Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

РУКИ ВОЇНА

Вдивляючись у безкраї простори неба, Ерагон смоктав солодку полуницю. Коли юнак упорався з ягодою, він поклав хвостика на тацю, а потім хотів був заговорити, проте Оромис його випередив:

— Що тепер, Ерагоне?

— Тобто? — не зовсім зрозумів юнак.

— Ми довго говорили з тобою про ті речі, які тебе дуже цікавили. То що тепер? Ви із Сапфірою залишитесь чи завтра ж покинете Елесмеру й полетите до варденів?

— Ми сподівалися, — відповів Ерагон, — що в нас буде час завершити навчання, але зараз не маємо можливості цього зробити. Проте є ще одна дещиця, про яку б мені хотілося спитати.

— Кажи, я слухаю.

— Майстре, я не розповів вам усе, що сталося зі мною тоді, коли ми були з Бромом у Тейрмі. — Потому Ерагон коротко переказав історію про те, як завітав до крамниці Анжели, як вона провіщала йому майбутнє, а Солембум дав одну загадкову пораду.

Оромис у задумі провів пальцем по верхній губі:

— Я чув про цю віщунку… Арія дуже часто згадувала її ім'я, сповіщаючи мене про варденів. Наскільки я зрозумів, Анжела має неабиякий хист з'являтися саме там, де відбуваються якісь важливі події.

«Так воно і є», — кивнула Сапфіра.

Оромис тим часом вів далі:

— За своєю поведінкою вона дуже нагадує мені одну жінку-чаклунку, що якось відвідала Елесмеру… Але в тієї було інше ім'я. Слухайте, ваша Анжела яка на зріст? Невеличка? Із густим кучерявим коричневим волоссям, яскравими очима й гострим, але чудернацьким розумом?

— Та вони схожі, як дві краплі води! — вигукнув Ерагон. — Може, ми говоримо про одну й ту саму особу?

Оромис зробив легкий порух рукою:

— Якщо все саме так, тоді ми говоримо про надзвичайну особу… Я б не став зважати на її пророцтва, бо невідомо, справдяться вони чи ні, а от те, що сказав її кіт-перевертень, варте куди більшої уваги. Зараз я навряд чи зможу пояснити його слова, до того ж я ніколи не чув про місцину, яка б мала назву Склеп Душ, але згадку про скелю Кутіан я вже десь зустрічав. Пригадати 6 тільки, де саме. Зрештою, я можу спробувати пошукати її у своїх пергаментах, та щось мені підказує, що навряд чи я знайду її серед ельфійських рукописів.

— А як щодо зброї під деревом Меноа?

— Ніколи не чув про таку зброю, Ерагоне, хоч знаю про цей ліс майже все. Мабуть, всього лиш двійко ельфів у Ду Вельденвардені можуть знати про нього більше. Я поспитаюся в них, хоч і не думаю, що вони зможуть відповісти на моє питання. — Почувши, як Ерагон скрушно зітхнув, Оромис додав: — Я знаю, що ти шукаєш гідну заміну Зарокові, й міг би спробувати тобі допомогти. Справа в тому, що, крім мого Наеглінга, ельфи зберегли ще два мечі Вершників — Арвіндр і Тамерлейн. Арвіндр наразі перебуває в місті Надінель, тож у тебе немає часу, щоб туди дістатись, а от Тамерлейн зберігається в Елесмері. Це один зі скарбів Будинку Валтхарос. Гадаю, його господар, лорд Фіолр, не надто прагне з ним розлучатися, але врешті-решт погодиться його віддати, особливо коли ти сам його про це попросиш. Завтра вранці я міг би влаштувати вам зустріч.

— А якщо цей меч мені не підійде? — спитав Ерагон.

— Будемо сподіватися, що підійде. Крім того, я надішлю повідомлення Рунон, що ти можеш сьогодні до неї завітати.

— Але ж вона присягнула, що більше не викує жодного меча.

Оромис зітхнув.

— Так, але її поради все одно варто спитатися. Якщо вже хтось і може порадити тобі підходящу зброю, то це саме вона. А коли тобі раптом сподобається Тамерлейн, Рунон зможе перевірити його, перш ніж ти нас покинеш. Адже відтоді, як меч востаннє побував у бою, минула вже понад сотня років. Можливо, варто його почистити чи ще щось…

— А хтось із інших ельфів зміг би викувати мені меч? — спитав Ерагон.

— Ні, — похитав головою Оромис. — Ніхто, якщо він має бути не гіршим за Зарок або за ті мечі, які вкрав Галбаторікс. Це під силу тільки Рунон, яка належить до найстарших представників нашої раси. З тих ковалів, що кували колись мечі для нашого ордену, залишилася тільки вона.

— Невже їй стільки ж років, як і ордену Вершників? — здивовано вигукнув Ерагон.

— Ти не повіриш, але навіть більше.

— Зрозуміло… А що нам робити до завтрашнього ранку, Майстре?

Оромис глянув кудись над головою Вершника:

— Сходіть до дерева Меноа, бо я впевнений, що ви не ляжете спати, аж доки цього не зробите. Уважно все там огляньте, раптом вам і справді пощастить знайти зброю, про яку так спокусливо розповідав отой кіт-перевертень. А коли ви втамуєте свою цікавість, тоді повертайтесь до свого будинку на дереві, який слуги Ісланзаді тримали для вас напоготові. Завтра ми спробуємо дістати тобі меч, Ерагоне.

— Але ж Майстре, у нас так мало часу…

— І ви обоє надто втомлені, щоб пережити сьогодні ще якісь пригоди. Повір мені, Ерагоне, буде краще, якщо ви відпочинете. До того ж, під час відпочинку у вас буде нагода подумати про все, що ви сьогодні почули.

Та хоч як не вмовляв ельф Ерагона, тому все одно було дуже ніяково від того, що решту дня їм доведеться просидіти, без діла. Він нервово засовався на стільці. Тим часом Оромис посміхнувся й зазирнув йому в очі:

— Це допоможе тобі розслабитись, Ерагоне. І ще… Можеш обрати собі будь-який вид магії, яким ти ще не володієш, а я обіцяю навчити тебе його, перш ніж ви із Сапфірою повернетесь до варденів.

Почувши це, Вершник нервово покрутив каблучку довкола пальця, намагаючись вирішити, який саме розділ магії був би цікавий йому найбільше, і врешті-решт таки вирішив:

— Я хотів би навчитися викликати духів.

На обличчі ельфа промайнула тінь:

— Гаразд, я виконаю свою обіцянку, хоч і не зовсім схвалюю твій вибір. Узагалі, я б не радив тобі контролювати інших істот заради власних інтересів. Добре все зваж, адже інколи чарівникові доводиться років зо три вчитися викликати духів так, щоб вони не захопили його в полон. Цей вид магії дуже не схожий не решту інших. Головна його особливість полягає в тому, що ти намагатимешся підкорити своїм наказам якихось сильних істот, а ті, перебуваючи у твоєму магічному полоні, кожної миті дошукуватимуться твоїх слабких місць, щоб мати змогу протидіяти тобі. Тож я уклінно просив би тебе обрати якийсь інший, більш безпечний вид, Ерагоне.

— Ну що ж, — мовив юнак, не задумуючись, — тоді навчіть мене, будь ласка, мого справжнього імені.

— Твої прохання, — відповів Оромис, — стають дедалі складніші, Ерагоне-фініарелю. Гадаю, я міг би визначити твоє справжнє ім'я. — Срібноволосий ельф дуже пильно глянув на Ерагона. — Авжеж, гадаю, я й справді міг би це зробити. Та не буду… Адже, з одного боку, справжнє ім'я є дуже важливим магічним елементом, проте, з іншого — це не закляття. Отож, вийде так, ніби я порушую свою обіцянку. Якщо вже ти хочеш краще пізнати себе, Ерагоне, тоді спробуй дізнатися своє справжнє ім'я самотужки. Зрозумій, коли я назву його, ти зможеш ним скористатися, але ти робитимеш це, не маючи мудрості, якої б набув, пройшовши мандрівку до свого справжнього імені сам.

Ерагон якийсь час іще побавився своєю каблучкою, а потім прокашлявся й похитав головою:

— Здається, на цьому мої бажання вичерпались.

— Сумніваюсь, юначе, — відповів Оромис.

Тоді Вершник знову почав напружено думати, але ніяк не міг зосередитись, бо в його голові зринали то уривки Бромових фраз, то шматки Глаедрової розповіді про Елдунарі, то якісь інші речі. Він перебрав у пам'яті всі ті події, що привели Брома до Карвахола й змусили його самого стати Вершником… Аж нарешті йому на гадку спала Арія. «Ось воно!» — подумки вигукнув Ерагон, а вголос сказав:

— Я хочу навчитись рухати предмети з місця на місце без жодної затримки, так, як це зробила Арія із Сапфіриним яйцем!

— Оце чудовий вибір, — задоволено кивнув Оромис. — Закляття, звісно, непросте, але користь від нього неодмінно буде. Я певен, що воно аж ніяк не буде зайвим у твоїй боротьбі з Імперією й Галбаторіксом. А його дієвість може засвідчити хоч би та ж таки Арія.

Оромис підняв проти сонця кубок, якийсь час роздивлявся прозоре вино, а потім сказав:

— Перед тим як вирушити в місто, ти повинен знати, що той, кого ти послав до нас жити, прибув сюди якийсь час назад.

Пройшла добра хвилина, перш ніж Ерагон збагнув, кого саме Оромис мав на думці.

— Слоун в Елесмері? — здивовано спитав Вершник.

— Так. Тепер він живе сам у невеликому будинку біля струмка на західному боці Елесмери. Він був ледь-ледь теплий, коли вийшов з лісу, але ми загоїли йому рани, і тепер він одужав. Ельфи приносять йому з міста харчі та одяг, доглядають його, слідкують за тим, щоб у нього все було гаразд. Вони супроводжують його, якщо він раптом захоче куди піти, а інколи навіть читають йому книги, хоч здебільшого він сидить собі на самоті й не обзивається ні до кого, хто до нього приходить. Правда, двічі він спробував піти галасвіта, але твої закляття не дозволили йому зробити цього.

«Мене дивує, що він зумів так швидко прийти сюди», — сказав Ерагон Сапфірі.

«Мабуть, закляття, яке ти наклав на нього, було сильнішим, ніж тобі здавалось».

«Певно, що так».

Ерагон трохи помовчав, а потім тихо спитав Оромиса:

— А може, варто було б відновити йому зір?

— Навряд чи.

«Чоловік, який кричить, зламаний усередині, — озвався Глаедр. — Якщо його душа сліпа, то очі не допоможуть».

— А чи слід мені відвідати його? — спитав Ерагон.

— Це вже ти сам маєш вирішити, — відповів Оромис. — Хоч мені здається, що зустріч з тобою може тільки засмутити його. Але ж це ти вигадав йому покарання, значить, не маєш права забувати про нього.

— Так, Майстре, я не забуду.

Оромис поставив кубок на стіл і підсунув свого стільця ближче до Ерагона:

— Уже вечоріє, тож я не буду більше затримувати тебе, бо так я чого доброго не дам тобі й відпочити. Але є ще одна справа — твої руки. Я можу їх роздивитись? Хотілося б знати, що вони тепер кажуть про тебе.

Ерагон не перечив. Він поклав свої руки долонями вниз на долоні Оромиса, трохи здригнувшись, коли відчув дотик тонких пальців ельфа. Мозолі на кісточках відкидали довгасті тіні на тильний бік Вершникових долонь. Потім легким вправним рухом Оромис перевернув руки Ерагона й розглянув його долоні та пальці.

— Що ви там бачите, Майстре? — спитав Вершник.

— Тепер у тебе руки воїна, Ерагоне. Стережись тільки, щоб вони не стали руками чоловіка, який отримує насолоду від війни.