Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

У ХМАРАХ

Із Тронжхейма Сапфіра летіла досить швидко. Невдовзі вона вже була біля внутрішньої стіни Фартхен Дура, а потім вони з Ерагоном увійшли до тунелю, який вів на схід, заглиблюючись на багато-багато миль у підніжжя гори. Бігом Вершник здолав би цей тунель щонайбільше за десять хвилин, але оскільки висота тунелю не дозволяла Сапфірі ані летіти, ані бігти, йому довелося просто йти швидкою ходою.

Десь за годину вони нарешті дісталися долини Одред, де одразу ж побачили густо зарослі папороттю береги великого озера Фернотмерна. Якби хтось поглянув на нього згори, то посеред укритих снігом гірських вершин воно, мабуть, здалося б йому чорнильною краплею. У північній частині Фернот-мерна брала свій початок річка Раньї Дармн, що невдовзі впадала в Аз Раньї біля Молдуна Гордого — найпівнічнішого піка Беорських гір.

Вершник і дракон покинули Тронжхейм задовго до світанку, і хоча тунель сповільнив їхній рух, було ще дуже рано. Клаптик неба, що висів у них над головою, пронизували стріли блідих жовтих променів — сонце де-не-де вже пробивалось крізь гори. Важкі сірі хмари оповили найвищі піки, ніби якісь велетенські змії, а зі скляної поверхні озера здіймались пасма білосніжного туману.

Зупинившись на одному з берегів Фернотмерна, Ерагон і Сапфіра напилися води й наповнили нею спеціальні міхи, що кріпились на сідлі дракона поруч із сідельними торбами. Ця вода була не чим іншим, як кригою й снігом, що танули високо в горах. Коли Ерагон зробив перший ковток, то ледь не обпік собі горло, а його щелепи так звело від холоду, що вони почали боліти. Утім невдовзі біль зник.

Ерагон роззирнувся навкруги й помітив на одній зі скель руїни велетенського замку, стіни якого були обплетені товстелезними мацальцями плюща. Загалом же, ця похмура й лиховісна будівля нагадувала зітлілий кістяк якоїсь злої тварини. Від однієї думки про це Ерагон аж здригнувся.

«Ти готовий?» — спитала Сапфіра.

«Так», — відповів юнак і заліз у сідло.

Від Фернот-мерна Сапфіра полетіла на північ, прямуючи над долиною Одред усе далі й далі від Беорських гір. Долина не могла вивести їх прямо до Елесмери, що лежала на заході, проте у Вершника й дракона не залишалося іншого вибору, оскільки для того, щоб перелетіти гори, їм слід було здійнятися щонайменше на п'ять миль угору.

Зрештою, Сапфіра й так летіла на максимальній висоті, яку тільки міг витримати Ерагон, бо їй легше було долати шлях у горішніх розріджених шарах повітря, тимчасом як у густому вологому повітрі над землею вона б витрачала куди більше енергії.

Щоб захиститись від холоду, Ерагон вдягнув на себе все, що мав, а також наклав закляття, яке примушувало холодні потоки вітру оминати його з двох боків, не завдаючи особливих прикрощів.

Правду кажучи, літати на Сапфірі було не так уже й легко, але оскільки тепер вона вимахувала крилами з одноманітним ритмом, Ерагон майже не слідкував за рівновагою. Зовсім інакше було тоді, коли дракон закладав круті віражі або ж виконував іще якісь складні маневри.

Більшість часу Вершник і дракон теревенили про події минулих днів, а коли між ними часом і западала мовчанка, то вони уважно роздивлялись земні пейзажі, що проносилися під ними на чималій швидкості.

«Слухай, — мовила Сапфіра, — коли на тебе напали гноми, ти скористався магією без прадавньої мови, А ти хоч розумів, на яку небезпеку наражався?»

«Звісно, але в мене було обмаль часу, аби думати про слова. До того ж, ти й сама ніколи не користуєшся прадавньою мовою, накладаючи закляття».

«До чого тут я? Я — дракон, а драконам, для того щоб висловити своє бажання, прадавня мова не потрібна. Ми знаємо, чого хочемо, і ніколи не змінюємо своєї думки так легко, як це можуть робити ельфи чи люди».

Сапфіра проминула велику долину й опинилася над безмежними просторами лук, що зусібіч оточували Беорські гори. Нарешті Ерагон знову побачив жовтогаряче сонце. Потому він звівся в сідлі й уважно оглянув місцевість, у якій вони опинилися. Здавалось, Вершник був неабияк здивований, що за такий короткий час їм вдалось подолати гігантську відстань.

«Якби ж то нам та пощастило ще й не збитися зі шляху, — мовив він. — Тоді ми дісталися б до Елесмери значно швидше, ніж я сподівався, і могли б провести з Оромисом та Глаедром більше часу».

Сапфіра була цілком згодна зі своїм Вершником. Вона продовжувала летіти, аж доки сонце не сховалось за обрієм й небо не вкрили зірки. Гори за їхніми спинами тим часом наче розчинились, нагадуючи тепер темно-пурпурову пляму. Дракон міг би летіти до самісінького ранку, проте Вершник умовив його зупинитись на перепочинок:

«Ти ще й досі втомлена після подорожі до Фартхен Дура. Якщо в тому буде потреба, то завтра ми будемо летіти цілий день і цілу ніч, але сьогодні нам краще зупинитися й поспати».

І хоча ця ідея Сапфірі не дуже сподобалась, вона таки пристала на неї й приземлилась біля заростей верби на березі якогось струмка. Вершник спритно зістрибнув на землю, проте ледь не впав — його ноги затекли й тепер були ніби висічені з криги. Трохи поприсідавши, аби розігнати кров, юнак розсідлав Сапфіру, розстелив у неї під боком похідну постіль й миттю скрутився клубочком, притулившись спиною до її теплого тіла. Цієї ночі намет Вершникові був ні до чого, бо дракон обережно накрив його крилом, захищаючи від холоду, ніби мати-яструб своє пташеня. Невдовзі вони обоє поринули в сон.

Щойно на сході стало сіріти небо, Ерагон і Сапфіра знов злетіли високо в небо над зеленими рівнинами й продовжили свою подорож.

За кілька годин здійнявся досить сильний зустрічний вітер, через який дракон летів удвічі повільніше. Кілька разів Сапфіра пробувала здійнятися вище, гадаючи, що зможе оминути стрімкі потоки вітру, та вітер був скрізь. На якусь мить драконові навіть здалося, ніби буревій, немов могутній воїн, захопив геть усі небесні простори. Дракон старався, як міг, але по обіді, незважаючи на те, що Ерагон кілька разів ділився з ним своєю енергією, був такий виснажений, що мандрівники вирішили зробити посадку. Тоді Сапфіра пірнула вниз і приземлилась на невеличкий пагорб, що височів посеред лук. Вона розпластала по землі крила, висолопила язика й тремтіла всім тілом.

«Доведеться залишитись тут на ніч», — мовив Ерагон.

«Ні…»

«Сапфіро, ти більше не можеш летіти… Давай розіб'ємо табір, і ти добре відпочинеш. А крім того, може, й вітер до вечора вщухне».

Дракон спрагло облизав язиком губи й набрав повні груди повітря, намагаючись відновити спокійне дихання.

«Ні, — сказав він потому. — На цих рівнинах вітер може дути кілька місяців поспіль. Ми не можемо чекати, доки він ущухне».

«Але ж…»

«Я не буду сидіти тут тільки тому, що трохи втомлена, Ерагоне. Від нас надто багато залежить…»

«Тоді я дам тобі трохи енергії Арен. У каблучці її стільки, що ти могла б не раз облетіти довкола земної кулі, а дістатись до Ду Вельденвардена — то й узагалі дрібниця».

«Ні, — знов заперечив дракон. — Ти повинен берегти Арен на той час, коли в нас не буде жодного іншого джерела енергії. Я відпочину й поновлю сили в лісі, а Арен може нам знадобитися будь-якої миті. Нам не слід марнувати його енергію».

«Але ж… Сапфіро, мені боляче на тебе дивитись».

Дракон тихо, але роздратовано загарчав:

«Мої пращури, дикі дракони, ніколи б не злякалися якогось нікчемного вітерцю. А чим я гірша за них?»

По цих словах Сапфіра підстрибнула вгору й знову понесла Вершника до Елесмери.

День уже добігав кінця, а дракон ще й досі продовжував боротися з вітром, ніби вперта рибина з потужною течією. І тоді Ерагон несподівано пригадав Глумру й те, як вона вірила в богів гномів. Здається, вперше в житті юнак відчув справжнє бажання молитися. Він обережно вийшов зі свідомості Сапфіри, яка була так заклопотана своєю боротьбою зі стихією, що навіть не помітила цього, й тихо зашепотів: «Гунтеро, королю богів, якщо ти є і можеш мене почути, будь ласка, вгамуй цей вітер. Я знаю, що я не гном, та король Ротгар прийняв мене до свого клану, тож я й собі можу звернутись до тебе з мольбою. Гунтеро, будь ласка, нам треба дістатись до Ду Всльденвардена якомога швидше… Не тільки ради варденів, але й ради твого народу. Будь ласка, благаю тебе, зупини цей вітер, бо Сапфіра довго не протримається…»

Почуваючись трохи ніяково, Ерагон знову проник у свідомість дракона, і його серце сповнилось болем, коли він відчув, як тремтить кожен нерв Сапфіри.

Ближче до середини ночі вітер несподівано став ущухати, лиш час від часу нагадуючи про себе різкими поривами. А за кілька годин із-за обрію визирнуло сонце, й Ерагон побачив під собою тверду потріскану землю Хадарацької пустелі.

«Чорти б його взяли, той вітер, — вилаявся Вершник, бо вони пролетіли значно менше, ніж він сподівався. — Виходить, сьогодні ми не дістанемось Елесмери?»

«Схоже на те… Якщо, звісно, вітер не поверне в протилежний бік і не віднесе нас туди на своїй спині. — Наступні кілька хвилин Сапфіра летіла мовчки, проте невдовзі знову озвалася: — Зрештою, якщо не буде ніяких неприємних несподіванок, то надвечір ми таки долетимо до Ду Вельденвардена».

Ерагон у розпачі застогнав.

Того дня вони приземлялися лиш двічі. Під час першої зупинки Сапфіра підживилася кількома качками, яких убила своїм вогняним подихом. Щодо Ерагона, то той узагалі їв у сідлі, аби заощадити кожну секунду.

Сапфіра не помилилась. Коли сонце стало сідати за обрій, попереду замайорів Ду Вельденварден. Здалеку ліс нагадував велетенське спокійне море із зеленою водою. На узліссі Ду Вельденвардена височіли буки, клени й віковічні дуби, а в його глибинах росли одні лиш сосни.

Дракон зібрав рештки сил і, висолопивши язика, полетів удвічі швидше. Непроглядній темряві ще не вдалося остаточно взяти землю в полон, як мандрівники нарешті дістались лісу. Склавши крила, Сапфіра м'яко сіла під лапатим гіллям гігантського дуба. Якийсь час вона сиділа, завмерши на місці, бо була надто втомлена, щоб зробити бодай найменший рух. Доки дракон переводив подих, Ерагон дослухався до шелесту листя, ухкання сов і дзижчання безлічі нічних комах.

Сяк-так прийшовши до тями, Сапфіра звелась на лапи й попрямувала вперед, прослизнувши до Ду Вельденвардена поміж двома велетенськими дубами, вкритими мохом. Ельфи зробили так, що той, хто хотів потрапити до їхнього лісу, не міг зробити цього за допомогою магії. Саме тому шлях углиб лісу доводилось долати пішки. Сапфіра навіть гадки не мала потрапити до лісу з повітря, побоюючись, щоб яке-небудь закляття ельфів не знерухомило її крил.

Невдовзі вони опинились на невеличкій галявинці, яка була за кілька сот футів від узлісся. «Здається, ми зайшли вже досить далеко», — мовила Сапфіра. Ерагон мовчки відв'язав від сідла ноги й зіскочив на землю. Роззирнувшися навсібіч, він знайшов клаптик землі, на якому не росла трава, и вирив там руками невеличку ямку в півтора фути завширшки. Потім юнак видобув із земних надр воду й прошепотів закляття магічного дзеркала.

По воді пішли брижі, й вона стала випромінювати м'яке жовтаве сяйво. Невдовзі Ерагон побачив Оромисову кімнату й старого срібноволосого ельфа, що сидів, поринувши в читання якогось прадавнього пергаменту. Той звів на Ерагона очі й кивнув із незворушним виразом на обличчі.

— Майстре, — прошепотів Ерагон, приклавши руку до грудей.

— Мої вітання, Ерагоне. Я чекав на тебе. Де ти тепер?

— Ми із Сапфірою щойно ввійшли до Ду Вельденвардена… Майстре, я знаю, що ми обіцяли повернутись до Елесмери, але вардени зараз всього за кілька днів шляху від Фейнстера… Без нас їм буде дуже скрутно. На жаль, ми не встигнемо дістатися до Елесмери, тож уклінно просимо вас відповісти на кілька питань крізь магічне дзеркало.

Оромис засовався на стільці, а його видовжене обличчя набуло похмурого й замисленого виразу.

— Ерагоне, — сказав він за якийсь час, — я не буду вчити тебе на відстані. Мені добре відомо, про що ти хочеш спитати, але на ці питання я готовий відповісти тільки при зустрічі.

— Майстре, будь ласка. Якщо Мертаг і Торнак…

— Ні, Ерагоне. Я розумію, чому ти так поспішаєш, але твоє навчання не менш важливе, ніж захист варденів… А може бути й так, що навіть більш важливе. Ми маємо зробити все як належить. Робити це якось інакше немає жодного сенсу.

Ерагон скрушно зітхнув і вклонився:

— Так, Майстре.

— Ми з Глаедром чекаємо на вас, — відповів ельф, — тож спробуйте дістатися до Елесмери якомога швидше. Нам є про що поговорити.

— Як скажете, Майстре.

Геть знесилений, Ерагон увірвав зв'язок. Вода просочилась назад у землю, а Вершник зіперся головою на руки й став розглядати невеличку калюжку під своїми ногами. Поруч із ним гучно сопіла Сапфіра.

«Гадаю, нам і справді слід іти далі, — мовила вона, спрагло облизавши губи. — Не знаю, як ти, а я не збираюсь тут падати».

Ерагон зиркнув на неї знизу вгору:

«Ти впевнена?»

«Звісно».

Насилу примусивши себе звестись, юнак неквапом виліз на спину дракона.

«На шляху до Елесмери, — сказав він, прив'язуючи ноги до сідла, — нам треба бодай на хвильку спинитися біля дерева Меноа. Раптом пощастить зрозуміти, що саме мав на увазі Солембум!»

Колись, уперше зустрівши Вершника в Тейрмі, кіт-перевертень із дуже загадковим виразом промуркотів: «Настане час, і тобі знадобиться зброя. Пошукай її між корінням дерева Меноа. А потім, коли всі зусилля виявляться марними, ходи до скелі Кутіан і вимов там своє справжнє ім'я, щоб відкрити двері до Склепу Душ».

Де саме знаходиться скеля Кутіан, Ерагон іще й досі не знав, проте, гостюючи в Елесмері, вони із Сапфірою кілька разів приходили під дерево Меноа. Між його корінням був мох, а ще гнила кора й купа мурашок, але Вершник так і не знайшов жодної підказки, яка б могла натякнути на те, де саме заховано меч.

«Солембум міг мати на увазі й не меч, — пробурчала тим часом Сапфіра. — Адже коти-перевертні полюбляють загадки не менше за драконів. Одне слово, тією зброєю може бути навіть клаптик пергаменту, списаний закляттями, або книга, або малюнок, або гострий камінь, або й іще яка річ. Але що б воно не було, нам конче треба його знайти. Хтозна, чи випаде нам нагода коли-небудь повернутись до Елесмери?»

Сапфіра переступила повалене дерево й, розпростерши свої оксамитові крила, напружилась усім тілом. Потому вона зробила такий карколомний стрибок, що Вершник аж зойкнув і мертвою хваткою вчепився їй у шию.

Пролітаючи над зеленим морем, дракон розвернувся в північно-західному напрямку й попрямував до столиці ельфів.