Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

ДЛЯ МОГО КОХАННЯ

Тримаючи в долонях круглий плаский камінь, Роран поглядав на нього суворо й водночас розчаровано.

— Стенр, рейза! — тихо прогарчав він.

Камінь навіть не ворухнувся.

— І що це ти хочеш зробити, Міцний Молоте? — спитав у нього Карн, і собі примостившись на краю колоди, на якій сидів Роран.

Той миттю засунув камінь до кишені, узяв хліб та сир, що йому приніс Карн, і невдоволено буркнув:

— Нічого. Сиджу собі, мрію…

Карн насилу стримав посмішку:

— Багато хто робить так перед важливим завданням.

Пережовуючи, Роран похмуро обвів поглядом увесь загін, що, включно із ним, налічував тридцять воїнів. Усе це були досвідчені солдати. Кожен із них мав на озброєнні лук і якусь додаткову зброю — меч, спис, булаву або ж молот. Семеро чи восьмеро вояків були його віку, а решта виглядали значно молодшими. Найстаршим серед воїнів був їхній капітан — Мартланд Рудобородий, який побував у стількох боях, що в його розкішну бороду непомітно стала закрадатися сивина. Граф був кремезним чоловіком, бо майже все своє життя провів у сідлі, не випускаючи з рук меча. Його пишна доглянута борода сягала йому до грудей. Коли Роран уперше постав перед своїм майбутнім капітаном, той уважно зміряв його поглядом і мовив:

— Леді Насуада розповідала мені про тебе дивовижні речі, мій юначе. Та й мої люди дещо про тебе говорили. Я схиляюсь перед твоїми подвигами, адже напасти на разаків у їхньому лігві інакше як подвигом і не назвеш. Звісна річ, тобі допомагав твій брат, проте я ні на мить не сумніваюсь, що ти відважний воїн. Але ось що я хочу тобі сказати. Ти, мабуть, звик керувати своїми селянами, та відтепер усе зміниться, бо ти лиш один із варденів, мій юначе… Тобто один із моїх воїнів. І ми не будемо для тебе ані твоїми сусідами, ані твоєю сім'єю. Нам також геть не обов'язково, щоб ти ставав нашим добрим другом. Одне-єдине, що нас об'єднує, — це наш обов'язок виконувати накази Насуади, і ми виконуватимемо їх незалежно від того, подобаються вони нам чи ні. І доки ти служитимеш у моєму загоні, ти будеш робити те, що я скажу, коли я тобі скажу і як я тобі скажу. Інакше, присягаюся кістьми моєї блаженної матері — нехай земля їй буде пухом, — я власноруч здеру з тебе шкуру, хто б тебе сюди не прислав! Затямив?

— Так, сер!

— Дуже добре. Якщо ти будеш поводитись пристойно, покажеш свій розум і залишишся живим, у тебе є всі шанси на стрімке кар'єрне зростання. Але пам'ятай, ти геть нічого не досягнеш, аж доки не переконаєш мене в тому, що здатен командувати іншими людьми. І будь ти тричі проклятий, якщо збираєшся задобрити мене якимись лестощами! Мені байдуже, поважатимеш ти мене чи ненавидітимеш! Я переймаюся тільки одним — чи здатен ти зробити те, що тобі належить! Ото й усе!

— Я все зрозумів, сер!

— Залишилось тільки перевірити, чи ти все правильно зрозумів, Міцний Молоте! Та невдовзі ми це побачимо. А тепер ходи до мого першого помічника Улхарта й скажи йому, що ти прибув до нашого загону.

Роран проковтнув останній шматок хліба й запив його ковтком вина з бурдюка, який завжди носив із собою. Йому дуже кортіло з'їсти на вечерю чогось гарячого, проте вони були надто глибоко на території Імперії й не розводили вогню, щоб їх не помітили ворожі солдати. Юнак тяжко зітхнув і випростав ноги, відчуваючи різкий біль у колінах — останні три доби він майже не злазив зі свого вірного Сніговія.

Уже котрий день поспіль Роран відчував, як усередині в нього зароджується якесь дивне почуття… Почуття, яке весь час тягло його до своєї коханої. Він добре знав, що це магічна дія каблучок, які їм подарував на весілля Ерагон, і йому було дуже спокійно, коли він усвідомлював, що де б вони не були і що би з ними не трапилося, вони все одно зможуть знайти одне одного, навіть якщо стануть сліпими й глухими.

Потому Роран почув, як Карн бурмоче слова прадавньої мови. Той був їхнім магом-охоронцем і супроводжував загін, щоб захистити їх від лихих заклять ворожих чарівників. Від інших воїнів Роран не раз чув, що Карн був не дуже сильним магом і що кожне закляття забирало в нього чимало сили, але він брав тим, що вигадував напрочуд хитрі закляття, які вражали його ворогів у самісінький мозок. Сам Карн був худорлявий, мав жваві очі й дещо нервовий вираз обличчя, проте Роранові він одразу ж припав до душі.

Навпроти Рорана перед своїм наметом сиділо двоє чоловіків, Халмар та Ферт. Перший розповідав другому:

— …отож, коли за ним прийшли солдати, він забрав усіх своїх людей до маєтку, а потім підпалив калюжі з олією, які наробили його слуги. Солдати опинились у пастці й згоріли заживо. Ти тільки уяви собі, він убив п'ять тисяч солдатів, навіть не витягуючи з піхов меча!

— А як же йому пощастило втекти? — спитав Ферт.

— Дід Рудобородого був хитрозадим виродком… Він мав тунель, що вів від родинної садиби аж до найближчої ріки. Саме по ньому він і вивів свою родину та своїх слуг живими й здоровими на свободу. А потім він забрав їх усіх до Сурди й переховувався в короля Ларкіна. Галбаторікс дізнався про те, що вони живі, лиш за кілька років. Словом, нам дуже пощастило, що ми під командуванням Рудобородого, адже він програв тільки дві битви, та й то через магію.

За мить з-поміж наметів вийшов Улхарт, і Халмар одразу ж замовк. Ветеран широко розставив ноги й нагадував дуб, чиє коріння сиділо глибоко в землі. Обвівши табір похмурим поглядом, він перевірив, чи всі були на місці, й мовив:

— Сонце вже сіло, тож лягайте спати. Ми виїдемо за дві години до світанку. Конвой має бути за сім миль від нас у північно-західному напрямку. Ми застанемо їх якраз тоді, коли вони тільки попродирають очі… А що робити далі — ви вже й самі знаєте. Паліть усе, що можна спалити, вбивайте кожного, хто вийде до нас зі зброєю! Міцний Молоте, ти поїдеш зі мною. І спробуй-но мені щось утнути, як твій зад миттю опиниться на тупому гаку! — Решта воїнів захихотіли. — Усе, відбій!

В обличчя Роранові били стрімкі пориви вітру, а в його вухах, ніби удари грому, пульсувала кров, поглинаючи всі інші звуки. Несучись галопом, Сніговій нагадував під своїм безстрашним вершником легку морську хвилю.

Юнак не бачив нічого, крім двох солдатів, що сиділи на гнідих кобилах біля передостаннього ворожого воза. Здійнявши молот над головою, Роран закричав так голосно, що в нього самого на мить позакладало вуха. Наполохані вояки похапалися за зброю, та один із них необачно впустив свого списа на землю. Роран тим часом натягнув повіддя Сніговія, звівся на стременах і з усієї сили вдарив бідолаху в плече, розтрощивши йому кольчугу.

Другий солдат усе ж таки встиг замахнутися списом і кинувсь на Рорана, намагаючись влучити йому прямісінько в шию. Відбивши перший удар щитом, юнак так сильно натягнув повіддя свого вірного скакуна, що той став дибки, брикнув ворожого воїна копитом у груди й розірвав його червону сорочку. Той на мить втратив рівновагу, але цього було досить, щоб Роран ударив його молотом по шиї, зламавши відразу ж кілька хребців.

Потому Міцний Молот кинувся до наступного воза, де Улхарт намагався відбитись від трьох супротивників. Коли Сніговій пролітав повз одного з биків, зяпряжених у віз, той махнув своєю великою головою й зачепив одним рогом Рорана за праву ногу. Вершник зойкнув від болю, що, немов шмат розпеченого заліза, пройняв його тіло, і, глянувши вниз, побачив у своєму чоботі величезну дірку, крізь яку визирала роздерта шкіра й порвані м'язи.

Але відчайдушного вершника ніщо не могло спинити, тож за кілька секунд він опинився біля найближчого з трьох солдатів, із якими бився Улхарт, і вибив того із сідла одним ударом молота. Проте другому солдату пощастило ухилитись від смертельної зброї. Він розвернув свого коня й стрімголов поскакав геть.

— Не дай йому втекти! — закричав Улхарт, але Роран уже й так кинувся втікачеві навздогін.

Солдат так відчайдушно бив свого коня шпорами, що невдовзі з його боків бризнула кров, проте як бідолашний скакун не старався, він усе одно не міг бігти швидше за Сніговія. Тим часом Міцний Молот переслідував свого ворога, низько схилившись над шиєю коня, що мчав із такою швидкістю, аж вершникові часом починало здаватися, ніби він летить у повітрі. Урешті-решт, солдат зрозумів, що йому навряд чи пощастить утекти. Тоді він натягнув повіддя, розвернувся й чимдуж помчав Роранові назустріч, вимахуючи шаблею. Юнак помітив це в останню мить і ледь устиг відбити своїм молотом гостре, ніби бритва, лезо. Відразу ж потому Роран кинувся в контрнаступ й хотів був завдати удару згори, проте супротивник хвацько ухилився, встигнувши при тому зачепити його по руках і двічі намагаючись пробити обладунки, які захищали ноги. Роран брудно вилаявся, розуміючи, що перед ним більш досвідчений воїн і що його будь-що-будь слід якомога швидше вибити із сідла, інакше йому вірна смерть.

Напевно, відчувши свою перевагу, ворог став атакувати ще завзятіше, так що Сніговію довелось трохи позадкувати. Аж тричі Роран був певен, що йому вже ніяк не уникнути страшної рани, однак лезо воякової шаблі в останню мить якимось дивним чином оминало юнака, ніби його відводила якась невидима сила. Подумки Роран був красно вдячний своєму братові за його охоронні закляття.

Вирішивши більше не випробовувати долю, Міцний Молот зробив те, чого його супротивник аж ніяк не чекав — він витяг шию, вирячив очі й щосили загорлав «У-у-у!», так, ніби збирався налякати когось у темному коридорі. Солдат спантеличено відсахнувся й тієї ж миті отримав потужний удар молотом по лівому коліну. Його обличчя зблідло від болю, і перш ніж він устиг отямитись, Роран ударив його в поперек, а коли солдат опинився на землі, позбавив його всіх земних страждань важким ударом по голові.

Перепочивши кілька секунд, Міцний Молот пришпорив Сніговія й галопом помчав назад до обозу. Більша частина ворожих солдатів, так само, як і чоловіків, що керували возами, були вже мертві. Біля одного з возів юнак помітив Карна, що стояв обличчям до високого чолов'яги, вбраного в балахон. Обидва маги не рухались, якщо не брати до уваги нервового тремтіння їхніх рук — це була єдина ознака того, що між ними відбувався невидимий поєдинок. Коли юнак, проїжджаючи повз них, востаннє глянув на ворожого мага, той саме впав на коліна й непорушно застиг на землі. Битву було майже виграно, якщо не брати до уваги п'ятьох вояків, що були більш кмітливими за своїх товаришів, встигли повипрягати биків із трьох возів і створили з них барикаду-трикутник. Тепер, сховавшись за возами, вони успішно відбивали напади Мартланда Рудобородого та ще десятка варденів.

Четверо ворожих солдатів висунули з-поміж возів свої списи, тим часом як п'ятий із надзвичайною швидкістю пускав у варденів стріли, примусивши їх відступити й сховатися за одним із найближчих возів. Так чи так, лучник уже встиг поранити кількох повстанців, що попадали з коней і тепер самотужки намагалися доповзти до укриття.

Роран спохмурнів, адже їхньому загону було вкрай небажано затримуватись на одній із найголовніших доріг Імперії — сюди будь-якої миті могла нагрянути ворожа підмога.

Усі ворожі солдати дивились на захід, звідки нападали вардени, а в них за спинами був один тільки Роран, про чию присутність вони навіть не підозрювали і, ясна річ, зовсім не чекали нападу з тилу.

Тоді в Рорановій голові виник план, що його за інших обставин не можна було б назвати інакше, як цілковитим божевіллям. Проте зараз юнак не бачив якогось кращого виходу. Власна безпека геть не турбувала Рорана, оскільки він втратив страх перед смертю ще в перший день цього походу. Отож, Міцний Молот пустив Сніговія галопом, поклавши ліву руку на сідло й майже витягнувши ноги зі стремен. Коли скакун був приблизно за п'ятдесят футів від барикади, Роран зробив хвацький рух і вже за мить стояв на сідлі, зігнувши ноги в колінах, аби не втратити рівноваги. Наближаючись до возів, Сніговій став повертати трохи вбік і побіг повільніше.

Невдовзі Роран опинився неподалік ворожої барикади й, розрахувавши відстань, відштовхнувся ногами від спини свого вірного скакуна. Потому юнак, безладно розмахуючи руками — він був схожий на дитинча дракона, що вчиться літати, — з криком повалився на лучника й щосили притис його до землі. Не даючи йому оговтатись, Роран скочив на коліна й ударив супротивника краєм щита в щілину між його шоломом і обладунками. Солдат важко крекнув і застиг на землі зі зламаною шиєю.

Решта ворогів не відразу збагнули, що сталося. Один із них навіщось став витягати назад списа, проте той застряг між колесами, і солдат урешті-решт зламав древко. Цього було цілком досить, щоб Роран устиг опинитися за метр від нього. Ворог хотів був тікати, але шлях до відступу загородили вози, й він опинився у власноруч зробленій пастці. Не вагаючись довго, Роран поцілив йому молотом у підборіддя й кинувся до третього супротивника. Той виявився трохи розумнішим, оскільки не став витягати списа, а миттю схопився за свого меча, але встиг вийняти лезо із піхов лиш наполовину, коли Міцний Молот завдав йому нищівного удару в груди.

Упоравшись із трьома ворогами, Роран зрозумів, що решта бою не буде такою легкою, оскільки обидва солдати, які лишилися живими, були готові не тільки до оборони, а навіть до наступу. Їхні обличчя спотворили гримаси люті, й вони стали повільно наближатися до Міцного Молота. Той хотів був обійти їх збоку, та поранена нога несподівано озвалася різким болем, і воїн упав на одне коліно. Зручнішої нагоди для атаки супротивникам годі було й чекати. Кремезний чолов'яга, що був ближче до Рорана, відразу ж завдав йому удару згори. Утім юнак хвацько відбив його щитом і тієї ж миті розтрощив нападникові стопу тупим кінцем свого молота. Солдат, проклинаючи все на світі, упав на землю, проте за секунду затих, отримавши смертельний удар в обличчя. Потому Міцний Молот спритно упав на спину, бо відчував, що останній із ворогів має бути саме позаду нього.

Урешті-решт, він таки не помилявся, але це мало чим йому допомогло. Лежачи на спині, Міцний Молот бачив перед собою кінчик меча, чиє лезо було десь за дюйм від його горлянки.

«То ось він який, мій кінець», — подумав Роран, аж раптом хтось схопив солдата за шию, а з його грудей, пробивши наскрізь кольчугу, з'явилось лезо меча. Солдат не встиг видати жодного звуку й повалився на землю, заливаючи траву теплою кров'ю. Позад нього з переможною посмішкою височів Мартланд Рудобородий. Граф важко дихав й, зіпершись на руків'я встромленого в землю меча, розглядав тіла Роранових супротивників.

— Гадаю, ти нам підійдеш… — задоволено сказав він.

Карн саме розрізав мисливським ножем рештки Роранового чобота, тож юнакові довелося до крові прикусити губу, щоб не видати жодного звуку. Юнак намагався не звертати уваги на нелюдський біль у нозі й поглядав у небеса, де кружляло кілька стерв'ятників, передчуваючи добру поживу. Перевівши погляд на поле бою, Роран став згадувати свою домівку в Паланкарській долині. Він сподівався, що це бодай якось відволікатиме його від нестерпного болю, проте за мить таки не втримався й зойкнув, коли Карн надто глибоко занурив ножа в його рану.

— Вибач, — знизав плечима маг, — мені треба все добре оглянути.

Роран нічого не відповів, натомість знов прикипів очима до стерв'ятників, що так і кружляли в них над головами. За хвилину Карн прошепотів кілька слів прадавньою мовою, і біль поволі почав вщухати. Глянувши на ногу, Міцний Молот побачив, що вона була ціла-цілісінька.

Тим часом Карн звівся й розпрямив плечі. Його обличчя геть посіріло, а тіло проймало дрібне тремтіння — крім Рорана, йому довелося зцілювати ще двох чоловіків. Він обхопив себе руками й прихилився до воза, так, ніби його ось-ось знудить.

— З тобою все гаразд? — спитав Роран.

Карн звів на нього очі й мовчки махнув рукою, показуючи, щоб той не переймався.

— Мені просто потрібно кілька хвилин, аби прийти до тями… — сказав він трохи перегодом. — Бик зачепив тобі кістку, а я відновив тільки шкіру й м'язи, щоб ти не втрачав кров. На жаль, мені не вистачило сил цілком загоїти рану. Ти не повинен відчувати болю, хіба що тільки трішки… проте кістка зараз навряд чи зможе витримати зайву напругу… аж доки сама не заживе. Словом, тобі слід поберегтися.

— А скільки часу вона буде заживати?

— Тиждень… може, два.

Роран похмуро натягнув собі на ногу те дрантя, що раніше було чоботом.

— Дивно… Ерагон наклав на мене охоронні закляття, що мали захистити мене від ран. І сьогодні вони кілька разів рятували мені життя. Чого ж тоді вони не захистили мене від рогів цього триклятого бика?

— Не знаю, Роране, — зітхнув Карн. — Просто ніхто не здатен передбачити всіх на світі небезпек. Саме тому магія і є такою небезпечною. Якщо ти ретельно не продумаєш кожне слово закляття, то воно лишень марно забиратиме твою енергію або й узагалі матиме таку дію, на яку ти геть не сподівався. Таке трапляється навіть із найкращими чарівниками. Схоже, в охоронних закляттях твого брата була шпаринка — якесь слово, що його він забув вимовити… Або йому не вдалось чітко поставити мету, хтозна… Саме тому бик тебе й поранив.

Злізши з воза, Роран пошкутильгав до початку обозу, щоб подивитись, чим для повстанців закінчився бій. П'ятьох варденів, разом із ним самим, було поранено, а ще двом не пощастило залишитись живими: одного з них Роран зовсім не знав, а другим був Ферт, із яким юнак устиг перекинутись під час походу всього лиш кількома словами. Усі вороги натомість були мертві.

Після цього Роран повернувся до барикади з возів і зупинився над тілами перших двох солдатів, що загинули від його молота. Слина в його роті враз стала гіркою, а в шлунку виникло дуже огидне відчуття, ніби там хтось вовтузився. «Ну ось я знову вбив… Я навіть не знаю, скількох солдатів я вбив…» Юнак із сумом подумав, що відтоді, як пережив усі жахіття битви на Палаючій рівнині, він втратив лік своїм жертвам. Він просто перестав пам'ятати, скільки бідолах полягло під ударами його вірного молота, і ця обставина тисла Роранові на скроні, ніби якась велетенська гора. «Чому я маю вбити сотні людей, перш ніж заберу в Імперії те, що вона в мене вкрала? Та навіть якщо мені пощастить це зробити, чи зможу я повернутись до Паланкарської долини й спокійно там жити, коли моя душа почорніла від крові сотень ні в чому не винних людей?»

Заплющивши очі, Міцний Молот розслабив м'язи й спробував сяк-так заспокоїтись. «Я вбиваю заради свого кохання… Я вбиваю заради свого кохання до Катріни… І заради своєї любові до Ерагона та всіх мешканців Карвахола… Заради любові до варденів і любові до нашої землі. І заради цієї любові я готовий пролити цілий океан крові, якщо, ясна річ, сам у ньому не захлинуся».

— Я ще жодного разу такого не бачив, Міцний Молоте, — озвався до нього Улхарт. Роран розплющив очі й побачив перед собою старого воїна, що тримав за повіддя його Сніговія. — І навряд чи ще раз колись побачу відчайдуха, який наважиться перелетіти через воза й упасти на голови ворогам, ніби орел з неба. Ти добре попрацював, юначе, однак бережи себе. Бо якщо сподіваєшся вернутись живим до своєї коханої, то я б не радив тобі стрибати з коней і самотужки кидатись на п'ятьох ворогів. Будь трішки обачнішим.

— Я пам'ятатиму твої слова, — відповів Роран і забрав в Улхарта повіддя Сніговія.

За якийсь час усі солдати, які не зазнали ран, почали оглядати ворожі вози й доповідати Мартландові про той вантаж, який на них перевозився, а граф уважно занотовував почуте, щоб потім прозвітувати Насуаді. Дівчина наказала своєму загону звертати увагу навіть на такі дрібнички, адже вони могли допомогти їй розгадати подальші плани Галбаторікса. Роран і собі приєднався до воїнів, розрізаючи мішки на кількох останніх возах. Там була пшениця, а ще солдатські уніформи. Упоравшись із возами, повстанці перерізали горлянки всім бикам, тож невдовзі дорога під їхніми ногами обернулась на справжнє криваве багно.

Це було страшенно гидке видовище, та Роран розумів, що тварини не мають потрапити назад до війська Галбаторікса, й сам би, не вагаючись, дістав ножа, якби його попрохали допомогти. Ясна річ, биків можна було спробувати забрати до варденів, та, на жаль, ці тварини були надто повільними й неповороткими. Навіть якби повстанці прив'язали їх до своїх коней, то вони навряд чи витримали б їхній темп, а варденам потрібно було якнайшвидше вшиватися з ворожої території.

Потому один із повстанців дістав із сідельної торби смоляний факел, ударив кресалом об кремінь, підпалив його й помчав увдовж обозу, аж доки полум'я не охопило геть усі вози. Вкинувши факела до останнього з них, воїн хутко повернувся до загону.

— По конях! — гаркнув Мартланд.

Сівши на Сніговій, Роран відчув якусь неприємну пульсацію в ногах й пришпорив свого скакуна, щоб порівнятися з Карном. Вершники тим часом вишикувались у колону по двоє, а їхні коні нетерпляче били копитами об землю, бажаючи якнайшвидше опинитись подалі від вогню.

Нарешті Мартланд махнув рукою й риссю помчав уперед. Загін не змусив себе чекати й подався за своїм ватажком, залишивши позад себе палаючий обоз і здалеку нагадуючи намистинки, нанизані на нитку дороги.