Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

НЕОЧІКУВАНІ ГОСТІ

Наступного ранку юнак вийшов надвір і, знявши важкий верхній одяг, став повторювати вправи другого рівня Рімгар, що їх розробили ельфи. Після кількох перших вправ відчуття холоду змінилось на відчуття напруги, через яке Вершникові перехоплювало подих. Він увесь спітнів, а ноги й руки якось несподівано перестали його слухатися. У нього було таке враження, ніби його м'язи ось-ось відірвуться від кісток.

На те, щоб повторити всі вправи, пішла майже година, після чого Вершник, витерши долоні об край свого намету, ще добрі півгодини вправлявся з новою шаблею. Він би радо віддав цілий день, аби як слід опанувати її, бо, як не крути, а саме від нової зброї залежало його життя, проте невдовзі мусив бути в Рорана. Весілля мало розпочатися вчасно, тож треба було допомогти селянам з підготовкою.

Скупавшись у холодній воді й вбравши чистий одяг, Вершник разом із драконом попрямували до Елейн, що слідкувала за тим, як готувалися страви для весільного бенкету Рорана й Катріни. Блодхгарм та його побратими тримались позаду на відстані дванадцятьох ярдів і ловко маневрували між наметами, неначе вивідачі.

— Ой, Ерагоне, — мовила Елейн, побачивши юнака, — я жодної миті не сумнівалась у тому, що ти прийдеш. — Вона склала руки за спиною, і її круглий животик випнувся вперед. Побіч неї, над вогнем, висіли рожна та котли, біля яких селяни обробляли свиню. За кілька метрів праворуч диміли три саморобні кам'яні пічки, а також стояла ціла купа барилець, які слугували жінкам замість столу. Кивнувши на все це, Елейн сказала: — Там іще є тісто для випічки дванадцяти хлібин, і його треба вимісити. Чи не був би ти такий ласкавий нам допомогти? — Потому жінка якось підозріло зиркнула на Ерагонові мозолі й додала: — І спробуй, будь ласка, не торкатися цим жахіттям до тіста, гаразд?

Біля дощок уже стояло шестеро жінок, з-поміж яких були Фельда й Бірджит. Коли юнак примостився поруч із ними, вони всі примовкли й заходились ретельно вимішувати тісто. Вершник кілька разів намагався був з ними заговорити, проте вони вдавали із себе дуже заклопотаних і ніби як не звертали на нього жодної уваги. Облишивши марні спроби, юнак і собі поринув у роботу. Тільки після цього жінки знову загомоніли. Вони розмовляли про Рорана й Катріну, і про те, як їм обом пощастило. Потім стали обговорювати нелегку подорож селян та їхнє життя в таборі. Урешті-решт, Фельда не втрималась, зиркнула на Ерагона й трошки роздратовано сказала:

— Твоє тісто пристає до рук. Може, додаси до нього борошна?

Ерагон миттю погодився:

— Авжеж, гадаю саме це мені зараз і потрібно.

Тоді Фельда приязно посміхнулася, напруга вмить зникла, і жінки стали раз по раз чіплятись до Вершника з усілякими питаннями.

Доки Ерагон місив тісто, Сапфіра вигрівалася на найближчій галявині. Довкола неї бавились карвахольські дітлахи, а їхнє веселе цвірінькання було гучнішим за розмови дорослих. Несподівано до дракона підбігло двійко брудних псів. Вони заходились відчайдушно на неї дзявкати. Сапфіра зиркнула на них із безмежним презирством, витягла шию й рявкнула так, що перепуджені псюри заскавуліли, ніби цуценята, і прожогом дременули навтьоки.

Усіх, хто був на галявині, Ерагон знав іще змалечку. Хорст і Фіск розставляли столи для весільного бенкету. Кісельт витирав зі своїх рук свинячу кров. Альбрич, Бальдор, Мандел та ще кілька юнаків несли на пагорб, де вирішили обвінчатися молодята, прикрашені стрічками жердини. Приготуванням напоїв, ясна річ, займався колишній власник таверни Морн. А поруч із ним, тримаючи три фляги й барильце, стояла його дружина Тара. Роран тим часом бігав за кількасот футів звідси й сварився з погоничем мулів, який намагався прогнати через галявину свою череду. Поруч отетеріло стовбичили Лоринг, Делвін та юнак на ім'я Нолфаврел. Ерагон був нівроку здивований, бо ще жодного разу не бачив брата таким стурбованим і злим, а той саме схопив мула погонича за вуздечку й намагався розвернути вперту тварину в протилежний бік.

— Славетний воїн нервується перед найважливішим у своєму житті поєдинком, — прохихотіла Ізольда, одна з шести жінок, які поралися поруч з Ерагоном, і ті дзвінко розсміялися.

— Може, — сказала на те Бірджит, наливаючи воду в борошно, — він хвилюється, щоб його меч не зігнувся. — По цих словах жінки зареготали ще голосніше. А от Ерагонові було геть не до сміху. Він намагався не зводити погляду зі свого тіста й став місити його вдвічі завзятіше. Такі жарти були на весіллях звичним явищем, він і сам нерідко з них сміявся, проте зараз, коли йшлося про його двоюрідного брата, юнак почувався дуже ніяково.

Аби хоч якось відволіктися, Ерагон спробував зануритись у роздуми. Він чомусь подумав про те, що людей, які не зможуть відвідати весілля, було так само багато, як і тих, хто неодмінно на нього прийде. Він згадав Бірда, Квимбі, Пара, Хіда, молодого Ельмунда, Келбі та інших чоловіків, які пішли з життя, наклавши головою в боротьбі проти Імперії. Але найдужче Вершник шкодував про те, що цього весілля не побачить Герроу. Не побачить і не дізнається, що селяни й вардени вважають його сина справжнім героєм і що він невдовзі стане ще й справжнім чоловіком, обвінчавшись із Катріною.

Примруживши очі, Ерагон повернувся до сонця і з насолодою усміхнувся неосяжному небу. Стояла чудова погода. Галявину сповнювали запахи дріжджів, борошна, смаженого м'яса, свіжого вина, киплячої юшки, солодкого печива й цукерок. Навколо були тільки друзі та родичі, але найбільше юнакове серце тішилося з того, що вони зібралися на свято, а не оплакувати когось із полеглих воїнів, як це дуже часто траплялось останнім часом. «Як гарно, — думав Ерагон, — адже я й Сапфіра в безпеці… Мабуть, саме таким і має бути справжнє життя».

Проте несподівано його райдужні думки урвав тривожний звук рога, що полинув над усією рівниною.

За мить сигнал пролунав іще раз.

А потім іще.

Усі застигли, як укопані, ніби не розуміючи, що саме означає цей звук. Метушня здійнялася лиш тоді, коли залунали удари варденівських військових барабанів. Матері миттю кинулися шукати своїх дітей, а кухарі стали заливати вогнища водою. Решта чоловіків і жінок тим часом помчали до зброї.

Сапфіра й собі зірвалась на лапи, видивляючись у натовпі свого Вершника, проте той був уже майже поруч. Полинувши свідомістю через увесь табір, юнак знайшов Блодхгарма й схвильовано крикнув: «Зустріньте нас біля північного входу».

«Буде зроблено, Убивце Тіні», — пролунало у відповідь.

Потому Вершник блискавично скочив на Сапфіру, а та одним стрибком подолала чотири ряди наметів, приземлившись на невеличку галявинку. Майже не готуючись, дракон зробив другий стрибок. Він не наважувався вимахувати крилами, тож стрибав по табору ніби гірський кіт, що перетинає річку зі швидкою течією. Від кожного Сапфіриного стрибка в Ерагона клацали зуби й хрускав хребет, а сам він насилу тримався в сідлі. Побачивши їх, вардени миттю кидалися врозтіч, адже ніхто з них не хотів загинути ще до початку бою, потрапивши під велетенські лапи дракона. Вершник сяк-так опанував себе і зв'язався з Тріанною та іншими членами Ду Врангр Гата, з'ясувавши, де саме перебуває кожен із чарівників, й організувавши їх до бою.

За мить Вершник відчув, що хтось намагається торкнутись його думок, і цей «хтось» не належав до Ду Врангр Гата. Юнак блискавично став зводити захисні стіни довкола своєї свідомості, проте невдовзі збагнув, що це була знахарка Анжела, тож дозволив їй проникнути у свої думки. Відразу ж після цього він почув її схвильований голос: «Я з Насуадою й Елвою, — гукнула вона, — Насуада хоче, аби ви із Сапфірою якомога швидше прибули до північного входу».

«Ми скоро вже будемо, — заспокоїв її Вершник. — А як там Елва? Вона щось відчуває?»

«Біль. Дуже сильний біль. Твій, варденів і всіх інших. Я хочу приспати її, аж доки це відчуття не зникне, бо навряд чи вона зможе з ним упоратись».

По цих словах зв'язок із Анжелою урвався.

Ніби тесляр, що розкладає й перевіряє свої інструменти, перш ніж узятись до праці, Вершник перевірив охоронні закляття, які він наклав довкола себе, Сапфіри, Насуади, Арії та Рорана. Із ними поки що було все гаразд.

За мить Сапфіра різко загальмувала перед Ерагоновим наметом, залишивши на втоптаній землі глибокі борозни від своїх пазурів. Юнак зіскочив зі спини дракона й прожогом кинувся до намету. Опинившись усередині, він хутко розв'язав пояс, на якому висіла шабля, й жбурнув його на землю. Потому він заліз під ліжко й дістав свої обладунки. Холодні важкі кільця кольчуги ковзнули по його голові й лягли на плечі, брязнувши, ніби жменя монет, що розсипалась на кам'яну долівку. Вдягнувши на голову шкіряну шапку й шолом, Ерагон схопив пояс і знову застібнув його на талії. Насамкінець він узяв під пахву щитки для рук і ніг, мерщій схопив щита, важке Сапфірине сідло й вискочив із намету.

Надворі юнак кинув обладунки на землю й, начепивши сідло Сапфірі на плечі, здерся їй на спину. Він був такий збуджений і так поспішав, що довго не міг впоратися з неслухняними ремінцями.

Сапфіра тим часом наполегливо підганяла юнака: «Хутчіш! Чого ти так довго вовтузишся?»

«Та зараз! — процідив він крізь зуби. — Я й так поспішаю, мов навіжений! Але не все так просто, бо ти збіса велика!»

Сапфіра невдоволено загарчала.

У цю мить табір нагадував якийсь мурашник. Люди й гноми прямували на північ, поспішаючи на заклик бойових барабанів. Сяк-так упоравшись із ремінцями, Ерагон підібрав із землі розкидані обладунки, заліз на Сапфіру й усівся в сідло. Дракон здійнявся в небеса, змахнувши крилами так потужно, що повітря навколо, здавалось, вибухнуло. Тримаючись за Сапфіру самими ногами, Ерагон примудрився доволі спритно вдягнути на гомілки захисні щити. Щитки для рук він притис животом до сідла, а щит повісив на один із шипів свого вірного дракона.

Надійно закріпивши щитки на ногах, юнак просунув стопи у спеціальні шкіряні петлі, що були по обидва боки сідла, й надійно зав'язав вузли. Потому він торкнувся пояса Белотха Мудрого й аж застогнав від розпачу, згадавши, що в тому немає жодної краплинки енергії, адже вся вона пішла на те, щоб вилікувати Сапфіру в Хелгрінді.

«Не хвилюйся, усе буде добре», — заспокоїв його дракон.

Вершник саме закінчував вдягати на руки щитки, коли Сапфіра, піймавши зустрічний потік вітру, загальмувала своїми велетенськими крилами й м'яко спустилась на верхівку одного з укріплень, якими було обнесено табір по периметру. Насуада вже чекала на них. Вона гордо сиділа на своєму величному скакуні, якого звали Гроза Битви. Поруч із нею, також верхи, був Джормандер. Ясна річ, не обійшлося без Арії. Тут-таки були й Нічні Яструби, якими зараз керував Кхагр, один із ургалів, котрого юнак зустрічав на Палаючій рівнині. Тим часом за спиною Сапфіри в бойовому порядку на чолі з Блодхгармом вишикувались ельфи.

З іншого кінця табору, в супроводі свого почту, галопом мчав король Орин. Зупинивши своїх скакунів, він та його підлеглі підійшли до Насуади. Ледь не наступаючи їм на п'яти, прилетів і Нархейм, ватажок гномів, зі своїми трьома вояками. Вони їхали на поні в шкіряній і металевій збруї. Зі сходу примчав Нар Гарцхвог — гуркіт важких кроків ургала випередив його появу на кілька секунд. Насуада подала знак вартовим, які охороняли північний вхід, і ті прочинили перед ним грубі дерев'яні ворота, хоча, в разі чого, ургал напевно б і сам легко з ними впорався, вибивши їх одним ударом.

— Хто це насмілився кинути нам виклик? — проревів Гарцхвог, подолавши насип чотирма велетенськими стрибками й розлякавши коней.

— Поглянь, — показала правою рукою Насуада вбік річки.

Ерагон і собі спробував розгледіти ворогів. На відстані двох миль від них до одного з берегів річки Джиєт причалило п'ять чорних, наче смола, човнів, а з них стали вилазити люди, вбрані у форму армії Галбаторікса. Їхня зброя та обладунки виблискували на сонці, як чиста джерельна вода, й засліплювали очі. Прикрившись долонею, Арія уважно стежила за їхнім повільним, але впевненим рухом.

— Гадаю, цей загін налічує не більше ніж триста солдатів.

— Але чому їх так мало? — здивувався Джормандер.

— Не думаю, що Галбаторікс настільки безумний, аби вірити в те, що зможе перемогти нас такими мізерними силами! — похмуро мовив король Орин, стягуючи із себе шолом, який мав форму корони, й витираючи чоло краєм сорочки. — Ми можемо знищити цей загін, не втративши жодного воїна.

— Може, й так, — сказала Насуада, — а може, й ні.

Гарцхвога неабияк схвилювало почуте, тож він і собі долучився до розмови:

— Король драконів — брехливий зрадник і червоний баран, проте не дурень. Він хитрий, ніби ласка, спрагла до крові.

Воїни тим часом вишикувались у бойовий порядок і неквапом рушили вбік повстанського табору.

Тієї миті до Насуади підбіг хлопчик-посильний і щось зашепотів їй на вухо. Вислухавши його, дівчина задоволено кивнула.

— Нар Гарцхвогу, — гукнула вона до ургала, — твої воїни вже в нашому таборі. Вони зібрались біля східних воріт і готові до бою.

Гарцхвог загарчав, проте не зрушив із місця.

Насуада іще раз глянула на загін, що невпинно наближався.

— Я не бачу жодних причин розпочинати бій на відкритій місцевості, — мовила вона. — Наші лучники можуть знищити їх, щойно вони опиняться на потрібній відстані, а ті, кому пощастить підійти до нас ближче, матимуть подолати траншеї й укріплення. Гадаю, жоден із них не зможе вибратися звідси живим, — закінчила вона, задоволено потираючи руки.

— Коли вони будуть там, — сказав Орин, — я можу виїхати разом зі своїми вершниками й напасти на них із флангу. Ми заскочимо їх зненацька, тож вони не матимуть жодного шансу оговтатись.

— Хід битви може… — хотіла була сказати Насуада, проте її голос заглушив звук мідного рога, яким ворожий загін попередив про своє прибуття. Він був такий гучний, що Арія й решта ельфів позатуляли вуха, а Ерагон аж здригнувся від несподіванки.

«Звідки цей звук?» — спитав Вершник у Сапфіри.

«Мене більше цікавить те, навіщо вони намагалися попередити нас про свій напад, якщо це й справді сурмлять саме вони».

«Можливо, це якась диверсія або ж…»

Проте вже наступної миті Ерагон помітив на іншому березі річки Джиєт якийсь підозрілий рух і тут-таки забув усе, що збирався щойно сказати. Червоний, ніби кривавий рубін і розпечене залізо, сповнений люті й ненависті, над вербами з'явився Торнак. А на його спині, виблискуючи на сонці обладунками й тримаючи високо над головою Зарок, сидів Мертаг.

«Вони прийшли по нас», — мовила Сапфіра, а в Ерагона аж мурашки пішли по тілу, коли він відчув страх свого дракона.