Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ЧОЛОВІК І ДРУЖИНА

Невдовзі потому Ерагон уже стояв на верхівці невисокого пагорба, всіяного жовтими польовими квітами. Довкола пагорба простирались фантастично красиві луки, що добігали аж до берегів річки Джиєт. Небо було чисте й погоже, а сонячне світло, здавалося, затопило своїми хвилями геть усю землю. Від свіжого й прохолодного повітря віяло спокоєм, ніби після дощу.

Під пагорбом зібралась гамірлива юрба карвахольців і близько половини всіх варденів. Багато хто з воїнів тримав над головою довгі списи, на яких були закріплені вишиті прапори різних кольорів. Коні, серед яких був і Сніговій, мирно паслися за кількадесят футів від людей. Попри всі спроби швидко зібрати людей, Насуаді довелось витрати значно більше часу, аніж вона на те розраховувала.

Коли над юрбою пролетіла Сапфіра, Ерагон відчув, як легкий вітрець торкнувся його ще трохи вологого після миття волосся. Дракон приземлився поруч із юнаком, і той радісно йому посміхнувся.

«Привіт, малий», — мовила Сапфіра.

Іншим разом Ерагон, мабуть, дуже хвилювався б, збираючись виголошувати промову перед купою люду й вести аж таку врочисту та важливу церемонію. Але після битви, яка закінчилася кілька годин тому, усе довкола набуло інших кольорів, і юнакові здавалось, ніби це не реальне життя, а якийсь дивовижний сон. Саме тому він був спокійний.

Біля підніжжя пагорба стояли Насуада, Арія, Нархейм, Джормандер, Анжела, Елва та інші поважні особи. Короля Орина серед них не було — його рани виявились куди серйознішими, ніж здалося на перший погляд, і лікарі ще й досі не покинули його намету. Замість короля прибув його найголовніший урядовець Ірвін.

З ургалів були присутні тільки особисті охоронці Насуади. Ерагон на власні вуха чув ту розмову, під час якої Насуада запрошувала на свято Нар Гарцхвога, але войовничий ургал чемно відмовився, й Вершник, правду кажучи, відчув полегшення. Адже селянам навряд чи було б дуже приємно бачити на Рорановому весіллі цілу купу ургалів. Більше того, дівчині довелося докласти чималих зусиль, аби на свято пустили бодай її вартових.

Невдовзі селяни й вардени зашурхотіли одягом і розступилися, утворивши довгу стежинку, що вела на самісіньку верхівку пагорба. Потому вони натягли прадавні весільні пісні Паланкарської долини. У них ішлося про те, як літо й весна змінюють зиму, а осінь — літо, про те, як тепла земля щороку дає врожай і як в'ють гніздечка вільшанки, про нерест риби і про те, що молоде завжди приходить на зміну старому. Одна з чарівниць Блодхгарма, жінка-ельф зі сріблястим волоссям, вийняла з оксамитової торбинки невеличку золоту арфу й стала підігравати селянам, супроводжуючи їхні прості мелодії тремтливими звуками.

Тим часом Роран і Катріна повільно рушили на протилежному від Вершника кінці стежки. Не торкаючись одне одного, вони почали наближатися до Ерагона. Роран був убраний у нову сорочку, яку позичив у когось із варденів. Він мав гладесенько зачесане волосся, охайно підстрижену бороду, а його черевики виблискували на сонці не згірше за обладунки. Обличчя юнака сяяло від невимовної радості. Ерагон не міг натішитись, що його брат такий красень, проте ще більше вразила його Катріна. Вона, як і належало нареченій, була вбрана у світло-блакитну сукню, мережаний шлейф якої, що простирався футів на двадцять, несло двійко дівчат. На тлі цієї тканини її розпущене волосся сяяло, наче полірована мідь. Тримаючи в руках маленький букетик польових квітів, Катріна була горда, спокійна й чарівна.

Коли жінки побачили шлейф Катріни, вони аж ахнули від захвату. Ерагон тим часом подумав, що слід буде обов'язково подякувати Насуаді, адже саме за її наказом Ду Врангр Гата зробили для Катріни таку розкішну сукню.

Відстаючи на три кроки від Рорана, позад нього повагом крокував Хорст, а біля нього обережно ступала Бірджит, яка, здавалось, найбільше пильнувала за тим, щоб якось ненароком не наступити на шлейф нареченої.

Коли Роран і Катріна були на півдорозі до пагорба, із однієї з тих верб, що росли на березі річки Джиєт, злетіла парочка білих голубів, які несли у своїх лапках вінок із жовтих нарцисів. Катріна сповільнила ходу, й птахи, тричі облетівши довкола неї, обережно поклали вінок їй на голову. Потому вони радісно залопотіли крильцями й гайнули туди, звідки прилетіли.

— Це ти влаштувала? — тихо спитав Ерагон в Арії, але та лиш посміхнулась у відповідь.

Здійнявшись на пагорб, Роран і Катріна мовчки зупинилися перед Ерагоном. Вони чекали, доки селяни закінчать співати пісню. Коли ж звуки останнього куплета розчинились у повітрі, Вершник здійняв руки й мовив:

— Вітаю всіх, хто тут зібрався. Сьогодні ми прийшли сюди, щоб відсвяткувати союз між родинами Рорана, сина Герроу, й Катріни, дочки Ізміри. Вони не заподіяли нікому нічого лихого, й немає нікого, хто б міг претендувати на їхні руки. Утім, якщо це не так, або ж існує ще якась причина, через яку вони не можуть стати чоловіком і дружиною, то розкажіть про неї тут, перед усіма свідками, і ми гуртом вирішимо, як нам бути. — Зробивши паузу, як і мало бути в церемонії, Ерагон повів далі: — Хто хоче говорити від імені Рорана, сина Герроу?

Уперед вийшов Хорст.

— У Рорана немає ані батька, ані дядька, тож я, Хорст, син Острека, говоритиму від його імені, ніби за власну кров.

— А хто говоритиме від імені Катріни, дочки Ізміри?

Уперед вийшла Бірджит.

— У Катріни немає ані матері, ані тітки, тож я, Бірджит, дочка Мардрас, говоритиму від її імені, ніби за власну кров. — Попри вендету, яка утворила прірву поміж Бірджит і Рораном, вона мала право представляти Катріну, бо була доброю подругою її матері.

— Я дякую вам! Хорсте, що саме Роран, син Герроу, принесе в цей шлюб, аби він і його дружина жили в мирі та злагоді, не знаючи ані бідності, ані лиха?

— Він принесе своє ім'я, — відповів Хорст. — Він принесе свій молот. Він принесе міць своїх рук. Він принесе обіцянку збудувати в Карвахолі нову ферму, де вони заживуть у мирі та злагоді, не знаючи ані бідності, ані лиха!

Юрба з пошаною зашепотіла. Справді-бо, Роран привселюдно заявляв, що неодмінно повернеться з Катріною до рідного села, що ні Імперія, ні сам Галбаторікс не зможуть його зупинити. Це було пан або пропав, і юнак твердо знав — або він назавжди втратить свою честь, або знищить Імперію.

— Чи приймаєш ти цю пропозицію, Бірджит, дочко Мардрас? — спитав Ерагон.

— Приймаю, — кивнула Бірджит.

— А що Катріна, дочка Ізміри, принесе в цей шлюб, щоб вона та її чоловік жили в мирі та злагоді, не знаючи ані бідності, ані лиха?

— Вона принесе свою любов і відданість, з якою буде служити Роранові, сину Герроу. Вона принесе своє вміння вести господарство. Вона принесе посаг…

Ерагон неабияк здивувався, коли Бірджит махнула рукою й уперед, несучи металеву скриньку, вийшло двоє чоловіків, що стояли поруч із Насуадою. Бірджит відімкнула замок і, піднявши кришку, показала те, що було всередині. Юнак побачив купу коштовностей, і йому аж подих перехопило.

— Вона принесе із собою золоте намисто, прикрашене діамантами, — вела далі Бірджит. — Вона принесе брошку, прикрашену червоним коралом із Південного моря, та перлинну сіточку для волосся. Вона принесе п'ять каблучок із золота й срібла. Перша каблучка… — Розповідаючи про кожен предмет, Бірджит виймала його зі скриньки, аби всі могли переконатися, що вона каже правду.

Спантеличений Ерагон крадькома зиркнув на Насуаду й помітив її задоволену посмішку. Коли Бірджит урешті-решт завершила розповідати про коштовності й замкнула скриньку на замок, Вершник спитав:

— Чи приймаєш ти цю пропозицію, Хорсте, сину Острека?

— Приймаю.

— Отож, відтепер, згідно із законом нашої країни, ваші родини стають однією родиною. — Потому Ерагон звернувся до Рорана й Катріни: — Ті, хто говорив про вас, згодні на умови вашого шлюбу. Роране, чи задоволений ти словами, які Хорст, син Острека, сказав від твого імені?

— Так.

— Катріно, чи задоволена ти словами, які Бірджит, дочка Мардрас, сказала від твого імені?

— Так.

— Роране Міцний Молоте, сину Герроу, чи присягаєш ти своїм ім'ям і своїм родом, що кохатимеш і захищатимеш Катріну, дочку Ізміри, аж доки ви обоє будете живі?

— Я, Роран Міцний Молот, син Герроу, присягаюся своїм ім'ям і своїм родом, що захищатиму й кохатиму Катріну, дочку Ізміри, аж доки ми обоє будемо живі.

— Чи присягаєш ти берегти її честь, бути вірним і відданим їй усе своє життя, а також ставитись до неї з належною повагою, гідністю й добротою?

— Я присягаюся берегти її честь, бути вірним і відданим їй усе життя, а також ставитись до неї з належною повагою, гідністю й добротою.

— І ти присягаєшся дати їй ключі від своїх багатств, коли вони в тебе з'являться, а не пізніше, ніж завтра зайде сонце, віддати їй ключі від своєї скрині, де ти зараз тримаєш монети, аби вона могла займатися твоїми справами, як і належить дружині?

Роран присягнувся, що так і зробить.

— Катріно, дочко Ізміри, чи присягаєш ти своїм ім'ям і своїм родом, що кохатимеш Рорана, сина Герроу, а також служитимеш йому, аж доки ви обоє будете живі?

— Я Катріна, дочка Ізміри, присягаюсь своїм ім'ям і своїм родом, що кохатиму Рорана, сина Герроу, а також служитиму йому, аж доки ми обоє будемо живі.

— Ти присягаєшся берегти його честь, залишатися вірною й відданою йому до кінця свого життя, а також народити йому дітей і бути для них турботливою матір'ю?

— Я присягаюся берегти його честь, залишатися вірною й відданою йому до кінця свого життя, а також народити йому дітей і бути для них турботливою матір'ю.

— Ти присягаєшся взяти на себе відповідальність за його багатство та його майно й розпоряджатися ним належним чином, аби він зміг зосередитись на обов'язках перед сім'єю й державою?

Катріна присягнула, що саме так і буде.

Тоді Ерагон посміхнувся й витягнув із кишені червону стрічку.

— Схрестіть свої зап'ястки, — мовив юнак, після чого Роран і Катріна випростали свої руки й зробили так, як він сказав. Поклавши середину стрічки на їхні зап'ястки, Ерагон тричі обмотав нею руки молодят, а потім зав'язав кінці на бантик. — Від свого імені, від імені Вершника дракона, я оголошую вас чоловіком і дружиною!

Юрбою полинули радісні вигуки, а Роран і Катріна, схилившись одне до одного, солодко поцілувалися. Тоді юрба загукала вдвічі гучніше.

Коли молодята випустили одне одного з обіймів, Сапфіра торкнулася до чола кожного з них кінчиком своєї морди. «Живіть довго, і нехай ваша любов із кожним роком тільки сильнішає», — мовила вона.

Повернувшись до юрби, Роран і Катріна підняли з'єднані руки до неба.

— А тепер починаймо весільний бенкет! — радо вигукнув Роран.

Коли наречений і наречена спустились із пагорба до галасливого натовпу, Ерагон і собі попрямував за ними.

Підійшовши до двох стільців, що стояли на чільному місці біля вишикуваних у довгі ряди столів, Роран і Катріна сіли першими, як король і королева свого весілля.

Потому гості вишикувались довжелезною вервечкою, аби привітати їх і піднести свої подарунки. Ерагон був перший. Він щасливо посміхався й тис Роранову долоню, а потім схилив голову перед Катріною.

— Дякую тобі, Ерагоне, — мовила вона.

— Дякую, брате, — додав Роран.

— Це була велика честь для мене, — відповів Ерагон, поглядаючи на них, а потім голосно зареготав.

— Що таке? — ніяково спитав Роран.

— Ви… Ви обоє такі щасливі, ніби з'їхали з глузду!

Катріна й собі весело засміялася. Опинившись в обіймах свого коханого, вона лукаво зиркнула на Ерагона:

— Але ж так воно і є!

— Вам дуже пощастило, що ви сьогодні разом, — вже серйозно сказав Вершник. — Якби Роран не зміг підняти всіх і прийти до Палаючої рівнини або якби разаки забрали тебе до Урубейна, то вас би давно вже не було серед живих.

— Так… але я зробив усе, що від мене залежало, а вони ні… — урвав його Роран. — Давай не будемо затьмарювати цей день думками про те, що б там у разі чого могло статися.

— Я не збирався затьмарювати ваше свято, — мовив Ерагон, озирнувшись на довжелезну чергу людей позаду себе. Він хотів пересвідчитись, що ті стоять надто далеко, аби мати змогу почути їхню розмову. — Я сказав це тільки тому, що ми втрьох є ворогами Імперії. І сьогоднішній день іще раз довів, що ми не можемо почуватись у безпеці навіть тут, серед варденів, оскільки Галбаторікс може будь-коли завдати нам магічного удару. Тому я маю для вас маленький подарунок. — Ерагон вийняв із торбинки, що висіла в нього на поясі, дві звичайні, відполіровані до блиску, золоті каблучки. Напередодні вночі Вершник виплавив їх із останньої золотої кульки, яку видобув із землі.

Більшу каблучку Ерагон віддав Роранові, а меншу Катріні.

Узявши каблучку, Роран уважно на неї глянув, а потім підніс ближче до очей, щоб краще роздивитися руни прадавньої мови, що були вирізьблені на її внутрішньому боці:

— Вони дуже гарні, брате. Але як вони нас захистять?

— Я заговорив їх на три речі, — відповів Ерагон. — Якщо вам знадобиться моя допомога або ж допомога Сапфіри, то крутніть каблучку один раз на пальці й скажіть: «Допоможи мені, Убивце Тіні, допоможи мені, Блискуча Луско». Ми почуємо вас і мерщій кинемось на поміч. А якщо вам загрожуватиме смерть, каблучки водночас повідомлять про це і вам, і нам. Проте це ще не все. Доки каблучки торкатимуться вашої шкіри, ви завжди будете знати, як знайти одне одного, незважаючи на те, як би далеко одне від одного не перебували. — Вершник якусь мить повагався, а потім додав: — Я сподіваюся, ви згодитесь їх носити.

— Авжеж, ми радо їх носитимемо, — мовила Катріна й посміхнулася.

Роран натомість став серйозний.

— Дякую, — сказав він. — Дуже дякую. Як би мені хотілося, щоб ти подарував нам ці каблучки іще до того, як нас розлучили в Карвахолі.

Оскільки в молодят залишалась вільною тільки одна рука, Катріна вдягла каблучку Роранові на середній палець правиці, а той у свою чергу — Катріні на середній палець лівиці.

— Але я маю для вас іще один подарунок, — мовив Ерагон і, повернувшись, свиснув, а потім махнув рукою. За його знаком крізь юрбу став продиратися конюх, що вів за вуздечку Сніговія.

Передавши повіддя Вершникові, конюх уклонився й відійшов убік.

— Роране, — мовив Ерагон, — тобі потрібен гарний кінь. Це Сніговій. Спочатку він належав Бромові, потім мені, а ось тепер я дарую його тобі.

Роран у захваті поглянув на коня.

— Який же він чудовий!

— Він найкращий. То ти приймаєш його?

— Із превеликим задоволенням!

Ерагон знову погукав конюха, віддав йому коня й сказав, що відтепер скакун належить Роранові. Коли конюх пішов, Вершник зиркнув на вервечку людей, що хотіли піднести Рорану й Катріні свої подарунки:

— Може, сьогодні вранці ви й були бідними, проте до сходу сонця станете справжніми багатіями. І це добре, бо якщо нам із Сапфірою колись набриднуть війни та мандрівки, ми повернемось до вас і станемо жити у вашому велетенському палаці, який ви збудуєте для всіх своїх діточок.

— Мені чомусь здається: який палац не побудуй, а Сапфірі все одно буде разом із нами тіснувато, — захихотів Роран.

— Та ми завжди будемо раді бачити вас, — мовила Катріна. — Вас обох.

Іще раз привітавши молодят, Ерагон усівся наприкінці столу й почав кидати Сапфірі шматки смаженої курки, поглядаючи, як та вправно хапала їх на льоту. Він сидів там, аж доки з Рораном і Катріною не закінчила розмовляти Насуада, подарувавши їм щось зовсім маленьке, таке маленьке, що юнак не зміг навіть розгледіти його. Коли дівчина відійшла від молодят і хотіла як-небудь непомітно втекти, Ерагон вийшов з-за столу й поспішив її зупинити.

— Що таке, Ерагоне? — спитала Насуада. — Вибачай, але я маю йти. У мене більше нема часу.

— Стривай, це ти подарувала Катріні весільну сукню й посаг?

— Так. А хіба тобі щось не подобається?

— Та ні ж бо, я просто дуже вдячний тобі за те, що ти така щедра до моєї родини… А хіба у варденів уже немає проблем із золотом?

— Є, — зітхнула Насуада, — але вони не такі катастрофічні, як раніше. Після того, як я розробила план із мереживом і перемогла на випробуванні довгими ножами, мандрівні племена присягнули мені на вірність і віддали мені свої багатства. Отже, тепер у нас значно менше шансів померти з голоду або загинути в бою, не маючи належної зброї. — На губах дівчини промайнула посмішка. — Не переймайся… Те, що я подарувала Катріні, усього-на-всього дрібничка, порівняно з тим, скільки треба золота, щоб забезпечити нашу армію всім необхідним. У всякому разі, я не вважаю, що витратила своє золото марно. За нього я купила повагу Катріни й добру волю Рорана. Може, я надто самовпевнена, та мені здається, що його відданість буде значно ціннішою за сотню щитів або списів.

— Слухай, ти що, завжди думаєш про майбутнє варденів? — здивувався Ерагон.

— Завжди. І ти теж маєш це робити. — Насуада хотіла була вже піти, та несподівано повернулася й мовила: — Заскоч, будь ласка, до мого намету перед заходом сонця, і ми відвідаємо тих воїнів, яких сьогодні було поранено. Серед них є чимало бідолах, яких нам уже навряд чи пощастить зцілити. Але їм усе одно буде приємно, що ми хвилюємося за них і цінуємо їхню жертву.

— Я обов'язково прийду, — кивнув Ерагон.

— От і добре.

Весілля було в розпалі. Вершник сміявся, їв, пив і розповідав усілякі історії своїм старим друзям. Бенкет ставав дедалі жвавіший, бо медовуха текла рікою, не згіршою за Джиєт. Невдовзі чоловіки звільнили поміж столами місцину й улаштували невеличкий борцівський турнір, а потім стали змагатися, хто з них влучніше стріляє з лука й краще володіє кийком.

Неподалік від них двійко ельфів, чоловік і жінка, вправлялися на мечах, тонкі леза яких свистіли в повітрі з такою швидкістю, що глядачі аж роти пороззявляли. А після завершення показового бою Арія заспівала всім дуже ніжну пісню, від якої в Ерагона по спині побігли мурашки.

Тим часом Роран і Катріна сиділи здебільшого мовчки, закохано поглядаючи одне на одного. Здавалося, вони не звертають уваги на те, що відбувається довкола.

Коли сонце торкнулося обрію, Ерагон вибачився й сказав, що йому час іти. Залишивши весільний бенкет, вони разом із Сапфірою рушили до намету Насуади, на повні груди вдихаючи прохолодне вечірнє повітря, аби зробити свої думки яснішими. Дівчина вже чекала на них перед своїм червоним наметом в оточенні Нічних Яструбів. Не сказавши жодного слова, вони втрьох попрямували через табір до наметів цілителів, де лежали поранені.

Майже годину Насуада й Вершник пробули з пораненими бідолахами. Дехто з них втратив у бою руки, ноги, очі, а решта заразилась під час боїв з Імперією невиліковними інфекціями. Частина воїнів отримала рани в сьогоднішньому бою. Тут було й чимало солдатів, які, попри всі трави й закляття, що на них накладали цілителі, ще й досі не змогли одужати від часу битви на Палаючій рівнині.

Перш ніж Насуада й Ерагон пішли поміж рядами поранених, які лежали прикриті простирадлами, дівчина попередила Вершника, щоб той більше себе не втомлював і не намагався зцілити всіх, кого побачить. Однак він не міг утриматись і шепотів закляття то тут, то там, аби полегшити комусь біль, зняти набряк, заживити зламану кістку або ж позбавити когось потворного шраму.

Серед поранених був один чолов'яга, який втратив ліву ногу нижче коліна, а також два пальці на правій руці. Його коротенька борода геть посивіла, а очі були зав'язані смужкою чорної ганчірки. Коли Ерагон привітався з ним і спитав, як той почувається, чоловік увесь напружився, схопив Ерагона за лікоть трьома пальцями правиці й прохрипів:

— Убивце Тіні, я знав, що ти прийдеш. Я чекав на тебе з минулої ночі.

— Про що ти, чоловіче?

— Про світло, яке залило цілий світ. Хоч на мить я побачив кожну живу істоту довкола себе, від найбільшої до найдрібнішої. Я бачив, як крізь шкіру просвічуються кістки руки. Я бачив хробаків у землі й воронів у небі. І навіть кліщів на їхніх крилах. Мене торкнулись боги, Убивце Тіні! Вони для чогось дали мені цей зір. Я бачив тебе на полі бою, тебе і твого дракона, і ти був схожий на палаюче сонце поруч із тьмяними свічками. А ще я бачив твого брата і його дракона, що теж були схожі на сонце.

Ерагон здивовано звів брови:

— У мене немає брата, чоловіче.

— Та ні ж бо, тобі не надурити мене, Убивце Тіні, — гмукнувши, вів далі скалічений вояк. — Адже мені краще знати. Світ навколо мене палає, і з вогню до мене долинає шепіт багатьох душ, які розповідають мені безліч усього цікавого. Ти можеш сховатись від мене, та я все одно тебе бачитиму, чоловіче з жовтого вогню з дванадцятьма зірками довкруг талії і з найяскравішою зіркою на правій руці.

Ерагон мимохіть торкнувся долонею пояса Белотха Мудрого, перевіряючи, чи на місці дванадцять діамантів, зашиті в нього. З ними все було гаразд.

— Послухай мене, Убивце Тіні, — прошепотів чоловік, притягуючи Ерагона до свого обличчя. — Я бачив твого брата, і він палав. Але він палав не так, як ти. О, ні! Світло просто струменіло крізь нього, ніби ринуло не з його душі, а від когось іншого. А сам він був порожнечею. Розумієш? Йому давали світло якісь інші істоти.

— І де ж вони були, ті істоти? Ти їх теж бачив?

Вояк на хвильку завагався.

— Я відчував їх зовсім поруч, проте не бачив їхніх тіл. І вони були такі злі на цілий світ, ніби геть усе в ньому ненавиділи. Я не можу пояснити тобі краще, але вони були, і їх водночас не було. Одне-єдине, що я добре збагнув, так це те, що я б і на милю не наблизився до тих істот із власної волі, Убивце Тіні. То не люди, я впевнений у цьому А їхня ненависть нагадує заховану в маленьку пляшечку грозу, таку шалену грозу, якої тобі ще ніколи в житті не доводилось бачити…

— А коли пляшечка розіб'ється… — тихо сказав Ерагон.

— Саме так, Убивце Тіні. Інколи я починаю думати про те, що Галбаторікс полонив самих богів і обернув їх на власних рабів. Проте потім я сміюся із себе й називаю себе старим дурнем.

— Чиїх богів? Гномів? Чи мандрівних племен?

— Та яка різниця, Убивце Тіні? Бог — він завжди Бог, і байдуже, чий він.

— Може, воно й так, — буркнув Ерагон.

Коли юнак відходив від ліжка воїна, одна з цілительок відвела його вбік.

— Пробачте його, о володарю, — сказала вона. — Його рани були такі страшні, що він майже втратив здоровий глузд. Цей хоробрий солдат весь час розповідає про сонце, про зірки й про блискуче сяйво, яке йому скрізь ввижається. Інколи може здатися, що він знає про ті речі, про які не мав би знати, але не вірте йому — усе, що він розповідає, він чує від інших поранених, а ті весь час пліткують. Та ви ж самі, певно, знаєте. Адже це єдине, що в бідолах лишилося.

— Я не володар, — сказав Ерагон, — а він не божевільний. Я ще не зовсім збагнув, що й до чого, та в нього надзвичайний дар. Тож коли йому стане гірше або ж навпаки — краще, повідомте про це Ду Врангр Гата.

— Як скажете, Убивце Тіні, — мовила цілителька й шанобливо вклонилась. — Пробачте мені мою помилку.

— А як його було поранено?

— Йому відрізало пальці, коли він у розпалі бою намагався рукою відбити удар меча. А пізніше йому в ногу влучило ядро катапульти й так розтрощило кістки, що ми вже нічого не годні були вдіяти… і нам довелося її ампутувати. Воїни, що були поруч із ним, казали, ніби в ту мить, коли в нього влучило ядро, він відразу ж почав кричати про світло, а піднявши його, вони побачили, що його очі стали зовсім білі. Це може здатися дивним, та зіниці в цього бідолахи кудись зникли.

— Дуже вам дякую, — мовив цілительці Вершник і в задумі пішов геть.

Коли Ерагон і Насуада урешті-решт залишили намети цілителів, на землю вже давно спустилась темрява.

— Я б залюбки зараз випила кухоль медовухи, — зітхнувши, мовила Насуада, та Ерагон лиш кивнув, поглядаючи кудись собі під ноги.

Вони мовчки попрямували назад до Насуадиного намету. Проте за якийсь час дівчина не витримала.

— Про що ти думаєш, Ерагоне? — спитала вона.

— Про те, що ми живемо в надзвичайно дивному світі, і мені дуже пощастить, якщо я зрозумію бодай крихітну його часточку. — Потому він переповів Насуаді свою розмову з пораненим воїном.

— Ти обов'язково маєш розповісти про це Арії, — сказала Насуада. — Може, вона знає, хто такі ці «інші».

Ерагон попрощався з дівчиною біля її намету, й Насуада пішла дочитувати військові звіти. Юнак із драконом тим часом попрямували до себе додому. Опинившись біля власного намету, Сапфіра миттю згорнулася на землі клубком і вмостилася спати, а Ерагон сів поруч із нею й став розглядати зірки. Та як би він не вдивлявся в зоряне небо, перед його очима ще й досі стояли поранені воїни, а в його вухах продовжували бриніти їхні слова: «Ми билися за тебе, Убивце Тіні».