Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

КАМ'ЯНІ ДУШІ

Коли Ерагон відсунув від себе порожню миску, Оромис несподівано спитав:

— А ти хотів би побачити фаіртх своєї матері, Ерагоне?

Юнак на мить застиг від подиву:

— Ви ще й питаєте? Ясна річ!

Тоді Оромис дістав із-за пазухи тонкий шматочок сірого сланцю й простягнув його Ерагонові.

Камінь був гладесенький і дуже холодний. Юнак знав, що на його зворотному боці він побачить портрет своєї матері, намальований магічним закляттям, що його ельф уклав у камінь багато років тому. Перш ніж зважитись на цей крок, Ерагон довго вагався. Правду кажучи, йому завжди хотілось побачити свою матір, проте зараз, коли в нього з'явилася така нагода, він дуже боявся того, що вона виявиться геть не такою, як він її собі уявляв.

Насилу перевернувши камінь, Вершник побачив дуже чіткий образ, так, ніби він дивився на нього крізь скло. Перед ним було кілька кущів червоних і білих троянд, на чиї ніжні пелюстки падали промені вранішнього сонця. Біля кущів пролягала вузенька доріжка, викладена гравієм. Саме на ній, ставши на одне коліно, насолоджувалась неземним ароматом квітки дуже вродлива жінка. Вона тримала троянду в долонях біля свого кирпатого носика, а її очі були заплющені. Обличчя мало дуже ніжний вираз, який не затьмарювало навіть те, що жінка була вбрана у військовий шкіряний одяг, а на її поясі виблискували піхви меча й кинджала. Якимись своїми рисами вона дуже нагадувала Ерагона, а також Герроу, що був її братом.

Це зображення вразило юнака до глибини душі, тож він притис руку до поверхні фаіртха, ніби бажав пройти крізь неї й торкнутися руки своєї матусі.

«Мамо…» — прошепотів Вершник.

Оромис перервав його мрії:

— Перш ніж вирушити до Карвахола, Бром попросив, щоб я беріг цей фаіртх як зіницю ока, але тепер він по праву належить тобі.

— А ви не могли б і тепер його берегти так само, як берегли для мого батька? — тихо спитав Ерагон. — Адже він такий крихкий і може легко зламатися під час наших битв і мандрівок.

Запанувала така тривала мовчанка, що Вершник був змушений відвести погляд від образу матері й зиркнути на Оромиса. Обличчя ельфа було меланхолійне й водночас заклопотане.

— Ні, Ерагоне, я не можу, — нарешті відповів він. — Тож для того, щоб зберегти цей фаіртх, тобі доведеться вигадати щось інше.

«Чому?» — хотів був спитати Ерагон, проте очі Оромиса сповнились таким безмежним сумом, що юнак не наважився цього зробити.

— У тебе обмаль часу, — мовив потому ельф, — а нам іще багато чого треба обговорити. То що, я маю вгадати твої питання чи ти сам мені все розкажеш?

Ерагон з великою неохотою поклав фаіртх на стіл і повернув його так, щоб не бачити зображення.

— Обидва рази, коли ми билися з Мертагом і Торнаком, той був значно дужчим, ніж мала б бути звичайна людина. На Палаючій рівнині він переміг нас саме тому, що ми недооцінили його силу. Гадаю, ви й самі знаєте, що якби він нас не відпустив, то ми б уже давно були в'язнями в Урубейні. Колись ви казали, що знаєте, як Галбаторікс став таким могутнім. То, може, тепер ви поділитесь з нами цим знанням? Від цього залежить наше життя й доля цілої Алагезії.

— Про це ти почуєш не від мене, — мовив Оромис.

— А від кого ж тоді? — спитав Ерагон. — Невже Ви не…

Вершник не встиг договорити, бо Глаедр розплющив одне око, що було завбільшки зі щит, і сказав:

«Джерело Галбаторіксової сили в серцях драконів… Він викрадає в нас енергію, без якої ельфи й вардени давно б уже його порішили».

Ерагон спохмурнів:

— Але я не розумію, навіщо вам допомагати Галбаторіксу? І як ви це робите? Адже в Алагезії залишилось усього чотири дракони й одне яйце… Хіба не так?

«Так, та не зовсім… Галбаторікс і клятвопорушники вбили тільки тіла драконів, проте їхнє єство ще й досі залишається живим».

— Живим? — Ерагон спантеличено глянув на Оромиса, але обличчя ельфа лишилось цілком спокійне. Та ще дужче Вершника збило з пантелику те, що Сапфіра теж була спокійною.

Тим часом золотий дракон зашурхотів лускою й повернув голову так, щоб краще бачити Ерагона:

«Дракони відрізняються від багатьох істот тим, що їхня свідомість перебуває не тільки в голові. У наших грудях є твердий предмет, схожий на коштовний камінь. За своїм складом він нагадує нашу луску й називається Елдунарі, що означає — „серце сердець“. Коли дракон щойно вилуплюється, його Елдунарі — чисте й незаплямоване. Зазвичай воно таким і залишається впродовж усього нашого життя, а потім зникає в землі разом із тілом померлого дракона. Однак варто нам тільки захотіти, і ми можемо легко перемістити до Елдунарі свою свідомість. Тоді воно набуває такого ж кольору, як наша луска, і починає сяяти. Якщо дракон це зробить, Елдунарі залишається жити після його смерті, і драконове єство може проіснувати ще безліч років. А найцікавіше те, що дракон здатен видобути із себе Елдунарі, будучи ще живим. Тоді його тіло та його свідомість можуть існувати окремо одне від одного, проте вони завжди пов'язані, що дуже корисно в деяких складних ситуаціях. Але в цьому ховається й одна велика небезпека — той, кому належить наше Елдунарі, тримає в руках нашу душу й може примусити нас робити все що йому заманеться, навіть якщо це буде щось геть огидне».

Слова Глаедра вразили Вершника до глибини душі. Тоді він знову глянув на Сапфіру й спитав:

«Ти знала про це?»

Луска на Сапфіриній шиї стала дибки, й вона зробила якийсь дивний рух головою, схожий на випад розлюченої змії:

«Я завжди відчувала своє серце сердець, та мені ніколи й на думку не спадало розповідати тобі про це».

«Але чому? Це ж так важливо!»

«Малий, а ти часто розповідаєш мені про свій шлунок? Або про серце, печінку та інші органи? Моє Елдунарі — невід'ємна частина мене, тож якби я стала тобі про нього розповідати, це виглядало так само дивно, якби ти ні з того ні з сього став розповідати мені про свою селезінку…»

«То все-таки ти знала!»

«Спочатку я тільки відчувала його, а потім Глаедр розповів мені все, що я мала знати. Інакше я вже давно могла б опинитися у ворожому полоні».

«Але ти все одно не мала наміру про це мені розповідати…» — зітхнув Ерагон.

«Я б залюбки тобі розповіла, — стала дратуватися Сапфіра, — але так само, як і Бромові, я мала присягнути Глаедру, що ні з ким про це не говоритиму… навіть із тобою».

«І ти погодилась?»

«Я довіряю Глаедру й Оромисові. А ти хіба ні?»

Ерагон спохмурнів і знову розвернувся до ельфа й золотого дракона:

— Чому ж ви не розповіли нам про це раніше?

Ельф тим часом узяв кухоль і наповнив свій кубок вином:

— Тому що ми мали захистити Сапфіру.

— Захистити Сапфіру? Від чого?

«Від тебе, — відповів Глаедр. Почувши таке, Вершник не на жарт розлютився й не встиг опанувати себе до того часу, як Глаедр почав говорити далі: — У старі часи дракони дізнавалися про своє Елдунарі від одного зі старших побратимів, коли були вже достатньо дорослими, щоб зрозуміти, що й до чого. Таким чином дракони берегли своє молоде покоління. Але пізніше, за часів Вершників, з'явився новий звичай. Старі Вершники чекали, доки молода пара, я маю на увазі Вершника й дракона, добре пізнають одне одного й подорослішають. Тільки тоді вони розповідали їм про Елдунарі. Інакше молодий дракон міг бездумно видобути його тільки задля того, аби похизуватись перед Вершником. Зрозумій, Ерагоне, коли ми віддаємо своє Елдунарі, ми віддаємо фізичне втілення свого єства. Потім дракон уже ніколи не зможе повернути його назад, і це змінить решту його життя, навіть якщо йому доведеться прожити ще цілу тисячу років.

— А твоє серце сердець ще й досі в тебе? — поцікавився Ерагон.

Глаедр дмухнув юнакові під ноги таким гарячим повітрям, що трава довкола його черевиків миттю зів'яла.

„Ти можеш ставити таке питання тільки Сапфірі, тож більше ніколи в мене про це не питай, пташеня“.

Попри те що слова Глаедра прозвучали доволі образливо, Вершник миттю опанував себе й, уклонившись, відповів з усією чемністю, на яку тільки був здатен:

— Гаразд, Майстре…

Та вже за мить юнак нетерпляче почухав потилицю й запитав:

— А що… що стається тоді, коли ваше Елдунарі розбивається?

„Якщо свідомість дракона на той час перебуває в його серці сердець, то він загине. — Глаедр швидко закліпав очима, а його внутрішні й зовнішні повіки пробіглися по сяючій сфері райдужної оболонки. — До того, як ми підписали угоду з ельфами, ми тримали свої серця сердець у Ду Фелс Нангороех — у горах, що лежать посеред Хадарацької пустелі. Але пізніше Вершники збудували сховище для Елдунарі на острові Вройнгард, тому дикі дракони стали довіряти їм свої серця“.

— А потім, — майже пошепки сказав Ерагон, — Галбаторікс захопив усі Елдунарі?

На це питання юнакові відповів Оромис:

— Він і справді зробив це, проте не відразу. З тих пір, як хтось востаннє серйозно загрожував Вершникам, спливло чимало часу, тож багато хто з нашого ордену почав ставитись до захисту своїх Елдунарі дуже легковажно. А тоді, коли проти нас повстав Галбаторікс, більшість драконів виймали свої серця сердець тільки тому, що це було зручно.

— Зручно?

„Саме так, адже кожен, хто триматиме в руках наше Елдунарі, — мовив Глаедр, — зможе спілкуватися з нами, де б ми не були, незважаючи на відстань. Вершник міг бути на одному кінці Алагезії, дракон — на протилежному, і тим не менше, якщо у Вершника було драконове Елдунарі, вони могли обмінюватися думками так само легко, як зараз ви із Сапфірою“.

— І найголовніше! — мовив Оромис. — Чарівник, який має Елдунарі, може використовувати силу дракона, щоб накладати свої закляття, де б той дракон не перебував і що б не робив. Коли…

Оромис на мить змовк, коли над їхнім столом стала кружляти барвиста колібрі, чиї крила нагадували пульсуючі плямки. Пташка зависла над вазою з фруктами й присмокталася до однієї з розчавлених ягід, намагаючись видобути з неї сік. Трохи підживившись, колібрі жваво пурхнула вгору й розчинилася між деревами.

Тільки тоді ельф заговорив знову:

— Коли Галбаторікс убив свого першого Вершника, він викрав серце сердець його дракона. Потому він довгі роки переховувався в дикій пустельній місцині, час від часу пробиваючись до драконової свідомості, й урешті-решт таки підкорив її. І аж тоді він розпочав свій заколот по-справжньому, збільшивши свою силу за рахунок енергії серця сердець. Одним словом, він поставив собі за мету вбити якомога більше Вершників і здобути якомога більше Елдунарі. Він не зупинявся ні перед чим, часом жорстоко катуючи драконів, аж доки вони, напівживі, не вивергали своє серце сердець.

Але перш ніж ми зрозуміли, чого Галбаторікс прагне, він уже був такий могутній, що ми ніяк не могли його зупинити. Йому неабияк допомогло й те, що Вершники зазвичай мандрували не лише з Елдунарі власного дракона, а й з Елдунарі тих драконів, що вже давно були мертві. Проте найбільшої сили Галбаторікс досяг тоді, коли разом із рештою клятвопорушників сплюндрував місто Дору Ареба на острові Вройнгард і захопив усі Елдунарі, які там зберігалися.

Отож, Галбаторікс став таким могутнім тільки завдяки силі й мудрості драконів усієї Алагезії. Спочатку він міг контролювати лиш деякі Елдунарі, які йому пощастило захопити, адже дракона дуже важко собі підкорити, байдуже, яким би могутнім він не був. Та щойно Галбаторікс розбив Вершників і проголосив себе королем Урубейна, він присвятив усього себе підкоренню сердець…

Схоже було на те, що тиран віддав цій нелегкій справі цілих сорок років життя, під час яких він майже не зважав на те, що діялось в Алагезії. Саме тому, скажімо, Сурді пощастило так легко відокремитись від Імперії. Але потім Галбаторікс повернувся й став відновлювати контроль як над Імперією, так і над прилеглими до неї землями. Проливаючи кров два з половиною роки, він знову відступив до Урубейна й усамітнився у своєму замку, скоріше за все, експериментуючи з магією».

Ерагон дослухав розповідь до кінця й глибоко замислився, поглядаючи кудись у далечінь. Він усоте чув про надприродну силу Галбаторікса, проте вперше зрозумів, звідки вона взялася. Усвідомлюючи це, юнак мимохіть посміхнувся й подумки сказав: «Я ще не маю остаточної певності, та мені здається, що, коли ми викрадемо в Галбаторікса Елдунарі, він буде не страшнішим за звичайного Вершника дракона».

Від думки про це в Ерагона полегшало на душі, бо тепер він знав принаймні одне слабке місце свого супротивника.

— А чому я ніколи не зустрічав згадок про серця драконів у старих історіях? — спитав Ерагон після тривалої паузи. — Адже якщо вони такі важливі, то барди й учені мали б весь час про них говорити.

Оромис почухав потилицю, поклав долоні на стіл і тільки тоді відповів:

— В Алагезії існує безліч таємниць, Ерагоне, але мій народ найдужче оберігав саме історію Елдунарі. Багато віків дракони прагнули приховати свої серця від цілого світу й розповіли нам про них тільки тому, що між нашими расами було підписано магічну угоду.

— Але чому? — ще й досі не розумів Вершник.

«Ах, — мовив на те Глаедр, — якби ми всім розповідали про наші Елдунарі, то їх прагнув би викрасти кожен мерзотник. І врешті-решт комусь би вдалося-таки це зробити. Одним словом, ми дуже не хотіли розкривати цієї таємниці».

— А хіба дракони не могли знайти спосіб, як захистити свої Елдунарі? — не повірив юнак, помітивши, що очі Глаедра засяяли значно яскравіше, ніж раніше.

«Дуже доречне запитання… Розумієш, дракон, який вивергнув своє Елдунарі, проте ще й досі продовжує насолоджуватись власним тілом, може захистити серце кігтями, іклами чи хвостом, але той дракон, чиє тіло вже мертве, на жаль, не може цього зробити. Тож єдиною його зброєю залишається розум… І часом магія… Якою ми не можемо користуватися за власним бажанням. Це — одна з найважливіших причин того, що більшість драконів не наважились обрати існування поза межами свого тіла. Адже, не маючи власної плоті, ми можемо відчувати світ тільки через свідомості тих істот, які нас оточують. Ми також не можемо впливати на цей світ фізично, володіючи самими тільки думками й сплесками магії… Отож, це аж ніяк не той спосіб життя, який хотілося б мати таким волелюбним істотам, як ми».

— Але навіщо ж тоді дракони це робили? — спитав Ерагон.

«Часом це відбувалося випадково. Якоїсь миті тіло дракона ставало слабким, тож він у паніці тікав до свого Елдунарі. За власною волею так робили здебільшого старі дракони, що були значно старшими за нас із Оромисом. За довге життя їм так набридало тіло, що вони хотіли сховатися в себе й решту вічності розмірковувати про ті речі, які молодим драконам було годі збагнути. Ми дуже шанували й цінували серця цих драконів, бо вони були страшенно мудрі й розумні. А часто бувало так, що молодий дракон приходив до них зі своїм Вершником, аби отримати якусь важливу пораду. Словом, те, що Галбаторікс наважився захопити їх у полон, є дуже жорстоким злочином».

«Тепер я й собі хотіла б дещо спитати, — мовила Сапфіра, і у свідомість Ерагона полився густий потік її думок: — Коли хтось із нас переходить до свого Елдунарі, чи конче він мусить продовжувати життя й чи може звільнити себе від світу, відійшовши до темряви, що його оточує?»

— Може, але не самотужки, — відповів Оромис. — Якщо тільки на нього не зійде натхнення скористатися магією, завдяки якій він зуміє розбити своє Елдунарі зсередини. Але таке траплялося надто рідко. Отож, якщо вже дракон аж так цього прагне, то краще буде, якщо він умовить розбити своє серце когось іншого. До речі, це ще одна причина, чому більшість драконів так неохоче переселялися до своїх сердець. Оселившись у них, вони опинялися у в'язниці, з якої неможливо було вийти.

Ерагон відчував, що Сапфірі не надто сподобалась така перспектива, й, можливо, саме тому вона вирішила змінити тему:

«А скільки Елдунарі Галбаторікс тримає у своєму сховищі?» — спитала вона.

— Ми не знаємо точного числа, — відповів Оромис, — але думаємо, що їх щонайменше кілька сотень.

Почувши це, Сапфіра затремтіла всім тілом:

«Виходить, наша раса не стоїть на межі зникнення?»

Оромис промовчав, тому на Сапфірине запитання відповів Глаедр:

«Мала, — мовив він, неабияк злякавши Ерагона своїм звертанням, — навіть тоді, коли б уся земна куля була засипана Елдунарі, наша раса все одно була б приречена. Дракон, що живе в Елдунарі, — це ще й досі дракон, проте він не здатен розмножуватись».

В голові Ерагона неприємно запульсувала кров, і юнак відчув, як безмежно втомився під час чотириденної подорожі до Елесмери. Йому стало важко зосереджуватись на думках довше, ніж на кілька секунд, а потім вони взагалі кудись тікали від нього.

«Я не така дурна, — обурено відповіла Сапфіра, і кінчик її хвоста дрібно затремтів, — аби вважати, що Елдунарі можуть народити дитинчат. Просто мені приємно відчувати, що я не така самотня, як раніше здавалось… Можливо, наша раса й приречена, але на світі існує більше ніж четверо драконів, нехай навіть вони й не мають власної плоті».

— Твоя правда, — кивнув Оромис, — біда тільки, що всі вони такі ж в'язні Галбаторікса, як Мертаг і Торнак.

«А отже, ми будь-що-будь маємо звільнити і їх, і останнє яйце», — чмихнула Сапфіра.

— Це те, до чого ми будемо прагнути, — сказав Ерагон. — Адже ми — їхня єдина надія. — Потому він потер лоба великим пальцем правої руки й додав: — Але дещо все одно залишається для мене незбагненним.

— Що саме, Вершнику? — спитав Оромис.

— Якщо Галбаторікс забирає енергію в сердець, то як вони її поновлюють? — якусь мить Ерагон помовчав, намагаючись зрозуміліше сформулювати своє питання, а потім махнув рукою на ластівок, що літали в небі: — Адже кожне живе створіння їсть і п'є, аби поновити свої сили, навіть рослина. Їжа дає енергію, яка потрібна нашим тілам для того, щоб жити й користуватися магією, незалежно від того, чи розраховуємо ми на власні сили, накладаючи закляття, чи використовуєм сили інших істот. А як свою енергію поновлюють Елдунарі? У них бо ж немає ані кісток, ані м'язів, ані шкіри? І вони геть нічого не їдять, чи не так? Як вони тоді виживають?

Оромис посміхнувся, і його довгі ікла засяяли, ніби порцеляна:

— Завдяки магії. Якщо магію розуміти як маніпуляції енергією, то саме завдяки магії. Де саме Елдунарі беруть свою енергію, ще й досі лишається загадкою як для нас, так і для самих драконів. Словом, нікому ще не вдалося визначити її джерело. Можливо, вони користуються сонячною енергією, як це роблять рослини, або ж забирають життєві сили в тих істот, які перебувають поруч із ними. Але якою б не була відповідь на це питання, ельфи довели, що коли дракон помирає, а його свідомість оселяється в серці сердець, його сила стає такою, якою б вона ніколи не могла бути за життя дракона в тілі. До того ж наступні п'ять або сім років кількість енергії в серці сердець продовжує невпинно зростати, аж доки воно не стає надзвичайної сили. Кількість енергії, яку Елдунарі можуть в собі утримувати, залежить від розмірів серця. Отже, чим старшим є дракон, тим більше енергії може зберігатися в його Елдунарі.

Подумки повернувшись до битви з Мертагом і Торнаком, Вершник замислено мовив:

— Схоже на те, що Галбаторікс дав кілька Елдунарі Мертагу. Бо тільки цим я можу пояснити те, що він став такий сильний.

Оромис кивнув на знак згоди:

— Тобі пощастило, що Галбаторікс не подарував йому більше сердець, інакше б Мертаг, не напружуючись, переміг і тебе, і Арію, і решту чарівників варденів разом узятих.

Невдовзі Ерагон згадав те, що обидва рази, коли він та Сапфіра перетиналися з Мертагом і Торнаком, було таке враження, ніби розум ворожого Вершника складено зі свідомостей інших істот.

«Слухай, — сказав він Сапфірі, — пригадуєш, як під час поєдинку з Мертагом ми чули в його свідомості чужі голоси? Скоріше за все, то були Елдунарі… Але куди ж він їх поклав? Адже на Торнакові не було сідельних торб, та й на одязі Мертага я не помітив жодної кишені».

«Хтозна, — відповіла Сапфіра. — Але тепер я точно знаю, що Мертаг пов'язаний з Елдунарі. Згадай, як він казав про те, що легше буде вирвати твоє серце, ніж вирвати його серця. Саме серця, а не серце!»

«Ти маєш рацію, Сапфіро! Може, у такий спосіб він намагався попередити мене?» — Ерагон зручніше вмостився на стільці.

— А крім сердець Сапфіри та Глаедра, — спитав він трохи перегодом у ельфа, — існують іще якісь Елдунарі, непідвладні Галбаторіксові?

Оромис злегка поморщився:

— Цього ніхто не знає… Після занепаду Вершників Бром кілька разів вирушав у експедиції, поставивши собі за мету знайти ті Елдунарі, які не потрапили Галбаторіксові до рук, але щоразу повертався ні з чим. Я також досліджував простори Алагезії за допомогою своєї свідомості, проте жодного разу не натрапив на щось таке, що бодай трохи могло б нагадувати Елдунарі. До того ж усі вони були пораховані, адже, коли Галбаторікс і Морзан розпочали свої напади, жодне Елдунарі не зникло безслідно. Одним словом, нам не варто сподіватися на те, що десь в Алагезії можуть бути їхні запаси, які лежать собі та й чекають, доки ми їх не знайдемо.

Власне кажучи, Ерагон і не чекав якоїсь іншої відповіді, але все одно чути це було не надто приємно.

— Тоді я маю останнє запитання, Майстре, — мовив він, трохи помовчавши. — Кажуть, що коли Вершник або його дракон помирають, то той, хто залишився живим, дуже часто не знаходить собі місця й накладає на себе руки. А той, хто не робить цього, зазвичай божеволіє. Адже так?

«Саме так», — згодився Глаедр.

— А що сталося б тоді, якби дракон переніс їхню спільну свідомість до серця, а потім їхні тіла померли б?

Глаедр помовчав, трохи пововтузився, намагаючись вмоститися якомога зручніше. Нарешті золотий дракон обвив себе хвостом, а тоді відповів:

«Якщо тіло дракона помирало, а Вершник залишався живим, то вони оберталися на Індлварн. Такий перехід не надто приємний для дракона, але багато хто з нас пристосовувався до цієї зміни й надалі продовжував служити своєму Вершникові. Якщо ж помирав Вершник, а дракон уже не мав власного тіла, тоді він зазвичай просив когось знищити своє Елдунарі й вирушав слідом за своїм хазяїном у небуття. Але так робили далеко не всі. Декому з драконів і Вершників пощастило пережити втрату, й вони продовжували вірно служити нашому ордену ще багато-багато років своїм тілом або ж своїм серцем сердець».

«Нам треба поміркувати над цими важливими питаннями, Оромисе-ельдо», — мовила за мить Сапфіра.

Ерагон і собі кивнув, хоч нічого й не сказав, бо в його голові вирувало надто багато думок.