Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

КРОВ НА КАМІННІ

Украй розчарований, Ерагон вискочив із круглої кімнати, розташованої глибоко в підземеллях Тронжхейма. Дубові двері зачинились за ним із гучним гуркотом.

Вершник стояв посеред коридору, спершись руками на коліна, й поглядав на підлогу, викладену прямокутними пластинами з агату й нефриту. Відтоді як вони з Ориком прибули до Тронжхейма, тринадцять ватажків кланів цілих три дні сперечалися про різні дурниці, на зразок того, який саме клан має право випасати свою череду на тих чи інших луках. І щоразу, коли Вершник слухав їхні дріб'язкові суперечки, йому хотілося кричати про те, що всі вони йолопи, які можуть догратися до того, що Галбаторікс назавжди захопить владу в Алагезії, коли вони не припинять своїх безглуздих сварок і якомога швидше не оберуть нового правителя гномів.

Поринувши у свої думки, Ерагон повільно пішов униз коридором. Він, не звертав уваги ані на чотирьох охоронців, що весь час крокували за ним назирці, ані на купи гномів, що, як і завжди, вітали його своїм «Арджетлам». «Найбільшою проблемою є Йорун», — міркував Ерагон. Ця жінка-гном, що була грімстборітхн одного з найбільш войовничих кланів — Дургрімст Вреншрргн, від самого початку переговорів заявила, що не має наміру поступатися комусь місцем на троні, хоч їй відкрито віддав свій голос тільки один із решти кланів — Урзхад. Під час численних зустрічей із ватажками інших кланів вона неодноразово засвідчила свій розум і хитрість, а також уміння виходити з будь-якої ситуації так, щоб мати з того користь. «Із неї вийшла б пречудова королева, — визнав Ерагон, — але вона надто вже підла. Тож нема жодних гарантій, що вона підтримуватиме варденів після того, як отримає корону». Юнак мимохіть криво посміхнувся. Правду кажучи, йому завжди було якось ніяково розмовляти з Йорун, оскільки гноми вважали її надзвичайною красунею. Та навіть за мірками людей у неї була просто приголомшлива фігура. До того ж вона завжди викликала в Ерагона захват, причини якого він і сам не годен був собі пояснити. Майже в кожній розмові вона згадувала про історію гномів та їхню міфологію, у яких Ерагон майже нічого не тямив. Проте йому доводилось визнавати, що ці згадки, швидше за все, були напрочуд вдалими, оскільки Орик і решта гномів були від них у неймовірному захваті.

Окрім Йорун, позмагатися за трон були не проти ще два претенденти — Ганел, ватажок Дургрімст Квон, і Надо, ватажок Дургрімст Кнурлкаратн. Квон були хранителями релігії гномів і мали надзвичайний вплив серед свого народу, але поки що Ганел отримав підтримку лишень двох інших кланів — Дургрімст Раньї Хефтин та Дургрімст Ебардак, клану, що понад усе ставив наукові дослідження. На відміну від Квон, Надо сформував більшу коаліцію, яка складалася з кланів Фельдуност, Фангхур та Аз Свелдн рак Ангуін.

Одним словом, ситуація була нікудишня — Йорун хотіла сісти на трон тільки заради влади, а Ганел, хоч і не був відкрито налаштований проти варденів, усе одно представляв клан, що рішуче виступав проти будь-якого втручання в політику гномів з боку Ерагона, Насуади, Імперії, Галбаторікса, королеви Ісланзаді або ж узагалі кожної живої істоти, що жила за межами Беорських гір.

Поруч із ними був іще один клан, який мав дуже високі шанси посадити на трон свого ватажка, — Кнурлкаратн, клан каменярів. Він складався з дуже поважних гномів, від яких залежала решта кланів, адже ті прокладали тунелі й були неперевершеними будівельниками. Навіть Інгейтум намагався бути з ним у добрих стосунках, бо купував у них руду для своїх ковалів.

Боротьба була надзвичайно гостра, тож Ерагон чудово розумів, що навіть у тому разі, коли Надо не пощастить отримати корони, із затінку вийдуть одразу ж кілька ватажків інших кланів, що матимуть такі самі політичні погляди й уподобання. Тут передовсім слід сказати про Аз Свелдн рак Ангуін, майже всіх членів якого Галбаторікс і клятвопорушники винищили під час свого панування. Коли Ерагон гостював у місті Тарназі, представники цього клану проголосили себе непримиренними ворогами Вершника, Сапфіри й усього, що так чи інакше було пов'язане з драконами. Вони протестували проти присутності юнака на зустрічах ватажків кланів, хоч той і брав у них участь на цілком законних підставах, і навіть намагалися влаштувати із цього приводу голосування, змарнувавши цілих шість годин дорогоцінного часу.

«Одне з двох, — розмірковував Ерагон, — або я колись обов'язково з ними помирюся, або ж мені доведеться закінчити ту криваву справу, яку розпочав Галбаторікс. Так чи так, а я не збираюсь усе життя боятися Аз Свелдн рак Ангуін». Юнак знов і знов намагався віднайти серед цієї кам'яної пустелі свідомість свого дракона, аби почути бодай одне його слово, проте в нього, ясна річ, нічого не виходило, тож його серце стискалося від щоразу глибшого смутку.

І хоча союзи між деякими кланами на перший погляд могли видатися напрочуд міцними, їхні представники все одно відчували невпевненість. Словом, ані Орик, ані Йорун, ані Ганел, ані Надо не мали достатньої підтримки, щоб виграти народне голосування, тож усі вони активно займалися тим, що намагались утримати біля себе клани, які вже пообіцяли їм допомогти, водночас роблячи спроби переманити на свій бік ті політичні сили, які підтримували їхніх ворогів. Зрештою, уся ця гра була дуже важлива, але Вершникові вона видавалася перш за все нудною й безглуздою.

Він із нетерпінням очікував на попереднє голосування, суть якого полягала в тому, що ватажки мали висловитися про те, чи готові вони взагалі брати участь в обранні нового правителя. Виходило так, що тільки задля того, аби голосування могло розпочатися, за нього мали проголосувати принаймні дев'ятеро з ватажків, а жоден із них не збирався цього робити, аж доки не буде більш-менш упевнений у своїй перемозі або ж у перемозі того претендента, якого він підтримував. Як пояснив Ерагонові Орик, це була найбільш делікатна частина процесу, що часом могла тягнутися довго-довго.

Отож, коли гноми вчергове влаштували жваву суперечку, якій, здавалося, не буде кінця-краю, Вершник вирішив потинятися безмежними коридорами під Тронжхеймом, аж доки не опинився в доволі великій кімнаті, підлога якої була вкрита пилюкою. Попід однією зі стін цієї кімнати стояв вирізьблений із каменю ведмідь, футів у двадцять заввишки — замість очей у нього були круглі рубіни гранатового кольору.

— Де це ми, Квесторку? — спитав Ерагон, озирнувшись до своїх охоронців. Його голос прокотився по кімнаті глухою луною.

Головний охоронець, молодий гном, якому було не більше шістдесяти років, зробив крок уперед і хвацько відрапортував:

— Ці кімнати майже тисячу років тому очистив грімстборіт Корган. Тронжхейм тоді ще тільки розбудовувався. Правду кажучи, ми не дуже часто ними користуємось, хіба тільки тоді, коли весь наш народ збирається у Фартхен Дурі.

Почувши відповідь, Ерагон кивнув:

— Сподіваюсь, ти зможеш вивести мене назад на поверхню?

— Нема питань, Арджетламе.

За кілька хвилин Вершник та його охоронці опинилися біля сходів, що мали вести до південно-західної частини підніжжя Тронжхейма. Звідти Квесторк вивів Ерагона до південного крила одного з двох головних тунелів, які перетинали Тронжхейм із півночі на південь та зі сходу на захід.

Саме по цьому тунелю Ерагон і Сапфіра вперше в житті ввійшли до Тронжхейма кілька місяців тому. Крокуючи до центра міста-гори, юнак відчував якусь ностальгію, й, хоча відтоді, як його нога вперше ступала цим тунелем, минуло не так уже й багато часу, йому все одно здавалося, ніби він постаршав на кілька років.

Невдовзі Вершник опинився на чотириповерховій вулиці, де снувало безліч гномів із різних кланів. Кожен із них помітив Ерагона, юнак був свято переконаний у цьому, проте далеко не кожен був настільки чемним, аби його впізнати. Когось би іншого на Ерагоновому місці це могло б роздратувати, але юнак натомість був тільки вдячний цим пихатим товстунцям за те, що йому не довелося сотні разів кланятися з недоумкуватою посмішкою, відповідаючи на їхні привітання.

Коли один із поверхів вулиці перетинали кілька гномів Аз Свелдн рак Ангуін, Ерагон увесь напружився, не знаючи, чого від них можна чекати. Немовби за командою, гноми повернули свої голови вбік Вершника, але він не міг розгледіти їхніх облич, оскільки ті ховали їх під пурпуровими вуалями й ніколи не з'являлися на люди якось інакше. Проходячи повз Ерагона, останній із гномів плюнув йому під ноги, а потім зник разом зі своїми братами в одній із численних арок.

«Якби Сапфіра була тут, де б і поділася ваша зухвалість», — подумав Ерагон.

Приблизно за півгодини юнак дістався кінця тунелю. І хоча він безліч разів бував тут раніше, його знову й знову сповнювало відчуття захвату, коли він опинявся поміж колонами з чорного оніксу, які були прикрашені жовтими цирконами, втричі більшими за самого юнака. Потому він зайшов до круглої зали, розташованої в самісінькому серці Тронжхейма.

Та мала тисячу футів у діаметрі, а на її сердоліковій підлозі було накреслено дванадцять пентаграм герба Дургрімст Інгейтум, а також першого короля гномів — Коргана, який знайшов Фартхен Дур під час видобування золота. У чотирьох протилежних кінцях зали були проходи до інших, менших зал. Ерагон звів очі догори й мимохіть здригнувся, вкотре усвідомлюючи, що стелі над ним не було. За кілька миль майоріла лиш ледь помітна блакитна цяточка неба. Юнак пригадував, що десь там, угорі, має бути стайня дракона, де він мешкав разом із Сапфірою ще до того, як Арія розбила Зоряний Сапфір.

Денне світло майже не проникало на дно Тронжхейма, через що гноми часто називали його Містом Вічних Сутінків. Вони освітлювали цю залу багатьма магічними ліхтарями, вимикаючи їх тільки влітку опівдні, коли сонячному промінню все ж таки щастило пробиватися в нетрі міста-гори.

Ліхтарі були на кожній колоні аркади, що окреслювали всі рівні Тронжхейма, проте ще більше їх було попід входами безлічі невідомих кімнат, а також коридорів, які вели до Вол Турін, Нескінченних Сходів, що спіраллю пронизували гору від самісінької її верхівки аж до підніжжя. Магічні ліхтарі сяяли різними кольорами, тож Вершникові часом здавалося, ніби вся зала була розцяцькована коштовним камінням.

Однак їхнє сяйво видавалося просто нікчемним поруч із найбільшою гордістю всього народу гномів — Ісідар Мітрім. Прямісінько посеред зали гноми звели дубовий поміст, що мав шістдесят футів у діаметрі, й шматочок до шматочка ретельно викладали скалки розбитого Зоряного Сапфіра.

А ті шматки, яким гноми не знайшли місця, було складено в ящики, помережані рунами. Майстри, які відновлювали сапфір, виставили ящики вздовж західної стіни однієї з великих кімнат, що прилягали до зали. Над ними порпалося майже три сотні гномів, намагаючись поєднати скалки докупи, щоб відродити найбільшу гордість нації.

Кілька хвилин Вершник спостерігав за їхньою кропіткою працею, а потім перевів погляд на підлогу, об яку розбився Смерк, увійшовши до Тронжхейма зі своїми ургалами. Юнак постукав по ній носком чобота, марно намагаючись знайти бодай якісь сліди заподіяної Смерком шкоди. Проте жодних слідів не лишилося — ретельно працюючи кожного дня, гноми вже давно прибрали й відремонтували все, що могло нагадувати про битву у Фартхен Дурі, коли, ясна річ, не брати до уваги розбитого Зоряного Сапфіра. Якоїсь миті Ерагонові здалося, що в цій залі було б конче потрібно встановити меморіал, аби кожне наступне покоління не забувало ціну крові, яку гноми й вардени сплатили у війні з Галбаторіксом.

Крокуючи залою, Вершник чемно кивнув Скегові, худому й височенькому як на свою расу, гномові, що стояв на помості й замислено розглядав Зоряний Сапфір. Той належав до Дургрімст Гедтралл, тож Ерагон уже не раз зустрічав його раніше. Саме йому король Ротгар довірив відновлення найбільшої коштовності раси.

Скег привітно посміхнувся юнакові у відповідь і махнув рукою, припрошуючи його зійти на поміст. Коли Ерагон опинився на грубих дошках, в очі йому вдарило безліч тонких і гострих, ніби голки, промінчиків, які відбивали скалки Зоряного Сапфіра. Його верхівка нагадала Вершникові річку Анору наприкінці зими, коли її крига безліч разів танула й розмерзалася, вкриваючись тисячами тріщинок і будучи надто небезпечною, аби по ній вільно ходити. От тільки сапфір, на відміну від криги, спалахував рожевим та оранжевим кольорами.

— Як просувається робота? — поцікавився Ерагон.

У відповідь Скег тільки знизав плечима й змахнув у повітрі руками, ніби метелик крилами.

— Потроху, Арджетламе. Адже тут не можна поспішати.

— Як би там не було, а мені здається, що ви просуваєтесь неабияк швидко.

Гном постукав своїм кістлявим пальцем собі по носу й, скрушно зітхнувши, мовив:

— Верхівку Ісідар Мітрім, яка зараз перебуває внизу, Арія розбила на великі шматки… Їх було легко скласти докупи. Проте… його нижню частину, яка наразі згори… — Скег похитав головою, і його зморшкувате обличчя набуло сумного виразу: — Сила удару була такою, що всі шматочки спочатку вдарились об підлогу, а потім розлетілися на найдрібніші скалочки, засипавши Арію, тебе, Сапфіру й Тінь… Пелюстки троянди розбились на крихітні шматочки. А сама троянда, Арджетламе… вона є ключем до каменя. Це була найскладніша й найкрасивіша частина Ісідар Мітрім. Саме вона й постраждала найбільше. Якщо ми не зберемо її всю до найдрібнішого уламочка, то вони дістануться ювелірам, щоб ті зробили персні для наших матерів, — Слова лилися зі Скегових вуст, ніби ель з переповненого кубка. Він щось вигукнув мовою гномів до робітників, які несли через залу один із ящиків, потім посмикав себе за білу бороду й нарешті спитав: — Арджетламе, ти коли-небудь чув історію про те, як Ісідар Мітрім було вирізьблено за часів правління Херрана?

Ерагон трішки розгубився, намагаючись пригадати уроки історії в Елесмері.

— Я знаю, що його вирізьбив Дюрок.

— Так, — відповів Скег, — це був Дюрок Орнтронд — Орлине Око вашою мовою. Хоч Ісідар Мітрім знайшов не він. Дюрок тільки видобув його з каміння, вирізьбив і відполірував. Він працював над Зоряною Трояндою п'ятдесят сім років, оскільки нічого не любив так сильно, як коштовності. Днями й ночами Дюрок сидів над Ісідар Мітрім, бо був свято переконаний, що Зоряна Троянда має стати не лишень витвором мистецтва, а й чимось таким, що зможе вразити кожного, хто її побачить, до глибини душі. А крім того, він сподівався, що тоді, коли він завершить роботу, боги пустять його до свого святкового столу. Він так любив свою роботу, що навіть утратив через це дружину. На тридцять другий рік вона поставила його перед вибором: або він покличе собі на допомогу інших майстрів, або вона піде з його життя. Почувши таке, Дюрок тільки відвернувся від неї й продовжив роботу над однією з пелюсток троянди. Він працював над Ісідар Мітрім до того часу, аж доки не був цілком нею задоволений. Потому він кинув полірувальне полотно на підлогу, відійшов від Зоряної Троянди на кілька кроків і мовив: «Гунтеро, захисти мене, я завершив». За мить він упав мертвий. — Скег поплескав себе по грудях. — Його серце зупинилось, адже заради чого йому ще було битися? Ось що ми намагаємось відновити… П'ятдесят сім років ретельної праці одного з найкращих митців нашого народу. Тож, якщо нам не пощастить скласти Ісідар Мітрім саме таким, яким він був, ми зганьбимо працю Дюрока для всіх, хто її ще побачить. — Стиснувши праву руку в кулак, Скег здійняв її на рівень грудей, щоб додати своїм словам ваги.

Ерагон підійшов до краю помосту й став дивитися, як п'ятеро гномів спускали зі спеціального крана ще одного майстра, який урешті-решт завис у повітрі за кілька дюймів від гострих країв розбитого сапфіра. Сягнувши рукою за пазуху, він витяг шкіряну торбинку й дістав із неї уламок Ісідар Мітрім. Потім він узяв його щипчиками і вставив до невеличкої щілинки в сапфірі.

— Якби коронація відбулася через три дні, — поцікавився Ерагон, — ви змогли б до того часу завершити роботу над Ісідар Мітрім?

Скег протарабанив усіма десятьма пальцями по перилу помосту якусь мелодію, що її Ерагон не впізнав.

— Якби не обіцянка твого дракона, — відповів він, — то ми б не стали аж так поспішати. Адже поспіх не притаманний гномам, Арджетламе. Ми не звикли кудись увесь час бігти, ніби мурашки. Однак ми зробимо все, аби завершити роботу над Ісідар Мітрім до коронації. Якщо вона відбудеться за три дні, то нам навряд чи варто розраховувати на успіх, але якщо це станеться, скажімо, наприкінці тижня, то ми, гадаю, могли б устигнути.

Ерагон подякував Скегові за розмову й пішов. Разом зі своїми охоронцями він дістався до однієї з багатьох обідніх зал міста-гори. Це була довга низька кімната з кам'яними столами під однією стіною й печами, біля яких поралися гноми, — під іншою.

Саме там Ерагон і пообідав, смакуючи хліб, рибу, яку гноми ловили в підземних озерах, гриби і якісь товчені бульби, що їх Вершник уже мав нагоду скуштувати в Тронжхеймі, проте не пригадував, що саме це була за страва. Перш ніж почати їсти, він, скориставшись закляттями, яких його навчив Оромис, ретельно перевірив, чи не підсипали йому до їжі отрути.

Коли Ерагон запив останню крихту хліба ковтком розбавленого водою пива, що залишилося після сніданку, до зали увійшли Орик і десятеро його охоронців. Воїни сіли за власний стіл, розмістившись так, щоб бачити обидва входи, а Орик із втомленою посмішкою приєднався до Ерагона, вмостившись навпроти нього на кам'яну лаву. Нічого не сказавши, він поставив лікті на стіл і потер обличчя руками.

Тим часом Ерагон вимовив кілька заклять, щоб ніхто не зміг підслухати їхньої розмови.

— Невже в нас з'явилась іще яка проблема? — спитав Вершник.

— Та ні, жодних проблем. Просто ця безглузда балаканина забирає в мене всі сили.

— Я помітив…

— Угу… До речі, ватажки теж помітили, що тобі урвався терпець, — мовив Орик. — Відтепер було б непогано, якби ти тримав себе в руках, Ерагоне. Адже наші емоції, якими б вони не були, ідуть нашим суперникам тільки на користь. Я… — Орик замовк, коли до їхнього столу, похитуючись, підійшов товстелезний гном і поставив перед ватажком тарілки зі стравами. Ерагон похмуро поглядав на край столу.

— Але ж ти бодай трішки став ближче до трону? Ми відвоювали в тих довгобородих базік хоч якийсь клаптик землі?

Дожовуючи шматок хліба, Орик звів догори вказівного пальця.

— Ха, ми багато чого виграли, тож не будь таким набурмосеним! Після того, як ти пішов, Хавард погодився знизити податок на сіль, яку Дургрімст Фангхур продає Інгейтум в обмін на те, що ми даємо їм змогу йти влітку нашими тунелями до Налсврід-мерна. Таким чином вони можуть полювати на червоних оленів, що збираються довкола озера в теплу пору року. Ти б тільки бачив, як Надо скреготав зубами, коли Хавард погодився на мою пропозицію!

— Тьху, — роздратовано сплюнув Ерагон. — Податки, олені!.. Як це стосується того, хто сяде на трон Ротгара? Орику, скажи чесно, які в тебе шанси порівняно із шансами ватажків решти кланів? Адже з кожним днем збільшується ймовірність того, що Імперія здогадається про нашу хитрість і Галбаторікс нападе на варденів за моєї відсутності, коли виступити проти Мертага й Торнака буде нікому.

Орик витер рота кутиком серветки:

— Мої шанси доволі великі. Жоден із грімстборітхн допоки не має належної підтримки, щоб розпочати голосування, проте в Надо і в мене найбільше прибічників. Словом, той із нас, кому пощастить умовити ще два або три клани, і матиме перемогу. Хавард уже вагається, тож мені здається, що для того, аби його умовити, слід буде докласти не так уже й багато зусиль. Сьогодні я матиму з ним іще одну розмову й побачу, якою ціною можна його умовити. — Орик із насолодою проковтнув шматочок смаженого гриба й вів далі: — А якщо тобі цікаво, коли завершаться переговори кланів, то це станеться десь за два тижні… Або за три, якщо нам не пощастить…

По цих словах Ерагон тихенько вилаявся собі під носа. Юнак був такий схвильований, що його шлунок загрозливо забурчав, немовби попереджаючи, що вся їжа, яку він щойно з'їв, за мить може знову опинитися на столі. Помітивши це, Орик звівся і схопив Ерагона за руку:

— Ми нічого не можемо вдіяти, брате. Нам жодним чином не вдасться прискорити ці переговори… Один із наших мудреців якось сказав: переймайся тим, що можеш змінити, а решту облиш — воно й так владнається. Розумієш? — Потому Орик відпустив Ерагонову руку й знову всівся на своє місце.

Вершник повільно видихнув повітря й сперся руками на стіл:

— Я знаю… От тільки в нас дуже мало часу. А що, коли ми програємо?

— Нехай буде, як буде, — мовив Орик, посміхнувшись, однак його очі були сумні й порожні. — Адже ще нікому не вдавалось уникнути власної долі.

— А ти не можеш захопити трон силою? Знаю, у тебе не так уже й багато воїнів, але з моєю підтримкою проти тебе навряд чи хто встоїть!

Орик увесь аж закляк, тримаючи ножа зі шматком м'яса на півдорозі до рота. За кілька секунд він трохи оговтався, заперечно похитав головою і став їсти далі. Ерагон тим часом дивився на нього таким пронизливим поглядом, що гном не витримав і заговорив, навіть не дожувавши:

— Така витівка може обернутись на катастрофу.

— Не розумію, чому?

— Невже тобі слід пояснювати? Адже проти нас повстане весь народ… І тоді замість того, щоб контролювати расу, я отримаю всього-на-всього пустопорожній титул. Навіть якщо нам і пощастить захопити владу, то я й поламаного меча не поставлю на те, що ми доживемо до кінця року.

— Ясно…

Пильно зиркнувши на Вершника, гном став мовчки доїдати свій обід, аж доки тарілки перед ним не спорожніли. Коли гном упорався з наїдками, він хильнув пива, смачно відригнув і був готовий розмовляти далі:

— Ми крокуємо по гірській стежині, з обох боків якої урвища в десять миль завглибшки. Адже дуже багато гномів ненавидять і бояться Вершників дракона через ті злочини, що їх скоїли Галбаторікс, клятвопорушники, а тепер іще й Мертаг. Вони також бояться світу, того, що розпочинається поза горами, тунелями й печерами, у яких ми ховаємось. — Орик покрутив на столі кухля: — Надо й Аз Свелдн рак Ангуін тільки погіршують ситуацію, використовуючи страхи свого народу й напучуючи їх проти тебе, варденів і короля Орина… Тож, ставши королем, мені доведеться боротися з Аз Свелдн рак Ангуін. Ми маємо вгамувати їхній страх, а також страх тих гномів, які їх підтримують. Адже навіть тоді, коли я стану королем, мені все одно доведеться дослухатися до їхніх думок, якщо я не хочу втратити підтримки кланів. Розумієш, король чи королева завжди залежатимуть від кланів, якими б сильними вони не були, так само як грімстборітхн залежатиме від родин свого клану. — Закинувши голову, Орик осушив свій кухоль пива й грюкнув ним об кам'яний стіл.

— А чи можу я зробити щось таке, щоб стати ближчим до Вермунда та його прибічників? — поцікавився Ерагон, згадавши грімстборітхн Аз Свелдн рак Ангуін. — Має ж бути хоч якийсь спосіб зруйнувати їхні підозри й покінчити з ворожнечею.

Орик зареготав і звівся з-за столу:

— Для цього тобі доведеться померти.

Рано-вранці наступного дня, притулившись спиною до стіни, Ерагон сидів у одній з кімнат, розташованій глибоко під центром Тронжхейма. Поруч із ним були обрані воїни, радники, слуги й члени родин ватажків кланів, які мали достатні привілеї, щоб спостерігати за переговорами кланів.

Самі ж ватажки сиділи на великих різьблених стільцях довкола круглого столу, прикрашеного гербом Коргана та їнгейтум.

Тієї миті говорив Галдхієм, грімстборітхн Дургрімст Фельдуност. Він був невеличкий на зріст і ледь сягав двох футів. З його плечей спадало кілька візерунчастих балахонів золотавого, червоного й синього кольорів. На відміну від гномів Інгейтум, Галдхієм не підстригав і не заплітав свою бороду, тож вона спадала йому на груди, ніби заплутаний кущ ожини. Залізши ногами на свого стільця, крихітний гном розлючено гупав кулаком по полірованій поверхні столу й горланив:

— Ета! Нарво юді етал ос ісю вонд! Нарво юді етал ос формвн мендуност бракн, аз Варден, хрествог дюр грімстнзхадн! Аз Юргенврен катрід не домар оен етал.

— …Ні, — прошепотів Ерагонові на вухо його перекладач, гном на ім'я Хюндфаст, — я не дозволю, щоб це сталося. Я не дозволю тим безбородим дурням варденам знищити нашу країну. Адже ми й так надто слабкі після війни драконів…

Ерагон так занудьгував, що насилу стримався, аби не позіхнути, й став уважно розглядати гномів, які зібралися за гранітним столом. Неподалік від Галдхієма сидів Надо — круглолиций гном із льняним волоссям. Він увесь час кивав головою, схвалюючи кожне слово Галдхіємової промови. За Надо, замислено чистячи ножем нігті двох пальців, які залишилися на його правій руці, сидів Хавард. Відразу ж за ним нетерпляче совався на стільці Вермунд, чиє обличчя було дуже важко розгледіти через пурпурову вуаль. Потім погляд Вершника впав на Ганела й Ундина, які схилились одне до одного й про щось загадково перешіптувалися, тимчасом як Хадфала, стара жінка-гном, що була ватажком клану Дургрімст Ебардак і третім членом альянсу Ганела, похмуро перечитувала вкритий рунами пергамент, без якого не з'являлася на жодне зібрання. За ними, у профіль до Ерагона, сидів носатий ватажок Дургрімст Ледвонну Манндрат. Його сусідкою була грімстборітхн Дургрімст Награ, що мала розкішну руду косу, вдвічі довшу за власний зріст. Орик сидів поміж нею й Фреовіном, грімстборітхн Дургрімст Гедтралл, — гномом-товстунцем, якого переговори, здавалося, геть не цікавили, адже він не зводив погляду з ворона, що його намагався вирізати невеличким ножем зі шматка дерева. Хрейдамар, грімстборітхн дургрімст Урзхад, який, на відміну від Фреовіна, був стрункий і підтягнутий, як завжди, з'явився на переговори и обладунках і шоломі. Відразу ж за ним сиділа остання представниця можновладних гномів — Йорун. ЇЇї гладесеньку шкіру горіхового кольору псував лишень один невеличкий шрам на лівій вилиці. Вона мала блискуче, ніби атлас, волосся, що вибивалося з-під її чудернацького срібного шолома, зробленого у формі вовчої пащеки. Йорун була вбрана в червону сукню, а її шию прикрашало намисто зі смарагдами, вмонтованими в золото, й поцятковані таємничими рунами квадратики.

Жінка-гном миттю відчула на собі погляд Вершника, і на її вустах з'явилась лінива посмішка. Потому вона хтиво підморгнула юнакові, заплющивши одне зі своїх мигдалеподібних очей на кілька ударів серця.

Ерагонові щоки враз укрив рум'янець, а кінчики його вух запалали вогнем, тож йому довелося мерщій відвести погляд. Галдхієм тим часом ще й досі, випнувши груди, ніби пихатий голуб, виголошував свою довгу й нудну промову.

Як і прохав його Орик, Ерагон залишався цілком незворушним впродовж усього засідання, тож ніхто з присутніх навіть не здогадувався про те, що він думає з приводу того чи іншого виступу. Коли зібрання кланів розійшлося на обідню перерву, Вершник підійшов до Орика й прошепотів йому на вухо, так, щоб їх ніхто не міг чути:

— Не чекай мене за своїм столом. Я вже ситий по горло цим безглуздим базіканням. Ліпше я трохи поблукаю тунелями.

Орик кивнув йому з якимось розгубленим виглядом і пробелькотів у відповідь:

— Роби, як знаєш, але обов'язково повернися на початок нового зібрання, байдуже, яким воно тобі не здавалося: безглуздим чи ні.

— Гаразд.

Потому Вершник покинув залу переговорів і вийшов у тунель разом із юрбою гномів, що хотіли пообідати. Четверо його охоронців миттю виструнчилися й облишили гру в кості з воїнами інших кланів. Крокуючи навмання звивистими кам'яними коридорами, юнак напружено думав, як саме можна об'єднати ворогуючі клани гномів, щоб уся їхня раса допомогла варденам перемогти Галбаторікса. Але все, що йому вдавалося вигадати, навряд чи пощастило б утілити колись у життя.

Поринувши у власні думки, Вершник майже не звертав уваги на гномів. Лиш зрідка він бурчав щось у відповідь на їхні вітання. Його також мало цікавило те, куди саме лежить шлях, бо юнак добре знав, що в якому б місці кам'яного лабіринту йому не довелось опинитися, Квесторк усе одно швиденько виведе його до зали переговорів.

Якоїсь миті Ерагонові здалося, що його хтось шукає, тому він полинув думками на кілька сотень футів, аби перевірити свідомість кожної живої істоти, навіть найдрібніших павучків, котрі ховалися в мереживах павутиння по темних закутках. Проте все було спокійно.

Урешті-решт зупинившись, Вершник був подивований — він знов опинився в тій запилюженій кімнаті, яку знайшов під час однієї з мандрівок напередодні. Ліворуч від нього були ті самі п'ять арок, що вели до невідомих печер, а праворуч — кам'яна статуя ведмедя з роззявленою пащекою. Юнак підійшов до бронзового монумента, уважно розглядаючи ікла тварини. Він ніяк не міг збагнути, що саме змусило його повернутися до цієї кімнати. Та вже наступної миті Вершник стояв перед темними арками й, полинувши вперед думками, вивчав їхню довжину, а також розміри кількох кімнаток, до яких вони виводили. Ті були геть порожніми, якщо не брати до уваги кількох павуків, метеликів, багатоніжок і сліпих цвіркунів.

— Агов! — гукнув Ерагон і почув, як тунель повернув його голос назад. — Квесторку, — мовив юнак, запитально глянувши на свого головного охоронця, — а в цих забутих місцях узагалі хтось живе?

— Тут живе кілька дивакуватих кнурланів, для яких самотність значно приємніша, ніж доторк дружини або ж голоси друзів. Якщо пригадуєш, Арджетламе, саме один із таких кнурланів попередив нас про наближення армії ургалів. Ми воліємо про це мовчати, але серед них є й ті, кого ватажки кланів вислали сюди за порушення законів, прирікши їх на самотність на кілька років або й до кінця життя, якщо їхня провина була особливо тяжкою.

Для нас вони всі — ніби живі небіжчики. Зустрівшись із ними за межами нашої країни, ми намагаємось не дивитись на них, а якщо помітимо когось на підступах до наших кордонів, то й узагалі вішаємо зухвальців.

Дослухавши охоронця, Ерагон кивнув і попросив Квесторка вивести його назад до зали переговорів. Гном закрокував попереду, показуючи Вершникові шлях, а троє інших охоронців прикривали його зі спини. Футів за двадцять юнак несподівано почув позад себе якийсь шурхіт. Той звук був настільки слабким, що Квесторк, здавалось, не звернув на нього жодної уваги.

Хутко озирнувшись, Ерагон побачив у слабкому бурштиновому світлі магічних ліхтарів сімох гномів, що були вбрані в чорні балахони й наближалися до них із такою швидкістю, на яку були здатні хіба що ельфи, Тіні або ж ті істоти, в чиїх жилах тече магічна кров. Непрохані гості мали обмотані ганчір'ям ноги, тож рухались майже нечутно, виблискуючи в напівтемряві кинджалами й невеличкими металевими булавами. Їхня свідомість, так само, як і свідомість разаків, була надійно заблокована від проникнення.

«Сапфіро!» — гукнув був юнак, проте враз згадав, що його дракон зараз дуже далеко. А вже наступної миті він розвернувся до нападників обличчям, вихопив шаблю й хотів гукнути, щоб ті не наближалися, проте було надто пізно. Слова так і застрягли Вершникові в горлі, коли троє супротивників збили з ніг його охорону й замахнулися своїми кинджалами. Юнак вмить обернув своє єство на суцільний потік магії й, не покладаючись на прадавню мову, просто змінив матерію світу так, як йому заманулось. Троє охоронців, що розпласталися під ногами ворогів, здійнялися в повітря й так швидко полетіли до Вершника, ніби їх хтось смикнув за невидимі мотузочки. Потому вони стали на ноги перед Ерагоном — живі й здорові, — геть не розуміючи, що воно коїться.

Від раптової втрати сил у юнака на мить підкосились ноги, і двійко гномів, вбраних у чорні балахони, певно, помітивши це, кинулись до нього, намагаючись всадити йому кинджали в живіт. Спантеличений швидкістю й люттю, із якою на нього напали гноми, юнак насилу встиг відбитися від їхніх ударів кількома помахами шаблі. Один із його охоронців тим часом вискочив уперед, хвацько вимахуючи сокирою, проте, перш ніж Вершник устиг схопити гнома за кольчугу й смикнути того назад, у повітрі зблиснуло гостре лезо й полоснуло охоронця по шиї. Ерагон із жахом зрозумів, що це був Квесторк. На його закривавленій горлянці зяяла велика колота рана.

«Схоже, ці покидьки й самі не розуміють, що накоїли», — промайнуло в Ерагоновій голові.

Потому він розлючено кинувся вперед і завдав убивці Квесторка такого блискавичного удару шаблею, що в того не було жодних шансів уникнути смерті. Уже за мить він упав до ніг Вершника, видавши передсмертний стогін.

Охоронці Ерагона хотіли й собі ринутися в бій, проте юнак голосно крикнув:

— Залишайтесь позаду!

Ерагонів голос був такої сили, що зі стелі й стін на підлогу посипалися невеличкі камінці. Нападники на якусь мить ошелешено зупинилися, проте дуже скоро прийшли до тями й поновили свій наступ.

Юнак тим часом відскочив на кілька ярдів назад, аби мати більше місця для маневрів, і присів у низькому випаді, повільно, ніби змія жалом, розтинаючи повітря шаблею. Його серце калатало вдвічі швидше, ніж зазвичай, і він став задихатися, незважаючи на те, що бій тільки-но розпочався.

Коридор, у якому все це відбувалося, був достатньо широкий, тож на Вершника могли напасти водночас троє або навіть четверо ворогів. Ті не примусили себе довго чекати й відразу ж кинулися вперед. Двоє з них намагалися обійти Ерагона з боків, а третій летів прямісінько на юнака, вимахуючи кинджалом із шаленою швидкістю. Не наважуючись вступити у двобій, Вершник блискавично підскочив угору, перекинувся в повітрі й несподівано опинився в нападників за спинами. Ті миттю розвернулися, проте Ерагон уже змахнув шаблею й одним ударом постинав усім трьом гномам голови з плечей. Їхні кинджали з брязкотом вдарились об кам'яну долівку за мить до того, як на неї попадали скривавлені голови.

Перестрибуючи через тіла, Вершник знову крутонувся в повітрі й приземлився на тому ж самому місці, де стояв раніше. А за якусь мить потому його шию лоскотнув легенький подув вітерцю — то кінчик кинджала просвистів біля самісінького його горла. Тим часом іще одне лезо розпанахало юнакові штанину, тож Вершник став відчайдушно вимахувати перед собою шаблею, відступаючи назад, аби знайти більш зручну місцину для бою. «Дивна річ, — подумав він мимохіть, — мої охоронні закляття мали б захищати мене від їхніх ударів!»

Наступної миті він голосно скрикнув від болю. Відчуваючи липкі патьоки крові на нозі, юнак заточився й упав на спину, боляче вдарившись потилицею об кам'яну долівку. В очах йому вибухнули кольорові плями, і Вершник відчув, що ось-ось може знепритомніти.

Троє його охоронців, не гаючи ані секунди, вистрибнули вперед і всі разом змахнули сокирами, урятувавши Ерагона від жалючих укусів ненажерливих кинджалів.

Цього було цілком досить для того, щоб Вершник трохи оговтався. Він звівся на ноги й вигукнув смертельне закляття, що складалося зі сплетіння дванадцяти слів, яких його навчив Оромис. Та всі його зусилля були марними, бо гномів, швидше за все, охороняла магія не слабшого за Ерагона чарівника. Якби у Вершника було бодай кілька хвилин, то він, ясна річ, знищив би їхні охоронні закляття або принаймні спробував би їх обійти, але час у цій битві спливав іще швидше, ніж у реальному житті. Зазнавши поразки в магії, Ерагон створив із потоку своїх думок щось на зразок списа й пожбурив його туди, де мала бути свідомість одного з гномів, закутаного в чорний балахон. Проте уявний спис відскочив від обладунків ворожої свідомості — здавалося, ніби гном був абсолютно спокійний і не відчував жодного страху, який би природно мала відчувати будь-яка інша істота, що билася не на життя, а на смерть.

«Їх іще хтось захищає, — збагнув Ерагон. — Виходить, за цим нападом стоять не тільки ці семеро відчайдухів».

Зіпершись на одну ногу, Вершник зробив випад уперед і розтрощив ударом шаблі коліно одному зі своїх ворогів. Той похитнувся, на мить втратив рівновагу, але цього було досить, щоб охоронці Ерагона опинилися поруч й за мить порубали його своїми гострими сокирами.

Найближчий із двох нападників тим часом здійняв над головою щита, чекачи Ерагонового удару. Вершник помітив цей рух. Тоді він і справді зібрав докупи всі свої сили, маючи намір розтрощити щита й відрубати ворогові руку, як це йому нерідко вдавалося зробити Зароком. Однак він не врахував дивовижної реакції гнома, тож коли шабля була за дюйм від щита, ворог нахилив його під кутом, й Ерагонова зброя просто ковзнула по ньому, викресавши сніп іскор і відрубавши один із шипів, проте не завдала супротивникові жодної шкоди.

Сила удару була настільки велика, що Вершник не встиг зупинити польоту шаблі, й та зі скреготом вдарилась об стіну, а потім хруснула й розлетілась на кілька шматків. У руках Ерагона залишилось саме руків'я, з якого стирчав вигнутий залізний уламок у шість дюймів завдовжки.

Тоді юнак спантеличено пожбурив шаблю геть і вхопився за гномів щит, намагаючись бодай так заблокувати удари його ж таки кинджала. Нападник виявився дуже кремезний і нічим не поступався Ерагонові. Більше того, за якусь мить він відштовхнув Вершника на крок назад. Розуміючи, що ситуація майже безвихідна, юнак замахнувся правою рукою й угатив по щиту кулаком із такою силою, на яку тільки був здатен. Кулак просвистів у повітрі й продірявив гартовану сталь так легко, ніби щит був зроблений із гнилого дерева. Попри шалену силу удару, Вершник майже не відчув болю, адже кісточки на його кулаці захищали мозолі.

Удар відкинув гнома до протилежної стіни, а його голова неприродно перехнябилась. Потому він повільно сповз на землю, ніби театральна лялька, якій навіщось поперерізали мотузки.

Скинувши з руки пробитого щита, Ерагон спритно витяг з-за пояса свій мисливський ніж. І зробив він це дуже вчасно, оскільки відразу ж потому на нього налетів останній із гномів. Юнак відбив кілька ударів його кинджала, а потім крутонувся й розпанахав гномові руку від ліктя до самісінького зап'ястка. Той зашипів від болю, а його сині очі спалахнули крізь отвори в масці скаженими вогниками. Здавалося, біль тільки роздратував ворога, бо він став вимахувати кинджалом із такою швидкістю, що той ніби розчинився в повітрі. Не наважуючись відбивати ці шалені удари, Вершник відскочив убік і став відступати назад, аж доки не перечепився через одне з тіл і не впав на підлогу, боляче вдарившись плечем об стіну.

Тоді гном злетів у повітря зі зловісним реготом і кинувся на свою жертву, намагаючись завдати їй удару прямісінько в груди. Ерагон тим часом покотився по підлозі. Він розумів, що врятувати його може тільки диво. І в цю мить юнак побачив, як кинджал із шаленою швидкістю, ніби блискавка з неба, летить до його грудей… Але диво все ж таки сталося — в останню мить гном зачепився кинджалом за один із магічних ліхтарів, що висів на стіні, тож Вершникові пощастило уникнути його удару. Він навіть устиг звестися на ноги, але отримав такого потужного штурхана в спину, що пролетів добрі двадцять футів і вдарився об край арки, діставши кілька глибоких подряпин. Потому йому загуло у вухах. Було таке відчуття, ніби хтось устромив йому в кожне вухо по довгій трісці й ті пробили Вершникові барабанні перетинки. Юнак закричав від болю й скрутився в клубок.

Коли шум і біль ущухли, Ерагон насилу звівся на ноги. Він спантеличено озирнувся назад. Тільки тепер Вершник зрозумів, що його відкинуло не штурханом, а потужною вибуховою хвилею, коли розірвався магічний ліхтар. Майже десять футів тунелю були вкриті кіптявою, а в гарячому, ніби в кузні, повітрі кружляв попіл. Гном, що намагався поцілити своїм кинджалом Ерагонові в груди, звивався на землі в передсмертних конвульсіях, із голови до ніг вкритий жахливими опіками. За мить він здригнувся востаннє, і його серце перестало битись. Троє охоронців Вершника лежали без пам'яті в іншому кінці тунелю. Коли Ерагон помітив їх, вони саме почали сяк-так зводитись на ноги. Із їхніх вух жебоніла кров, а самі вони мовчки хапали ротом повітря, ніби риби, яких викинуло на берег. Бороди в бідолах були обгорілі й обскубані. Деякі частини їхніх обладунків ще й досі були розпеченими, проте шкіряні сорочки врятували гномів від опіків.

Вершник зробив крок уперед, та вмить зупинився й застогнав від раптового спалаху болю десь поміж лопатками. Він хотів був дістатись туди рукою, проте біль був настільки сильний, що він ледь не втратив свідомість, змушений притулитися до стіни. Прийшовши до тями, юнак знову зиркнув на гномів. «Певно, у мене на спині жахливі опіки», — подумав він.

Вершник спробував опанувати себе й вимовив два закляття, що, за словами Брома, мали зцілювати опіки. За якийсь час юнак полегшено зітхнув, відчуваючи, як біль швидко зникає, так, ніби на його спину хлюпнули крижаної джерельної води.

— Ви поранені? — гукнув він до гномів, коли охоронці зашкутильгали в його бік.

Гном, який узяв на себе командування після смерті ватажка, спохмурнів, поплескав себе долонею по правому вусі й похитав головою.

Ерагон пробурмотів іще одне закляття й тільки тоді помітив, що не чує власного голосу. Укотре видобувши зі свого нутра запаси енергії, юнак вимовив нове закляття й відновив собі слух, відчуваючи, як усередині вух щось засвербіло.

— Ви поранені? — перепитав він іще раз.

Гном, який стояв праворуч від нього, кремезний парубок із кудлатою бородою, закашлявся, виплюнув на долівку грудку крові й лиш тоді загорлав:

— З нами не сталось нічого такого, чого б не вилікував час. А що з тобою, Убивце Тіні?

— Усе гаразд… Житиму…

Простукуючи підлогу ногою, перш ніж зробити новий крок, Ерагон підійшов і схилився над Квесторком. Він сподівався, що того ще можна видряпати з пазурів смерті. Та вдруге глянувши на страшну рану гнома, юнак скрушно похитав головою й лиш розвів руками, мовляв, тут уже нічого не вдієш.

Як після кожного бою, Вершник відчував у роті гіркоту.

— А чому вибухнув ліхтар? — нарешті спитав він.

— Ці ліхтарі наповнені жаром і світлом, Арджетламе, — відповів один з охоронців. — Якщо його розбити, то вся енергія вихлюпується назовні, й тоді краще бути подалі від нього.

— А ви знаєте, з якого клану були нападники?

Гном із обскубаною бородою обстежив одяг кількох із них.

— Барзул! — сказав він. — На їхньому одязі немає нічого такого, за чим би можна було розпізнати клан, Арджетламе. Але всі вони мають ось це…

Потому гном підняв із долівки браслет, сплетений із кінського волосся й прикрашений відполірованими аметистами.

— І що це означає?

— Цей різновид аметистів, — мовив гном і постукав по каменю брудним від кіптяви нігтем, — росте тільки в чотирьох місцях Беорських гір… І щонайменше три з них належать Аз Свелдн рак Ангуін.

Ерагон спохмурнів.

— Виходить, цей напад організував Грімстборітхн Вермунд?

— Важко сказати напевно, Арджетламе. Адже ці браслети спокійнісінько міг залишити і якийсь інший клан. Може, вони замітають сліди й хочуть, аби ми думали, що це були саме Аз Свелдн рак Ангуін. Але… я б, не вагаючись, поставив цілий віз золота на те, що це справа рук Аз Свелдн рак Ангуін.

— Хай їм чорт, — буркнув Ерагон. — Хто б це не був, усе одно — хай їм чорт. — Потому він міцно стис кулаки, щоб приховати тремтіння рук, й буцнув носком чобота один із ворожих кинджалів. — Цих гномів і їхню зброю охороняли магічні закляття, які вимагають стільки енергії, що я не маю ані найменшого уявлення, хто їх наклав… Накладання заклять — справа складна й небезпечна… — Ерагон пильно глянув на кожного зі своїх охоронців: — Будьте моїми свідками, бо я присягаюсь, що не пробачу цього нападу й покараю того, хто винен у смерті Квесторка. І який би клан не послав цих убивць, усі його члени пошкодують про той день, коли народились на світ… Напавши на мене, вони напали на Дургрімст Інгейтум. Я присягаюсь вам як Вершник дракона і як член клану Дургрімст Інгейтум і прошу, щоб ви закарбували в пам'яті кожне слово моєї обіцянки.

Гноми шанобливо схилили голови перед Ерагоном, а той, що мав обскубану бороду, відповів:

— Ми зробимо так, як ти скажеш, Арджетламе. Твої слова засвідчують неабияку повагу до честі славетного Ротгара.

Потому гноми трохи помовчали.

— Який би це клан не був, — сказав перегодом один із них, — здійснивши напад на тебе, його члени порушили святий закон гостинності, і я б посоромився називати їх навіть щурами, бо це надто велика честь для них… Вони… Вони — менкнурлан. — Гном гнівно сплюнув на підлогу, і решта його братів зробили так само.

Ерагон мимохіть посміхнувся, аж надто завзятими виглядали його охоронці в ту мить, і попрямував туди, де залишились рештки його шаблі. Ставши на коліна, Вершник провів кінчиком пальця по одному зі шматочків металу. «Схоже на те, що енергія мого удару була більшою за ту, яку я вклав у охоронне закляття зброї», — подумав він і ледь чутно прошепотів:

— Мені потрібен меч, справжній меч Вершника.