Дракон із шоколадним серцем

Розділ шостий

Шоколадні будинки виявилися геть не такими, якими я їх собі уявляла.

Коли аромат шоколаду, що ставав дедалі яскравішим і виразнішим, привів мене до дверей ще однієї жовто-білої будівлі, я зупинилася просто перед нею, не ймучи віри власним очам і нюхові.

Двоє людей мало не врізалися в мене ззаду.

— Ем-м… перепрошую. — Жінка, яка опинилася ближче до мене, підсмикнула береги пишної сукні, хоча я навіть і не доторкнулася до неї. Вогнисто-рудий смух у жінки на голові був укладений в якісь гульки, а для того, щоби бридливо глянути на мене згори вниз, наморщивши носа, їй довелося задерти гостре підборіддя.

Чоловік обіч неї прокашлявся. Смаглява шкіра просто над вигадливим білим вузлом у нього на шиї побуряковіла.

— Дозвольте нам пройти.

Я примружилася та з докором глянула на них.

— Цей будинок не з шоколаду!

— Власне… — Чоловік глянув на жінку, яка стояла обіч, і тонкі смужки смуху в нього над очима злетіли догори. — Ні.

Але промовив він це так, наче не був достоту цього певен.

— Достеменно ні, — запевнила я його і схрестила руки на грудях. — То де мені в цьому місті знайти справжній шоколадний будинок?

Жінка на це вирячила очі — майже так само підозріло, як Фрідріх цього ранку.

— Це і є справжній шоколадний будинок, дитино, — мовила вона. — Найвідоміший у Драхенбурзі. Мені здавалося, про це навіть посполитим відомо!

— Ну-у-у-у… — Плечі чоловіка звелися й опали. — Я б не сказав, що він найкращий, графине. «Шоколадна філіжанка» — найдавніший і найшанованіший з трьох шоколадних будинків, але «Мекельгоф» стає дедалі популярнішим, відколи кронпринцеса взяла його під свій патронат, і я навіть чув…

— Нісенітниці! Зі справжнього бомонду ніхто не вчащає до «Мекельгофу», — зауважила жінка. — А вже про ту жалюгідну діру в стіні, яка величає себе третім шоколадним будинком, узагалі й говорити нема чого. — Вона форкнула. — Але хай там як… — Карі очі ковзнули вгору-вниз, роздивляючись мене від довгого чорного смуху на голові, пасма якого розметалися по плечах, до брудного ганчір’я, обмотаного навколо ніг. — «Шоколадна філіжанка» обслуговує лише представників вищого суспільства. Тож, якщо ти маєш намір старцювати, дитино, тобі варто податися деінде.

Старцювати? Я зеленого поняття не мала, що означає це слово, але погляд жінки чудово зрозуміла. Точнісінько так само дивилася на мене моя сестриця Цитрина під час останніх відвідин, коли я сказала їй, що не бачу сенсу в тому, щоб учитися складати вірші п’ятистопним ямбом. Вона тоді не прохопилася до мене ані словом, але цим поглядом сповістила: «Ти ніколи не зробиш чогось достатньо видатного, щоб стати гідною моєї уваги».

На лихо, я не мала наразі жодної вогняної кулі, якою замість відповіді можна було б зацідити цій леді в обличчя. Вираз писка Цитрини, коли я таке з нею утнула, був просто незабутній.

Але навіть без диму й вогню я й собі могла вирячити очі на цю графиню. Саме це я й зробила, обертаючи ними хутко-хутко, наче справдешня людина.

А відтак рішуче зайшла до будівлі просто перед нею й міцно захряснула двері в неї перед носом.

Крізь скло долинув її обурений вигук, та мені було начхати. Щойно двері крамнички затріснулися, мене аж кинув навколішки неймовірно сильний аромат, що ринув назустріч.

О-о-о-о-о-о, шоколад!

Трунок цей виявився навіть кращий, ніж я пам’ятала. Навіть кращий, ніж у того шоколаду, що зварив харчемаг. Такий яскравий. Такий насичений. Такий чистий.

І так близенько!

Я аж застогнала від нетерплячки. Наче крізь туман, я бачила розставлені по всій залі маленькі чорні столики та якихось людців, що групками сиділи за ними. Уже зовсім непевно я усвідомила, що довкола запала тиша і всі присутні розвернулися глянути на мене, що й досі навколішки стояла біля дверей.

Але все це не мало жодного значення. Усе це анітрохи мене не цікавило порівняно з цим ароматом.

Шоколад у тій чи іншій формі був тут на всіх столиках. Шоколад у філіжанках. Шоколад у келихах. Ще якісь шоколадні ласощі я помітила в широчезних блискучих скляних коробках, що стояли ліворуч від мене.

Але мені треба було найголовніше — першоджерело.

Я звелася на ноги й попрямувала до прочинених дверей у затильній частині зали, наче мене тягли туди на чарівному невидимому ланцюгу.

— Перепрошую! — Убраний у чорне чоловік із білою, наче крейда, шкірою кинувся до мене й заступив мені шлях, не встигла я ступити й двох кроків. — Чи ви бронювали столик, міс?

— Чи я що? — глипнула я на нього, проте чоловік не відступився. Ба більше, просто просковзнути повз нього в мене не вийшло б, адже надто вже кремезний він був.

— «Шоколадна філіжанка» надто популярна у відвідувачів, тож ми не маємо змоги приймати клієнтів без попередньої броні. — Його тонкі губи скривилися, коли він глянув на мене згори вниз. — Отже, якщо у вас немає броні, а це саме так, наскільки я можу судити з вашого одягу й манер…

З найближчих до мене столиків пролунав сміх.

Я нетерпляче похитала головою. Нащо він марнує мій час на всю цю бздуру?

— Я не ваш клієнт, хай там що воно є, — мовила я. — Я ваша нова підмайстриня.

Він дрібно закліпав, а його вигнуті губи перетворилися на тонку лінію.

— Наша підмайстриня?

— Саме так, — підтвердила я. — Я прийшла сюди працювати.

Може, мені не так уже й багато було відомо про людське суспільство, але я принаймні з’ясувала, що воно означає, бути підмайстринею, з тьмавих натяків Ґрети під час нашої подорожі: підмайстриня — це та, хто вчиться із чимось поратися. А з чим іще у всенькому світі я б хотіла навчитися поратися?

У Ясписа була його філософія, у Цитрини — її поезія, а в мене нарешті з’явився шоколад. Тепер, коли я опинилася в осередку його неймовірного аромату, цього виявилося майже достатньо, щоб сум за крильми й пазурами припинив мене поймати.

Але той чоловік усе зіпсував.

— Ти? — перепитав він. Знову роздивився мене з ніг до голови й розреготався. — Оце от ти?..

Я насупилася й струснула довгим, скуйовдженим смухом на голові, щоб прибрати його з обличчя й зустрітися з цим чоловіком очима.

— Певно, що я, — мовила у відповідь. — Про кого ще я можу говорити?

Але він не відповів, бо надто вже гучно сміявся. Усі відвідувачі також реготали. І вони й надалі гигикали собі, коли за мить той чоловік підхопив мене під пахви й виніс на вулицю.

І намарно я пручалася, намарно хвецяла його по ногах власними, загорнутими в те бруднюще дрантя. Він міцно вчепився в мене й тримав, допоки ми не відійшли на кілька футів від шоколадного будинку. А тоді нарешті він просто розтиснув долоні й відпустив мене.

Йо-о-ой!

Я важко гепнулася на дупцю просто серед брудної, баюристої, вимощеної бруківкою вулиці. Позаду мене заіржали коні і якась людина заходилася мене клясти — чого, мовляв, заступаю шлях? Щось бридке плюскотіло під моїми розкинутими руками.

Охоронець шоколадного будинку витер долоні й рушив назад до будівлі, навіть не зваживши на шарварок на вулиці.

Оце ні, він мене так просто не позбудеться! Я схопилася й кинулася була до дверей…

Але він захряснув їх просто в мене перед носом. Важка металева засувка клацнула потойбіч.

Я смикнула за клямку, та двері не піддалися, хоч як несамовито я їх торсала.

Відтак я заходилася вдивлятися крізь незрушні скляні двері «Шоколадної філіжанки», і побачила, що всі люди там, усередині, схопилися на ноги й заходилися плескати в долоні, вітаючи охоронця шоколаду.

Він, хизуючись, уклонився, і аплодисменти стали ще гучнішими. Та графиня, перед якою я затріснула двері, аплодувала йому найдужче.

Я дивилася на цих пихатих жалюгідних людців крізь шибу, і від люті аж зубами скреготіла.

Вони вважали, що позбулися мене, так? Ну й нехай собі, це не єдиний шоколадний будинок у Драхенбурзі. Якщо вірити словам приятеля тієї зарозумілої графині, він, може, навіть і не найкращий.

У місті було ще два шоколадні будинки. Усе, що мені треба, — це знайти їх.

Другий шоколадний будинок я відшукала завиграшки. Виявилося, що він розташований усього за дві вулиці звідси, у жовто-білій будівлі, сестрі-близнючці «Шоколадної філіжанки».

Але, на біду, там також був охоронець. Цього разу на чатах стояла жінка, проте така ж дужа, як і той, перший брамник. Виштовхавши мене зі свого шоколадного будинку, вона затрималася на вулиці й заходилася вичитувати мені. Я горілиць лежала на землі, а вона тим часом перелічувала, загинаючи смагляві пальці:

— По-перше, усім кортить працювати з шоколадом, ще відтоді, як перший шоколатьє з Вілленни п’ять років тому відкрив крамничку в Драхенбурзі. Тут, у «Мекельгофі», ми маємо високу честь — нас узяла під свій патронат сама кронпринцеса. А отже, приймаємо на роботу тільки найкращих підмайстрів, з відповідними рекомендаціями, яких ти… — вона подивилася на мене чистим, спокійним поглядом, — …достеменно не маєш. По-друге, ти вбрана як жебрачка, від тебе смердить вулицею, а отже, жоден поважний шоколадний будинок не розглядатиме тебе всерйоз як підмайстриню, навіть якщо матимеш рекомендації. Готувати шоколад — це мистецтво, а не ремесло, отже, шоколатьє має бути пристойного роду. По-третє, у тебе ніяких манер, тож ти не зможеш стати кельнеркою й подавати нашим клієнтам шоколад, навіть якщо ми дамо тобі новий одяг для роботи. А по-четверте, — вона похитала головою, дивлячись на мене згори вниз із просто обурливо співчутливим виразом, — чому б тобі не піти до громадської лазні? Як помиєшся, то, можливо, якщо тобі дуже пощастить, хтось зголоситься взяти тебе покоївкою.

Йой, так би і зжерла її за це, якби могла. Та я б її за мить ковтнула. Та я б її спопелила!

Але з маленького людського рота вихопилося хіба жалюгідне, безпорадне гарчання, та й того вона, здається, навіть не почула, бо розвернулася й кинула через плече останню пораду:

— Немає сенсу жадати того, чого не можеш отримати, дівчинко. Шоколад не для таких, як ти.

Відтак вона повернулася до шоколадного будинку, де владарювала, і навіть не зволіла замкнути за собою двері.

Аж знемагаючи від люті, я лежала на вулиці й намагалася усвідомити почуте. Повз мене риссю мчали коні, над головою лунала людська лайка. Який сенс бути людиною, якщо я не можу опинитися поряд із шоколадом? Нарешті я знайшла те, чому залюбки присвятила б усе своє життя, але мені не дають змоги навіть до нього підступитися. Якби ж то в мене були мої крила й пазурі! Я б тоді просто вдерлася до шоколадного будинку й забрала шоколад, як і годиться нормальному драконові, подобається їм це чи ні.

Якщо мені знову доведеться зітнутися з тим підступним харчемагом, я його вкушу! І начхати мені, що мої людські зуби надто тупі й дрібні, щоб заподіяти йому справжню шкоду. Я змушу його зняти чари, за будь-яку ціну. А тоді…

Я звелася на всі чотири й відповзла на тротуар, рішуче стиснувши зуби. Дракони ніколи не здаються! І до того ж у Драхенбурзі є ще один шоколадний будинок, хай навіть ота бундючна графиня й назвала його дірою в стіні, про яку не варто говорити.

Я виросла в печері. Мені подобаються діри в стінах.

Тепер у мене недостатньо пристойний вигляд, щоб працювати з шоколадом? Але з якого доброго дива це мусить мене зупиняти? За останні два дні я вже пережила одне перетворення. Тепер, судячи з усього, настав час для другого. Невже воно буде так само важким?