ШЕПІТ УНОЧІ

Роран розплющив очі й глянув на похилий навіс у себе над головою.

Намет заливало тонке сіре світло, позбавляючи предмети своїх кольорів і надаючи всьому якогось блідуватого відтінку. Ковдра майже до половини сповзла з ліжка, тож юнак трохи тремтів від прохолодного нічного повітря. Повернувши її на місце, він раптом зрозумів, що Катріни поруч не було.

Роран миттю звівся на ліжку, але полегшено зітхнув, побачивши, що його кохана, закутана в плащ, сидить на вході до намету й розглядає нічні небеса. Волосся спадало їй аж до самого пояса, неначе темний в'юнкий кущ ожини.

Закутавшись у ковдру, юнак звівся з ліжка й підійшов до Катріни. Він усівся поруч із нею й обняв її за плечі, а вона притулилась до нього, так що Роран відчув тепло її тіла. Він ніжно поцілував кохану в чоло, і вони довго сиділи мовчки, споглядаючи мерехтіння далеких зірок та слухаючи спокійне дихання одне одного.

— А тут сузір'я виглядають трішки інакше, — за якийсь час прошепотіла дівчина. — Ти помітив?

— Авжеж, — відповів Роран, опустивши одну руку коханій на талію, а іншою торкнувшись її невеличкого живота. — Що тебе розбудило, люба?

Вона здригнулась.

— Я думала…

— І про що ж ти думала?

Катріна повернула голову, уважно подивилась на Рорана, і в її очах відбилося мерехтливе сяйво зірок.

— Я думала про тебе, про нас… і про наше майбутнє.

— А це не надто важкі думки для такої пізньої години? — напівжартома спитав Роран, проте Катріна, здавалось, не почула його питання.

— Тепер, коли ми одружилися, як ми будемо жити: ти, я і наша дитина?

— Чому ти так хвилюєшся? — посміхнувся Роран. — Ти ніколи не будеш голодною, адже в нас тепер багато золота, й ми можемо цим не перейматись. До того ж, вардени завжди подбають про те, щоб у родичів Ерагона були їжа та житло. І навіть якщо зі мною щось станеться, вони все одно будуть піклуватися про тебе й про нашу дитину.

— Так. Але що ти збираєшся робити?

Роран не на жарт захвилювався й уважно глянув Катріні в обличчя, намагаючись зрозуміти, що саме її так стривожило.

— Я збираюсь допомогти Ерагонові завершити цю війну, аби ми могли повернутися до Паланкарської долини й жити там, не боячись, що солдати Імперії нападуть на нас і поведуть як в'язнів до Урубейна. А що ж я ще маю робити?

— То ти битимешся разом із варденами?

— Ти й сама це добре знаєш…

— І ти б кинувся в бій навіть сьогодні, якби Насуада тобі дозволила?

— Авжеж.

— А як же наше маля? Армія в поході — це не те місце, де можна виростити й виховати дитину.

— Катріно, зрозумій, ми не можемо втекти й сховатися від Імперії. Якщо вардени не переможуть, то Галбаторікс знайде й уб'є нас, а потім уб'є наших дітей, а потім — дітей наших дітей. І якщо кожен не буде робити все можливе для того, щоб допомогти варденам, то я не певен, що вони здобудуть перемогу.

Катріна приклала вказівного пальця до губ коханого.

— Ти — моя єдина любов. Жоден інший чоловік не візьме в полон мого серця, і я зроблю все можливе, щоб полегшити твій тягар. Я готуватиму тобі їжу, лататиму одяг, чиститиму зброю… Але, народивши дитину, я піду з табору.

— Підеш? — здивовано перепитав Роран. — Не кажи дурниць! Куди ж ти підеш?

— Можливо, до Даута. Пригадуєш, пані Аларіс пропонувала нам притулок? Дехто з карвахольців іще й досі там, тож я буду не сама.

— Якщо ти сподіваєшся, що я дозволю тобі пройти з нашим немовлям через усю Алагезію, то…

— Не кричи на мене!

— Я не…

— Ти кричиш, — схопивши Рорана за руки й притиснувши їх до серця, мовила Катріна, — тут небезпечно. Якби йшлося тільки про нас, я б залюбки лишилася, але з дитиною — ніколи. Я люблю тебе, Роране, я дуже тебе люблю, але для нас на першому місці мають бути не наші бажання, а наше малятко. Інакше ми не заслуговуємо на те, щоб називатись батьками. — У її очах зблиснули сльози, і Роран відчув, що й сам ось-ось заплаче.

— Я скорше відріжу собі руку, аніж знову розлучуся з тобою.

По щоках Катріни потекли сльози, й вона вся аж здригнулась від тихого ридання:

— Я теж не хочу з тобою розлучатися.

Тоді Роран міцно обняв кохану за плечі й став повільно погойдуватись назад і вперед, немовби заколисуючи її. Коли Катріна трохи заспокоїлась, юнак прошепотів їй на вухо:

— Я краще помру, ніж дозволю комусь образити тебе або нашу дитину. Якщо ти збираєшся йти, тоді ти мусиш зробити це прямо зараз, доки тобі ще легко мандрувати.

Катріна заперечно похитала головою.

— Ні. Я хочу, щоб Гертруда була моєю повитухою. Вона єдина, кому я довіряю. А крім того, під час пологів можуть виникнути якісь труднощі, тож мені краще бути тут, де є чарівники, що добре розуміються на зціленні.

— Усе буде добре, — мовив Роран. — А щойно наше дитя народиться, ти підеш до Аберона, а не до Даута — там тобі буде безпечніше, бо на Аберон не так-то вже й легко напасти. А якщо й там не буде безпечно, то ти зможеш піти до Беорських гір і жити разом із гномами. А коли вже Галбаторікс наважиться розпочати війну проти гномів, тобі доведеться шукати притулку в ельфів у Ду Вельденвардені.

— Угу… А коли Галбаторікс нападе на Ду Вельденварден, я полечу на місяць і доглядатиму наше дитятко серед духів, що мешкають на небесах.

— А вони будуть поклонятися тобі й зроблять тебе своєю королевою, бо кому ж, як не тобі, бути нею.

Катріна міцніше пригорнулась до Рорана.

Так вони й сиділи аж до самого ранку, спостерігаючи, як зірки одна за одною зникають із неба, а його східний край поволі починає набувати рожевого кольору. Коли на небі залишилась тільки одна вранішня зоря, Роран тихо мовив:

— Ти знаєш, про що я зараз подумав?

— Про що?

— Я вб'ю всіх солдатів Галбаторікса, зітну йому голову з плечей і порубаю на дрібні шматочки його дракона. А потім я захоплю всі міста Імперії й здолаю Мертага з Торнаком. І все це станеться ще до того, як ти народиш дитину — бо тоді тобі не треба буде мене покидати.

Катріна трохи помовчала:

— Якби тобі вдалося це зробити, моєму щастю не було б меж.

Закохані хотіли були повернутись до ліжка, аж раптом із темного неба спустився крихітний човник, сплетений із сухих травинок. Він ширяв перед їхнім наметом по невидимих повітряних хвилях, нагадуючи маленького дракончика з розпростертими крилами, і, здавалося, пильно на них поглядав.

Молодята зачудовано завмерли.

Несподівано човник, ніби жива істота, полинув до стежки перед їхнім наметом, а потім підстрибнув угору й перекинувся в повітрі, намагаючись зловити заблукалу мошку. Коли ж та втекла, човник повернувся до намету й зупинився за кілька дюймів від обличчя Катріни.

Роран іще як слід не збагнув, чи слід йому зловити цього човника, чи ні, але той уже крутнувся в повітрі й поплив собі геть, розчинившись у безмежному океані неба й залишивши закоханим на пам'ять неабиякий подив.

Загрузка...