Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ПИТАННЯ ПЕРСПЕКТИВИ

Ранковий теплий вітер несподівано змінив напрямок, тож Сапфірі, щоб продовжити свій стрімкий лет над випаленою сонцем долиною, довелося розвернути крила під іншим кутом. На мить вона задоволено заплющила очі, відчуваючи, як її блакитну луску пестять теплі вранішні промені. Вона мерехтіла й переливалася. Сапфіра знала, що всі, хто зараз бачить її із землі, повинні були зачудовано пороззявляти роти. І від однієї лиш думки про це дракон задоволено муркнув, відчуваючи себе найпрекраснішим створінням в усій Алагезії. Адже хто ще, окрім неї, міг похвалитися такою гладесенькою лускою, таким довгим хвостом, такими прозорими крилами, такими гострими пазурами й такими білими іклами? Ані Глаедр зі своєю скаліченою лапою, ані раби Галбаторікса Торнак із Шруйканом не були їй рівнею. До речі, двох останніх Сапфіра взагалі не вважала за драконів, бо який порядний дракон міг жити в неволі й виконувати накази найжахливішого деспота на землі? А крім того, усі троє були самцями, тож їм навіть мріяти не доводилось про ту граційність, з якою Сапфіра розтинала своїми крилами повітряні хвилі. Схоже, вона й справді була найкращим створінням в усій Алагезії, та інакше й бути не могло.

Розмірковуючи так, дракон задоволено вигнувся від кінчика свого носа аж до кінчика хвоста. День починався пречудово. Повітря огортало Сапфіру, ніби тепле гніздо, вона смачно попоїла, а навкруги було чисте й погоже небо. Кружляючи попід хмарами, вона пильнувала, аби десь на обрії не з'явились вороги, готова роздерти їх на дрібнесенькі шматочки й спопелити.

Її радість затьмарювала тільки одна думка — думка про те, що вона дуже давно не бачилась зі своїм Вершником. І чим більше вона про це думала, тим дужче в неї псувався настрій. Сапфірі понад усе хотілося, щоб Ерагон зараз був разом із нею й теж тішився погожою чудовою дниною. Але, розуміючи, що це неможливо, дракон лиш роздратовано загарчав і випустив у повітря цівку синього вогню. «І навіщо я примусила його послухатись Насуадиного наказу й вирушити в ці трикляті гори? — думала Сапфіра. — Чекай тепер, доки він вийде з Тронжхейма на зв'язок і покличе мене до себе».

Потому в її серці виникло якесь дуже неприємне відчуття. «Щось тут не те, — мовила вона сама до себе. — Я відчуваю, що мій малий потрапив у небезпеку… А я нічим не можу йому допомогти…»

Глибокий смуток Сапфіри можна було зрозуміти, адже вона від самого народження ділила з Ерагоном усі радощі й усе горе свого життя. Він був частиною її самої, а вона була частиною його. І цей зв'язок між ними міцнішав з кожним днем. Якби Ерагон, крий боже, загинув, а Сапфіри в цей час не було б поруч, тоді життя цілковито втратило б для неї сенс. Тоді вона знайшла б його вбивць і роздерла б їх на дрібні клаптики, а потім полетіла б до Галбаторікса, що багато-багато років тримав її в ув'язненні, й зробила б усе можливе, щоб порішити його, навіть якби це означало для неї вірну смерть.

Сапфіра знову невдоволено загарчала й клацнула зубами, намагаючись схопити якогось горобця… Схоже, в його маленькій голівці було так мало мізків, що він навіть не підозрював, яка небезпека на нього чатувала. Та сьогодні щастя було на його боці — дракон промазав, через що його кепський настрій зробився просто паскудним. Якоїсь миті Сапфіра вагалася, чи варто їй кинутися в погоню за пташкою, проте невдовзі відмовилась від цієї затії, вирішивши, що двох кісточок разом із трьома пір'їнами їй не вистачить навіть на один зуб.

Заклавши крутий віраж, дракон став вивчати землю, що була далеко-далеко під ним. Він мав такий гострий зір, що міг порахувати кожну пір'їнку на спині яструба, який кружляв на тисячу футів нижче, видивляючись собі жертву на ланах біля річки Джиєт. Він також міг бачити коричневе хутро зайця, що дременув до нори, міг розгледіти в густому чагарнику невеличке стадо оленів. А ще — він задоволено дослухався до наполоханих криків інших тварин, що попереджали своїх родичів про страшне чудовисько, яке витало в небесах. І це було правильно, адже їжа мала його боятися. Сапфіра дуже любила відчувати страх маленьких тварин, а якби він раптом колись перестав їй подобатись, це означало б тільки одне — їй уже час помирати.

На одну лігу вище за течією річки Джиєт дракон помітив загін варденів, що згори нагадував стадо червоних оленів. Повстанці прибули до переправи ще вчора, й відтоді на іншому боці річки опинилася лише третина солдатів, включно з ургалами й кіньми. Річку довелося переходити вбрід, тож вояки рухались настільки повільно, що Сапфірі часом здавалося, ніби ці солдати так ніколи нікуди й не дістануться, повмиравши під час мандрівки від власної старості. «А було б некепсько, якби вони вміли літати», — скрушно зітхнувши, подумав дракон. Його завжди страшенно цікавило, чому це люди ще й досі цього не навчились. Адже літати було так легко, і Сапфіру ніколи не переставало дивувати, чого всі інші створіння постійно залишаються на землі. Навіть Ерагон, попри те, що вже безліч разів здіймався разом із нею в небеса, усе одно дуже любив землю, хоч і міг літати разом із нею, вимовивши всього-на-всього кілька нескладних заклять. Утім дракон заспокоював себе думкою про те, що істот, які ходять на двох ногах, мають круглі вуха та роги або ж є такими низенькими, що їх легко можна розчавити однією лапою, часом просто неможливо збагнути.

Із цієї задуми дракона вивів якийсь рух на північному сході, тож він зацікавлено розвернувся й полетів туди. Невдовзі Сапфіра розгледіла загін, що налічував сорок п'ять коней. Ті насилу переставляли ноги й повільно-повільно плентались у напрямку табору. Здавалося, більшість коней були без вершників, проте Сапфіра змогла переконатися в цьому лише за півгодини, коли підлетіла ближче. Це міг бути загін Рорана, що повертався зі свого завдання. Дракон миттю занепокоївся, розуміючи, що повстанці зазнали втрат, і подумки став молитися, аби Роран залишився живим. Правду кажучи, Сапфіра не плекала до Міцного Молота якихось особливих почуттів, однак знала, що його неабияк любить Ерагон, тож це було достатньою причиною, аби перейматися долею юнака. Потому дракон полинув думками до загону й полегшено зітхнув, знайшовши Роранову свідомість. Уже за мить блакитна літунка зв'язалася з Арією й мовила: «Пополудні до табору прибуде Роран, але його загін має великі втрати. Схоже, під час подорожі їх спіткало якесь страшне лихо».

«Дякую, Сапфіро, — відповіла на те ельфійка. — Я миттю перекажу все Насуаді».

Урвавши зв'язок, дракон відчув, як його свідомості обережно намагається торкнутися Блодхгарм.

«Я не жовтодзьобе пташеня, — клацнула зубами Сапфіра. — І тобі зовсім не обов'язково слідкувати щохвилини за тим, чи не вскочила я в якусь халепу».

«Пробач мене, о Б'яртскуларе… Просто ти зникла з поля зору, і я став хвилюватись. Повертайся назад».

«Гаразд, — сварливо буркнув дракон, зменшив розмах крил і по спіралі став спускатися до річки Джиєт. — Незабаром я буду в таборі».

Приблизно за тисячу футів від води Сапфіра широко розпростерла крила й, відчуваючи мембранами сильний опір вітру, майже непорушно застигла на місці. Потім дракон зробив швидке піке й почав ковзати за сотню футів над коричневою брудною водою. Роблячи зовсім невеличкі змахи, аби тримати висоту, Сапфіра перелетіла річку й стала вдвічі обачнішою, відчувши різкі перепади тиску, що зазвичай викликали непередбачувані пориви вітру, які могли або ж віднести її в якомусь неочікуваному напрямку, або ж іще гірше — закинути на колючі дерева.

Наступної миті вона набрала потрібну висоту, щоб підлетіти до варденів, не налякавши їхніх коней, які, на її особисте переконання, були дурнуватими й страшенно полохливими створіннями. Потому вона широко розпростерла крила й приземлилася на галявину між кількома наметами. Опинившись на землі, вона хутко попрямувала до порожнього намету Ерагона, де на неї вже чекав Блодхгарм та його одинадцять ельфів. Сапфіра привіталася з ними, кліпнувши правим оком, а потім скрутилася перед наметом свого Вершника, збираючись подрімати й дочекатися темряви. Словом, їй доводилося вдавати, ніби Ерагон і справді був у наметі, а вона чекала на якесь важливе нічне завдання.

Лежати отак цілісінькими днями було неабияк нудно, проте всі й надалі думали, ніби Вершник залишається в повстанському таборі. Отож Сапфіра не скаржилася навіть тоді, коли їй доводилося провести на землі дванадцять, а то й більше годин. Ніде правди діти — така довга розлука з небом була для неї важким випробуванням. Подовгу перебуваючи на землі, вона почувалася такою стомленою, ніби билася з тисячею солдатів або ж намагалася перегризти своїми зубами цілий ліс дерев.

Буркнувши щось під носа, Сапфіра розпушила кігтями землю в себе під головою, а потім поклала її на передні лапи, заплющивши лише внутрішні повіки, аби водночас мати змогу і відпочивати, і спостерігати за тим, що відбувається навколо.

Коли Сапфіра почула якісь крики, сонце вже майже торкалося обрію. Схоже, Роран та його друзі врешті-решт дістались до табору, і вардени вітали їх радісними вигуками. Дракон звівся на лапи. Потому Блодхгарм наполовину проспівав, наполовину прошепотів закляття, що створило примарну постать Ерагона й примусило її спочатку вийти з намету, а потім залізти Сапфірі на спину. Опинившись на драконі, примара доволі правдоподібно оглянула сідло. Її було неможливо відрізнити від справжнього Ерагона, коли не брати до уваги того, що вона не мала власного розуму. Словом, якби комусь із вивідачів Галбаторікса раптом заманулося проникнути в Ерагонові думки, вони б миттю збагнули, що коїться щось нечисте.

Отож, Сапфірі не залишалось нічого іншого, як літати з примарою над табором, сподіваючись на те, що їхній грізний вигляд відіб'є у ворогів будь-яке бажання проникнути в думки Вершника, аби вивідати в нього якісь секрети варденів. Помста за таке зухвальство була б страшною й миттєвою.

Сапфіра рушила з місця й попрямувала табором, а довкола, взявши її в кільце, бігло дванадцятеро ельфів. Люди радо давали їм дорогу й, розпливаючись у посмішках, вигукували: «Вітаємо, Убивце Тіні!», «Вітаємо, Сапфіро!» — від чого на душі в дракона ставало дуже тепло.

Наблизившись до червоного намету Насуади, дракон зігнув передні лапи й засунув голову в отвір у стіні, що його охоронці дівчини відкрили спеціально для того, аби Сапфіра могла з нею спілкуватися. Блодхгарм тим часом знову забубонів собі під носа закляття, після чого примара Ерагона злізла з драконової спини й мовчки увійшла до намету, розчинившись у повітрі відразу ж потому, як її більше ніхто не міг бачити.

— Гадаєш, нас викриють? — поцікавилась Насуада в ельфа, сидячи на своєму незмінному стільці з високою спинкою.

Перш ніж відповісти, Блодхгарм галантно вклонився:

— Пані Насуадо, на жаль, ми дізнаємося про це тільки тоді, коли Імперія й справді зрозуміє, що Ерагона немає разом із повстанцями, й вирішить напасти на наш табір…

— Дякую, Блодхгарме. Саме це я й хотіла почути.

Ельф удруге вклонився й, вийшовши з намету, став за кілька ярдів від Сапфіриного хвоста, прикриваючи її зі спини.

Дракон тим часом улігся на живіт і став до блиску вилизувати луску довкола третього пазура на лівій передній лапі, забруднену білою глиною, у якій Сапфірі довелося побабратися, коли вона їла свою останню жертву.

Не спізнившись на жодну хвильку, до червоного намету Насуади ввійшли й уклонилися Мартланд Рудобородий, Роран та ще якийсь чолов'яга, що його дракон не впізнав. Сапфіра миттю втратила інтерес до свого пазура, жадібно втягнувши носом повітря й відчувши перемішані запахи висохлої крові, поту, коней і шкіри, а також слабкий, проте дуже гострий запах людського страху. Ще раз уважно оглянувши прибульців, Сапфіра помітила, що чоловік з рудою бородою втратив руку, а потім знову повернулася до своєї брудної луски.

Вона з головою поринула в цю нехитру справу, доки Мартланд, Улхарт і Роран розповідали Насуаді про свої пригоди, про море крові, про воїнів, які не хотіли помирати й знов і знов із божевільним реготом кидались у бій після того, як Ангвард уже вимовив їхні імена.

Сапфіра, як і годиться, мовчала, доки всі інші, а особливо Насуада та її радник Джормандер, розпитували воїнів про той чи інший епізод їхньої небезпечної мандрівки. До слова, Ерагон дуже часто дивувався, що Сапфіра ніколи не брала участі в подібних розмовах. У неї ж на це були зовсім прості причини — вона любила спілкуватися тільки з ним, Арією та Глаедром. Решта розмов була для дракона не більше, ніж пустопорожньою балаканиною. Якби вона мала гострі, ніби в ельфів, вуха, або такі самі роги, як в ургалів, або, крий боже, коротесенькі, наче в гномів, ніжки, тоді б вона напевно любила побазікати, але вона була драконом. Саме за цю рису Сапфіра дуже любила Брома, адже той майже ніколи не базікав. У неї були свої, прості погляди на життя — або ж ситуацію можна було якось виправити, що вона й робила, або ж її не можна було виправити ніяк, і всі розмови в такому разі не мали жодного значення.

У будь-якому разі вона майже ніколи не переймалася майбутнім, якщо не брати до уваги тих випадків, коли йшлося про Ерагона. Він був для Сапфіри понад усе, тож вона завжди про нього дбала.

Коли запитання урешті-решт вичерпались, Насуада поспівчувала Мартланду з приводу його страшної рани, а потім відпустила його разом із Улхартом і Рораном відпочивати.

Міцний Молот уже майже вийшов із червоного намету, коли Насуада спинила його за руку.

— Ти ще раз показав, на що здатен, Міцний Молоте, — сказала вона. — Я схиляюся перед твоїми подвигами.

— Дякую вам, моя пані, але Мартланд був значно відважнішим за мене.

— Твоя скромність дуже тебе прикрашає. Що ж до Мартланда, то за нього візьмуться наші найкращі цілителі, хоча йому все одно буде потрібен дуже довгий час, щоб оговтатися після такої рани. Та навіть тоді, коли граф одужає, йому навряд чи вдасться вправно керувати конем, маючи лиш одну руку. Відтепер він служитиме в тилу й, можливо, я зроблю його одним зі своїх військових радників. Джормандере, що ти гадаєш із цього приводу?

— Гадаю, це чудова /думка, моя пані.

Насуада кивнула йому у відповідь, залишившись дуже задоволеною:

— Однак, це означає, що мені потрібно знайти нового капітана, під командою якого ти будеш служити, Роране.

Тоді Міцний Молот не втримався:

— Моя пані, невже ви гадаєте, що я б сам не впорався з командуванням загоном? Хіба я не довів вам свою відданість, проливаючи кров і знищуючи ворогів під час двох походів?

— Якщо ти служитимеш так, як служиш зараз, Міцний Молоте, то й справді дуже скоро отримаєш посаду капітана, однак я б воліла, аби ти пройшов іще кілька випробувань, адже дві місії — це надто мало, щоб я повністю зрозуміла, з якого тіста тебе зліплено. Мої слова можуть здатися тобі образливими, але я завжди дуже обережна тоді, коли йдеться про те, щоб довірити командування моїми, людьми комусь іншому… Тож маєш мене пробачити й зрозуміти.

Стиснувши свого молота так, що аж жили на руці повипинались, Роран усе-таки стримався й відповів напрочуд увічливим тоном:

— Авжеж, пані Насуадо.

— Дуже добре! — кивнула та. — За кілька годин мій паж повідомить тебе про нове завдання. І обов'язково добре поїж після того, як ви з Катріною відсвяткуєте твоє повернення. Чуєш, Міцний Молоте, це наказ! У тебе такий вигляд, ніби ти зараз звалишся з ніг.

— Слухаюсь, моя пані, — кивнув той і розвернувся до виходу. Проте перш ніж юнак устиг вийти, Насуада знову його спинила.

— Роране, — сказала вона, — тепер, коли ти побував у бою сам на сам із воїнами, що не відчувають болю, ти можеш сказати, чи варто нашим магам зробити те ж саме з кількома загонами варденів?

Міцний Молот трохи повагався, але невдовзі заперечно похитав головою:

— Їхня сила водночас є їхньою слабкістю. Адже вони не захищають себе так, як робили б це, боячися меча, списа або ж стріли. Словом, вони надто легковажно ставляться до свого життя. Ваша правда, вони б'ються багато годин після того, як звичайна людина упала б мертвою, проте їх не так уже й важко знищити, адже їм байдуже, що станеться з їхнім тілом. Вони такі зухвалі й самовпевнені, що потрапляють до будь-яких пасток, які б повстанці легко оминули. Отож, допоки вардени не занепали духом, а їхні капітани користуватимуться правильною тактикою, нам буде під силу перемогти цих чудовиськ. А якщо магія зробить нас такими, як вони, то ми будемо гинути цілими тисячами, адже геть не думатимемо про самозбереження. Ось що я скажу.

— Дякую тобі, Роране.

Коли юнак нарешті покинув намет, Сапфіра спиталася в Насуади:

«Від Ерагона, як і раніше, нічого не чутно?»

Дівчина заперечно похитала головою:

«Ні, жодної звісточки, і ця мовчанка починає мене непокоїти. Якщо за два дні він не озветься, то я попрохаю Арію, щоб вона зв'язалася з одним із чарівників Орика й докладно про все в нього розпитала. А коли виявиться, що Ерагонові не під силу прискорити обрання нового короля гномів, боюсь, ми більше не зможемо розраховувати на підтримку їхньої раси в майбутніх битвах. І в цій скрутній ситуації мене тішитиме тільки одне — те, що Ерагон, не зволікаючи, зможе повернутись назад».

Попрощавшись із Насуадою, Сапфіра важко зітхнула. Блодхгарм тим часом знову викликав примару Ерагона й наказав їй усістися драконові на спину. Потому Сапфіра витягла голову з намету й побігла табором до пристанища Вершника, а прудконогі ельфи не відставали від неї на жоден крок.

Коли вони опинилися поблизу намету, Ерагонова примара зістрибнула з дракона так само вправно, як це зробив би юнак, і швидко зникла всередині. Сапфіра ж знову скрутилася трішки осторонь і занудьгувала, чекаючи, доки настане ніч. Проте перш ніж заснути, вона полинула думками до Роранового з Катріною намету й довго-довго намагалась достукатися до свідомості Міцного Молота. Нарешті той її таки впустив, знявши захисні бар'єри.

«Сапфіро?» — спитався він.

«А ти знаєш іще когось, бодай трішки схожого на мене?» — питанням на питання відповів дракон.

«Ясна річ, ні… Просто ти мене здивувала… Вибач, але я зараз дуже зайнятий».

На кілька секунд запала мовчанка, упродовж якої Сапфіра намагалася збагнути, що саме зараз відчувають молодята.

«Я тільки хотіла сказати тобі, — нарешті озвалась Сапфіра, — що страшенно рада бачити тебе живим і здоровим».

Почувши таке, юнак геть розгубився, а думки в його голові закружляли, ніби в калейдоскопі, тож він насилу спромігся на відповідь:

«Ти така добра до мене, Сапфіро».

«Якщо вийде, то приходь до мене завтра. Можливо, тоді нам вдасться поговорити довше. Адже мені дуже тривожно сидіти тут цілими днями, б'ючи байдики. А ще я б дуже хотіла, аби ти розповів мені про те, яким Ерагон був раніше… ну… ще до того, як я вилупилась».

«Гаразд, я завітаю до тебе з превеликим задоволенням».

Потішена тим, що була дуже ввічлива, привітавши Міцного Молота з поверненням, а також невимовно радіючи з того, що завтрашній день не буде нудним, Сапфіра якомога зручніше вмостилася на голій землі й стала мріяти про те, як колись вони разом із Вершником побудують на дереві в Елесмері власний будинок, у якому неодмінно буде м'яке-прем'яке гніздо. Засинаючи, дракон видихнув хмаринку диму й провалився в сон, у якому здійнявся в небеса куди вище, ніж йому це вдавалося будь-коли.

Сапфіра відчайдушно махала крилами, аж доки раптом не опинилася поруч із недосяжними вершинами Беорських гір. Якийсь час вона кружляла над ними, споглядаючи під собою цілу Алагезію, проте невдовзі її охопило непереборне бажання здійнятись іще вище. Дракон знову потужно змахнув крилами й за якийсь час опинився поміж жовтим місяцем і срібними зірками. Так він і кружляв, сумуючи за своїм Вершником.