Дракон із шоколадним серцем

Розділ п’ятнадцятий

Менше ніж за десять хвилин після того, як я приготувала перший у своєму житті гарячий шоколад, щойно переповнене галасливе «Шоколадне серце» геть спорожніло. Відколи пішли королівська родина та інші відвідувачі, жодного витріщаки не залишилося біля вітрини. Навіть помічниця лорд-мера провела в шоколадному будинку не більше ніж дві хвилини. Її супутник зазирнув у кухню, але навіть не зволів туди зайти.

— Наче все нівроку, — гукнув він.

— Яке полегшення, просто диво. — Посіпачка лорд-мера зі злосливою посмішкою виписала нам сертифікат про пройдену перевірку. Аж сяючи, вона поклала його на найближчий столик. — Яке щастя для вас, що всі ці жахливі чутки тепер спростовані! Я перекажу лорд-мерові вашу найщирішу подяку.

Рука Сілке міцніше вчепилася в моє плече, але в цьому не було жодної потреби. Я просто вискалилася у відповідь на кпини цієї жінки. Навіть гарчати сил не було. Якби ж то моя воля, я б заховалася під розташованою якнайдалі звідси горою і ніколи б не потикалася назовні. Але тієї миті я не годна була і зі стільця звестися, хай навіть мені пообіцяли б печеру, повну золота. Я програла в боротьбі за власну територію. Для дракона дужчого приниження годі було вигадати.

Коли вхідні двері нарешті з виляском зачинилися за ними, Сілке уривчасто зітхнула.

— Ф-фух!

Вона важко опустилася за «королівський» столик навпроти мене, потім подалася вперед, коли щось упало їй в око. Підхопила найближчу філіжанку, принюхалася й ковтнула. Очі її розширилися.

— Овва, — вигукнула вона. — Може, уже й не гарячий, але шоколад і справді нівроку!

Сміх і лють водночас вирували в мене всередині, і я сама вже не годна була розрізнити, що з них що. Мені кортіло спалити ціле місто полум’ям, що вихоплювалося з мого вже-не-полум’яного горла. Мені кортіло роздерти світ пазурами, яких у мене не було.

Сілке ковтнула ще, уже більше, аж раптом двері на кухню в мене за спиною широко розчахнулися.

— На Бога, що тут сталося?.. — із розпачем видихнув Горст.

Серце в мене впало. Насилу, заледве рухаючись, я розвернулася до нього.

За спиною в Горста стояла Марина. Руки в неї були схрещені на грудях, а обличчя здавалося геть позбавленим будь-якого виразу. Вона звільна роздивлялася спорожнілу залу, і нарешті її очі зупинилися на мені, що сиділа за «королівським» столиком, на якому стояли три найкращі філіжанки й шоколатьєре.

Мені враз перехопило дух. Таке розчарування я вже бачила раніше — в очах моєї матусі. Але досі ніколи, жодного разу мені не траплялося його бачити в погляді Марини.

Сілке розсміялася, але її сміх різонув мені вуха.

— Гожі новини, — мовила вона з кривою посмішкою і здійняла сертифікат. — Ви пройшли санітарну перевірку лорд-мера.

— Перевірку… що? — Горст похитав головою, обличчя його аж пополотніло від жаху. — Нас же щонайбільше двадцять хвилин не було! — вигукнув він. — Що аж такою мірою страшного могло статися за такий короткий проміжок часу?

Сілке форкнула, звела філіжанку до губ і відкинулася на спинку стільця.

— Вам як, усе від початку до кінця розповідати? Чи можна тільки найголовніше? Авантюрино, як гадаєш, що краще?

— Так, Авантюрино, — уперше порушила тишу Марина. Голос її був невиразний і зимний. — Розкажи нам, будь ласка, що тут сталося?

Від цих слів кожен дюйм шкіри в мене на спині взявся сиротами.

Я впізнала цей тон. Хіба ж могла я його не впізнати? Я чула його від матері сотню разів, коли вона вчергове мала намір з’ясувати, де я схибила… і то вкотре.

Мама попереджала мене, що я не такою мірою сильна, як мені здавалося. Її б просто обурила думка про те, що я можу самотою вийти на такий важливий герць — битву за шоколадний будинок. Вона ніколи не довірила б цього мені.

Аж тут Марина роззирнулася.

— Стривайте-но. Звідки це горілим тхне?

Не чекаючи на відповідь, вона гайнула крізь двостулкові двері назад до кухні.

Кухня…

Боже, ні. Шоколадні тістечка! Я ж залишила їх у духовці, коли, не тямлячись, помчала сваритися з помічницею лорд-мера!

Як я могла про них забути!

Острах аж притис мене до стільця. Горст також помчав за Мариною, і двері за ним захряснулися.

Уже за мить загримів гучний голос моєї винаймачки.

— …Та ти глянь лишень на цей жах! Вони ж згоріли!

— Йо-о-ой, — зойкнула Сілке та схопилася зі стільця. — А піду-но я краще гляну…

А я не годна була дивитися на той безлад, що його спричинила. Я взагалі ні на що була не годна — хіба отак сидіти, наче мене правець побив. Тим часом Сілке помчала за Горстом і Мариною, і за мить із-за двостулкових дверей пролунали їхні голоси.

Що саме Марина сказала про мене Горстові, щойно мене побачила?

«Жодне цабе не образиться, коли я викину її, якщо з неї не буде користі».

Я не спромоглася захистити «Шоколадне серце»… а тепер ще й як шоколатьє схибила. Хіба ж може з підмайстрині бути ще менше користі?

Звук, що зірвався з моїх губ, коли я збагнула це, не був ані стогоном, ані людською мовою. Це був крик болю, який вихопився із самого мого нутра, і саме він допоміг мені остаточно вирішити — ще до того, як двері в кухню знову розчахнулися.

— Авантюрино!!! — гримнула Марина.

Я вважала була, що не можу поворухнутися, але помилилася. І гайнула з «Шоколадного серця», наче за мною мчали найжахливіші на землі хижаки, а я перетворилася на найполохливішу в цілому світі здобич.

Дракони ніколи не тікають. Я це знала. Дракони завжди лишаються й стають на герць, і не має значення, що двобій може бути нерівним. Але моя родина таки не помилялася щодо мене.

Я не була ані сильна, ані люта, ані терпелива достатньою мірою, щоб мені добре велося в зовнішньому світі.

Починаючи від повчань, до яких не дослухалася в печері родичів, і аж до тієї миті, коли потрапила до пастки цього паскудного харчемага, я зазнавала невдачі в усіх важливих справах, до яких бралася. Тепер і у своїй пристрасті я схибила — схибила в тому, у чому мала бути найкращою. У єдиному, що мені залишилося. І, щойно я зупинюся, мені доведеться зітнутися з наслідками.

Тому я бігла й бігла. Я не могла примусити себе зупинитися, хоча в грудях уже пекло, а в бік наче увіп’явся чийсь пазур і ковзав туди й назад, щокроку дужче настромлюючи мене.

Я не зупинилася навіть тоді, коли сльози з обличчя де й поділися під ляпасами зимного вітру.

Утікати — це був не відважний учинок. І жодної люті в ньому не було. Але це все одно було краще, ніж просто сидіти й чекати, поки мене виштовхають втришия. Я не готова була знову витримати щось подібне. Не цього разу. Не від Марини. Не з єдиного в Драхенбурзі шоколадного будинку, де мені дали шанс… не з єдиної родини, яка в мене лишилася після того, як я назавше втратила ту, першу свою рідню.

Якийсь клекіт болю вихопився з грудей, і я зігнулася навпіл, хапаючи повітря й обхопивши руками коліна крізь тканину сукні.

Навколо мене сновигали люди, але я не зважала на них. Хай собі думають про мене, що їм заманеться. Я вже втратила ікла, і пазурі, і родину, а тепер ще й шоколад — і за те, що схибила, доведеться розплачуватися тим, до кого я встигла прив’язатися.

Не мало жодного значення, що «Шоколадне серце» пройшло перевірку. Просто тепер містом ширяться чутки, людці схвильовано переповідають одне одному, наче кухня в «Шоколадному серці» така брудна, що лорд-мер змушений був зачинити цей заклад. Не здивуюся, якщо до завтра кожен потенційний клієнт у місті знатиме, що сказав стосовно цього король: «Що ж, тепер, схоже, ми знаємо, чому нікого й ніколи не пускають до тутешньої кухні…»

Жоден із них ніколи не дізнається про справжні результати перевірки… і жодному не спаде на думку щось з’ясовувати.

А я навіть не…

— Авантюрино? — враз почула я жіночий голос, який видихнув моє ім’я. — Боже милий! Це й справді ти! Очам своїм не вірю!

Я глянула вбік. Поряд зі мною прошелестіла сукня кольору лісової брості. Темно-зелені черевики визирали з-під її пруга. Я б не стала навіть здіймати погляд, але спідниця раптом зашелестіла і її власниця опустилася навколішки переді мною, сяючи усмішкою. На коліна собі вона вмостила кошик із продуктами.

— Це ж я, дурне дівча! Ґрета!

А, так. Ґрета. Через радісне хвилювання останніх десяти днів я геть забула про неї і про ту її недолугу спробу мене викрасти. Зараз, певна річ, я геть не мала на неї часу. Зітхнувши, я знову потупила очі. Але зосередитися не вдавалося — вона й досі щось теревенила в мене над вухом. Її бліде кругляве обличчя аж маковіло від хвилювання.

— Я така щаслива бачити, що ти жива-здорова! Уявити собі не можеш! Ох, мені такі жахіття ввижалися! Що ти впала в річку! Чи що на тебе напали злодії! Чи…

Звільна, не ймучи віри власним вухам, я розвернулася до неї.

— Як я могла впасти в річку? — поцікавилася я. — У неї ж є береги, а на всіх мостах облаштовані бильця.

— А звідки мені знати? Могла її не помітити й просто зайти у воду.

Я спантеличено витріщалася на неї.

— Ти ж не звідси, так? Ти не знаєш, як воно ведеться у великих містах, що тут треба робити… Наглядати за тобою — це був наш обов’язок, бо ти від початку ніколи б не вижила без нашої допомоги… — Поставивши на землю кошик, напханий свіжими фруктами й овочами, Ґрета важко зітхнула — у мене аж волосся стенулося. — Ох, я ж Фрідріхові стільки разів це повторювала! Мабуть, цілу сотню! Я ніколи ще не бачила дівчинки, яка була б такою мірою нездатна подбати про себе, як оце ти…

Годі вже. Я розігнулася й виструнчилася. Дихати стало легше, і я спромоглася глянути на жінку, що стояла переді мною.

— До побачення, — мовила я крижаним тоном, який зробив би честь самій Марині, і розвернулася, щоб іти.

— Ні, зачекай! — Ґрета гайнула до мене й ухопила за руку. — Лише глянь на себе! Ця сукня просто огидна…

— Кілкий кістяк! — Після того як я два тижні молола какао-боби, видертися з її хватки було мені завиграшки. — Чому нікому не подобається моя сукня?

— А ще ти маєш такий вигляд, наче щойно плакала, — додала Ґрета.

Від приниження мене наче правець побив. Я зціпила зуби й вичавила:

— Це просто вітер.

— Та ну? — Ґрета стала руки в боки. — Тоді чому це в тебе такий нещасний вигляд?

У мене?

Я спробувала була зневажливо, зверхньо розсміятися. Але звук, що вихопився в мене з рота, був просто жахливо схожий на ридання.

Я затиснула губи, але було вже запізно.

— Я знала! — вигукнула Ґрета. — Я знала, що ти не виживеш сама в цьому місті — дике, нерозважливе, неосвічене дитя! — Вона похитала головою. — Як би ти це подужала? Ти ж усього лиш дитина, ти нікого тут не знаєш, окрім нас. Ти не знаєш, як поводитися, не тямиш, як одягатися. Глянь лишень на свої очі! У тебе ж погляд тварини! Подивися, на що ти перетворилася. Твоє волосся, твоє вбрання! — Вона тицьнула в мою чудовезну пурпурово-золоту сукню. — Та ніхто ж не поєднує ці два кольори!

Чесно кажучи, це походило на правду. Мені не траплялася в Драхенбурзі жодна людина, вбрана так, як я.

Зазвичай мені таке подобалося. Але сьогодні від цієї думки в мене неприємно залоскотало між лопатками. Може, кронпринцеса поставилася б до мене серйозніше, якби я була вбрана, як усі?

Ґрета несхвально прицмокнула, роздивляючись мене.

— І ти справді вважала, що працюватимеш у шоколадному будинку? Сподівалася, що тебе пустять до одного із цих вишуканих місць?

Я зчепила зуби, дивлячись на неї. У горлі аж пекло, так кортіло вигукнути: «Мене пустили!»

На одну коротесеньку, чарівну мить я здобула все, про що мріяла. У мене була моя пристрасть. Мене оточував шоколад. У мене був новий дім, була скарбниця, а ще в мене була Марина.

Але, помітивши співчутливий вираз на обличчі Ґрети, я згадала запах згорілих шоколадних тістечок і зрозуміла, що вона мала рацію щодо мене — так само, як і вся моя родина. Мені дано було все, чого тільки я могла забажати в цій своїй новій подобі, — і я все це втратила через власну непробачну слабкість.

Я знову згадала вираз обличчя Марини, коли та побачила, що я сиджу за порожнім «королівським» столиком… і цей спомин змусив останній крихітний пломінець усередині мене блимнути й згаснути.

От що сталося, коли я намагалася власноруч зробити щось важливе.

Ґрета, напевне, помітила, як я знічено опустила плечі…

— Любонько… — Зітхнувши, вона поплескала мене по долоні й потягнулася за кошиком. — Я знаю, що в глибині душі ти й справді добра дівчинка. То чому б тобі не надати мені послугу? Адже для цього не знадобляться ані хороші манери, ані розважливість, тож із таким завданням навіть ти впораєшся, дорогенька. До того ж ти принаймні сильна, а це вже дещо. Ходімо додому, поп’ємо смачненького чаю, а потім я покажу тобі, як поратися по господарству. Твоя кімната вже на тебе чекає, я просто відчувала, що зрештою ти повернешся. Тому що, відверто кажучи, куди ж тобі ще йти?

Вона всміхнулася й повісила важелезний кошик на мою покірливу руку.

— Ох, та не роби таке засмучене обличчя, Авантюрине! Я обіцяю, з нами ти швидко почуватимешся, наче вдома! Незабаром навіть не згадуватимеш про ці десять днів. Наче їх узагалі не було.

Колись від таких слів горло моє наповнив би дим. Але сьогодні я втратила право захищатися… і, врешті-решт, Ґрета мала рацію.

Мені не було куди йти.

Тому я рушила за нею. У горлі стояв клубок, у ньому ніби застрягла цукрова голова, і всім своїм єством я відчувала одне-єдине.

Відтепер я втратила право називатися драконом.