову політичну інтрижку, хоче зв'язати його з своїми африканськими авантюрами.

— Якщо ти маєш таємниці перед своїм батьком, — просякає злістю голос старого, — то як ти можеш вимагати від нього зміни курсу! О Патрік, за що бог покарав мене таким сином? Все життя я дбав про його щастя, все заради нього…

— Папа, схаменися! — вигукнув ображено Густав. — Не слухайте його, пане Доуелл…

— Але ж ваш батько має рацію, Густі.

Густав зблід, закусив губу.

— Гаразд, — голос його став металево міцний, натягнутий, зібраний. — Я відкрию вам таємницю. Але пам'ятайте, це таємниця нашого життя, таємниця, за яку ми всі можемо поплатитися головами. — Він зробив невеличку паузу, вдихнув глибоко повітря. — Свого часу п'ятий американський корпус таємно передав нам ракети з ядерними зарядами. В наших руках — неймовірна зброя! Казкова, шалена зброя!..

Старий Кірхенбом безтямно дивиться на сина, потім переводить погляд на Патріка Доуелла. Чи йому не сниться все це? Може, він марить? Може, це сон під час відпочинку в затишному кабінеті? Велетенський салон погойдується перед його очима, дим Патрікової сигари сизо запинає стелю, високі вікна, карнизи… До його слуху долітає нервовий голос Густава, короткі, ніби обрубані фрази. Кірхенбом намагається зліпити ті фрази докупи, розтлумачити їх собі. Бо те, що він чує, здається йому безглуздим жартом, суцільною містифікацією… Американці віддали їм свої ядерні ракети!.. Гірські печери затоплені водою… Зброя лежить на глибині п'ятдесяти метрів в штучному озері, до якого не може дістатися жодна жива душа… Місце строго засекречене. Вже два роки воно охороняється таємними агентами, які тримають в своїх руках усі навколишні гірські оселі, патрулюють кожен крок цивільних громадян… Ці ракети і корабель — одне ціле. Саме провидіння створило їх в ім'я Німеччини, в ім'я майбутнього нордичної раси…

Патрік Доуелл перший прийшов до тями. Легенько посміхнувся, вийняв з рота сигару, покрутив її в пальцях, задумливо звів очі на Густава. Не проста штука — почути ось таку новину, тобто стати в певній мірі співучасником змови, звалити на свої плечі тягар страшної таємниці. Краще було б, звичайно, піти собі геть, відкараскатися від Густава, і від старого Кірхенбома, і від усіх їхніх таємниць. Але краще — не значить: можливо. Доуелл розуміє, що він мусить щось сказати, бо відступати вже запізно.

— Дорогий Густі, — говорить він обережно, — я хочу знати тільки одне: яку користь, яку матеріальну вигоду принесе це нашій фірмі? Не припускаю думки, що навіть в ім'я своїх високопатріотичних почуттів ви зважитесь на розорення батьківського капіталу. Гаразд, армія візьме корабель… Армія виконає свою патріотичну місію… Африка… тобто «Біла зоря», осягне перемогу… Ну, а далі? Хто далі гарантуватиме нові замовлення?.. Нові «Левіафани»? Нові мільярдні прибутки? Ви думали про це?

Старий Кірхенбом лихоманково киває головою. Патрік Доуелл вгадав його думки.

— Запевняю вас, що, порвавши з Москвою, ми нічого не втратимо, — каже невиразним голосом Густав. — Друзі допоможуть нам…

— Нема у нас друзів! — спалахує гнівом Кірхенбом. — Кругом вовки, заздрісники, лицеміри…

— Папа, ти забув про Фрайвудів.

— Не хочу я чути про них! Ці африканські фанатики ладні вирвати у мене останню марку. Фрайвуди проковтнуть нашу фірму, знищать нашу самостійність.

І враз Густав зривається на ноги.

— А ти не думав про те, що твою фірму може проковтнути світовий комунізм?

— Брехня!

— Ну, знаєш, папа! — Густав гордовито підкинув голову. — Нам важко домовитися з тобою. Але запам'ятай, таємниця залишається в силі. Коли фірма закінчить роботи, ми скажемо своє слово. Бувай, папа! Мене ждуть друзі. Мої друзі і твої захисники.

Він рвучко відсунув крісло і пішов до дверей.