Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

САГИ, ЩО ПЕРЕТНУЛИСЯ

Тільки-но зійшло сонце, Ерагон усівся на ліжко й заходився змащувати свою кольчугу. Невдовзі до нього зайшов один із лучників і став прохати вилікувати його дружину, що страждала через пухлину. І хоч юнак уже менш ніж за годину мав бути в Насуади, він мерщій побіг за воїном до його намету. Дружині лучника було дуже кепсько, тож Ерагонові довелося докласти неабияких зусиль, щоб звільнити її тіло від хвороби. Зцілення забрало в нього чимало енергії, проте юнак був дуже задоволений з того, що йому вдалося врятувати жінку від повільної й страшної смерті.

Вийшовши з намету лучника, Вершник зупинився перед Сапфірою й почухав її по шиї. Дракон задоволено муркнув, легенько вдарив своїм блакитним хвостом і весь аж вигнувся, щоб Ерагон міг дістатися до гладесенької шкіри під його лускою. «Доки ти лікував ту жінку, — мовила Сапфіра, — приходило ще кілька прохачів, які хотіли зустрітися з тобою, але Блодхгарм та його ельфи не пустили їх, бо їхні прохання не були аж такими важливими».

«Справді? — поцікавився юнак, продовжуючи чухати драконову шию. — А може, мені слід зробити так само, як Насуада?»

«Тобто?» — не зрозуміла Сапфіра.

«Шостого дня кожного тижня, з ранку й до полудня, вона приймає всіх, хто приходить до неї з якимось проханнями. Я б міг зробити так само».

«Непогана ідея, — погодилась Сапфіра. — Однак тобі слід бути дуже обережним, щоб не витратити надто багато енергії, допомагаючи людям. Адже ми маємо бути готові будь-якої миті вступити в бій з Імперією». Із цими словами вона потерлась своєю шиєю об Ерагонову руку й муркнула ще голосніше.

«Мені потрібен меч», — сказав Вершник.

«Так знайди його».

Проте Ерагон, здавалося, не звернув на Сапфірині слова жодної уваги й мовчки продовжував чухати її шию, аж доки вона не сказала:

«Тобі слід поспішити, інакше можеш спізнитися до Насуади».

Друзі стали пробиратися до намету дівчини, що перебував у самісінькому центрі табору. Цього разу Сапфіра вирішила пройтися разом зі своїм Вершником, адже до намету головнокомандувачки було не більше ніж чверть милі.

Приблизно за сто футів від намету Ерагон помітив знахарку Анжелу. Та повзала на колінах, тицяючи пальцем у квадрат зі шкури, розстелений на великому пласкому камені. На шкурі лежала купа кісточок, завбільшки з палець, на кожній грані яких було викарбувано якісь чудернацькі символи. Це були ті самі кісточки дракона, за допомогою яких знахарка прочитала майбутнє Ерагона в Тейрмі.

Навпроти Анжели сиділа висока, широкоплеча жінка із засмаглою, висушеною вітром шкірою, її чорне волосся, заплетене в довгу густу косу, спадало на спину, а обличчя, незважаючи на зморшки довкола рота, усе ще було красивим і привабливим. Жінка була вбрана в грубу сукню, трохи замалу для неї, оскільки її зап'ястки на кілька дюймів визирали з рукавів. Вони були обмотані смужками темної тканини, проте на лівій руці тканина розв'язалася й сповзла аж до ліктя, оголивши жахливі шрами, що бувають тільки від наручників.

«Швидше за все, ця жінка побувала в полоні у ворогів, — подумав Вершник, — і вона боролася, боролася аж доти, доки не розтерла свої зап'ястки до кісточок, такі в неї страшні шрами». Юнакові стало дуже цікаво, хто вона — злочинець чи бранка, проте вже за мить його опанувала інша думка. «Це ж яким треба бути жорстоким, — розмірковував він, — щоб довести свою жертву до такого стану й змусити її нівечити своє тіло».

Поруч із жінкою сиділа замислена дівчина, що ось-ось мала розквітнути й обернутися на дорослу жінку. М'язи на її руках були такими великими, ніби вона навчалася в коваля або мечоносця. Ерагон дивився й не міг повірити власним очам. Йому було геть незрозуміло, як така юна дівчина може володіти такою силою.

Коли Вершник і дракон зупинились навпроти них, Анжела якраз закінчила розмовляти з жінкою та її супутницею. Вона вправним рухом згребла кісточки зі шкіряного квадрата й запхала їх за жовтий ремінь на своєму зап'ясткові. Потому знахарка звелася й, широко посміхнувшись, вигукнула:

— Це просто дивовижно! У вас обох надзвичайне відчуття часу. Здається, ви завжди з'являєтесь саме тоді, коли починає крутитися веретено долі.

— Веретено долі? — перепитав Ерагон.

— А що? — знизала вона плечима. — От тільки не кажи, що ти не чекав почути від мене таких красивих слів. — Потому знахарка вказала на двох незнайомок, що ніяково тупцялися біля неї. — Ерагоне, ти можеш їх благословити? Вони пережили чимало бід, а попереду на них чекає важка дорога. Гадаю, благословення Вершника дракона неабияк їм допоможе.

Ерагон якусь мить вагався. Він-бо добре знав, що Анжела дуже рідко розкидає кісточки дракона, якщо її про це просять. Зазвичай вона робила це тільки для тих, з ким погоджувався говорити Солембум, оскільки тоді її пророцтво завжди справджувалося й відкривало таємниці майбутнього. А отже те, що Анжела гадала для вродливої жінки зі шрамами на зап'ястках і для дівчинки з руками справжнього воїна, мало означати, що вони були хорошими людьми й могли чимало зробити для Алагезії. Ніби підтверждуючи здогад Вершника, з-за найближчого намету визирнув Солембум, великий котище з китичками на вухах, і став спостерігати за всім, що відбувалося, своїми загадковими жовтими очима. Та як би там не було, Ерагонові ще й досі не давала спокою згадка про його перше й останнє благословення, коли він через своє кепське знання прадавньої мови скалічив життя ні в чому не винній дитині. Словом, юнак був зовсім невпевнений у власних силах, тож прошепотів своєму дракону:

«Сапфіро…»

«Не відмовляйся, — мовила вона, махнувши хвостом. — Це була помилка, яка більше ніколи не повториться. То чому б тобі не дати своє благословення тим, хто його потребує? Благослови їх! І цього разу зроби все так, як належить».

— Як вас звати? — спитав Ерагон.

— Убивце Тіні, — мовила висока темноволоса жінка з акцентом, якого Вершник ніколи раніше не чув, — дозволь нам не називати своїх імен. Тобі напевно відомо, що вони мають силу, тож нам не хотілося б, аби їх хтось знав. — Вона дивилася собі під ноги, проте її голос лунав твердо й наполегливо. У супутниці жінки тим часом аж подих перехопило, коли вона почула таку зухвалу відповідь.

Як це не дивно, поведінка незнайомки геть не здивувала Вершника, а лиш посилила його цікавість. Йому хотілося знати їхні імена, хоча для того, що йому належало зробити, вони й не мали особливого значення. Знявши рукавичку з правої руки, юнак приклав долоню до теплого лоба жінки. Вона здригнулась від його доторку, проте не відступила. Її вуста склалися в рівну смужку, а між бровами з'явилась глибока зморшка. Вершник відчув, як жінка тремтить усім тілом. Було таке враження, ніби його доторк спричиняє їй неабиякий біль. Подумки Ерагон відчув, як до них поспішає Блодхгарм — напевно на той випадок, якщо жінка виявиться ворогом.

Подивований реакцією жінки, Ерагон проник крізь бар'єр її свідомості, занурився в потік магії і вимовив прадавньою мовою:

— Атра гулай ун іліа тотр оно ун атра оно вейс сколіро фра ротр.

Перш ніж вкласти в прадавню фразу енергію, Вершник кілька разів перевірив, чи вона справді здатна змінити життя жінки на краще, і, лиш переконавшись у цьому, звернувся до магії. Віддаючи свою енергію, він був дуже обережний, оскільки найменша помилка могла призвести до того, що закляття весь час живилося б його життєвою силою, аж доки не вбило б його. Коли ж закляття було закінчене, юнак відчув, як у нього підгинаються ноги, й обвів затуманеним поглядом усіх присутніх, але вже за мить повернувся до тями.

Полегшено зітхнувши, він забрав руку з лоба жінки, а та зробила крок назад і потерла шрами на своїх зап'ястках. На її обличчі був якийсь гидливий вираз, ніби вона хотіла очистити себе від чогось дуже неприємного.

Потому Ерагон благословив дівчину, поглядаючи, як затремтіли її губи, коли закляття стало частиною її тіла.

— Дякую тобі, Убивце Тіні, — мовила вона. — Ми у великому боргу перед тобою. Я молитимусь, щоб ти переміг Імперію й скинув Галбаторікса.

Вона повернулася й хотіла була піти, проте несподівано зупинилась, бо перед нею зависла морда Сапфіри. Вигнувши шию, дракон спочатку дмухнув в обличчя жінці, потому дівчині, а потім послав свої думки з такою силою, що вони пройшли б навіть найпотужніший захист. Сапфіра, так само, як і Ерагон, помітила, що свідомість жінки перебуває за добрячим бар'єром. Урешті-решт вона мовила: «Успішного полювання вам, Дикі люди. Нехай під вашими крилами завжди буде вітер, нехай сонце завжди світить вам у спину, а здобич сама потрапляє до ваших рук. Я дуже сподіваюся. Вовчі Очі, що, коли ти знайдеш того, хто залишив твої лапи у своїй пастці, ти не вбиватимеш його надто швидко».

Почувши Сапфірині слова, обидві незнайомки так і вклякли на місці. Трохи оговтавшись, старша вдарила себе в груди й мовила:

— Не вбиватиму, о Велика Мисливице.

Перш ніж піти, вона вклонилась Анжелі:

— Більше тренуйся й бий першою, провидице.

— Гаразд.

Замерехтівши своїми картатими спідницями, незнайомки повернулися й побігли геть. Невдовзі вони зникли десь у лабіринті наметів.

«А як же знаки в них на чолі?» — спитав Ерагон у Сапфіри.

«Елва була не така, як усі. І я нікого не благословлю так, як її. Щось усередині мене підказало, що я маю лишити знак на її чолі, але я ще й досі не розумію, що саме мною керувало».

За мить трійко друзів уже мовчки поспішили до намету Насуади. Проте Ерагон таки не втримався.

— Хто вони? — пильно глянувши на Анжелу, спитав він.

Знахарка скривила губи в посмішці:

— Мандрівники своєї вічної мандрівки.

— Це не зовсім та відповідь, яку б мені хотілось почути, — буркнув Ерагон.

— У мене нема звички роздавати таємниці, ніби солодкі горішки під час зимового сонцестояння. А надто тоді, коли ці таємниці належать іншим людям.

Якийсь час Ерагон ішов мовчки, проте його щось-таки дратувало:

— Коли хто-небудь намагається щось від мене приховати, це лиш зайвий раз підхльостує мене дізнатися правду. Я не люблю, коли чогось не знаю, бо запитання без відповіді — це ніби шпичка в тілі, яка дошкулятиме весь час, аж доки ти її не витягнеш.

— Бідолаха…

— Чого це раптом?

— Бо на світі є безліч питань, на які ніхто не знає відповіді. Тож дивись, щоб невдовзі не стати з голови до ніг обліпленим твоїми «шпичками».

Футів за шістдесят від Насуадиного намету друзям перегородив дорогу доволі великий загін вояків, що марширував через табір. Чекаючи, доки загін пройде, Ерагон відчував, як його тілом розливається якесь дрібне неприємне тремтіння. Тоді Вершник подмухав собі на долоні й ледь чутно пробурмотів:

— Непогано було б, аби в нас лишилася вільна хвилька, щоб чогось попоїсти.

— Магія? — швидко спитала Анжела. — Це вона тебе так виснажила?

Юнак ствердно кивнув, і знахарка миттю засунула руку в одну зі своїх торб, що висіла в неї поясі, діставши звідти якийсь твердий коричневий кусень, посиланий насінням льону.

— Ось, візьми, це дозволить тобі дожити до ланчу.

— А що це таке?

— Їж, — тицьнула юнакові кусень Анжела. — Тобі має сподобатись, повір. — Коли Ерагон таки взяв кусень, знахарка хвацько схопила його за зап'ясток і тримала доти, доки уважно не оглянула всі мозолі на його кісточках. — Дуже розумно з твого боку, — кивнула Анжела. — І хоч вони потворні, ніби бородавки на жабі, проте хто на це зважатиме, якщо вони допомагають зберегти кісточки? Мені подобається ця ідея. Дуже подобається. Тебе надихнув на неї Аскудгамлн?

— Від тебе важко щось приховати, правда? — спитав юнак.

— Усе, що ховається, нехай собі ховається. А мене цікавлять ті речі, які існують.

Вершник спантеличено кліпнув очима, не знаючи, як розуміти чергову загадку знахарки, якими вона говорила доволі часто. А вона тим часом постукала по одному з мозолів кінчиком свого короткого нігтя:

— Я й сама собі зробила б такі, та, на жаль, вони чіплятимуться за вовну, коли я в'язатиму.

— Ти в'яжеш із вовни? — спитав Ерагон, здивований тим, що знахарка займається бодай чимось, чим займаються звичайні жінки.

— Авжеж! Це чудовий спосіб зняти напругу. А крім того, якби я не в'язала, то звідки б у мене тоді взявся светр з охоронним закляттям проти скажених кроликів? Я зв'язала його, прочитавши Лідуен Кваедхі. А хіба ти не бачив мою магічну пов'язку, жовтого, зеленого та яскраво-рожевого кольорів?

— Які ще скажені кролики?

Анжела струснула своїми густими кучерями.

— Ти б дуже здивувався, дізнавшись, як багато чарівників померло від укусів скажених кроликів! І їх не так уже й мало, як ти собі, певно, думаєш!

Ерагон витріщив очі й розгублено спитав у Сапфіри:

«Як гадаєш, вона з мене кепкує?»

«Спитай її, то й дізнаєшся», — відповів дракон.

«А який у тому сенс? Вона знову відповість мені загадкою».

Загін солдатів нарешті пройшов, і Ерагон, Сапфіра й Анжела попрямували до намету. Поруч із ними гордо крокував Солембум. Юнак навіть не помітив, коли він до них приєднався. Обережно переступаючи купки гною, що залишилися після коней кавалерії короля Орина, Анжела мовила:

— От скажи, ти бився з разаками, але ж під час твоєї подорожі неодмінно мало статися іще щось цікавеньке! Ти ж знаєш, як я люблю слухати цікаві історії.

Ерагон посміхнувся, згадавши про духів, які приходили до нього з Арією, але зараз йому не хотілось про це говорити:

— Авжеж! Зі мною справді трапилось кілька дуже цікавих пригод. Якось я зустрів пустельника на ім'я Тенга, котрий живе в зруйнованій ельфійській вежі. У нього фантастична бібліотека — там було сім…

Почувши це, Анжела стала ніби вкопана, а Вершник за інерцією пройшов іще добрих три кроки, перш ніж і собі зупинитися. Знахарка виглядала так, ніби її вдарили по голові чимось дуже важким. Побачивши, що з хазяйкою коїться щось незрозуміле, Солембум миттю підскочив до неї й став тертися об її ноги.

— А… — облизавши губи, насилу мовила вона. — Ти точно впевнений, що його ім'я було Тенга?

— Ти його знаєш?

Почувши, про кого йдеться, Солембум зашипів, а шерсть йому миттю стала дибки. Швидше за все, він був не в найкращому гуморі, тож Вершник відступив на кілька кроків назад, щоб гострі котячі пазурі були якнайдалі від нього.

— Знаю його? — гірко усміхнулась Анжела, торкнувшись руками губ. — Знаю? Навіть більше! Я була його ученицею багато… багато нещасливих років.

Ерагон аж ніяк не сподівався на те, що Анжела так легко розкаже йому щось про своє минуле.

— А де це було? Коли?

— Далеко звідси й дуже давно. І маю тобі сказати, що наші шляхи розійшлися, коли ми не були добрими друзями. Я не бачила його хтозна-скільки років й гадала, що він уже давно віддав богові душу, — спохмурніла знахарка.

«Якщо ти була його ученицею, — мовила Сапфіра, — то напевно маєш знати, на яке питання він і досі шукає відповідь?»

— На жаль, уявлення не маю. У Тенги завжди були питання, на які він намагався знайти відповідь. А коли це йому вдавалося, то він одразу ж знаходив собі інше питання, і так повторювалось безліч разів. Відтоді, як я бачила його востаннє, він міг вигадати собі сотню нових запитань, а може, ще й досі скніти над тим питанням, відповідь на яке він шукав тоді, коли я від нього втекла.

«І що ж це було за питання?»

— Чи фази місяця справді впливають на кількість і якість опадів, що формуються біля підніжжя Беорських гір, як це стверджують гноми.

— Хіба ж це можна довести? — здивувався Ерагон.

Анжела знизала плечима:

— Якщо й можна, то це під силу одному лиш Тензі. Навіть якщо він божевільний, це не применшує його талантів.

«А ще цей чолов'яга любить роздавати копняки котам», — прошипів Солембум, ніби це було головною рисою Тенги.

— Я більше не хочу чути про нього жодного слова! — сплеснула в долоні Анжела. — Їж свої ласощі, Ерагоне, та ходімо вже до Насуади.