Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

БЕНКЕТ ІЗ ДРУЗЯМИ

Попрощавшись із Насуадою, Ерагон і Сапфіра в супроводі ельфів попрямували до маленького намету, який їм виділили після того, як вони приєдналися до варденів на Палаючій рівнині. Біля намету на Ерагона вже чекала велика діжка з гарячою водою, над якою у світлі великого призахідного сонця вигравали білі кільця пару. Утім спочатку юнак подався в намет.

Увійшовши досередини, він глянув, чи всі його речі на місці, потім зняв із плечей торбу, обережно витягнув зброю й поклав її під ліжко. Вершник пам'ятав, що її треба витерти й змастити, але вирішив зробити це трохи перегодом. Потому він випростав руку й заходився мацати нею під ліжком, аж доки не торкнувся довгого твердого предмета. То був важкий пакунок, загорнутий у тканину.

Витягши його й поклавши собі на коліна, Ерагон розв'язав декілька вузликів і став поволі його розгортати. За якусь мить юнак побачив потерте шкіряне руків'я короткого меча Мертага, потім гарду й широке сяюче лезо. У тих місцях, якими Мертаг відбивав Ерагонові удари, воно було зазублене, ніби пилка.

Від споглядання зброї Ерагона на мить охопило сум'яття. Вершник ще й досі не міг збагнути, чому на другий день після битви він повернувся на поле бою, де Мертаг упустив свого меча, й витяг його з багнюки. Меч уже встиг вкритися плямами іржі, попри те що пробув у багнюці всього лиш одну ніч. Одним словом, він піддавався корозії. Можливо, Ерагон відчував потребу взяти цю зброю тому, що Мертаг украв його власний меч — така собі нерівна й небажана заміна, що могла бодай трохи відшкодувати його втрату. Можливо, він зробив це тому, що хотів мати щось на згадку про ту криваву сутичку. А може, й тому, що все ще плекав почуття приязні до Мертага, незважаючи на жорстокі обставини, які змусили їх виступити один проти одного. Попри те що Ерагон ненавидів того, ким став Мертаг, він жалів його й відчував певний зв'язок, який існував між ними. У них була одна доля. Адже він міг народитися в іншому місці й виховуватись в Урубейні, а Мертаг — у Паланкарській долині. І зараз він би міг бути на місці Мертага, а Мертаг — на його місці. Як не крути, їхні життя були нерозривно пов'язані.

Ерагон дивився на сріблясту сталь, водночас складаючи закляття, яке б допомогло зняти всі подряпинки та зазубринки на краях леза й відновити силу його духу. Він ще й досі не вирішив, чи варто йому прибирати шрам на стегні від Мертагового удару. Адже шрам, що залишився від удару Смерка, він зберігав як згадку про їхню сутичку доволі довго. Дракони допомогли позбутися його тільки під час Агаеті Блодхрен. Можливо, він має зберегти й цей шрам? Але чи буде це добре: носити такі болючі знаки на стегні? І чи добрий це приклад для варденів — володіти мечем зрадника? Зарок був подарунком Брома, Ерагон не міг не взяти його, і геть не шкодував, що так сталося. Але ось цей меч, який зараз спочивав у нього на колінах…

«Мені потрібен меч, — подумав Вершник. — Проте не цей».

Він знову загорнув меча в тканину й засунув його назад під ліжко. Потому Вершник узяв свіжу сорочку, вийшов з намету й попрямував до діжки з водою.

Після купання він рушив на зустріч із Насуадою до наметів цілителів, як та його й просила. Наздогнавши свого Вершника, Сапфіра струснула головою й мовила: «Мені надто тісно на землі. Я весь час натикаюся на намети, до того ж, варто мені піти з тобою, як довкола нас відразу ж збереться натовп, й ми дістанемось до Насуади не раніше як за годину. Тому я краще полечу».

Насуада чекала на нього біля трьох флагштоків, на яких майоріло шість яскравих прапорів. Після того як вони попрощалися, дівчина вже встигла перевдягнутися, і тепер на ній була легка літня сукня кольору вигорілої соломи. Своє густе-прегусте волосся Насуада заплела високо на голові в неймовірну кількість вузликів та шнурочків. Усю цю красу тримала одна-єдина біла стрічка.

Побачивши Ерагона, дівчина посміхнулась. Юнак усміхнувся їй у відповідь і прискорив кроки. Коли він підійшов ближче, його охорона змішалася з її охороною — Нічні Яструби трималися насторожено й обережно, тимчасом як ельфи були спокійні й байдужі.

Насуада взяла Ерагона за руку, і вони, тихо перемовляючись, попрямували через море наметів. Угорі над табором кружляла Сапфіра, чекаючи, доки вони дійдуть до пункту призначення, аби приземлитися якраз у потрібному місці. Під час цієї коротенької розмови Вершник і дівчина встигли обговорити лиш кілька важливих питань, і тим не менше, Ерагон був просто в захваті від того, яка в нього розумна й дотепна співрозмовниця. Дівчина розуміла його з півслова, а її слова були для Вершника ніби найсолодша на світі музика. Ніжний доторк їхніх рук став чимось значно більшим, ніж просто потиск рук сеньйори та її васала. Це було зовсім нове відчуття для Ерагона, адже, окрім тітоньки Маріан, яку Ерагон уже майже не пам'ятав, його все життя оточували самі тільки чоловіки, й він ніколи не мав нагоди потоваришувати з жінкою. Через брак досвіду юнак почувався не надто впевнено, а тому був трохи незграбним, утім Насуада, здавалося, не помічала цього. Коли вони нарешті зупинилися перед наметом, що увесь був залитий світлом свічок і аж гудів від численних нерозбірливих голосів, Насуада мовила:

— А зараз нам знову доведеться зануритись у нетрі державних справ, тож будь готовий.

По цих словах дівчина відкинула полог намету, й тієї ж миті до Ерагонових вух долинуло різноголосе: «Сюрприз!». Він і справді аж здригнувся від несподіванки. Посеред намету стояв величезний широкий стіл, заставлений всілякими наїдками, а за столом сиділи Роран, Катріна та ще близько двох десятків селян із Карвахола — Хорст із родиною, знахарка Анжела, Джоуд, його дружина Гелена та кілька людей, схожих на матросів, яких Ерагон не знав. На долівці, поруч зі столом, бавилось шестеро дітлахів. Але варто було Насуаді й Ерагонові ввійти до намету, як вони миттю покидали свої іграшки й прикипіли до них цікавими поглядами, кумедно пороззявлявши свої ротики, їхні оченята хаотично бігали — складалося таке враження, що вони не можуть вирішити, хто саме з цих двох дивних прибульців заслуговує на більшу увагу.

Ерагон був геть розгубився, але на допомогу йому миттю прийшла знахарка Анжела.

— Агов! І чого ви отам стовбичите? — дзвінко мовила вона, піднявши свого келиха. — Хутчіш заходьте й сідайте. Я страшенно голодна!

Усі голосно зареготали, а Насуада повела спантеличеного Ерагона до двох порожніх стільців, що стояли біля Рорана. Вершник ґречно допоміг дівчині сісти за стіл, а потім, здавалося, ще й досі не вірячи власним очам, спитав:

— Це ти все влаштувала?

— Роран підказав мені, кого б ти хотів бачити за цим столом, але взагалі, ідея справді моя.

— Дякую, — сказав Ерагон, зашарівшись. — Красно тобі дякую.

У дальньому лівому кутку намету юнак побачив Елву, що сиділа схрестивши ніжки й тримаючи тарілку на колінах. Решта дітей не хотіли з нею гратися, й складалося таке враження, ніби між ними ніколи не може бути чогось спільного. Та й ніхто з дорослих, окрім Анжели, не почувався спокійно в її присутності. Мале дівча з вузенькими плечима зиркнуло на Ерагона своїми неймовірними фіолетовими оченятами й сказало:

— Вітаю тебе, Убивце Тіні.

— Я також вітаю тебе, Далекоглядна, — відповів юнак.

Маленькі рожеві губки дівчинки склалися в посмішку, що могла б бути чарівною, якби не пронизливі оченята зі злими вогниками.

Раптом стіни намету заходили ходором, стіл похитнувся, а тарілки на ньому різноголосо забряжчали. Усе сталося так несподівано, що Вершникові довелося схопитися за стілець, щоб не впасти на долівку й не осоромитись. За мить між пологами намету з'явилась захекана морда Сапфіри:

«М'ясо! — сказала вона й облизнулась. — Я знаю, у вас має бути м'ясо!»

Одним словом, бенкет розпочався, й Ерагон добрі кілька годин смакував різними наїдками, теревенячи з карвахольцями. Йому було так затишно й тепло, ніби він повернувся додому. Осушивши по кілька келихів вина, селяни стали сміливішими й почали розмовляти з Вершником, як зі старим другом. Юнак натомість посміхався й розумів, що це найбільший подарунок, який вони могли зробити йому сьогодні. Так само щиро й привітно селяни тримали себе з Насуадою, щоправда, не наважуючись із нею жартувати, як вони могли собі це дозволити з Ерагоном. Невдовзі свічки повністю догоріли й намет затягло димом. Тоді Вершник почув гучний регіт Рорана й Хорста, що ледь не падали зі стільців, поглядаючи на маленького чоловічка, якого Анжела зробила з хлібної скоринки й змусила танцювати за допомогою одного зі своїх вигадливих заклять.

Дітлахи поступово перестали боятися Сапфіри, а найсміливіші з них навіть наважились підійти до неї й погладити її по морді. Невдовзі вони вже зовсім освоїлись, позалазили їй на шию й почали смикати дракона за шипи. Поглядаючи на розгублену морду Сапфіри, Вершник не міг натішитись. Джоуд тим часом затягнув якусь стару пісню, а Тара витанцьовувала під неї джигу. Вершник весь час поглядав на Насуаду, з вуст якої не сходила щаслива посмішка, проте невдовзі карвахольці почали прохати, щоб він розповів їм кілька своїх пригод, зокрема й про те, як вони з Бромом утекли з рідного села.

— Оце так дива, — мовила круглолиця чаклунка Гертруда, закутуючись у шаль, — у нас у долині жив дракон, а ми про це геть не підозрювали. — Вона дістала з рукава пару в'язальних спиць, тицьнула ними на Ерагона й продовжила: — Це ж треба, я лікувала тобі ноги, які ти обідрав, літаючи на Сапфірі, і навіть гадки не мала, звідки в тебе ті страшні рани. — Похитавши головою й прицмокнувши язиком, чаклунка підхопила спицями коричневу вовняну нитку й стала швидко-швидко в'язати.

Першою з усіма розпрощалася Елейн. Зовсім скоро вона мала народити дитину, тож не дуже добре почувалася. Разом з нею пішов також один з її синів, Бальдор. А десь за півгодини з-за столу звелася й Насуада. Перш ніж піти, вона перепросила, пояснивши, що на неї чекають важливі державні справи, а потім, побажавши всім щастя й здоров'я, висловила сподівання, що всі вони підтримають її в боротьбі проти Імперії.

Виходячи з намету, дівчина ледь помітним помахом руки покликала за собою Ерагона. Він наздогнав її біля самісінького виходу, й Насуада, повернувшись до всіх гостей спиною, тихо прошепотіла йому на вухо:

— Ерагоне, я знаю, що тобі потрібен час, щоб поновити сили після важкої подорожі. Тож завтра й післязавтра можеш розпоряджатися ним, як заманеться, проте вранці третього дня ти мусиш прибути до мого намету. Поговоримо про твоє майбутнє. Я маю для тебе дуже важливе завдання.

— Гаразд, моя пані, — відповів Ерагон, а потім поцікавився: — Ти завжди береш із собою Елву?

— Так, вона оберігає мене від тих небезпек, які можуть не помітити Нічні Яструби. А крім того, вона бачить те, що завдає людям болю, а це напрочуд важливо для мене. Адже значно легше допомогти своєму народові, коли знаєш, на чому саме йому залежить.

— Я дуже хвилююсь за Елву, — сумно мовив Ерагон, — а ти б не хотіла, аби я припинив її страждання?

Насуада пильно глянула Ерагонові в очі:

— Ти збираєшся зняти з Елви своє закляття?

— Авжеж, я хотів би спробувати. Пригадуєш, я обіцяв їй, що зроблю це?

— Звісно… — на мить Насуадину увагу відволік гуркіт падаючого стільця, проте вона швидко себе опанувала й продовжила: — Але твоя обіцянка може обернутися для нас смертю… Елва — дуже цінна зброя, оскільки ніхто не має такого дару, як вона. І її допомога куди вагоміша, ніж гори золота. Часом мені здається, що тільки це дитя здатне перемогти Галбаторікса, адже воно може передбачити кожну його атаку. А твої закляття підкажуть їй, як зупинити короля Імперії… Ерагоне, благаю тебе, заради варденів, заради всіх, хто живе в Алагезії, чи не міг би ти вдати, ніби тобі не під силу зцілити Елву?

— Ні, ні, — стояв на своєму юнак. — Я ніколи цього не зроблю, бо це несправедливо. Якщо ми залишимо Елву такою, як вона є, то вона повстане проти нас, а ти ж не хочеш мати іще одного грізного ворога? — Вершник трохи помовчав, а потім, зазираючи прямо в очі Насуади, додав: — До того ж, може статися так, що мені й справді буде не під силу її зцілити. Адже зняти закляття, в якому я припустився помилки, буде неймовірно важко. І ще… Коли твоя ласка, я хотів би дещо тобі порадити…

— Що саме?

— Будь чесною з Елвою. Поясни їй, як багато вона значить для варденів, і спитай, чи хоче вона нести свій тягар заради свободи багатьох людей. Вона може відмовитись, бо має на це право, але тоді ми знатимемо, що на неї не варто покладатися. А якщо вона згодиться, то це буде її власна воля.

Насуада спохмурніла.

— Я говоритиму з нею завтра, — відповіла вона, — і мені б дуже хотілося, аби ти був присутній при нашій розмові. Удвох ми або переконаємо її, або ж ти принаймні спробуєш зняти з неї те закляття. Приходь до мого намету за три години потому, як зійде сонце. — По цих словах дівчина пірнула в темряву, де-не-де поцятковану вогнями факелів.

Коли селяни стали розходитись по своїх наметах, Роран узяв Ерагона під руку й вийшов з ним на вулицю. Вони зупинились біля Сапфіри, там, де їх ніхто не міг почути.

— А ти нічого не приховував, коли розповідав про Хелгрінд? — спитав Роран, тримаючи Ерагонову руку так міцно, ніби в залізних лещатах. Його погляд був суворий і пронизливий. Проте Ерагон його витримав.

— Якщо ти довіряєш мені, Роране, — сказав він, — тоді більше ніколи не питай про Хелгрінд. Тобі навряд чи варто знати те, що я можу розповісти.

Вершник говорив і відчував, як десь глибоко в його нутрі вовтузиться холодне й слизьке відчуття неспокою, адже йому доводилось брехати й приховувати від Рорана й Катріни історію зі Слоуном. Юнак розумів, що він не має права вчинити якось інакше, проте йому було дуже боляче брехати своєму братові. Якоїсь миті його вагання стали настільки сильними, що він ледь-ледь не розповів усю правду, але вчасно прикусив язика, на долю секунди уявивши, які це може мати наслідки.

Обличчя Рорана було дуже схвильоване, але він усе ж таки відпустив братову руку.

— Я довіряю тобі, і саме тому ми є братами, хіба не так?

— Так, але будь обережний, бо надмір довіри може вбити.

— Та ну тебе із твоїми жартами, — зареготав Роран, потерши носа великим пальцем, а потім потягнувся, щоб помасажувати праве плече — він ще й досі не міг позбутися цієї звички, час від часу забуваючи, що Ерагон зцілив страшну рану, якої йому завдав один із разаків. — Але я хотів би ще дещо в тебе спитати.

— Що саме?

— Точніше, не спитати, а… попрохати тебе про одну послугу, — по тих словах на його вустах з'явилась кривенька посмішка, — от уже ніколи не думав, що доведеться прохати про це саме тебе, адже ти молодший за мене й тільки-но став справжнім чоловіком… До того ж, ти мій двоюрідний брат…

— Та годі, кажи вже, досить ходити околяса!

— Гм… Ідеться про вінчання, — тихо мовив Роран і підвів голову. — Ти обвінчаєш нас із Катріною? Мені було б дуже приємно, якби ти на це згодився. Я ще нічого їй не казав, але думаю, їй теж буде вельми приємно, якщо ти поєднаєш наші життя, як чоловіка та дружини.

Вершник був такий ошелешений, що на якийсь час втратив дар мови. Урешті-решт він сяк-так оговтався.

— Я?.. — мовив він одними губами. — Я б з радістю це зробив, але ж… Ти справді цього хочеш? Гадаю, Насуада б теж залюбки погодилась вас обвінчати… Ти міг би також попрохати про це короля Орина, справжнього короля! Він би теж з охотою погодився очолити церемонію й стрибав би від щастя, бо це допомогло б йому здобути мою прихильність.

— Та ні ж бо, ні. Я хочу, щоб це був ти, Ерагоне, — повторив Роран і поплескав його по плечу. — Ти Вершник і єдина рідна для мене душа. А те, що десь там є Мертаг, мене не обходить. І я хочу, щоб наші з Катріною руки поєднав саме ти!

— Ну що ж, — мовив Ерагон, який ще й досі виглядав спантеличено, — я згоден.

Роран обняв його так міцно, що Вершникові аж подих перехопило. А коли двоюрідний брат нарешті випустив його зі своїх міцних обіймів, Ерагон спитав:

— Коли ви збираєтесь вінчатися? Мені дуже важливо знати це саме зараз, бо Насуада має для мене якесь важливе завдання. Я поки що не знаю, яке саме, але швидше за все, мені знадобиться тиждень або навіть два, щоб із ним упоратись. Гадаю, я зможу обвінчати вас за місяць. Як ти на це дивишся?

Роран знизав плечима, кілька разів струснув головою, ніби той бик, що чухає свої роги об кущ ожини, а потім мовив:

— А як ти дивишся на те, щоб зробити це завтра?

— Завтра? Навіщо ж так поспішати? Адже слід добре підготуватись. До того ж людям може не сподобатись такий поспіх.

— Ми не можемо чекати, — сказав Роран, стискаючи й розтискаючи кулаки так, що на його руках повипинались жили. — Якщо ми якнайшвидше не одружимось, тоді старі жінки матимуть значно цікавіші теми для пліток, аніж те, що мені кортить якнайшвидше одружитися… Тепер розумієш?

Правду кажучи, Ерагон не відразу збагнув, що саме має на увазі його брат. Але коли в його голові промайнув розмитий здогад, він насилу стримав посмішку. «Роран буде батьком!» — подумав Вершник, а потім, давши волю почуттям, мовив:

— Я все зрозумів: Ну що ж, післязавтра так післязавтра. — Роран удруге згріб його у свої обійми, та так сильно, що Ерагон аж крекнув, насилу вирвавшись із його дужих лапищ.

— Я у великому боргу перед тобою, — посміхнувся Роран. — Дякую тобі, брате. Побіжу поділюся добрими новинами з Катріною, а потім ми відразу ж почнемо готуватися до весільного бенкету. А коли саме він почнеться, я повідомлю тобі після розмови з Катріною.

— Гаразд.

Роран побіг до намету, проте за мить зупинився, здійняв руки до неба, так, ніби хотів обняти увесь білий світ, і закричав:

— Ерагоне, я одружуюся!

Юнак махнув на нього рукою й весело гукнув:

— Біжи вже, дурко. Вона чекає на тебе.

Коли Роран пірнув до намету, Ерагон заліз на Сапфіру, а вже звідти покликав:

— Блодхгарме!

Тієї ж миті ельф нечутно, ніби тінь, вислизнув з темряви, зблиснувши своїми жовтими, як вуглинки, очима.

— Ми із Сапфірою хочемо трохи політати. Зустрінемось біля мого намету, — сказав Вершник.

— Так, Убивце Тіні, — покірно мовив Блодхгарм і схилив голову.

Тоді Сапфіра змахнула своїми велетенськими крилами, пробігла кілька кроків і полинула над наметами, що захиталися під ударами повітряних хвиль. Щоб чого доброго не впасти, юнак схопився за шип на драконовій шиї, а той продовжував по спіралі здійматися вгору над табором, освітленим смолоскипами. Невдовзі пристановище варденів обернулося на маленьку цяточку світла. Сапфіра летіла поміж землею та небом сам на сам зі своїм Вершником, а навколо панувала чиста й прозора тиша.

«Можеш відпочити, малий, — сказала Сапфіра. — Я буду дуже обережна й подбаю, щоб ти не впав».

За мить Ерагон поринув у сон, і йому привиділось кругле кам'яне місто, що стояло в серці безмежної рівнини, а ще маленька дівчинка, яка блукала вузькими заплутаними вуличками, наспівуючи якусь дуже дивну мелодію.

Ніч тим часом стрімголов мчала назустріч ранкові.