Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ВТЕЧА Й ВІДХИЛЕННЯ

Ерагонові ноги глухо вистукували об землю. Удари відлунювали спочатку в його п'ятах, потім здіймалися по ногах угору, переходили на хребет, досягали черепа, змушуючи дрібно тремтіти його щелепи й породжуючи нестерпний головний біль, що з кожною милею ставав іще нестерпнішим.

Цей монотонний ритм спочатку неабияк дратував Вершника, а потім він став провалюватися в напівсон, але все ж таки продовжував рухатися. Коли його черевики опускались на землю, він чув, як під ними тріщать тонкі гілочки й ламаються стебла трави, а також бачив хмаринки куряви, що здіймалися над потрісканою землею. Схоже, останній дощ пройшов в Алагезії щонайменше місяць тому. Сухе, розпечене повітря, сонце й вітер відбирали у Вершника кожну краплинку вологи, і скільки б він не пив, його вуста залишалися спраглими.

Хелгрінд був далеко позаду, проте юнак біг повільніше, ніж на те сподівався. Ворожою землею раз у раз сновигали сотні невеличких загонів Галбаторікса, кожен із яких мав свого чарівника, тож Ерагонові нерідко доводилось петляти, аби оминути їх. А те, що вони шукали саме його, не викликало жодних сумнівів. Минулого вечора він навіть помітив Торнака, що летів низько над землею в західному напрямку. Побачивши ворожого дракона, Вершник миттю заблокував свою свідомість і кинувся до першого-ліпшого рівчака, де просидів аж півгодини, доки той не зник за обрієм.

Добре все обміркувавши, Ерагон вирішив мандрувати битими шляхами, адже за минулий тиждень він і так втратив дуже багато сил, аби зараз продиратися крізь зарості ожини, долати пагорби й замулені річки. Юнак розумів, що попереду в нього ще буде безліч подій, які вимагатимуть чимало сил, тож бодай таким чином намагався полегшити собі шлях.

Вийшовши на битий шлях, Вершник біг тільки тоді, коли був цілком переконаний, що його ніхто не може помітити. Коли ж він наближався до селищ, то починав іти повільною, розміреною ходою, вдаючи із себе звичайнісінького мандрівника, адже якби хтось із фермерів помітив на шляху чоловіка, який мчить уперед із такою швидкістю, ніби за ним женеться зграя вовків, то напевно поспішив би розповісти про це солдатам імперії. А такий поворот подій міг стати для Ерагона фатальним.

Однак зараз Вершник вирішив пробігтися, оскільки поблизу не було жодної живої душі, крім велетенської змії, що грілася на сонці приблизно за лігу від нього. Часом він зовсім вибивався із сил, і йому страшенно кортіло зупинитися, упасти на землю й пролежати так бодай кілька годин, але думка про те, що він якомога швидше має повернутися до табору варденів, змушувала його триматись на ногах. Єдине, що втішало юнака під час цієї важкої подорожі, — можливість побути на самоті. Адже він не міг дозволити цього собі відтоді, як знайшов на Хребті яйце Сапфіри, бо з того часу думки дракона завжди перепліталися з його свідомістю або ж поряд були Бром, Мертаг чи хтось інший. А крім того, залишивши Паланкарську долину, Ерагон упродовж кількох місяців тренувався, перериваючи свої вправи на час нетривалих подорожей або кривавих битв. Ще жодного разу в житті йому не доводилось стільки передумати й зіштовхнутися з такою кількістю страхів і переживань. Тож тепер він був радий своїй самотності й тому спокою, який вона принесла із собою.

Тиша й цілковита відсутність голосів були для нього солодшими за материнську колискову й на якийсь час знищили його страх перед майбутнім. Правду кажучи, юнакові навіть не хотілося дивитись у магічний кристал, бо, глянувши в нього, він напевно дізнався б яку-небудь лиху звістку, приміром, про те, що його вірного дракона Сапфіру поранили, або просто почув би безліч дорікань від Арії й Насуади. Його слуху торкався тільки спів пташок і легкий шурхіт вітерцю, що плутався в траві та листі дерев.

Так тривало ще якийсь час, аж раптом Ерагона повернули до реального світу голоси кількох чоловіків і лункий стукіт копит. Юнак миттю спинився й стривожено роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, з якого боку наближаються незнайомці. З найближчого ярка випурхнули дві наполохані галки.

Єдиною схованкою, в якій можна було зачаїтися від непроханих гостей, були невеличкі зарості ялівцю. Вершник, ніби ошпарений, кинувся до них і закотився під обвисле гілля саме в ту мить, коли шестеро солдатів випірнули з яру й галопом промчали по вузькій брудній дорозі, від якої його відокремлювало якихось десять футів. Зазвичай Вершник відчув би їх іще здалеку, проте відтоді, як у цих краях з'явився Торнак, він тримав свою свідомість за кількома захисними кордонами.

Солдати проїхали кількадесят метрів, спинилися посеред дороги, й між ними зав'язалася суперечка.

— Кажу ж вам, я точно щось бачив! — кричав один із них. Він був середнього зросту, мав рум'яні щоки й жовтувату бороду.

І хоча Ерагонове серце ледь не вистрибувало з грудей, він усе ж таки спробував зробити так, щоб його дихання стало повільним і ледь чутним. Потім юнак помацав свого лоба і з полегшенням переконався, що пов'язка, яку він одягнув на голову, надійно прикривала його розкосі брови й гострі вуха. «Якби ж то в мене були ще й мої обладунки», — подумав він. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Вершник змайстрував із сухого гілля й шматка тканини, що його він виміняв у старого кошикаря, торбу, до якої й заховав свою зброю. Та якби він почав її зараз діставати, то солдати неодмінно б його почули.

Тим часом воїн із жовтуватою бородою зліз зі свого коня й став походжати вздовж дороги, уважно досліджуючи землю й поглядаючи на зарості ялівцю, в яких ховався Ерагон. Як і кожен солдат армії Галбаторікса, він був убраний у червону сорочку, прикрашену язиком полум'я, вигаптуваним золотавими нитками. Його обладунки були доволі простими — шолом, старий щит і шкіряна кольчуга. Тим не менше, це свідчило, що за рангом він був вищий за звичайного солдата. У правій руці чоловік тримав спис, а на його лівому стегні висів довгий меч.

Невдовзі солдат, клацаючи шпорами, підійшов до Ерагонової схованки, і Вершник став шепотіти складне закляття прадавньою мовою. Слова злітали з його вуст, ніби одне суцільне полотно, аж доки він неправильно вимовив особливо складний рядок із самих тільки голосних звуків. Відтак він мав розпочати закляття знову.

Воїн тим часом зробив іще один крок у його бік.

Потім другий.

І тільки тоді, коли солдат зупинився прямісінько перед ним, Ерагону нарешті вдалося закінчити закляття, і він відчув слабкість в усьому тілі — це була непомильна ознака того, що магія почала діяти.

Тим не менше, воїн потягнувся рукою до гілля, під яким лежав Ерагон, розгорнув його й задоволено скрикнув: «Ага!».

Вершник продовжував лежати, не рухаючись.

Воїн дивився прямо на нього, і його обличчя спохмурніло. «Якого біса?» — прошепотів він, а потім поштрикав у зарості списом, ледь не зачепивши Ерагонової щоки. Юнакові довелося щосили стиснути кулаки, щоб стримати тремтіння, яке аж розривало його м'язи.

— Нехай йому грець, — мовив урешті-решт солдат і відпустив гілля, що знову повернулось на своє місце й сховало Ерагона від чужих очей.

— Що там таке? — поцікавився один із чоловіків.

— Та нічого, — сказав солдат, а потім підійшов до своїх товаришів по службі й, знявши шолом і витерши з лоба піт, додав: — Мої очі надумали зі мною погратися.

— І що той триклятий Браетан від нас хоче? Адже ми вже й так не спимо майже два дні.

— Схоже, король у великому відчаї, якщо так нас ганяє… Але, правду кажучи, я б волів не знаходити того, кого ми шукаємо. Не те щоб я боявся, але простим воїнам на зразок нас годі змагатися з тим, хто наважився кинути виклик самому Галбаторіксу. Нехай краще Мертаг та його чудовисько-дракон ловлять цього таємничого втікача!

— Але ж ви самі не згірше за мене чули від нащадка Морзана, що з нами буде, коли ми не розшукаємо втікача…

Серед воїнів запала напружена мовчанка, а потім той, що стояв на землі, скочив на коня, намотав повіддя на ліву руку й мовив:

— Краще б ти мовчав, Дервуде. Ти надто вже язикатий.

Після цього загін із шістьох вершників пришпорив своїх коней і помчав у північному напрямку.

Коли стукіт копит розчинився в повітрі, Ерагон нарешті зупинив дію магії, а потім потер очі кулаками й нервово зареготав. Він тільки зараз усвідомив, як близько був до того, щоб вскочити в неймовірну халепу, й розумів, що вже одна ця пригода могла перевершити всі небезпеки, на які він наражався за все своє життя в Паланкарській долині. «Я навіть гадки не мав, що зі мною може статися щось подібне», — подумав він.

Закляття, яким він скористався, складалося з двох частин: перша — заломила сонячне проміння довкола його тіла так, що він здавався невидимим, а друга, на що він мав велику надію, мала приховати дію його магії від інших чарівників. І хоча цього разу закляття виручило Ерагона, насправді в нього було кілька недоліків. По-перше, воно не могло приховати слідів, і тому потрібно було весь час залишатися нерухомим, ніби камінь, а по-друге, дуже часто воно не могло сховати людської тіні.

Вибравшись із заростів, Ерагон повернувся обличчям до ярка, з якого з'явилися солдати, проте в його голові була одна-єдина думка — що сказав їм Мертаг?

— А-а-а! — закричав Ерагон, і вирвався з обіймів якогось бентежного сну. Геть нічого не розуміючи й безладно розмахуючи руками, щоб відбитись від ударів уявних ворогів, юнак покотився по землі й урешті-решт прийшов до тями.

Навколо була глупа ніч, а над головою вершника продовжували кружляти у своєму віковічному танкові міріади зірок. Усе живе навколо спало, і він чув тільки легенький шурхіт вітерцю, що куйовдив пасма трави.

Вершникові ще й досі здавалося, що на нього хтось напав, тому він миттю облетів думками прилеглу територію — на тисячу футів у кожен бік, проте скрізь було порожньо.

Ще й досі так і не збагнувши, що сталося, він безсило опустив руки. Його груди важко здіймалися, а шкіра палала дивним вогнем. Думки Вершника нагадували смерч, у якому мерехтіли мечі й списи. На мить йому здалося, що він знову опинився на полі бою у Фартхен Дурі чи на Палаючій рівнині й що б'ється з простими людьми, які воюють на боці Галбаторікса.

Кожне юнакове видіння було настільки реальним, що він легко міг заприсягнутись, ніби якась дивна магія перенесла його назад у часі й просторі. Потім він побачив перед собою всіх людей і ургалів, які загинули від його зброї. Усі вони були такими справжніми, що Ерагонові стало цікаво, чи можуть вони говорити. Далі з Вершником сталося щось і зовсім дивне — сліди від усіх поранень уже давно зникли з його тіла, проте зараз він здригнувся від болю, так, ніби мечі й стріли знову вп'ялися в його плоть. Відчайдушно застогнавши, Ерагон упав на землю й судомно охопив себе руками. «Усе гаразд… Усе гаразд…» — повторював він, притискаючись лобом до землі й скрутившись у живий клубок м'язів. Його дихання стало таким гарячим, що мимохіть обпікало йому живіт.

«Та що ж це зі мною таке?» — запитав він сам у себе.

Справді, Бром ніколи не розповідав у Карвахолі, що в когось із Вершників були такі видіння. Та й ніхто з доблесних варденівських воїнів, яких доводилось зустрічати Ерагонові, здається, ніколи не переймався тією кров'ю, яку він пролив. Навіть Роран, який весь час повторював, як йому огидно вбивати, ніколи не прокидався посеред ночі в холодному поту.

«Я слабодухий, — подумав Ерагон. — Справжній чоловік, а тим паче Вершник, не має цим перейматися. Герроу або Бром легко б упорались із цим. Адже вони, як і я, просто робили те, що мали робити. Без жодних докорів сумління, без жодних нічних жахіть… Я просто слабак».

Скочивши на ноги, він кілька разів обійшов довкола свого лігва, зробленого в траві. Минуло добрих півгодини, проте страх ще й досі сковував його груди залізними лещатами, а шкіра свербіла так, ніби попід нею повзали тисячі мурах. Юнакові було лячно від найменшого звуку, тож він схопив усі свої речі й кинувся бігти в темряву, не переймаючись тим, що зовсім не знає дороги й що хтось може його помітити. Він просто намагався втекти від своїх страхів, тимчасом як його розум, здавалося, повстав і навідріз відмовився вірити в те, що це звичайнісіньке марево. І єдиним порятунком для Вершника залишались його інстинкти, що зараз наказували йому тікати, бігти вперед, у жодному разі не озираючись.

Отож, він біг і намагався забутися у своєму нестримному русі. Він щосили розмахував руками й дослухався до кожного свого кроку, хапаючись за будь-яке інше відчуття, аби позбутися своїх нічних жахіть.

Обганяючи Вершника, по небу, ніби прудкі океанські риби, промчала зграя шпаків. У Паланкарській долині дуже часто бувало так, що шпаки поверталися з теплих країв такими гігантськими зграями, які, ніби хмара, затуляли сонце й обертали погожий день на ніч. І хоча зграйка, яку помітив Ерагон, була зовсім невеличкою, вона все одно нагадала йому довгі вечори вдома, коли він сидів на ґанку й пив із Герроу та Рораном запашний м'ятний чай, споглядаючи, як над його головою розсікає небесний простір безліч птахів. Поринувши у спогади, він зупинився й сів на камінь, щоб перешнурувати свої черевики.

Погода змінилася. Стало прохолодно, й сірі плями на заході говорили про те, що невдовзі може початись гроза. Рослинність у цій місцині була соковита — навколо росли мох, очерети й густі зарості зеленої трави. За кілька миль від Вершника височіли п'ять пагорбів, на одному з яких розкинувся старий гай із велетенських дубів. Крізь їхні віковічні крони Ерагон помітив стіни давно покинутої, напівзруйнованої будівлі, яку звела якась із рас Алагезії.

Юнак зацікавлено гмукнув і вирішив влаштуватись на сніданок посеред тих загадкових руїн, адже там, напевно, водилось багато дичини, до того ж, дослідивши рештки будівлі, він зможе дізнатися, де саме зараз перебуває.

Для того, щоб добігти до підніжжя першого пагорба, Вершникові знадобилась година. Там він знайшов стару розбиту дорогу, подекуди вимощену квадратним камінням. Уже звідси було видно, що споруда не нагадувала будівлі жодної зі знайомих йому рас — людей, ельфів чи гномів.

Гігантські дуби милостиво прийняли мандрівника в обійми свого затінку й захистили його від сонця. Земля під його ногами нарешті стала рівною, й Ерагон вийшов на велику галявину, де височіла напівзруйнована вежа. Її нижня частина була широка та ребриста, ніби стовбур дерева. Далі споруда вужчала й здіймалась у небо на тридцять футів, завершуючись гострою рваною лінією. Горішня частина вежі лежала на землі, розсипавшись на безліч шматків.

Юнак був у захваті, оскільки йому здалося, що він знайшов ельфійський аванпост, споруджений задовго до занепаду Вершників. Жодна інша раса не могла та й не зуміла б звести такої споруди.

На мить відволікшись від споглядання вежі, Ерагон помітив на іншому боці галявини город, на якому обробляв грядку гороху самотній згорблений чоловік. Його обличчя приховувала тінь, а сіра довжелезна борода звисала до самісіньких колін, ніби пучок нечесаної вовни. Не підводячи голови, незнайомець промовив:

— То що, допоможеш мені з цим горохом чи ні? Ця їжа для тебе, якщо вона, звісна річ, тобі потрібна.

Ерагон на мить розгубився, не знаючи, що його робити, але потім подумав: «І чому я маю боятись цього старого пустельника?»

Ступивши на город, він сказав:

— Я Берган… Берган, син Герроу.

— Тенга, син Інгвара, — мовив чоловік у відповідь.

Коли юнак поклав свою саморобну торбу на землю, у ній брязнули його обладунки. Кілька годин вони мовчки працювали разом із Тенгою. І хоч Ерагон чудово розумів, що йому не можна тут дуже довго залишатись, ця проста робота дуже припала йому до душі, оскільки відволікала від сумних і страшних думок. Обробляючи горох, Вершник об'єднався зі свідомістю багатьох живих істот, які були на галявині, й ця ідилія розливалась по його тілу приємним теплом.

Коли вони очистили грядку гороху від портулаку й кульбаб, Ерагон попрямував за Тенгою до вузьких дверей у вежі. Зайшовши досередини, вони опинились у просторій кімнаті, що слугувала кухнею та їдальнею. Посеред кімнати здіймалися гвинтові сходи, що вели на другий поверх. Скрізь, навіть на підлозі, лежало безліч книжок, сувоїв і пергаментів.

Тенга махнув рукою вбік вогнища, і невеличка купка сухого гілля миттю спалахнула. Побачивши це, Ерагон увесь напружився й приготувався боротись із Тенгою як магією, так і зброєю, якщо в тому буде потреба.

Проте стариган, здається, не звернув на його збентеження жодної уваги й став метушитись по кухні, збираючи кухлі, тарілки, ножі та різні недоїдки, аби приготувати з них сніданок. Порпаючись на кухні, він увесь час щось белькотів собі під носа.

Схвильований Ерагон усівся на порожнього стільця, що стояв найближче до нього. «Він не скористався прадавньою мовою, — подумав юнак. — І навіть якби він вимовив закляття подумки, то ризикував би померти. Але навіщо йому так ризикувати, для того щоб запалити вогонь і приготувати сніданок?»

Оромис повсякчас утовкмачував Ерагону, що слова — це засіб, за допомогою якого можна було контролювати магію. Створення заклять без слів, поєднуючи магічну дію з думками, було дуже небезпечним. Воно годне було дати зовсім інший результат, оскільки до думок могли долучитися емоції, чий вплив міг бути просто непередбачуваний.

Юнак уважно оглянув кімнату, сподіваючись побачити те, що допомогло б йому зрозуміти, ким насправді був її господар. Неподалік від себе він помітив пергамент із рядками прадавньої мови. Придивившись уважніше, Ерагон зрозумів, що це перелік справжніх імен, дуже схожий на ті, з якими він познайомився в Елесмері. Кожен чарівник ладен був віддати все на світі, щоб отримати їх, оскільки завдяки цьому можна було вивчити безліч нових заклять і додавати до своїх власних ті магічні слова, які винайшли інші чарівники. Проте дістати таку збірку коштувало неабияких зусиль, адже їх було дуже мало, а ті чарівники, що все ж таки володіли ними, нізащо б не розлучились із ними з власної волі. Ясна річ, Ерагон дуже здивувався, зрозумівши, що Тенга був власником однієї з таких збірок. І, схоже, стариган не так уже нею й дорожив, оскільки вона лежала серед купи інших пергаментів, що стосувалися безлічі наук, починаючи з історії й закінчуючи математикою, астрономією та ботанікою.

За мить Тенга поставив перед юнаком кухоль елю й тарілку з хлібом, сиром та шматком холодного м'ясного пирога.

— Щиро дякую, — мовив Ерагон, підсуваючи до себе їжу.

Але Тенга не звернув на нього жодної уваги й усівся біля вогнища, схрестивши ноги. Снідаючи, він весь час продовжував щось бурмотіти собі в бороду.

Ерагон з'їв геть усе, що було на тарілці, й жадібно, майже залпом, осушив кухоль смачнющого елю. Тенга тим часом уже майже закінчив снідати, тож Ерагон не стримався й спитав:

— Цю вежу збудували ельфи?

Тенга здивовано оглянув Ерагона з голови до ніг, ніби не сподівався, що той може щось на цьому розумітися.

— Так, Едур Ітіндра збудували хитрі ельфи.

— А що ти тут робиш? Ти зовсім сам чи…

— Я шукаю відповідь! — несподівано сказав Тенга, урвавши юнака. — Ключ до закритих дверей, секрет дерев і рослин. Вогонь, тепло, блискавка… Багато хто не знає навіть самого питання й живе в темряві. Дехто знає питання, але боїться почути відповідь на нього. Та що там казати, протягом багатьох тисячоліть ми жили, як… дикуни! Але я поставлю на цьому крапку й виведу людей до світла, і всі дякуватимуть мені за мою добру справу.

— А що саме ти шукаєш?

Обличчя Тенги враз спохмурніло, і він сказав:

— То ти теж не знаєш питання? Я гадав, що ти розумніший. Мабуть, я помилився. Зрештою, схоже, ти все ж таки знаєш, що таке пошуки, адже й сам шукаєш… Шукаєш іншу відповідь, але все одно шукаєш. І в твоєму серці палає такий самий вогонь, як і в моєму. Хто ще, як не самотній мандрівник, може збагнути те, від чого ми маємо відректись, щоб знайти відповідь?

— Відповідь на що?

— На питання, яке ми обрали.

«Та він справжній безумець», — подумав Ерагон і роззирнувся навкруги, шукаючи щось таке, чим можна було б відволікти Тенгу від його маячні. Урешті-решт погляд юнака зупинився на кількох маленьких дерев'яних статуетках у формі краплі, що вишикувались на підвіконні.

— Дуже красиві, — мовив він, тицьнувши на статуетки пальцем. — А хто їх зробив?

— Це зробила вона… перш ніж пішла. Вона завжди робила якісь штуки… — Тенга випростався й приклав кінчик вказівного пальця лівої руки до першої зі статуеток. — Ось хвостата білка, що може хитатися. Вона така розумна й прудка, що часом мені здається, ніби вона з мене глузує. — Його палець торкнувся наступної статуетки. — А ось дикий вепр, чиї ікла можуть легко розпанахати… А ось ворон із…

Тенга так захопився своєю розповіддю, що навіть не помітив, як Ерагон позадкував, підняв на дверях засув і вислизнув з Едур Ітіндра. Закинувши свою торбу на плече, юнак попрямував униз. Він ішов, насолоджуючись тінню віковічних дубів і поступово віддаляючись від вежі дивакуватого чаклуна.

Цього й наступного дня Вершник зустрів по дорозі дуже багато людей, тож невдовзі вони стали йому ввижатися. Здебільшого то були біженці, хоч зрідка з-посеред них траплялися воїни й торговці різним крамом. Якщо була можливість, Ерагон намагався їх уникати, а якщо ні, то просто брів їм назустріч, важко переставляючи ноги й сховавши підборіддя в комір свого одягу.

Власне, саме через це Вершник був змушений провести цілу ніч у селищі Істркрофт, що лежало за двадцять миль від Меліана. Він хотів був зійти зі шляху задовго до Істркрофта і знайти собі якусь печеру чи западину, де можна було б спокійно перепочити аж до світанку, проте дуже погано знав місцевість і неабияк здивувався, коли почув, що до селища залишається не більше милі. А оскільки він ішов у компанії кількох воїнів, то сходити зі шляху за годину від селища було б украй нерозумно, бо навіть останній дурень одразу б поцікавився, чому це він не хоче зайти до селища, де можна було б переночувати в теплі й затишку. Тому Ерагонові довелося зціпити зуби й вигадувати якусь якомога правдивішу історію на той випадок, якщо в нього спитають, куди й звідки він мандрує.

Коли юнак нарешті побачив селище, захищене від ворогів частоколом, між червоним диском сонця й горизонтом було два пальці. Та коли вони ввійшли в саме селище, уже майже стемніло. Вартовий спитав у воїнів, чи не бачили вони часом когось позаду себе.

— Ні, здається, за нами нікого не було, — мовив один із них.

— От і добре, — відповів вартовий. — Бо якщо там хтось забарився, то йому доведеться чекати аж до ранку. — Потому він крикнув іншому вартовому, який стояв біля протилежного боку воріт: — Зачиняй!

Вони штовхнули обидві стулки височезних, футів із п'ятнадцять, воріт, оббитих залізом, і засунули їх чотирма дубовими поперечинами, що були завтовшки з Ерагонові груди.

«Напевне, вони чекають нападу, — подумав Ерагон, а потім посміхнувся, раптом збагнувши, наскільки його думка була безглуздою. — Та хто ж не чекає нападу в такі неспокійні часи?» Кілька місяців тому Ерагон напевно б дуже хвилювався, опинившись під замком у геть незнайомому селищі, проте зараз він був упевнений у своїх силах і знав, що в разі чого зможе голіруч рознести на друзки це село або ж непомітно зникнути з нього під прикриттям магії. Тому Вершник вирішив залишитись тут до ранку, оскільки був дуже стомлений, а використання магії могло б привернути до нього увагу інших чарівників.

Щойно юнак пройшов кілька кроків униз по брудній дорозі, що вела до селищного майдану, як вартовий зупинив його, тицьнув в обличчя ліхтар і крикнув:

— Стій! Раніше ти ніколи не бував в Істкрофті, чи не так?

— Ваша правда, я тут уперше, — відповів Ерагон.

Упертий вартовий похитав головою:

— А ти маєш тут родину чи друзів, які б дали тобі притулок?

— Ні, не маю.

— І що ж тоді привело тебе до Істкрофта?

— Нічого, зовсім нічого. Я мандрую на південь, щоб забрати родину моєї сестри й відвести її назад, до Драс-Леони, — відповів Ерагон. Утім його вигадана історія, здається, не справила на вартового жодного враження. «Може, він мені не вірить, — розмірковував юнак, — а може, вже чув силу-силенну таких історій, і вони перестали його цікавити».

— Тоді прямуй до будинку мандрівників, так буде найкраще. Там тобі дадуть попоїсти й ліжко на ніч. А якщо ти захочеш залишитися тут, в Істкрофті, довше, ніж на одну ніч, тоді я маю тебе попередити: ми не терпимо крадіжок, розпусти або, крий Боже, вбивства. Для порушників наших законів у нас є міцні кайдани й шибениця, що будь-коли готова зробити свою страшну справу. Ти все зрозумів?

— Авжеж, пане.

— Тоді йди собі з миром. Хоча ні, стривай! Як тебе звати, незнайомцю?

— Берган.

Почувши його ім'я, вартовий повернувся й почвалав геть, аби продовжити свій вечірній обхід. Ерагон дочекався, доки його ліхтар зник за найближчим будинком, і підійшов до дошки оголошень, що висіла ліворуч від воріт.

На ній було з півдюжини плакатів із зображеннями різних злочинців та два величезні пергаменти, завдовжки в три фути, що відразу впадали в око. На одному з них був намальований Ерагон, на іншому — Роран, проте і там, і там значилось, що вони зрадники корони. Юнак схвильовано розглядав пергаменти, а коли побачив, яку винагороду графство обіцяє за їхні голови, його очі стали круглими, ніби монети. Портрет Рорана й справді був дуже схожий. Художник не забув навіть про бороду, яку той відпустив уже після втечі з Карвахола, а от портрет Ерагона дуже віддалено нагадував Вершника, оскільки там його було зображено ще до Кривавої Клятви, коли він мав людську подобу.

«Як же все змінилося», — подумав Ерагон.

Пройшовши вперед, юнак проминув майже все селище й урешті-решт таки знайшов будинок мандрівників. Загальна кімната будинку мала низьку стелю із закіптявілого дерева. Жовті свічки із сала давали м'яке, мерехтливе світло й сповнювали повітря димом. Підлогу було вкрито очеретом упереміш із піском, який рипів під Ерагоновими черевиками. Ліворуч від Вершника смажилася свиня на вогнищі, а також стояли стільці та столи. Навпроти виднівся шинквас — така собі фортеця, що підняла свого розвідного моста, аби захистити барильця з пивом та елем від орди змучених спрагою чоловіків, нападу яких можна було чекати майже звідусіль.

У кімнаті перебувало близько шістдесяти мандрівників, тож дихати в ній було майже нічим. На додачу до всього довкола стояв такий гамір, що Ерагон зі своїм надтонким слухом почувався так, ніби опинився поруч із потужним водоспадом. Йому було дуже важко зосередитись на якомусь одному голосі. Щойно він ловив одне слово або фразу, як їх миттю перекривали репліки інших людей. У загальному галасі розчинявся й спів трьох менестрелів, що виводили жартівливу пісеньку «Люба Етрід о'Даут».

Ерагон насилу пробрався крізь юрбу до шинкваса. Він хотів був переговорити з жінкою, яка розливала напої, однак та була така заклопотана, що минуло п'ять хвилин, доки вона звернула на нього увагу.

— Я до ваших послуг, чого бажаєте? — поцікавилась вона, прибираючи пасмо волосся, що спадало на її вкрите потом лице.

— Чи міг би я зняти у вас кімнату або якийсь куток, де можна було б заночувати?

— Я не знаю. Вам треба поговорити з власницею будинку. Вона скоро спуститься, — мовила жінка й махнула рукою вбік темних сходів.

Ерагонові нічого не залишалось, як чекати. Він усівся біля шинкваса й став приглядатися до людей. Кого тут тільки не було… Напевно половину з усіх присутніх становили місцеві селяни, які прийшли сюди, щоб весело провести ніч. Решта, чоловіки й жінки, а нерідко й цілі родини, швидше за все, були біженцями, які покинули свої домівки й шукали більш спокійну місцину для життя. Їх легко було впізнати за потертими сорочками й брудними штаньми, а також за тим, як вони з острахом приглядалися до кожного незнайомця, який наближався до них. Проте геть усі присутні намагались не дивитися в один із кутків кімнати, де гуляла найменша компанія — солдати Галбаторікса.

Чоловіки в червоних сорочках галасували найдужче — вони весь час реготали, кричали й гепали по столу своїми велетенськими кулаками, закутими в обладунки. А добряче хильнувши, починали мацати всіх поспіль жінок, які необачно пробували пройти повз них.

«Цікаво, вони поводяться так, оскільки знають, що ніхто не посміє їм суперечити? Їм що, аж так кортить повихвалятись власною силою? — міркував Ерагон. — Чи тому, що їх насильно приєднали до армії Галбаторікса, і вони тепер хочуть хоч якось прикрити свою ганьбу п'яним бешкетом?»

Менестрелі тим часом завели нову пісню:

Юрба розступилась, і Ерагон побачив стіл, упритул присунутий до стіни. За ним сиділа самотня жінка, чиє обличчя було сховане в довгому каптурі темного дорожнього плаща. Довкола неї зібралося четверо товстих червонопиких п'яних фермерів. Двоє з них притулилися до стіни по обидва боки від жінки, ще один усівся навпроти, розвернувши стільця задом наперед. А четвертий поставив ліву ногу на край столу, звісивши собі на коліно своє велетенське черево. Фермери про щось жваво розмовляли, безтурботно розмахуючи руками. Ерагон не міг чути, про що саме вони говорять, але схоже було на те, що якоїсь миті відповідь жінки неабияк їх роздратувала, бо всі четверо спохмурніли й повипинали груди, ніби задерикуваті півні, що ось-ось готові кинутись до бою. Тоді один із них посварився на жінку пальцем.

Ерагон чудово розумів, що вони були чесними працьовитими чоловіками, які необачно втопили свою ввічливість і добрі манери в пивних кухлях. Таких бідолах він не раз бачив на свята в Карвахолі. Старий Герроу не поважав чоловіків, які не знали міри в пияцтві й завжди виставляли себе на посміховисько. «Це неподобство, — казав він. — Якщо ти вже п'єш не задля насолоди, а задля того, щоб забути свою лиху долю, то будь такий ласкавий, роби це деінде — там, де ти нікому не завдаватимеш клопоту».

Тим часом чоловік, який був ліворуч від жінки, несподівано потягнувся вниз і підчепив край її каптура пальцем, намагаючись його зняти. Однак незнайомка, з непритаманною для жінок швидкістю, перехопила його руку, відкинула її геть і застигла в тій самій позі, що була дотепер. Навряд чи хтось іще, крім Ерагона, чоловіка й самої жінки, помітив цю невеличку сварку, проте каптур, ніби сам по собі, упав з голови незнайомки, й Ерагон здивовано застиг. Жінка була наче як звичайна, але вона страшенно нагадувала Арію. І єдиною відмінністю між ними були лиш її очі та вуха. Очі — круглі й рівні, а не розкосі, наче в кішки, а вуха — звичайнісінькі, без гострих китичок, як у всіх ельфів. Вона була така ж вродлива, як Арія, проте виглядала не так екзотично.

Не вагаючись ані миті, Ерагон спробував проникнути в думки жінки, щоб дізнатися, хто ж вона насправді, але відразу отримав болючий магічний удар, що вивів його з рівноваги. Тим часом у його голові пролунав приглушений і радісний вигук: «Ерагоне!»

«Арія?»

Їхні очі зустрілись за секунду до того, як п'яна юрба знову стала вештатись кімнатою й роз'єднала їхні погляди.

Тоді Ерагон поспішив уздовж кімнати, розштовхуючи всіх, хто траплявся йому на шляху. Коли юнак опинився біля потрібного столу, фермери зміряли його недобрими поглядами, а один із них буркнув:

— І чого це ти приперся сюди, грубіяне? Чого тобі тут треба? Я б радив тобі забиратися звідси якомога швидше, чуєш?

Ерагон зібрав докупи всю свою витримку і якнайчемніше мовив:

— Шановні добродії, мені здається, що панянці не дуже приємне ваше товариство. От тільки не кажіть, що вам начхати на думку цієї чесної жінки!

— Чесної жінки? — зареготав той фермер, що був найближче до юнака. — Чесні жінки не мандрують самі-самісінькі.

— Дозвольте з вами не погодитись, бо я її брат, і ми збираємось жити з нашим дядьком у Драс-Леоні.

Чоловіки спантеличено перезирнулися, й троє з них стали хутко вилазити з-за столу, але останній, найбільший, зупинився за кілька дюймів від Ерагона й, дихаючи йому в обличчя, сказав:

— А чого це я маю тобі вірити, мій друже? Здається мені, що ти хочеш просто спекатися нас, щоб побути з нею на самоті.

«І чого це він підійшов до мене аж так близько», — подумав Ерагон.

Юнак стишив голос і промовив так, щоб його міг почути тільки цей товстун:

— Кажу ж вам, вона справді моя сестра. І, будьте такі ласкаві, добродію, облиште нас, бо я не хочу з вами сваритись.

— Я б залюбки це зробив, проте мені здається, що я зараз говорю з брехливим шмаркачем.

— Добродію, візьміть себе в руки й не шукайте пригод на свою голову. Адже ніч тільки-но починається, тут багато випивки й гарна музика. Облишмо нашу суперечку, бо ми того варті.

Товстун презирливо посміхнувся й голосно сказав:

— Не бійся, я б ніколи не став битися з таким пуцьвірінком, як ти.

Із цими словами він розвернувся й пішов зі своїми приятелями до шинкваса.

Не зводячи очей з галасливого натовпу, Ерагон шмигнув за стіл і всівся поруч з Арією.

— Що ти тут робиш? — схвильовано спитав він, майже не поворухнувши губами.

— Що-що? Шукаю тебе!

Юнак здивовано зиркнув на ельфійку, а та у відповідь звела свої гарні брови.

— І ти тут зовсім сама? — не вірив Ерагон, весь час спостерігаючи за п'яною юрбою й удаючи, що посміхається.

— Уже ні… Ти маєш кімнату на ніч?

Вершник заперечно похитав головою.

— От і добре, бо в мене вже є кімната, й ми можемо там поговорити.

Вони одночасно встали, і юнак попрямував за ельфійкою до старих і рипучих сходів, які вивели мандрівників до брудного, оббитого деревом коридору на другому поверсі, освітленого однією-єдиною свічкою. Арія провела Ерагона до останніх дверей праворуч і вийняла з широкого рукава свого плаща залізний ключ. Відімкнувши двері, ельфійка шмигнула до кімнати, дочекалась, доки Ерагон зайде досередини, й миттю замкнула двері на ключ.

Кімнату освітлювало бліде оранжеве сяйво ліхтаря, що висів на іншому боці селищного майдану Істкрофта. У його світлі юнак помітив масляну лампу, що стояла на низькому столику.

— Брізінгр, — прошепотів він і запалив ґніт іскрою, що злетіла з його пальця.

Проте навіть тоді, коли лампа запалала, кімната залишилась темною. Її стіни були оббиті таким самим каштановим деревом, як і коридор. Темне дерево поглинало більшу частину світла, роблячи саму кімнату малесенькою й захаращеною, попри те, що, крім столу, тут було саме тільки вузьке ліжко, прикрите брудним простирадлом. На ліжкові стояла невеличка торбинка Арії, в якій вона зберігала свої припаси.

Не зводячи очей з Арії, Ерагон зняв зі своєї голови пов'язку, а Арія розстібнула брошку, що тримала на її плечах плащ, і жбурнула його на ліжко. На ельфійці була сукня кольору зеленого лісу, власне кажучи, та сама сукня, в якій Ерагон побачив її вперше. Та найдивнішим було те, що тепер Вершник був схожий на ельфа, а Арія, навпаки, — на людину, тому здавалась йому не такою чужою.

Ельфійка першою порушила їхню мовчанку:

— Сапфіра розповіла, що ти залишився, аби вбити останнього з разаків і дослідити Хелгрінд. Чи не так?

— Це частина правди.

— А якою ж тоді є вся правда?

Ерагон важко зітхнув, бо знав, що Арія не відчепиться від нього, аж доки він усе їй не розповість.

— Спочатку ти маєш пообіцяти мені, що нікому не розкажеш того, що зараз від мене почуєш, аж доки я тобі цього не дозволю.

— Обіцяю, — миттю сказала Арія прадавньою мовою.

Потому юнак розповів їй про те, як знайшов Слоуна і як вирішив не брати його до табору варденів. У кількох словах він пояснив, що наклав на м'ясника закляття й дав йому шанс змінитися та знову побачити світ.

— І що б не сталося, — сказав він насамкінець, — Роран і Катріна в жодному разі не повинні дізнатися, що Слоун іще й досі живий. Бо коли вони про це дізнаються, на нас чекає великий клопіт.

Арія сіла на край ліжка і якийсь час розглядала мерехтливий вогник лампи, а потім мовила:

— Ти мав його вбити.

— Може, й так, але я не зміг.

— Ерагоне, ти повівся як боягуз, адже твої почуття не мають ставати на заваді твоїм завданням.

— Справді? — невдоволено спитав Вершник, бо закид Арії неабияк обурив його. — Та будь-хто, у кого був ніж, міг би вбити Слоуна. А те, що зробив я, було в сотню разів складніше.

— Фізично, може, й так, але не морально.

— Я не вбив його тільки через те, що вважав це неправильним. — Ерагон спохмурнів, добираючи слова, за допомогою яких можна було б усе пояснити ельфійці. — Я не… боявся. Це було якесь зовсім інше відчуття. Розумієш… я можу вбивати в бою, проте я не годен вирішувати те, кому дарувати життя, а кому слід померти. Адже в мене нема ані досвіду, ані мудрості… Кожна людина, Аріє, має свою межу, яку їй не судилося перетнути, і коли я дивився на нікчемного Слоуна, то зрозумів, що знайшов її. Віриш, навіть якби я захопив у полон Галбаторікса, то все одно не вбив би його. Я просто привів би його до Насуади й короля Орина. І якби вони прирекли його на смерть, то я б радо відрубав йому голову, проте не раніше. Можеш називати це як тобі заманеться, але я такий, який є, і не збираюся за це вибачатись.

— І що, ти все життя хочеш бути знаряддям у чиїхось руках?

— Я служитиму людям так, як зможу. Я ніколи не хотів влади, адже Алагезії не потрібен іще один король-тиран.

— І чому з тобою все так складно, Ерагоне? — спитала розпачливим голосом Арія, потираючи скроні. — Сам поміркуй — куди б ти не пішов, ти неодмінно вскочиш у якусь халепу. У мене складається таке враження, ніби ти хочеш продертися крізь усі терники, що існують у нашій країні.

— Твоя мати казала те саме.

— І мене це зовсім не дивує… Гаразд, нехай буде, як буде, бо ніхто з нас не змінить власної думки. А зараз ми маємо більш важливі справи, ніж суперечки про мораль та справедливість. Тим не менше, у майбутньому тобі варто було б пам'ятати, ким саме ти є і що ти означаєш для всіх рас Алагезії.

— Я ніколи про це не забуваю, — мовив Ерагон і замовк, чекаючи на відповідь ельфійки, але Арія, схоже, пропустила його слова повз вуха.

Сидячи на краю стола, Вершник додав:

— Ти не мала мене шукати, бо в мене й так усе було б гаразд.

— Можеш казати будь-що, але я не була в цьому впевнена.

— Але як ти мене знайшла?

— Спочатку я довго міркувала над тим, яким саме шляхом ти пробиратимешся до варденів. І на моє превелике щастя, думки привели мене в місцину, що лежить за сорок миль на захід. А потім я знайшла тебе за шепотом землі.

— Аріє, я тебе не розумію.

— Вершник на те й Вершник, щоб йому було дуже складно залишатися непоміченим. І ті, хто має вуха, щоб чути, й очі, щоб бачити, можуть досить легко помітити й зрозуміти всі знаки. Адже птахи співали про твою мандрівку, тварини несли на собі твій запах, а дерева й трава зберігали твої сліди й доторки. А крім того, зв'язок між Вершником і драконом такий сильний, що всі, хто чутливий до сил природи, спокійно можуть його відчути.

— Аріє, колись ти обов'язково маєш навчити мене цього трюку.

— Це не трюк, це просто вміння помічати те, що тебе оточує.

— Але чому ж ти тоді прийшла до Істкрофта? Адже було б значно безпечніше зустрітись зі мною за межами селища.

— Так само, як і тебе, мене привели сюди певні обставини. Ти ж не прийшов сюди з власної волі, правда?

— Авжеж, — юнак розправив плечі, відчуваючи втому від довгої мандрівки, а потім махнув убік її сукні й поцікавився: — Невже ти вирішила відмовитись від сорочки й штанів?

— Так, але тільки на час цієї подорожі, — з ледь помітною посмішкою на вустах відповіла Арія. — Я дуже довго живу з варденами, проте й досі інколи забуваю, що люди намагаються розрізняти чоловіків і жінок за допомогою вбрання. Для мене це дуже дивний звичай, та й хто міг мене до нього привчити, моя мати? Адже тоді вона була на іншому кінці Алагезії. — Арія трохи зам'ялася, так, ніби сказала більше, ніж було потрібно, але миттю себе опанувала й мовила: — В усякому разі… Цю сукню мені довелося вкрасти відразу ж після того, як я залишила варденів, і, схоже, саме через неї я мала клопіт із якимись пастухами.

— Вона якраз твого розміру.

— Я ж чаклунка, і кравець мені ні до чого.

Ерагон посміхнувся собі під носа.

— А що будемо робити зараз? — спитав він.

— Тепер будемо відпочивати, бо завтра, перш ніж зійде сонце, ми вислизнемо з Істкрофта так, щоб нас ніхто не помітив.

Ерагон умостився біля дверей, а ельфійка лягла на ліжку, бо інакше не могло й бути. Зрештою, юнак зовсім не боявся, що хтось ризикне вломитися до них посеред ночі, але навіть якби це сталося, то було б дуже смішно, якби нападники побачили його на ліжку, а ельфійку на підлозі.

Година спливала за годиною, а Вершнику так і не вдалося заснути — у його голові роїлося безліч думок, яким він не міг дати ладу. Він думав про Арію, про те, що вона, не вагаючись, порішила б Слоуна на його місці, й про свої заплутані почуття до ельфійки, в яких було годі розібратися. З одного боку, він хотів бути з нею. Однак Арія розбила всі його сподівання, і тепер юнак не знав, що його робити далі, оскільки дуже добре усвідомлював, що всі його спроби були, є і будуть марними.

Дослухаючись до її дихання, Ерагон відчував, як у його серці народжується пекучий біль, бо вона була так близько й водночас так далеко — адже він у жодному разі не наважився б до неї підійти без її дозволу. Вершник боровся зі своїми похмурими думками аж до глупої ночі, доки не провалився в сновидіння, якими блукав кілька годин. Щойно зірки на небі стали бліднути, Арія розбудила Ерагона. Вони хутко прочинили вікно й, не вагаючись, вистрибнули вниз. Дванадцять футів, які відокремлювали другий поверх від землі, були для них звичайнісінькою дрібницею. Приземлившись, ельфійка й Вершник стали скрадатися поміж будівлями вбік частоколу.

— Усі, напевно, здивуються, що ми так раптово зникли, — прошепотів Ерагон. — Може, нам варто було почекати й піти, як усі порядні мандрівники?

— Залишатися там аж до самого ранку було дуже ризиковано. Я заплатила за свою кімнату, а це єдине, що насправді хвилює власників. От побачиш, ніхто навіть не помітить, що ми зникли. — Друзі на мить розійшлися, оминаючи з двох боків старого воза, а потім Арія додала: — А для нас зараз найважливіше — не зупинятися. Бо якщо ми десь застрягнемо, то король неодмінно нас знайде.

Коли вони добігли до частоколу, Арія уважно його оглянула й знайшла одну колоду, за яку можна було вчепитися.

— Ти перший, — мовила вона до Ерагона.

— Будь ласка, тільки після тебе, — хотів був здатися чемним юнак.

Нетерпляче зітхнувши, ельфійка тицьнула на свій корсет і прошепотіла:

— Я ж у сукні, а вона значно легша за пару штанів, Ерагоне.

Юнак аж почервонів, коли нарешті збагнув, про що йдеться. Тоді він схопився за верхівку колоди, підтягнувся на руках, допомагаючи собі коліньми, і за мить опинився вгорі, тримаючись за вістря частоколу.

— Лізь далі, — наказала йому Арія.

— Без тебе я нікуди не полізу, — заперечив Ерагон.

— Не будь таким… — хотіла сказати вона, але Вершник урвав її на півслові.

— Варта!

У темряві між найближчими будинками зблиснув ліхтар, а коли постать вартового була вже зовсім недалечко, Ерагон навіть устиг розгледіти меча, якого вартовий тримав напоготові.

Мовчазна, ніби привид, Арія схопилась за колоду й хутко підтягнулася вгору, навіть не допомагаючи собі ногами. Здавалось, вона ковзає вгору за допомогою магії. Коли ельфійка була зовсім близько від Вершника, він схопив її за праву руку й витяг нагору. Тепер вони сиділи на частоколі, наче два казкові птахи, намагаючись не дихати й не робити жодного зайвого руху, доки вартовий проходив під ними. Той водив ліхтарем у різні боки, шукаючи порушників.

«Не дивись на землю, — благав Ерагон, — не дивись угору».

За мить вартовий сховав меча в піхви й продовжив свій обхід, мугикаючи під носа якусь пісеньку.

Ерагон та Арія якнайобережніше, без жодного звуку, зістрибнули з частоколу. Коли юнак приземлився й покотився шкереберть, обладунки в його торбі загрозливо брязнули, але втрачати було вже нічого, тож Ерагон скочив на ноги й дременув геть від Істкрофта. Арія намагалась не відставати. Оминаючи численні ферми, розкидані навколо селища, вони трималися западин і русел пересохлих річок. Кілька разів на них налітали цілі зграї собак, що охороняли будинки фермерів та їхнє хазяйство. Вершник хотів був заспокоїти їх силою своєї свідомості, однак дуже швидко збагнув, що єдиний спосіб примусити собацюг замовкнути, — це вдати із себе дуже наляканих і мерщій тікати геть. Відразу ж потому собаки припиняли свій ґвалт і дуже задоволені, помахуючи хвостами, поверталися до своїх сараїв. Їхня самовпевненість неабияк дивувала Ерагона.

Приблизно за п'ять миль від Істкрофта мандрівники нарешті переконалися, що залишились зовсім самі й що їх ніхто не переслідує. Тоді вони спинились біля обвугленого пенька. Ставши на коліна, ельфійка вирила долонями в землі невеличку ямку й сказала: «Адурна, рейза». Тієї ж миті по землі зажебоніли маленькі струмочки й враз наповнили ямку водою.

Потому Арія проказала закляття магічного кристала. На поверхні води з'явилося обличчя Насуади, з якою ельфійка радісно привіталася.

— Моя пані, — шанобливо мовив до неї Ерагон, вклонившись.

— Ерагоне, — лише спромоглась відповісти вона.

Дівчина виглядала дуже стомленою, а від рум'янця на її щоках не залишилось і сліду. Здавалося, ніби вона довгий час страждала на якусь виснажливу хворобу. Поправляючи один зі своїх неслухняних локонів, Насуада звела догори руку, й Вершник побачив безліч бинтів, що прикривали її рани.

— Дякувати Гокукарі, ти в безпеці. Ми так хвилювалися за тебе.

— Мені дуже шкода, що я вас засмутив, але в мене були вагомі причини.

— Ти неодмінно маєш мені про них розповісти, щойно повернешся до табору.

— Як накажете, — відповів Ерагон. — А що це за страшні рани на ваших руках? На вас хтось напав? І чому чаклуни з Ду Врангр Гата вас не зцілили?

— Я наказала їм дати мені спокій. Але годі про це, я все тобі розповім, коли побачимось.

Почувши таку відповідь, юнак лише здивовано похитав головою й замовк.

— Моєму здивуванню немає меж. Я геть не сподівалася, що ти зможеш його знайти, — мовила Насуада до Арії.

— Мені посміхнулась фортуна.

— Може, воно й так, але я вірю, що твої розум і спритність були не менш важливими, ніж посмішка фортуни. Коли ви приєднаєтесь до нас?

— Гадаю, за два або три дні, якщо по дорозі нас не спіткають якісь прикрі пригоди.

— Гаразд, я чекатиму на вас. І відтепер хочу, аби ти зв'язувалась зі мною принаймні раз до полудня й раз до початку ночі. А якщо ви не вийдете на зв'язок, то я вважатиму, що вас захопили в полон, і пошлю за вами Сапфіру з підмогою.

— Але ж ми не завжди зможемо знайти тиху й безлюдну місцину, де можна було б скористатися магією.

— Доведеться пошукати, бо я маю знати, де ви і чи ви в безпеці.

Арія хвильку подумала.

— Якщо я зможу, то саме так і зроблю, але тільки тоді, коли це не буде загрожувати Ерагону, — відповіла вона.

— Домовились.

Скориставшись невеличкою паузою в розмові двох войовничих жінок, Ерагон зазирнув у дзеркало й схвильовано спитав у Насуади:

— Насуадо, а де Сапфіра? Я б хотів хоч трішки з нею поговорити… Адже ми не спілкувалися з того самого дня, як розлучились у Хелгрінді.

— Здається, півгодини тому вона полетіла, аби розвідати, що робиться на наших кордонах. Ти зможеш утримати це закляття, доки я подивлюсь, чи вона не повернулась.

— Спробую, — прошепотіла Арія.

Зробивши один-єдиний крок, Насуада зникла з поля їхнього зору. Якийсь час Ерагон роздивлявся нехитру обстановку її червоного намету — довгий стіл, стілець і ще кілька найнеобхідніших меблів. Потім юнак перевів погляд на потилицю Арії, яка сиділа перед ним навпочіпки. Її густе чорне волосся спадало на один бік і відкривало смугу гладесенької шкіри якраз над комірцем сукні. Це видовище змусило юнака застигнути майже на хвилину, після чого він знесилено похитнувсь і притулився спиною до обгорілого пенька.

За мить до них долинув хрускіт дерева, а потім на поверхні води зблиснула сяюча блакитна луска — то Сапфіра намагалась залізти до червоного намету Насуади. Спочатку Вершник побачив внутрішній бік стегна, потім шип на хвості, а далі мішкувату мембрану її складеного крила і якимось дивом кінчик зуба. Дракон хаотично звивався, намагаючись якомога зручніше влаштуватись перед дзеркалом, що його Насуада використовувала для таємних переговорів. Позаду неї лунали стривожені голоси, й Ерагон, усміхнувшись собі під носа, зрозумів, що його вірний дракон уже розтрощив добру половину меблів. Урешті-решт Сапфіра застигла перед дзеркалом, схилившись до нього так близько, що її велике сапфірове око зайняло ледь не всю калюжу й уважно зиркнуло на Ерагона.

Якусь мить вони дивились одне на одного мовчки, і Ерагон відчув дивний спокій і затишок, що покинув його відтоді, як він розлучився зі своїм драконом.

— Я дуже сумував за тобою, — прошепотів він.

Сапфіра кліпнула у відповідь оком.

— Насуадо, ви ще там?

Голос дівчини був геть приглушений і лунав праворуч від Сапфіри:

— Можна й так сказати.

— А ви б не могли переказати мені Сапфірині слова?

— З превеликою радістю, та наразі я застрягла між її крилом та однією із жердин намету, тож тобі доведеться трішки почекати, доки я виберусь.

— Будь ласка.

Насуади не було чути кілька секунд, а потім вона заговорила, так вправно наслідуючи інтонації Сапфіри, що юнак насилу стримав розчулену посмішку.

— У тебе все гаразд?

— Я здоровий, як бик. А ти?

— Якби я порівняла себе з коровою, це було б смішно й образливо. Тим не менше, я жива-здорова, якщо ти питаєш саме про це. Я рада, що Арія з тобою. Адже добре, коли в тебе за спиною є хтось розумний і поміркований, аби витягти тебе з будь-якої халепи.

— Авжеж… Коли ти в небезпеці, допомога завжди стане в пригоді. — Розмовляючи із Сапфірою, Ерагон розумів, що словами годі передати ті відчуття й емоції, що виникали в нього тоді, коли вони спілкувалися із Сапфірою за допомогою думок. А крім того, поряд із ними були Арія та Насуада, і юнакові було дуже незручно питатися, чи пробачила його Сапфіра за те, що він змусив її покинути його в Хелгрінді. Дракон, напевне, теж чудово все розумів, тож уникав цієї теми. Так вони й говорили про якісь дрібнички, доки не настав час прощатися. Тоді Ерагон торкнувся пальцями своїх вуст і нечутно мовив: «Мені шкода».

Сапфіра кліпнула у відповідь оком і довго не хотіла виходити з намету. А юнак тепер знав, що вона добре зрозуміла його послання й перестала на нього ображатись.

Потім Ерагон та Арія попрощалися з Насуадою, і магічне видіння в калюжі зникло. Ельфійка стала відчищати зі своєї сукні бруд, а Вершник нетерпляче тупцяв довкола неї, бо зараз йому як ніколи хотілося якнайшвидше опинитися поруч із Сапфірою й обійняти її міцну шию.

— То що, побігли? — спитав він у Арії, закидаючи на плече торбу зі своїми обладунками.