КАМ’ЯНИЙ ЛІС

Юрба сповнила повітря радісними вигуками.

Вершник сидів на дерев'яному помості, який гноми збудували довкола зовнішніх укріплень Брег Холда. Сама фортеця височіла на одному з виступів гори Тардур, здіймаючись більш ніж на милю над вкритою туманом долиною. З неї було видно на безліч ліг навкруги, аж доки лінію горизонту не уривали гірські пасма. Брег Холд, так само як і решта міст гномів, включно з Тронжхеймом, був збудований із велетенських кам'яних брил, точніше, з червоного граніту, через що всі коридори й кімнати видавались тут дуже теплими. А сама фортеця була напрочуд міцною п'ятиповерховою будівлею, що закінчувалась дзвіницею, над якою на чотирьох ребрах височіла скляна крапля завбільшки з двох гномів. Орик розповідав Ерагонові, що то був збільшений варіант гномівських ліхтарів, який вони використовували під час визначних і урочистих подій, аби освітити цілу долину м'яким золотавим світлом. Гноми називали цю краплю Синдризнаррвел, або ж Коштовний камінь Синдри.

До високих стін фортеці зусібіч примикали численні будівлі, у яких мешкали слуги та воїни Дургрімст Інгейтум. Відразу ж за ними стояла церква пресвятого Морготала, бога вогню й покровителя ковальського ремесла, а вже потім — кузні та хліви. За стінами самого містечка розпочиналися ферми, що доходили аж до самісінького лісу. Вони були охайні й затишні, а над димарями їхніх кам'яних будиночків здіймалися цівки диму.

Про все це Вершник дізнався від Орика вже після того, як його привели до міста трійко дітлахів, дзвінко гукаючи всім, хто міг їх почути, своє «Арджетлам!».

Орик зустрів Ерагона, як і належить зустрічати брата. Відвівши його до купалень, він простежив, щоб юнакові видали темно-пурпуровий балахон, а також вінець на голову.

Потому він привів до нього пані-гнома з великими яскравими очима й кругленьким личком.

— Це Хведра, — мовив Орик, — ми одружились із нею два дні тому.

Ошелешений Вершник почав був їх вітати, а гном лиш ніяково затупцяв з ноги на ногу:

— Мені дуже прикро, що ти не зміг прибути на нашу церемонію, Ерагоне. Я ж бо прохав одного з чарівників зв'язатись із Насуадою й спитав у неї, чи вона часом не зможе переказати тобі й Сапфірі моє запрошення, але та навідріз відмовилася вам про це говорити, пояснюючи, що наше запрошення може відволікти тебе від якогось дуже важливого завдання. Зрештою, я ні в чому її й не звинувачую, але мені дуже не хотілося, щоб ця війна завадила побувати вам на нашому весіллі. Адже ми з тобою брати — хай навіть і не по крові, але за законом.

Ніби на підтвердження чоловікових слів, Хведра й собі додала, промовляючи людською мовою з дуже сильним акцентом:

— Убивце Тіні, відтепер ти можеш вважати своєю родичкою й мене. І доки я буду жити, тебе завжди прийматимуть в Брег Холді як члена родини. Ми чекаємо на тебе будь-коли, якщо тобі буде потрібен притулок… Байдуже, нехай навіть сам Галбаторікс полюватиме на тебе!

Ерагон був дуже схвильований її словами й уклонився на знак вдячності:

— Ви надзвичайно люб'язні.

Вершник якусь мить помовчав, а потім спитав:

— Якщо вас не образить моя цікавість, то я хотів би дізнатись, чому ви з Ориком вирішили побратися саме зараз?

— Ми хотіли поєднати наші руки навесні, але…

— Але, — доволі безпардонно урвав її Орик, — ургали напали на Фартхен Дур, а потім Ротгар послав мене супроводжувати тебе до Елесмери. А коли я повернувся додому й родини клану прийняли мене, як свого нового грімстборітхн, ми подумали, що це пречудова нагода стати чоловіком і дружиною. Адже може бути й таке, що нікому з нас не пощастить залишитись живими до кінця цього року… То чого зволікати?

— Отже, ти став ватажком клану? — радісно посміхнувшись, перепитав Ерагон.

— Так. Нового ватажка Дургрімст Інгейтум обирали доволі довго. Ми говорили про це більше тижня, але врешті-решт більша частина сім'ї таки зійшлася на тому, що саме я маю піти шляхом Ротгара й посісти його місце, оскільки я був його єдиним названим спадкоємцем.

Тепер Ерагон сидів поруч із Ориком і Хведрою, смакуючи хліб та ягнятину й спостерігаючи за змаганнями, що відбувалися навпроти помосту. Орик пояснив йому, що багаті сім'ї гномів, які мали запаси золота, залюбки влаштовують такі ігри під час весілля, щоб розважити своїх гостей.

Ігри тривали вже третій день і мали протривати ще чотири, оскільки їх влаштувала одна з найбагатших сімей — сім'я Ротгара. Учасники змагалися в багатьох видах єдиноборств — у боротьбі, стрільбі з лука, билися на мечах, але саме сьогодні мала відбутися надзвичайна подія — Гхастгар.

Із протилежних боків галявини назустріч одне одному, осідлавши білих фельдуностів, мчали два гноми. Рогаті гірські козли долали відстань просто божевільними стрибками, кожен із яких був щонайменше на сімдесят футів. А найцікавішим було те, що гном, котрий виїхав на галявину з правого боку, мав усього лиш невеличкого щита, тоді як його супротивник, що виїхав зліва, був озброєний дротиком.

Коли відстань між козлами стала зменшуватись, Ерагон затамував подих. Невдовзі їх розділяло не більше тридцяти футів, і тоді озброєний гном замахнувся своїм дротиком і щосили пожбурив його в супротивника. Кидок був навмисне неточний, тож другий гном скорше не прикривався щитом, а навпаки — виставив його вбік і хвацько зловив ним дротик. Потому він браво помахав ним у себе над головою, а юрба вибухнула оплесками.

— Вправні хлопці! — вигукнув Орик. Він голосно засміявся й спустошив свій кубок із медом. На гномові була кольчуга, що вилискувала у вечірньому світлі, й шолом, прикрашений золотом, сріблом і рубінами. На ватажковій талії висіла його вірна сокира, а на пальцях красувалося п'ять великих перснів. Хведра була вбрана ще розкішніше — у її спідницю було вшито смуги гаптованої тканини й цілі вервечки перлин. Кілька золотих прикрас на шиї та кістяний гребінь зі смарагдом, завбільшки з Ерагонів великий палець, довершували її вечірній туалет.

Тим часом на середину галявини вибігли кілька гномів і просурмили в роги, звук яких полинув по цілій долині. Потому до них, випнувши груди, ніби барильця, повагом вийшов іще один гном й оголосив переможця останнього змагання, а також імена наступної пари, яка мала змагатися на Гхастгар.

Коли майстер церемоній завершив свою промову, Ерагон нахилився й запитав:

— Ти підеш із нами до Фартхен Дура, Хведро?

Та заперечно похитала головою у відповідь і широко посміхнулася:

— Я не можу, бо маю залишатись тут і займатися справами Інгейтум, доки не буде Орика. Не те, щоб мені це подобалось, але я дуже не хочу, аби він повернувся й побачив, що його воїни сидять голодні, а все його золото розтринькане невідомо куди й навіщо.

Орик теж посміхнувся й простягнув свій кубок до одного зі слуг, які стояли за кілька ярдів від них. Той похапцем підбіг до нього й наповнив кубок медом. Лиш тоді Орик задоволено сказав Ерагонові:

— Ти не думай, Хведра не хизується. Адже вона не тільки моя дружина, вона… Ой… у вас, здається, і слова такого немає. Вона — грімсткарвлорс Дургрімст Інгейтум. Грімсткарвлорс означає… «берегиня дому», «та, що слідкує за господарством». До її обов'язків уходить геть усе: перевірка, чи всі родини клану сплачують десятину до Брег Холд, чи наші стада випасаються на добрих луках, чи досить у нас запасів їжі й зерна, чи жінки Інгейтум тчуть належну кількість полотна, чи наші воїни добре екіпіровані, чи наші ковалі завжди мають руду, щоб виплавити з неї метал, та й узагалі — вона слідкує за тим, щоб наш клан процвітав. У нашого народу навіть є приказка: добра грімсткарвлорс може відродити клан.

— А погана грімсткарвлорс може зруйнувати клан, — відповіла Хведра.

Орик посміхнувся й сховав її долоні у своїх:

— Повір, Хведра справді найкраща з грімсткарвлорс. Цей титул не можна отримати в спадок, треба самому довести, що ти його гідний. Дружини грімстборітхн дуже рідко стають грімсткарвлорс, тож мені надзвичайно пощастило. — Схилившись одне до одного, щасливі молодята потерлися носами. Ерагон мав би радіти щастю свого молочного брата, але враз відчув себе дуже самотнім і відвів погляд убік. Орик тим часом сьорбнув меду й мовив: — У нашій історії було чимало славетних грімсткарвлорс. Уяви, гноми часто жартують, мовляв, ми, ватажки кланів, тільки й уміємо, що оголошувати одне одному війну… А грімсткарвлорс це навіть на руку — їм спокійніше, коли ми скубемося поміж собою й не маємо часу на те, щоб втручатись у господарство клану.

— Та годі тобі, Скілфц Делва, — проворкотіла Хведра. — Ти ж знаєш, що все це неправда. Принаймні в нас так ніколи не буде!

— М-м-м, — тільки й зміг відповісти Орик, зворушено торкнувшись своїм лобом до лоба Хведри. За мить вони знову потерлися носами.

Вершника тим часом відволікли глузливі вигуки, що прокотились натовпом, який сидів під помостом. Тоді він перевів погляд на галявину, де відбувалися змагання, і побачив, як один із гномів-бійців утратив самовладання, смикнув свого фельдуноста вбік і спробував тікати від свого супротивника. Гном, озброєний дротиком, зробив два кола галявиною й, опинившись доволі близько від своєї жертви, кинув зброю, поціливши своєму переполоханому ворогові в плече. Той скрикнув, упав зі скакуна й став намагатися витягти древко, проте в нього геть нічого не виходило. За кілька секунд із натовпу вистрибнув цілитель і прожогом кинувся до невдахи, а всі глядачі з осудом повернулись до поля бою спинами.

Орик гидливо скривив губи й прошепотів Вершникові на вухо:

— Тьху! Мине не один рік, доки його родина змиє із себе цю пляму безчестя. Ерагоне, мені дуже прикро, що тобі довелося стати свідком такого мерзенного дійства.

— Твоя правда: бачити те, як хтось зганьбив себе, завжди неприємно.

Наступні два змагання юнак, гном та його дружина споглядали в цілковитій тиші, а потім Орик так несподівано схопив Ерагона за плече, що той аж підстрибнув:

— А ти не хочеш оглянути кам'яний ліс, Вершнику? — спитав гном.

— Годі глузувати з мене! Немає такого лісу, якщо його, ясна річ, не вирізали з каменю ваші майстри.

Проте Орик лиш похитав головою, радісно зблиснувши очима:

— Ніхто його не вирізав, він просто собі існує. То я ще раз питаю: чи не хотів би ти оглянути кам'яний ліс?

— Гм… Якщо це не один із твоїх жартів… то, звісно, хотів би!

— О, я такий радий, що ти згодився. Жодних жартів — завтра ти матимеш нагоду погуляти серед гранітних дерев! Це одне з див Беорських гір, і всі, хто приїздить гостювати до Дургрімст Інгейтум, неодмінно мають його побачити.

Наступного ранку Ерагон прокинувся в крихітному гномівському ліжку. Його кімната мала низьку стелю, а всі меблі були вдвічі меншими за ті, що Ерагон звик бачити у своїй оселі в Паланкарській долині. Юнак умився в тазку з холодною водою й за звичкою спробував віднайти Сапфірину свідомість, проте відчув самі тільки думки гномів і безлічі тварин, які були у фортеці та за її межами. Усвідомлення самотності було таким приголомшливим, що юнак опустився перед тазком на коліна, узявся за нього обома руками й довго-довго вдивлявся у воду, аж доки перед його очима не з'явилися жовто-червоні зірочки. Тоді Вершник вдихнув на повні легені й подумав: «Я сумував за своїм драконом під час подорожі з Хелгрінда, але ж я принаймні знав, що повертаюсь до нього так швидко, як можу. А тепер я мандрую все далі й далі від Сапфіри й уявлення не маю, коли ми знову будемо разом».

Відсунувши тазок, юнак одягнувся й вийшов у звивисті коридори Брег Холда, де йому через кожні півхвилини доводилось кланятися гномам, що набожно вітали його своїм «Арджетлам!»

Невдовзі він знайшов на подвір'ї фортеці Орика та ще дванадцятьох гномів, які сідлали своїх кремезних поні. Їхні невеличкі скакуни нетерпляче форкали, випускаючи в морозяне повітря хмаринки білої пари. Пробираючись крізь скупчення маленьких товстунців-гномів, Ерагон почувався справжнім велетнем і весь час пильнував за тим, аби на когось із них не наступити.

Орик тим часом помітив його, широко посміхнувся й радісно загукав:

— Агов, Арджетламе! У нашій стайні є віслюк, тож, якщо хочеш, можеш поїхати на ньому!

— Красно дякую, але я волів би піти пішки.

Орик тільки знизав плечима:

— Як буде завгодно, брате.

Коли їхній невеличкий загін був готовий вирушити в подорож, до головної зали Брег Холда довгими кам'яними сходами спустилась Хведра — її довга сукня тяглася за нею по землі й уже встигла назбирати чимало бруду. Підскочивши до свого коханого, вона простягла йому кістяний ріг, прикрашений золотим візерунком, а потім невеличкий дзвіночок.

— Коли мій батько виїздив із грімстборітхн Алдрім, — мовила вона, — то завжди брав це із собою. Візьми цей ріг та дзвіночок й ніколи не забувай про мене.

За мить вона прошепотіла щось Орикові мовою гномів, тож Вершникові годі було розібрати її слова. Закохані торкнулися одне одного лобами, й Орик засурмив у ріг. Той видав низьку ноту. Повітря навколо завібрувало, ніби напнута мотузка. Із вежі, що височіла над ними, переполохано злетіло кілька воронів, а кров у Ерагонових жилах, здавалось, закипіла, тож він нетерпляче затупцяв на місці, бажаючи якнайшвидше вирушити в дорогу.

Здійнявши ріг над головою, Орик востаннє глянув на Хведру й пришпорив свого поні. Загін виїхав через головні ворота Брег Холда, повернувши на схід, туди, де закінчувалась долина.

Близько трьох годин вони їхали по добрій дорозі попід горою Тардур. Гноми весь час підганяли своїх поні, але ті перебирали ніжками настільки повільно, що якби Ерагонові раптом заманулося побігти, то він би вже давно залишив свій почесний ескорт далеко-далеко позаду. Вершник хотів був якось їх підігнати, проте врешті-решт облишив цю марну затію, розуміючи, що змагатися з ним у швидкості спроможні лишень ельфи або ж ургали.

Було доволі холодно, адже над Беорськими горами ще й досі не з'явилося сонце, й усю долину сповнювала волога мряка. Ерагон ішов так повільно, що його почав пробирати холод, тож він був змушений кутатись у свій одяг.

Невдовзі мандрівники дісталися до гранітного поля завширшки в тисячу футів, з одного боку якого височіла похила скеля, що складалась із восьмигранних колон, створених самою природою. Інший бік кам'яного поля ще й досі був поглинутий туманом.

Тоді Орик звів руку й мовив:

— Поглянь, оце і є Аз Кнурлдратн.

Ерагон спохмурнів, бо скільки не придивлявся, все одно не міг розгледіти в цій пустельній місцині нічого цікавого.

— Ну й де ж ваш кам'яний ліс? — здивувався Вершник.

Орик тим часом зліз зі свого поні, віддав повіддя одному з воїнів, що стояли в нього за спиною, і мовив:

— Ходи за мною, Ерагоне.

По цих словах вони разом закрокували в напрямку туманної хмари — Орик робив величезні кроки, щоб не відставати від юнака, а Вершник, навпаки, дрібно перебирав ногами, щоб не випереджати свого супутника. Невдовзі Ерагонового обличчя торкнувся холодний і вологий туман. Пара була такою густою, що він не бачив нічого навіть на відстані витягнутої руки, а за мить перестав розуміти, де має бути земля, а де небо. Проте безстрашний Орик продовжував упевнено крокувати вперед. Ерагон натомість виглядав трохи розгубленим і йшов, витягнувши вперед руку, щоб не наштовхнутися часом на щось, що могло бути сховане в цій туманній завісі.

За кілька хвилин гном зупинився на краю велетенської розколини, що поділяла гранітне поле на дві частини.

— А тепер бачиш?

Ерагон роззирнувся туди й сюди, але туман був так само непроглядний, як і раніше. Він уже хотів був розкрити рота, аби сказати, що нічого не змінилось, аж раптом помітив праворуч від себе якусь гру світла й тіні. Невдовзі крізь туман стали вимальовуватися дивні обриси.

— Я не… — замовк на півслові юнак, відчувши легкий подув вітерцю й помітивши, що туман став не таким густим. З нього виринули попелясті стовбури велетенських дерев із голим поламаним гіллям. Тепер їх оточували десятки дерев, що нагадували прадавні кістяки. Ерагон торкнувся долонею одного зі стовбурів — кора була такою ж холодною і твердою, як сам камінь, а подекуди її вкривали парості білого лишайника. У Вершника аж мурашки по шкірі пробігли — він не був надто забобонним, та цей примарний туман, зловісна напівтемрява й самі дерева — похмурі й таємничі — викресали в його серці іскорку страху.

Юнак облизав пересохлі губи.

— Але звідки вони тут? — прошепотів він.

Орик знизав плечима й собі майже пошепки став розповідати:

— Дехто вважає, що цей кам'яний ліс створив Гунтера. Створив тоді, коли створював із порожнечі саму Алагезію. А дехто каже, що ці дерева витесав Хелцвог, бо кому, як не йому, богу каміння, потрібен був сад із кам'яних дерев. А дехто говорить, ніби ці дерева багато віків тому засипало землею під час землетрусу. Потім вони згнили й обернулися на каміння.

— А хіба так буває?

— Одному богу відомо. Хто ж, окрім нього, може знати відповіді на всі загадки, які існують у цьому світі? — відповів Орик і став розказувати далі: — Наші пращури знайшли ці дерева першими, адже стали видобувати тут граніт понад тисячу років тому. На той час грімстборітхн Дургрімст Інгейтум Хвалмар Лакханд відмовився від шахт і наказав своїм каменярам вирубувати зі скель ці дерева. Вони звільнили з кам'яних оков майже п'ятдесят дерев, аж доки Хвалмар не зрозумів, що в нетрях гори Тардур їх можуть бути цілі тисячі. Потому наші каменярі припинили роботу, але ця місцина заполонила уяву нашого народу, й відтоді сюди приїздив кнурлан від кожного клану. Вони працювали тут, щоб звільнити з гранітних оков якомога більше дерев, а дехто з них присвятив цьому все своє життя. Невдовзі в гномів з'явилася ціла традиція, пов'язана із цим кам'яним лісом. Клани стали присилати сюди тих нащадків, що мали в голові вітер, і вони працювали тут під наглядом майстра-каменяра.

— Ох і нудна ж це, мабуть, робота…

— Так, але вони мали досить часу подумати над своїми лихими вчинками. — Орик провів рукою по бороді. — Ніде правди діти, мені й самому довелось попрацювати тут кілька місяців, коли я був неслухняним хлопчиськом. Мені тоді виповнилось усього тридцять чотири.

— І що, ти справді думав над своїми вчинками?

— М-м-м… Не зовсім… Робота була настільки нудною, що я звільнив від каміння лиш одну гілляку, а потім утік і приєднався до мисливців Вреншрргн.

— Ти маєш на увазі гномів із клану Вреншрргн?

— Саме так, до клану Вреншрргн, що твоєю мовою означатиме — Вовки Війни. Ставши одним із них, я напився елю й зовсім п'яний подався з ними на полювання. Саме тоді мені й спало на гадку вбити кабана, а потім принести його до Ротгара, аби той більше на мене не гнівався. Це була одна з найбільших дурниць, які я утнув за все своє життя, бо навіть найдосвідченіші наші воїни бояться полювати на награ. А я ж тоді був звичайнісіньким шмаркачем, який навіть зброї до пуття тримати не вмів. Проте відступати було нікуди, я ж бо заприсягнувся перед рештою мисливців, що обов'язково це зроблю, тож конче мав виконати свою обіцянку.

По цих словах Орик замовк, та Ерагон, що аж згорав від цікавості, не дав йому довго мовчати:

— І що сталося далі?

— О… Як не дивно, але мені все-таки пощастило вбити награ, хоч той кабан і поранив мене в плече та ще й закинув на гілляку найближчого дерева. І Вреншрргн були змушені нести до Брег Холда нас обох, і мене, і його. Ротгар був неабияк подивований моєю сміливістю, проте весь наступний місяць я провалявся в ліжку… І це попри те, що наді мною чаклували найкращі знахарі клану. Кілька разів мене заходив провідати сам Ротгар, постійно повторюючи, що це гідне покарання за те, що я не послухав його наказу.

Ерагон якусь мить пильно поглядав на гнома.

— Ти сумуєш за ним? — нарешті спитав він.

Гном опустив підборіддя собі на груди, а потім різко вихопив з-за пояса сокиру й так сильно вдарив її руків'ям по граніту, що між деревами аж луна пішла.

— Минуло вже майже дві сотні років відтоді, як закінчилась остання дургрімстврен, що розколола наш народ на кілька частин, Ерагоне. Та через бороду Морготала ми знову опинились на порозі війни.

— Невже? — злякано вигукнув Ерагон. — Невже все справді аж так погано?

Орик спохмурнів.

— Усе значно гірше, ніж ти можеш собі уявити. Між кланами виникли такі суперечки, яких іще не було за моєї пам'яті. Смерть Ротгара й напад Насуади на Імперію тільки додали масла у вогонь, і клани, які не хочуть приєднуватися до варденів, стали дуже активні.

— Але чому… чому вони не хочуть піти війною проти Галбаторікса, адже ургали під його керівництвом уже ледь не знищили Тронжхейм!

— Тому, — відповів Орик, — що вони не вірять у те, що його можна перемогти, й сіють серед нашого народу зерно сумніву. Скажи мені чесно, Ерагоне, якби тобі й Сапфірі прямо от зараз довелося вступити у двобій з Галбаторіксом, то чи ви б із ним упорались?

Від цього питання в Ерагона перехопило подих.

— Ні…

— Я так і думав… Розумієш, ті клани, що виступають проти варденів, вірять у великодушність Галбаторікса. Вони переконані в тому, що якби ми не мали справи з варденами й не дали тобі та Сапфірі прихистку в Тронжхеймі, у Галбаторікса не було б жодних підстав воювати з нами. Представники цих кланів говорять, що нам просто слід займатися своїми справами, сидіти у своїх печерах і тунелях і не боятися Галбаторікса. Вони не розуміють, що той триклятий тиран зупиниться аж тоді, коли вся Алагезія лежатиме біля його ніг, — Орик струснув головою й так міцно стис свою вірну сокиру, що на його руках повипиналися жили. — Але я проти цього. Я не дозволю своєму народу ховатися в тунелях, ніби перелякані зайці, що тільки й чекають на те, доки вовк розриє їхню нору й усіх їх винищить. Ми маємо боротися й свято вірити в те, що нам пощастить убити Галбаторікса. Я докладу всіх зусиль, щоб нова дуртрімстврен не почалася, адже вона знищить нашу цивілізацію, а без нас варденам навряд чи пощастить перемогти, — міцно стиснувши зуби, Орик повернувся до Ерагона: — Заради блага свого народу я готовий сам сісти на трон. Дургрімст Гедтралл, Ледвонну й Награ вже заявили про те, що підтримають мене. Однак поміж мною й короною залишається багато тих, чиїх голосів вистачить задля того, аби я не став королем. Але ж ти підтримаєш мене, Ерагоне?

Склавши руки на грудях, Ерагон замислено походжав від одного дерева до іншого.

— А якщо я зроблю це, то решта кланів не повстануть проти тебе? Адже ти не тільки прохатимеш свій народ приєднатися до варденів, але й вимагатимеш від нього, аби він визнав частиною себе Вершника дракона. Сумніваюся, що гноми захочуть зробити це саме зараз.

— Авжеж, я можу втратити їхню підтримку, — мовив Орик, — але, з другого боку, це може дати мені й нові голоси. Дозволь мені самому із цим розібратися. Одне-єдине, що я хочу зараз знати, так це те, чи ти мене підтримаєш? Схоже, ти вагаєшся, брате, але я геть не можу збагнути, чому.

Ерагон розглядав покручене гранітне коріння, що було в нього під ногами, намагаючись не дивитись Орикові в очі.

— Ти переймаєшся долею свого народу, і це добре… Але я переймаюся долею ельфів, варденів та інших рас, які протистоять Галбаторіксу. Тож… Якщо тобі не пощастить здобути корону й королем стане ватажок іншого клану, який так само схоче підтримати варденів, то…

— Ніхто не підтримуватиме варденів так, як я!

— Та я ж бо й не сумніваюся в цьому, — урвав його Ерагон. — Але якщо раптом станеться саме так, і моя підтримка допоможе отримати корону тому ватажкові, що має більше шансів на перемогу, ніж ти… Що тоді? Хіба я не матиму його підтримувати? Заради блага твого народу й усієї Алагезії!

Орик відповів дуже спокійним тоном:

— Ти давав криваву присягу на Кнурлнейн, Ерагоне. І за всіма законами нашого народу, ти є членом Дургрімст Інгейтум, байдуже, подобається це іншим чи ні. Ротгар усиновив Вершника, а цього не робив жоден із наших королів. Тож із нашого клану тебе не зможе виключити ніхто, крім мене. Зрозумій, Ерагоне, якщо ти повстанеш проти мене, то зганьбиш мою честь, і мені вже ніхто й ніколи не довірятиме. Навіть більше, мої вороги зрозуміють, що довіряти не можна й Вершникові дракона. Члени клану не можуть зраджувати своїх братів, Ерагоне. І ніхто не зробить цього, якщо не хоче прокинутися одного чудового ранку з кинджалом у серці.

— Невже ти мені погрожуєш? — так само спокійним тоном спитав Ерагон.

Орик вилаявся й знову стукнув сокирою об граніт:

— Та як ти міг про таке подумати! Я б ніколи не зачепив тебе навіть пальцем! Адже ти мій названий брат і єдиний Вершник, непідвладний Галбаторіксу. І нехай мені трясця, якщо я скажу тобі, що не схиляюсь перед твоїми подвигами. Але зрозумій одне. Те, що я й надалі продовжуватиму ставитися до тебе, як до брата, аж ніяк не означає, що решта членів Інгейтум будуть плекати до тебе такі ж самі братні почуття, як і раніше. Я в жодному разі тобі не погрожую, проте ти маєш знати, що тоді на тебе чекатиме смертельна небезпека. Коли клан дізнається, що ти підтримав іншого ватажка, навряд чи мені буде під силу вгамувати його гнів. Їм буде байдуже, що ти наш гість. Словом, якщо ти виступиш проти нас, ти не зможеш бути членом клану, затям!

— Не розумію, чого ти від мене хочеш? — скрикнув Ерагон і розвів руками, походжаючи перед Ориком. — Я ж бо давав присягу Насуаді й маю виконувати її накази.

— Але була присяга й перед Дургрімст Інгейтум! — похитав головою Орик.

Ерагон зупинився й пильно глянув на гнома:

— Ти хочеш, щоб я занапастив усю Алагезію тільки тому, що ти не хочеш зганьбити свою честь?

— Не ображай мене!

— Тоді й ти не проси мене зробити те, чого я не можу! Я підтримаю тебе лиш тоді, коли буду впевнений, що ти отримаєш корону. Ти піклуєшся про Дургрімст Інгейтум і про свій народ, а мій обов'язок — піклуватися і про твій народ, і про всю Алагезію, — Ерагон притулився до холодного стовбура дерева. — До того ж, як я можу дозволити собі образити тебе або твій… я маю на увазі… наш клан… або ж усіх інших гномів.

Орик відповів уже куди м'якшим тоном:

— Є інше рішення, Ерагоне. Воно буде складнішим для тебе, але допоможе вийти з того скрутного становища, в якому ти опинився.

— Та невже? І що ж це за рішення?

Гном запхав сокиру собі за пояс, підійшов до Ерагона і, схопивши його за руки, пильно глянув на нього з-під своїх кошлатих брів.

— Довірся мені й зроби все правильно, Ерагоне, Убивце Тіні. Довірся мені так, як би ти довірився мені тоді, коли б і справді народився в Дургрімст Інгейтум. Адже ті, хто мені підкоряється, ніколи б не наважились повстати проти власного грімстборітхна заради іншого клану. Якщо грімстборітхн б'є по камінню неправильно, то вся провина має лежати на ньому. Та це зовсім не означає, що я не розумію, чим ти переймаєшся, — гном на мить потупився в землю, але потім продовжив: — Якщо я не зможу стати королем, то мене не засліпить жадоба влади. Отож, коли це станеться, хоч я особисто в це не вірю, то я з власної волі підтримаю одного з інших кандидатів. Повір, у мене ще менше бажання, ніж у тебе, побачити, як гномів очолить ворог варденів. Але пам'ятай, якщо я допоможу сісти на трон ватажкові іншого клану, то це означатиме, що Інгейтум підкоряється йому, а отже, йому підкорятимешся й ти, як член нашого клану. То ти довіришся мені, Ерагоне? Ти визнаєш мене за свого грімстборітхн, як і решта моїх підлеглих, що дали клятву?

Ерагон глухо застогнав і притулився головою до грубої кори дерева. Потім він глянув на біле, наче кістки, оповите туманом гілля. Довіра. З усіх обіцянок, про які Орик міг його просити, це була найважча. Юнак дуже поважав гнома, але підкорятися його владі, коли на кін було поставлено аж так багато, означало для Вершника втратити ще одну часточку своєї свободи. А разом зі своєю свободою він втратив би й часточку своєї відповідальності за долю Алагезії. Ерагон почувався так, ніби стояв на краю урвища, а Орик намагався переконати його в тому, що за кілька футів під ним є виступ… Проте Вершника не полишало відчуття, що внизу сама тільки порожнеча.

Трішки помовчавши, він відповів:

— Я не буду бездумним слугою й не дозволю тобі командувати мною. Я підкорюся тобі лиш задля того, щоб допомогти Дургрімст Інгейтум, але влади наді мною ти не отримаєш.

Орик кивнув із дуже серйозним виразом обличчя:

— Мені байдуже, для чого тебе прислала Насуада, мені все одно, кого ти можеш убити, воюючи з Імперією. Мені байдуже, що я не сплю ночами, коли мав би спокійно спати, і те, що ти збираєшся вплинути на голосування під час зустрічі кланів. Я розумію: ти прийшов із добрими намірами, але ти й гадки не маєш, якою складною є наша політика, скільки б Насуада тобі про нас не розповідала, Ерагоне. Тож довірся мені й дозволь зробити все так, як я вважаю за потрібне. Адже все моє життя мене виховував сам Ротгар.

Ерагон зітхнув, відчуваючи, що Орин усе ж таки його переконав:

— Гаразд… Я все зроблю так, як ти скажеш… І головне, щоб ти сів на трон, грімстборітхн Орику.

На обличчі гнома засяяла широка посмішка. Він міцно стис Ерагонові руки, а потім відпустив їх і мовив:

— Дякую тобі, Вершнику. Ти навіть не підозрюєш, як багато значать для мене твої слова. Ти зробив правильний вчинок, і я ніколи цього не забуду, навіть якщо проживу ще двісті років і моя борода стане такою довгою, що я підмітатиму нею підлогу.

Ерагон мимохіть посміхнувся:

— Сподіваюсь, вона не виросте аж такою довгою, бо ти весь час об неї шкопиртатимеш!

— Може, й шкопиртатиму, — відказав Орик, усе ще продовжуючи посміхатися. — Але мені здається, що Хведра буде її підрізати, щойно вона сягне моїх колін. Адже в неї свої погляди на довжину чоловічої бороди.

Коли вони вибиралися із кам'яного лісу, Орик, як і перше, ішов попереду, показуючи Вершникові шлях, бо пелена туману знову стала густішою.

Повернувшись до воїнів Орика, вони стали спускатися з гори Тардур. Невдовзі мандрівники опинилися на самісінькому дні долини й попрямували до виходу з неї. Урешті-решт гноми привели Ерагона до тунелю, вхід якого було так ретельно замасковано камінням, що сам Вершник ніколи в житті не здогадався б про його існування.

Востаннє глянувши на сонячне світло й глибоко вдихнувши холодне гірське повітря, юнак пірнув у темряву підземелля. Прямий, ніби стріла, тунель був у вісім футів завширшки й у шість футів заввишки, тож Ерагонові, як і в інших тунелях гномів, де він уже мав нагоду побувати, доводилось пересуватися ледь не рачки. Озирнувшись через плече, Вершник побачив, як гном Фарр одним помахом руки змусив закритися величезну гранітну плиту, що служила тунелю за двері. Потому вся їхня компанія поринула в темряву, хоч уже за мить гноми подіставали із сідельних торб свої різнокольорові магічні світильники. Один із них Орин подав Ерагонові.

Коли загін рушив уперед, поні сповнили тунель лунким вицокуванням своїх підков, яке нагадувало обурені крики якихось невидимих примар. Вершник скривився, розуміючи, що йому доведеться слухати цей шарварок, аж доки вони не дістануться Фартхен Дура, який був за багато миль звідси. Потому юнак іще дужче згорбився, затягнув ремені своєї торбинки й став мріяти про те, як би добре було зараз політати під хмарами на Сапфірі.

Загрузка...