Над планетою — «Левіафан»

РОСАНА ПОДЕСТРА

Віллі може головою поручитися, що пан інженер поїхав до Кірхенбома. Останнім часом пан інженер дедалі частіше відвідує розкішний дім мільйонера. І зараз він подався туди, до тих проклятих багатіїв, у блиск і шум, на нову пиятику, нові веселощі.

А Віллі? Як бути йому, ображеному, розчарованому, самотньому хлопчику з підвального приміщення. Хто розповість йому про Африку і про ненажерливих крокодилів? Хто загоїть маленьку рану в його великому довірливому серці?

Треба ж було, щоб пан інженер зібрався так рано! Тільки-но Віллі провів його сумними очима за ріг вулиці, як раптом… біля самих його вікон виросли великі, масивні ноги в грубих черевиках. Ноги поштаря, якого щоденно виглядав Віллі!

В одну мить хлопчина вилетів по сходах нагору, виструнчився перед сивоусим дядьком у форменому кашкеті. Лівою рукою поштар тримав велосипед, правою — купу листів та газет, вибираючи з них ті, які мав віддати в цьому домі.

— А панові інженерові?.. — Віллі урвав на слові, боячись розгнівати поштаря, який був надто заклопотаний своєю справою. Ще, чого доброго, прожене його з очей.

В уяві Віллі поштар був наймогутнішою людиною в світі, якого поважають і бояться всі мешканці міста. Самому хлопцеві ні разу в житті не доводилося отримувати листів не те що з-за кордону, а навіть з найближчого гірського села, де жила його бабуся, і листи завжди здавалися йому чимось загадковим і особливо цінним. А тут ще вічне чекання кореспонденції для пана інженера. Вічне вболівання за його настрій.

Поштар піднімає на хлопця очі, зовсім не суворі і зовсім не страшні.

— Ти вже тут, Віллі?

— Я тільки-но прийшов зі школи, — з готовністю до дії озивається хлопчик. Стоптані його черевички так дивно контрастують з грубими казенними черевиками поштаря. — Чи немає…

— Який ти нетерплячий, Віллі!:— сміється поштар, лукаво мружачи очі. Його права рука давно вже намацала цупкенького конверта з закордонним штемпелем і яскравою маркою. Але йому хочеться трохи потішитись. — Слухай, Віллі, я маю передати панові інженерові важливого листа. Ти не знаєш, пан інженер дома?

— Його немає, — відказує Віллі.

— Жаль, доведеться приїхати вдруге.

— Пане поштар… я ж… я міг би…

Поштар сміється широко й добродушно, аж перехожі вражено звертають на нього очі. Чи, бува, не знущається старий над хлопцем? Але старий, потішившись досхочу, нарешті виймає конверт і урочисто, поважно, ніби виконуючи священний ритуал, подає його Віллі..

— Це лист з Радянського Союзу, його треба берегти і обов'язково сьогодні ж віддати панові інженерові. Обов'язково. Пан інженер двічі заходив на пошту, цікавився листом. Отож…

— Та що ви кажете! — вигукує Віллі. — Я знаю, де пан інженер.

Маленькі стоптані черевички відриваються від великих казенних черевиків поштаря, хлопчик летить по вулиці. Поштар довго дивиться йому вслід, журливо киває головою. «Десь і йому пишуться листи, — думає він, беручись за кермо велосипеда. — Кожному з нас хтось пише хороші листи. Тільки не всі ми одержуємо їх».

А в цей час у домі Вальтера Кірхенбома гримить музика, сяють щедрі люстри, метушаться слуги. Розкішні різнокольорові машини одна за одною підкочують до широких сходів, і з них, мов з лялькових коконів, вилуплюються розфранчені дами, строгі, чопорні чоловіки, жевжикуваті молодики. Чи ж проста річ — з'явитися на бал до Вальтера Кірхенбома, показати себе в усьому блискові, засліпити інших своїми оздобами? Гості поважно, величаво, ніби піднімаючись до райських врат, сунуть широкими сходами в покої Вальтера Кірхенбома. Весь цвіт міста збирається сьогодні на приватну вечерю до його величності, президента славнозвісної авіаційної компанії, збирається для того, щоб зайвий раз засвідчити повагу своєму високому покровителю (несучи в душі притамовану заздрість!) і щоб помилуватися його чудовою гостею, про яку ось уже два дні точаться балачки в усіх сановних домах і ділових конторах.

Де вона? Де загадкова мулатка? Чому вона завітала саме в дім Вальтера Кірхенбома? Дивіться, дивіться, онде стоїть у холі поруч з тим самовдоволеним Густавом — русява, струнка, зовсім не схожа на африканку. Світова зірка, гордість Африки, донька президента Африканської федерації. В натовпі перешіптування, снуються останні відомості: Росана Подестра — по матері італійка, кінчала консерваторію в Римі, потім вчилася в Москві, в інституті журналістики, завоювала собі світову популярність виступами на захист чорного континенту, блискуча поетеса, оратор і громадський діяч.

— Ви чули? — зривається шепіт серед натовпу. — Приїхала в Європу організовувати громадську думку проти білих екстремістів.

— Смілива жінка.

— О, в неї лев'яче серце!

Дами з прихованою заздрістю дивляться на струнку, сліпучої вроди Росану Подестру; з показною недбалістю оцінюють її туалет, обмінюються між собою прискіпливими зауваженнями. Славнозвісна гостя мило посміхається до всіх, дарує кожному якесь привітне слово. Але видно, що вся її увага, вся її веселість і привітна поштивість — тільки маска, за якою ховається ледь стримуване нетерпіння.

І враз її обличчя просвітліло. Через хол до широких сходів крокує Пауль Ріхтер, стрункий, широкоплечий, з гордовитою поставою голови, з чорним гривастим чубом, що чітко відтіняє мармурову блідість його обличчя.

Всі присутні, ніби відчувши наближення кульмінаційного моменту, завмирають, навіть слуги ціпеніють з підносами й карафками в руках. Потвора розхристаної веселості, потвора сміху, дзвону, яскравого світла уважно стежить за кожним кроком молодого інженера. Чому Росана Подестра так вп'ялася в нього очима? Закохана чи просто давня знайома?

Співачка раптом робить крок уперед і весело — істинно весело! — простягує Ріхтерові обидві руки, увінчані дорогоцінними обручками. З відчутним італійським акцентом вона вітає молодого інженера:

— Здрастуйте, мій дорогий Паоло!

— Здрастуйте, Росано!

Чотири руки міцно сплелися в потискові, очі схрестили погляди.

Ні, ні, вони не закохані, вони просто знайомі. Тут щось інше, щось значніше в їхньому потискові рук, в отій напруженості їхніх поглядів. Так зустрічаються давні друзі, товариші по зброї, яким довелося не раз і не двічі випробувати свою вірність за найтяжчих умов. Але що так зріднило їх? Яка дружба єднає їхні долі?

Росана Подестра і Пауль Ріхтер! Загадкові постаті, непевні взаємини. Росана Подестра бере Пауля під лікоть, прямо-таки зависає на його міцній руці і веде сходами вгору, в банкетний зал. Густав, трохи невдоволений і ображений, масивно суне за ними.

Старий Кірхенбом, сухенький, зовсім зморщений і потемнілий, запрошує гостей частуватися всім, що стоїть на столах.

— Прошу підняти чарки, панове, — скрипить його кволий голосок, — за нашу дорогу гостю Росану Подестру. Вільна Африка простягує руку старенькій Європі. Прозіт, панове! Прозіт!

Десь з сусідньої кімнати через широко відчинені двері вливається урочиста ораторія Баха. Її виконує приватний оркестр Вальтера Кірхенбома, відомого мецената старовини. Музики, більше музики! Шуму й світла на честь прекрасної гості! Вальтер Кірхенбом піднімає маленький келишок і швидко осушує його до дна.

Росана Подестра просить уваги. Вона теж хоче сказати кілька слів до шановних гостей Вальтера Кірхенбома. Вона хоче, по-перше, розвіяти подив, який вона помітила на обличчях шановних паній і панів. В цьому домі вона зустріла свого старого знайомого й друга Пауля Ріхтера, з яким доля звела її два роки тому в Африці. Це — велика радість для неї і справжня винагорода за всі труднощі дороги. Вона знає Пауля Ріхтера як чудового товариша і надійного помічника в скруті. Вона знає, що на Пауля Ріхтера можна покластися в найтяжчу хвилину. Тож вона піднімає чарку за вірність і дружбу, за чесність і прямоту, за високі ідеали свободи й людського щастя.

В натовпі пронісся шепіт. Хтось пирснув у кулак, хтось кинув обурливу репліку. Надто вже широко замахнулася Росана Подестра. Таких тостів не чули ще стіни Вальтера Кірхенбома. За свободу, за щастя людей! Але ж і не випити теж незручно, теж нехороше.

Гості стоять з налитими чарками, нерішуче мнуться, позирають на всі боки. І раптом всі бачать, як старенький мільйонер, скинувшись жилавим тілом, наче бувалий, бойовий півень, бере з рук слуги наповнену чарку і високо здіймає її над головою.

— Чого ж ви ждете, панове? Вип'ємо за свободу. Вільний світ завжди був і залишиться прихильником найвищих ідеалів цивілізації. Прозіт, панове! Прозіт!

Одначе гості відчувають ледь приховане роздратування Кірхенбома. Він і п'є, і інших припрошує, і намагається піднести загальний настрій, та в поведінці його раз по раз проривається затамована досада. Очі його дедалі більше хмурніють, поблискують холодом.

Президента компанії дратує поведінка Ріхтера, цього бунтівливого, самозакоханого інженера, який почуває себе сьогодні справжнім іменинником. Ще б пак! Зустрів свою стару подругу. Молода красуня тільки й знає, що звертає на нього увагу, тільки й перемовляється з Ним, тільки й розпитує його про всілякі справи.

Ой, як це не подобається Кірхенбомові! Просто псує йому кров. Хай би знав своє місце отам, на заводі, а коли вже прийшов у дім свого хазяїна, не забувай про честь, не сунься межи очі.

«Я йому дав надто багато свободи, — свердлить Кірхенбомову душу злість. — Нахаба! Привласнив папери Браузе, зв'язав мене по руках і ногах, та ще й до всього вдає з себе безневинне ягнятко. Якби я мав зараз свій «флегматизований водень», плювати мені на конкурентів, на російські вимоги і взагалі на всіх отих заздрісників, що ладні з тельбухами проковтнути мою фірму. За всяку ціну я мушу мати свій газ. І я його матиму. Обов'язково матиму!»

Густав товчеться біля гості. Спочатку засипав її компліментами, але, наколовшись на зневажливий погляд, хоче взяти реванш. Потроху підсипає в свої фрази жовчі, злісних дотепів.

— Все ж таки мені неясна мета вашого приїзду, Росано, — нахиляється він до африканки.

— Я ж пояснила, пане Густав, що у мене одна мета — краще взнати світ, знайти хороших людей.

— Сентиментальні слова. Я люблю ділову розмову.

— Хороші люди — це найкраща ділова розмова. — Росана стріпує тугим, темно-русявим волоссям, недбало поводить оголеними плечима, які вбирають у себе щедре світло люстр. — Коли минулого року мій батько підписав у Москві договір про створення третього каскаду гідростанцій на Нігері, це була блискуча ділова розмова.

— В Москві?.. Гм… Можу вам тільки поспівчувати… А втім, я пам'ятаю, ваш батько вів переговори і у Преторії.

— З компанією Фрайвуда? — вся ніби аж потемніла Росана.

— З компанією Фрайвуда, — вдоволено кивнув головою Густав. — Ця європейська фірма на вашій африканській землі теж скоро будуватиме великі дирижаблі. Фірма, з якою ми підтримуємо тісні взаємини. — Молодик нервово глянув у бік батька, але, побачивши, що того оточили гості, дав волю своєму красномовству — Компанія Фрайвуда уособлює в собі кращі риси сучасного ділового світу. Першокласна техніка, необмежені фінансові можливості, надійна міжнародна підтримка…

У африканки поблідли губи і на щоках виступили яскраві випіки. Жмакаючи нервово хустинку, вона дивилася на Густава з ледь прихованою відразою.

— Ми відкинули пропозиції Фрайвуда, — сказала вона неголосно. — За його кораблі нам довелося б дорого заплатити.

— Ну звичайно! — розвів руками Густав. — Хіба ж ви можете вирішувати щось самостійно? Вам просто заборонила Москва. Дивно, як ви ще погодилися піти на контракт з капіталістом Кірхенбомом! — В голосі Густава поволі закипала злість, він уже ледве володів собою. — Ви нездатні тверезо мислити… Цивілізований світ ніколи не подарує вам того, що ви пішли на поклін до Кремля. Ніколи!

Очі Росани враз звужуються, вона підводить голову, важко дихає, плечі її ніби гострішають, тверднуть. Їй кинуто виклик. Відвертий, грубий, образливий виклик, після якого належить встати й піти геть. І вона зараз встане і піде. Але спочатку скаже цьому типові все, що думає, все, чим живе. Він співчуває долі Африки, боїться за її майбутнє, обурюється. дружбою африканців з Радянським Союзом? Так нехай же затямить собі пан Кірхенбом, що тільки тепер африканці по-справжньому усвідомили свою людську гідність. Благородство намірів оцінюють по конкретних ділах, по кількості збудованих гідростанцій, по довжині прокладених доріг, по числу споруджених шпиталів, по глибині знань, з якими повертаються африканські студенти з Росії. Радянські люди першими направили кошти, вивільнені після заборони ядерної зброї, на допомогу чорному континентові. Безкорисливо, без будь-яких застережень. І саме це дратує АСБР, якій досі маряться дні колоніального кошмару. Та минуле не вернеться. Ганебного апартеїду ніколи більше не буде.

— Буде! — верескливо вигукнув Густав, зриваючись на ноги.

— Не буде, пане Кірхенбом!

— Чекайте, Росано! Чекайте «Білу зірку» над пустелею, вона скоро зійде. І тоді… — обличчя Густава почервоніло, очі майже викотилися з орбіт, — тоді ваші ріки стануть чорними!

Серед гостей сум'яття. Всі перелякано відступають від Росани й Густава. Старий Кірхенбом, щоб якось спинити сварку, кидається вперед, бере Росану за руку. Він просить вибачення дорогої гості за цю непоштиву витівку свого сина. Взагалі краще не говорити про політику. Вони ж зібралися для того, щоб вільно й весело провести час!

Обличчя старого повертається до оркестру. Музики! Більше музики! Сучасної, модерної! Баха і Гайдна президент слухатиме на самоті. І танців. Усім танцювати! Усім до одного! Що? Пані Росана збирається їхати? Він не пустить її. Ніяких готелів, ніякого відпочинку!

Але Росана підводиться, рівна, владна, несхитна, з матово-смаглявим обличчям, на якому завмерла посмішка зневаги.

— Пробачте, пане Кірхенбом. Я поважаю вас особисто, але в цьому домі, разом з цим… чоловіком, який посмів образити мою батьківщину й мене особисто, я не можу залишитися. — Ніздрі її чутливого носа дрібно тремтять, смертельна блідість залляла її матово-смагляве лице. Прекрасні, пройняті бурею гніву очі оглядають зал, спиняються на непорушному обличчі Ріхтера. — Прошу вас, Пауль, проведіть мене вниз. Сподіваюся, це не викличе гніву пана Кірхенбома.

Музика реве на повну силу, в шаленому вихорі звуків люди стоять наче мертві. Які там танці! Кірхенбом, тамуючи в собі гордість, бере Росану за кінчики пальців і підводить до Ріхтера.

— Ми доручаємо вам, пане інженер, супроводити нашу дорогу гостю до самого готелю. — Він з усіх сил напружується, щоб вдати веселого й безтурботного. — Вважайте, Росано, що вас супроводить весь мій дім. І в першу чергу — я. Прощайте, дорога Росано Подестра!

Яскраво освітлена вілла лишилась позаду. Присадкувате авто стоїть, мов вірний пес, уткнувшися носом в залізну огорожу.

— Ось і мій фрегат, Росано, — каже Ріхтер, відкриваючи дверцята. — Якщо маєте бажання, прошу за кермо.

— Ведіть самі, — відповіла здавленим голосом Росана й знеможено впала на сидіння.

Ріхтер нахилив і собі голову, щоб сісти до керма, як раптом від темної огорожі до нього підійшов Віллі. Він тремтів усім тілом, навіть в темряві видно було, як посиніло його худеньке, змарніле лице. З-під кепчини визирало пасмо білявого волосся.

— Ти що тут робиш?

— Я… я… з самого вечора жду вас, пане інженер.

— Сідай в машину. Швидко!

Мотор зафуркотів на малих обертах. В кабіні затишно тепло. Ріхтер чує, як Віллі здригається, як лунко вистукують його зуби. Він повернувся до нього, поляскав по коліні, спитав, що трапилося. Невже не можна було зачекати вдома?

— Ні, не можна, ось візьміть, — хлопець простягнув через сидіння конверт. — Вам лист.

— З Москви?

— З Москви, пане інженер, — відрапортував Віллі, припавши грудьми до переднього сидіння.

Ріхтер взяв листа і простягнув його Росані. Він не міг, не хотів мати від неї таємниць. Голос його став теплим і схвильованим.

— Це від Крижанич.

Росана взяла конверт, піднесла його в темряві до очей, ніби намагаючись прозирнути крізь папір і побачити там образ дівчини, яку вона колись щиро, віддано полюбила. Зелені вогники на шкалі приладів тьмяно освітлювали їй руки, мотор фуркотів вдоволено, рівно, ніби звірятко, приголублене рукою господаря.

Раптом Росана озирнулася на осяяні вікна вілли і мимоволі притиснула лист до грудей.

— Поїхали, Паоло!

Проминувши вокзальну площу, вони виїхали до набережної. З мороку виринув старовинний, поцяцькований зеленими й червоними вогниками міст.

— Станьте тут, — сказала Росана.

Залишили в машині промерзлого, напівсонного Віллі і вийшли до масивної балюстради. Ріка дрімала у кам'яному ложі, монотонно плюскаючи масною водою.

«На острові Чад стоять зараз душні дощові ночі», — подумав Ріхтер, згадавши блакитне озеро, гойдливі пальми на берегах, одиноку пірогу серед врунистих хвиль.

Десь за містом гримнув вибух, спалахнула заграва над заводським районом, і Ріхтер мимоволі уявив собі монтажну площадку, темний корпус «Левіафана», крани, що завмерли, мов нічні сторожі, готові залізними руками боронити до останку своє дітище.

— Я навмисне заїхала до вас, — озвалася Росана, дивлячись в мерехтливі води річки. — Батько просив розпитати, чому так затягується будівництво корабля. На минулій сесії Аеросиндикату йшла мова про санкції за зрив узгоджених термінів.

— Вам багато чого невідомо, — зітхнув Ріхтер.

— Ні, ми все знаємо. Асберівські витівки, чи не так?

— До того ж примхи нашого шефа. — Ріхтер згадав останню розмову з Кірхенбомом, яка мало не скінчилася сваркою. Нахмурився. — Старий втратив спокій, йому мало прибутків, мало капіталів. Він запалився ідеєю взяти все в свої руки.

— Без росіян?

— Так, сам-один. Вірить у свої сили до смішного! І, головне, я йому заважаю. Не до кінця щирий, приховую деякі секрети…

— Секрет доктора Браузе?

— Так, цілий скандал! — іронічно промовив Ріхтер. — Мене звинувачують у тому, що я обікрав націю, тягнуся тільки за радянським газом.

— А насправді, Паоло? — прискіпливо глянула Росана в лице інженерові.

— Насправді… — Він замислився, подумав мить, чи варто бути відвертим до кінця. Глянув у віддано теплі очі жінки і відчув себе вільніше. — Насправді я нікого не обкрадав. Ні нації, ні навіть Вальтера Кірхенбома. — В голосі Ріхтера чулася злість. — Доктор Браузе віддав мені свій винахід, але я мушу зберегти його до кращих часів. Перед смертю він розповів, що його переслідують агенти АСБР. Тепер ці бандити полюють за мною, хочуть вирвати винахід покійного хіміка… Їм маряться свої «Левіафани», свої літаючі фортеці… Повірте, Росано, мені тут нелегко. Мов пес на сіні, я стережу скарб, який міг би бути корисним для Німеччини. Але іншого виходу немає. І я буду стерегти його, буду кусатися, гарчати, битися до останку, аби таємниця мого покійного друга не потрапила в руки асберівців. — Помовчавши трохи, він дещо стриманіше додав: — Та, зрештою, папери Браузе — це тільки загальний начерк. Там немає ще головного — технологічної розробки. Є секрет і немає формули, немає технологічного ключа, яким володіють росіяни. От. І вся хитрість. Кірхенбоми ж вирішили, що я утаїв від них мільйонний скарб. Старий трясе мене, як грушу, вимагаючи «флегматизованого водню», а виродок Густав хоче мати той водень, щоб десь у африканських нетрях будувати воєнні дирижаблі. Достобіса заплутана історія. І розплутає її тільки час, тільки наша праця і ваша боротьба. Ну, та годі про це! Почитаймо краще, як Ганка дає чортів своєму німецькому колезі. Добре, що ви тут, Росано, а то, їй-право, мені було б страшно читати.

І Ріхтер з невеселим усміхом розірвав конверт.