Дракон із шоколадним серцем

Розділ десятий

Після того як я пробула підмайстринею Марини тиждень, мої кволі людські руки стали неймовірно дужими. Щовечора, коли я, скрутившись біля коминка, засинала на теплій підлозі в кухні, мої м’язи скимліли від утоми, і я від того гомзалася туди-сюди на ковдрах і тканині-лусочці, намагаючись бодай якось полегшити біль.

Але щоночі, коли мене огортала пара від какао-бобів, що постійно підсмажувалися над вогнем, я заплющувала очі й уявляла, що це димний подих моїх родичів пропливає наді мною, що це саме він допомагає мені почуватися в теплі й безпеці в моєму новому, повному шоколаду домі. Інколи з очей знов струміла волога, коли я згадувала, як засинала поряд із мамою та Ясписом і їхні лускуваті тіла згорталися обіч. Але іноді просто уявити їхнє розмірене гаряче дихання на власній шкірі було достатньо, щоб заспокоїтися.

Шоколад наповнював мої сни, навіть коли мені снилася родина. Інколи мені ввижалося, що разом із Ясписом ми пірнаємо в купу коштовностей, що зберігалися в нашому сховку, щоб побачити, хто перший їх більше набере, та серед золота й самоцвітів я завжди знаходила цілі гори брунатних какао-зерен — їх було, либонь, разів у тридцять більше, ніж у тих купах, що я їх щодня товкла й розкачувала на рідку пасту в кухні «Шоколадного серця». Інколи мені снилося, що я лежу, скрутившись, пригорнувшись до гарячої блакитно-золотої спини матінки. Матуся розмовляє зі мною, і її міцна луска здіймається й опускається просто перед моїм писком. Але замість материного голосу я чула голос Марини, який, як завжди, повторював указівки, що їх я запам’ятала кілька днів тому: «Молотимеш зерна, допоки вони не перетворяться на пасту. Тоді просто товктимеш їх щосили, допоки не залишиться жодної дрібочки, жодної грудочки, жодного горбочка. У цьому шоколадному будинку ти ніколи не зупиняєшся, допоки не досягнеш бездоганності».

І я працювала й працювала, аж допоки Марина не казала мені, що вже досить. Я годинами товкла какао-боби в пасту на розжареному камені над пічкою. М’язи рук німіли, їх судомило, а я все штовхала важку залізну качалку туди й назад, туди й назад, укладаючи в ці рухи всі свої сили, допоки довгі м’язи на спині не втомлювалися так, що, либонь, якби мали голос, то заволали б.

Ну й нехай би собі волали. Усе, що мене турбувало, — це гаряча паста, яка ставала дедалі м’якшою й м’якшою з кожним безжальним рухом качалки.

Щоразу, коли Марина врешті казала: «Усе, годі!» — її слова відлунювали в мені, сповнюючи відчуттям такої перемоги, наче я здійнялася в небо для свого першого польоту.

Мені поки що не дозволяли виконувати наступний етап роботи. Марина сама розкладала пасту по круглих формах, створюючи такі собі пасочки з шоколаду, яким доведеться чекати цілий місяць, перш ніж їх використають. Але щодня, проходячи повз креденця,[12] де зберігалися ці пасочки, я зверталася до тих, що були виготовлені зі зробленої мною пасти, з мовчазним пристрасним проханням: «Тримайтеся! Станьте найкращими!»

Я рахувала дні, очікуючи, поки нарешті буде використана перша з моїх пасочок. Я сподівалася, що Марина дасть мені бодай скуштувати те, що з неї приготує, щоб я дізналася, як у мене вийшло.

А тим часом роботи в мене було більш ніж достатньо.

Над відкритим вогнем постійно підсмажувалися какао-боби, і пильнувати за ними мала саме я. Спочатку це були тьмаві, непоказні зерна, які ані на мить не привернули б моєї драконячої уваги. Але до шоколадного будинку їх приносили в мішках, з якими ми поводилися так шанобливо, наче вони були напхом напхані щирим золотом. Це були справдешні чари — яким чином ці звичайнісінькі миршаві боби могли зберігати в собі таємницю шоколаду?

Саме я витягала їх із розжареної жарівниці, коли вони нарешті готові були розкрити свій секрет, наче драконячі яйця, з яких от-от мало з’явитися на світ дитинча. Марина стояла обіч, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Тричі вона пильнувала, як я розколювала тоненьку й хрустку зовнішню оболонку, видобуваючи з лушпиння самі зерна. Один хибний рух — і дорогоцінне зернятко буде зіпсоване, його шоколадна сутність де й подінеться, наче й не було її ніколи. Навіть самої думки про це було достатньо, щоб мене поймав жах.

Це було все одно, що зруйнувати діамантову тіару через просте недбальство. Я була неймовірно щаслива, що Марина лишалася поряд, не даючи мені припуститися помилки.

Учетверте, коли я заходилася готувати підсмажені боби до лущення, Марина хіба здійняла смух на обличчі — ні, брови! — стоячи в іншому кінці кухні, де вона саме готувала шоколадний крем для наших ранкових відвідувачів.

— Ну що? — спитала вона. — Чого ти чекаєш? Гайда!

І, вражено повагавшись якусь мить, я взялася працювати.

І це теж було достобіса схоже на політ.

На сьомий день моєї роботи підмайстринею Горст зайшов до кухні й гепнув себе долонею по чолу з нажаханим стогоном.

— Марино!

— Що знову? — Марина навіть не зволіла відвести очей від шоколатьєре, у якій змішувала інгредієнти для особливого шоколаду-чилі. — Клієнти скаржаться? Чи, може, сам король ушанував нас візитом? А може, ти просто вирішив учергове ускладнити мені життя?

— Не тобі! — просичав Горст крізь зуби. — Їй! — Він показав на мене.

Я закліпала, але не припинила поратися над здоровенною білою цукровою головою, яку саме перетирала. Її треба було розтерти на дрібнюсіньку пудру, яка розчинилася б у Марининому смаколику, а та цукрова довбешка була майже вісім дюймів завдовжки.

— А що з нею не так? — поцікавилася Марина. — На відміну від нашого останнього підмайстра вона не така вже й жахлива. Принаймні поки що.

— Поки що? — форкнув він роздратовано. — Ти, може, не помітила, але вона працює в нас уже сім днів поспіль! І я жодного разу не бачив, щоб вона брала вихідний по обіді!

Вихідний по обіді? Він узагалі про що? Я насупилася, але не припинила товкти цукор.

Горст знову глянув на Марину, тоді на мене — а відтак застогнав і похитав головою.

— Кожний підмайстр, — мовив він, здіймаючи вказівець, — за законом отримує раз на тиждень вихідний по обіді, а також два повні вихідні на місяць. Чи ти забула?

Марина вкинула до казанка дрібочку темно-червоного порошку.

— Я її не тримаю. Якщо в неї є якісь цікавіші справи…

Цікавіші за шоколад? Оце навряд. Я перегорнула цукрову голову й заходилася мордувати її з іншого боку.

— Послухай-но, — почав Горст крізь зуби. Тоді затнувся. — Як твою підмайстриню взагалі звуть, Марино?

Марина знизала плечима.

— Не знаю. Ми на цю тему не спілкувалися.

— Не спілкувалися???

— Як тебе звуть, дівчинко? — гукнула до мене Марина.

На мить мої руки знерухоміли, адже я згадала слова Сілке: «Що, як ми називатимемо тебе Евою? Просте й звичайне ім’я, без жодної таємниці».

Якщо Сілке в чомусь тямила, то це в людях і в тому, як у них усе ведеться.

— Мене звуть…

Я стиснула губи, шкіру раптом запекло, і я наче відчула на собі доторк тканини-лусочки, що лежала складеною в шафці на іншому краю кімнати. Схована, але не покинута. Не забута.

Є речі, важливіші за необхідність підлаштовуватися під інших.

— Мене звуть Авантюрина, — мовила я рішучо.

— Аван… Вибач, як? — насупився Горст.

— Авантюрина, — повторила Марина твердо. — Ти чув, Що вона сказала. А тепер… ти й справді маєш, що нам сказати, чи тобі просто набридло панькатися з багатіями й ти вирішив глянути, яка вона — справжня робота?

Горст важко зітхнув.

— Я прийшов, — мовив він, — щоб переконатися, що люди лорд-мера не знайдуть у нас жодного порушення й не матимуть змоги доповісти про них до торговельної гільдії — позаяк саме це вони й мріють зробити. Ще б пак, адже хтось примудрився роздратувати нашого вельмишановного можновладця, звільнивши його небожа… — Він значуще глянув на Марину. — Сьогодні з восьмої ранку двоє його нишпорок щось винюхували під дверима нашої крамниці, шукали, до чого б прискіпатися. Не здивуюся, якщо вони відрядять сюди когось для несподіваної перевірки, щоб дізнатися, у якому стані наша кухня.

— Хай тільки спробують, — мовила Марина суворо. Але припинила додавати інгредієнти до суміші. На мить підтиснула губи, а відтак рішучо кивнула. — Хай собі. Авантюрине? — Вона показала рукою на двері. — Геть звідси.

— Що? — Я витріщилася на неї, але все одно не припинила терти цукрову голівку. — Я ж іще не завершила. Мені ще треба…

— Іди й займися чимось, що не пахне шоколадом, — звеліла Марина. — Це наказ лорд-мера. — Вона форкнула. — Насолоджуйся. Утім, якщо повернешся, коли вже споночіє і крамниця буде зачинена, тобі доведеться кидати камінці в шибу, щоб привернути мою увагу. Але попереджаю, я не збираюся чекати на тебе цілу ніч.

Я понуро глянула на неї.

— Мені взагалі не хочеться йти! Це просто смішно! Це треба мені жодного вихідного по обіді!

— А мені не треба, щоб мене вичитували перед магістратом за те, що тягаю тебе за вуха, бо моя підмайстриня, бач, уперта як віслюк! — нагримала Марина.

— Вона тут не єдина така, — пробурчав Горст.

Марина показала пальцем на двері й примружилася.

— Ну ж бо!

Розлючено щось пробурмотівши, я зняла фартух.

— Можна, я хоч із цукром завершу і…

— Не переймайся цим. — Горстові плечі розпружилися, і він тицьнув мені монетку. — Ось, тримай-но. Це твоя платня за перший тиждень. Іди й розважся. Марина подбає про все, що треба зробити. Повір мені, вона чудово набила руку й здатна впоратися з усім сама, бо їй доводиться це робити, коли виставляє за двері чергового підмайстра, перед тим налякавши його до півсмерті.

— А я не налякана, — прогарчала я. — Просто дуже-дуже сердита через те, що доведеться гаяти час, коли я могла б щось зробити!

Я рушила до дверей, на ходу здираючи фартух.

— Дивовижно, — пробурмотів Горст. — То була одна на мою голову, а відтепер маємо аж двох…

Я захряснула за собою двері кухні.

У кав’ярні сиділи четверо клієнтів, а п’ятий, маленький кощавий чоловічок, безперестанку вештався залою і, насупившись, торкався пофарбованих стін.

Зовні, раз у раз зазираючи у вікна, тинялась якась жінка з каштановим волоссям. Я вирішила була, що вона просто розмірковує, заходити їй чи ні, але, щойно я переступила поріг, вона значуще закашлялася й помахала мені довгим пальцем, на якому сяяла каблучка.

На мить я спантеличилася, а потім розлютилася, коли збагнула, що вона цим жестом намагалася підкликати мене до себе.

Пощастило їй, зважаючи на мій настрій, що сила вогню мені вже не корилася! Та я все одно кинула на неї погляд, від якого її брови мали б зайнятися нараз.

— Я шоколатьє, а не кельнерка, — повідомила я їй. — Крім того, у мене сьогодні вихідний по обіді. — Аж знемагаючи від люті, я розвернулася на підборі й рушила була в зворотному напрямку.

— Чекай-но! — Довгі пальці вхопили мене за руку й відтягли подалі від вікна — туди, де ніхто з крамнички не зміг би нас побачити. Гострі нігті увіп’ялися в шкіру крізь тканину сукні, коли я спробувала була звільнитися. — Не треба ображатися, маленька шоколатьє. Я просто хочу з тобою познайомитися. — Блідо-рожеві губи жінки скривилися в усмішці, але її зелені очі вивчали моє обличчя з крижаним розрахунком хижака, що оцінює чергову здобич. — Ти ж нова підмайстриня, так? Це, напевне, важка робота, особливо для такої маленької самотньої дівчинки.

Я примружилася й припинила пручатися.

— Хочете забрати мою роботу собі? — вимогливо спитала я.

— Я? Це в моєму віці? — Вона чи то закашлялася, чи то захихотіла. — Оце навряд. Мені, знаєш, не дванадцять, а трошки більше. І до того ж я чула, що ця шоколатьє погано ставиться до своїх підмайстрів. І ще багато чого подейкують… а я дуже вдячний слухач, можу тебе запевнити.

Вона схилила голову до плеча, її рожева усмішка стала ширшою.

— Підмайстри заробляють не так уже й багато, а перебування в цьому місті коштує грубих грошей. Може, твоє життя стане трошки легшим, якщо я заплачу тобі за твій час? І, певна річ, за всі ті маленькі пікантні подробиці, якими ти зі мною поділишся і які видадуться мені особливо цікавими… якісь брудні маленькі таємниці, які твоя пані-своєумка намагається приховати? — Вона звела брови. — Сам лорд-мер буде тобі дуже вдячний.

Йо-о-ой. От тепер я все збагнула.

Може, людських філософів Ясписа шоколад і не цікавив, але про всілякі підступи й хабарництво вони говорили чимало.

Утім, щоб переконатися у своєму здогаді цілком і повністю, я глянула їй просто в очі й спитала:

— Отже, ви заплатите мені, якщо я розповім вам щось погане про Марину? Щось, чим лорд-мер зможе скористатися, щоб створити їй проблеми?

— Я ж муситиму віддячити тобі за допомогу, еге ж? — Її голос, солодкий, наче вершки з цукром, так і лився мені до вух. — А якщо ти зголосишся заприсягтися в тому, що кажеш правду, ще й перед магістратом, то… хтозна, які можливості матиме дитина, яка довела, що такою мірою віддана й корисна своєму місту?

— Розумію, — кивнула я.

— Чудово! Я й не сумнівалася, що ти виявишся достатньо тямущою, щоб мені допомогти. — Вона розтиснула пальці й відступила, показавши кудись далі по вулиці. — Підемо он туди та знайдемо затишну маленьку кав’ярню, де ти все мені розповіси, згода?

— Власне, — мовила я, — краще я розповім вам усе просто тут. — Я посміхнулася їй, продемонструвавши всі зуби — уже це мусило б нашорошити її.

А відтак я випростала ногу й щосили її копнула.

— А-а-а-а-а! — заверещавши, жінка нахилилася й схопилася за постраждалу кінцівку.

Вигляд це мало просто жалюгідний. У мене ж навіть пазурів на людській ступні не було, тож навряд чи я завдала їй аж такої значної шкоди. Матінці було б соромно за мене через таку слабку атаку.

Проте час я виграла. А відтак розвернулася й гайнула геть.

Я чула, як жінка лається, і вже за мить зрозуміла, що вона помчала за мною навздогін. Але я бігла надто швидко, тож їй годі було мене наздогнати. Пролетівши повз вікна «Шоколадного серця», я побачила, як Горст квапиться до дверей, вирячивши очі й роззявивши рота — здається, неабияк нажаханий. Але я не помчала назад до нього, до безпечного місця… і не тільки тому, що мені наказали провести кілька годин деінде. Мала я луску чи ні, та я залишалася драконом. Годі було уявити, що я просто відсиджуватимуся, поки хтось загрожуватиме моїм скарбам!

Отже, вихідний по обіді виявився доречним. Я знала, як його використаю.