Дракон із шоколадним серцем

Розділ двадцять другий

Тут, на верхівці годинникової вежі, був зимний вітер. Він розмаював моє волосся, студив обличчя і, задуваючи через парапет, який сягав нам до талії, пробирав мене до кісток крізь тонкі рукави цинамонової сукні — аж сироти брали.

Молодша принцеса — інші називали її принцесою Софією — була вбрана в плащ на саєтовій[14] підбійці, ще й із вилогою, тому їй зимно не було. Проте вона, насуплена, усе одно скоцюрбилася у віддаленому кутку квадратного майданчика, за чотири фути[15] від мене.

Те, що вона супилася, було добре. От якби принцеса здавалася наляканою, мені б довелося терміново заспокоювати її ще до того, як прилетить моя родина. Демонструвати хижакам свій страх небезпечно.

Але я не відчувала в собі впевненості, достатньої для того, щоб от просто зараз когось заспокоїти — хай навіть себе саму.

Усе, що в мене наразі лишалося, — це моя рішучість… і вбрання-лусочка як нагадування про неї. Я притискала його до грудей, споглядаючи, як наближається моя родина і з кожним помахом крил силуети в небі збільшуються. Вони летіли широким клином над околицею міста, схиливши величезні голови й роздивляючись усе внизу. Тепер, коли вже могла розрізнити кольори, я зрозуміла, що очолює процесію дідусь, праворуч від нього летить мама, тітоньки Турмаліна й Смарагда позаду, і… це хто, справді Цитрина ліворуч від дідуся? Та вона ж уже бозна-скільки років нас навіть не навідувала!

Хай там що привело їх сюди, причина, поза всякими сумнівами, була вагома, якщо вони викликали Цитрину й та зголосилася полишити свій палац і прихильників, щоб вирушити разом із ними.

І що, я мушу їх переконати? От просто весь гурт дорослих моєї родини?

Навіть коли я була драконкою, мене не сприймали всерйоз. Мене вважали невгамовним і неслухняним дитинчам, єдиною, хто ніяк не міг узятися за освіту чи знайти собі захоплення, єдиною, хто призводив до проблем у родині. А зараз…

Я дивилася, як вони летять над містом, і мені раптом перехопило дух у грудях. Я стала задихатися, згадавши, як дідо вгатив у мене вогняною кулею — щоб трималася якнайдалі від нього й родинної печери. Принаймні тоді, на гірському схилі, я змогла відкотитися вбік і врятуватися. А тут, на рівнісінькому майданчику годинникової вежі, ховатися не було де.

Я потупила очі на вбрання-лусочку, яке й досі притискала до себе.

Потім глибоко зітхнула, щоб повітря потрапило до зведених судомою грудей, і трохи розтиснула пальці.

Я б упізнала візерунок луски моїх рідних будь-де й будь-коли. Тепер я сподівалася, що й вони також упізнають мій візерунок… і їм принаймні стане цікаво. Вони ж бо не бачили мене вже декілька тижнів, то, може, знайомі кольори привернуть їхню увагу.

Я струснула вбрання й звелася навшпиньки, щоб прив’язати один із рукавів до найближчого з високих загострених кам’яних зубців по боках вежі. Вітер термосив тканину, силкуючись висмикнути її з моїх рук, але я міцно прив’язала її й рушила до іншого зубця, щосили стискаючи інший край вбрання.

Принцеса Софія зневажливо всміхнулася.

— Ти що, і справді вважаєш, що ця ганчірка захистить нас від тих почвар?

— А я не збираюся нас захищати. — Я встала навшпиньки й потягнулася якомога вище, намагаючись зав’язати холошу свого строю навколо іншого кам’яного зубця, — мусила прив’язати тканину якомога надійніше, бо інакше вітер умить зірвав би її. — Я намагаюся привернути їхню увагу.

— Дивовижно, — пробурмотіла принцеса. — Просто дивови… Йо-о-о-ой!!!

Від її переляканого зойку я здригнулася й випустила вбрання з рук. Воно замайоріло, наче сріблясто-багряний прапор, напнувшись між нами. Принцеса забилася в куток, очі на смаглявому обличчі нажахано розширилися.

Я не мала часу з’ясовувати, що її аж так налякало. Натомість підстрибнула, намагаючись ухопити тканину-лусочку, — але було вже запізно. Із жахливим тріском вона відірвалася від кам’яного зубця, за який я встигла її прив’язати, і гайнула в повітря, геть від мене…

…і простісінько до драконів, які вже змінили напрямок і тепер летіли проти вітру прямо на нас.

Так от чому скрикнула Софія.

Мама раптом подалася праворуч, простягнула величезну передню лапу й, коли крихітний клаптик пролітав повз неї, перехопила його одним пазуром. Упіймавши його, вона розлючено заревіла — так, що аж ратуша під моїми ногами здригнулася, а все тіло в мене завібрувало. З вулиць і з будівлі пролунали крики, однак жоден з них ані на мить її не зупинив.

Підібгавши передні лапи, в одній з яких і досі була моя вдяганка, мама випередила дідуся й помчала просто до нас, наче вістря величезної стріли. Решта моїх родичів гайнули за нею, знов сформувавши клин. Я стиснула кулаки, щоб не було надто страшно.

— Здається, ти привернула їхню увагу. — У принцеси тремтів голос.

— Не показуй, що налякана, — звеліла я не озираючись.

Це була єдина порада, яку я встигла їй дати.

Мама мчала просто на нас, її гігантські крила так били повітря, що порив його хвилею докотився аж до мене, і, щоб утриматися на ногах, мені довелося вчепитися в найближчу кам’яну стіну.

— Кажи, людино! — заревіла мама, і голос її здоровенним молотом ударив мені в скроні, і кожна кістка в моєму тілі заскімлила. — Що ви з нею зробили, почвари?

Що?!

Я дивилася на величезне, завбільшки з будинок, розлючене створіння, з гігантських ніздрів якого вихоплювалися бовдури диму. Це що, і справді була моя мама, яка завжди дорікала мені, закликаючи за будь-яких обставин зберігати спокій і витримку? Я ніколи ще не бачила її такою оскаженілою. Я взагалі не підозрювала, що вона на таке здатна.

Я витріщилася на неї, у голові все змішалося.

— «Зробили з нею»? — повторила я.

— Не вдавай, що не розумієш! — Вона хвецьнула в повітрі передньою правою лапою, у якій досі стискала мою одежину, і зависла просто над вежею. Величезні крила маяли в повітрі, масивна блакитно-золота голова загрозливо бовваніла наді мною. Мама шкірила ікла — кожне в три фути[16] завдовжки, — ті аж сяяли на сонці. — Ми знаємо, що її забрали ви, люди! Ми йшли на нюх, і тепер від тебе пахне нею, отже ти була з нею поряд! А тепер іще й знущаєшся з нас, демонструючи оце?! — Вона щосили швиргонула вбрання-лусочку на майданчик. — Це що, намалювали ваші людські художники, поки вона лежала, зв’язана, в одній із ваших буцегарень? Чи це мисливський трофей? А чи щось іще гірше? Та якщо її скривдили, ви за це власним життям заплатите!

— Мерщій! — засичала в мене за спиною принцеса Софія. — Подай їм той ваш сигнал миру!

Однак мене наразі турбували важливіші речі. Я дивилася в люті золоті очі мами — і в грудях у мене дужчало зачудування.

— Чекайте. То ви що, прилетіли сюди… по мене?

Наступної миті мені довелося ухилятися від гігантського бовдура диму, який люто видихнула моя матуся. Знизу знову пролунали крики жаху. Я подумки подякувала за те, що тут зі мною принцеса, тож найнетерпеливішим із магів доводилося стримуватися.

Але моє миттєве полегшення де й ділося, коли мама загарчала:

— Я шукаю не тебе і не якусь іншу миршаву людинку! Ми тут, щоб знайти мою доньку й повернути її додому цілою і неушкодженою!

Ну що ж…

Я виструнчилася на повний зріст, відпустивши стіну, за яку й досі трималася, бо вже призвичаїлася йти проти вітру. І, хоч як мені зараз було лячно, зволікати далі було не можна. Я глибоко зітхнула, зустрілася поглядом з оскаженілими маминими очима й промовила:

— Мамо, це я, Авантюрина. Але я не можу повернутися додому. От, бачиш? — Я простягнула до неї руки. — Мене перетворили на людину.

Мама відсахнулася — так рвучко, що я мало не втратила рівновагу від повітряної хвилі. Потім вона так роззявила пащу, що, напевне, могла б ковтнути одразу трьох таких як я.

— Та як ти смієш мені брехати?!

Раптом усі інші дракони, зруйнувавши клин, підлетіли ближче і тепер зависли над годинниковою вежею. Їхні хвости хвецяли, вони ревіли так, що аж тремтіли стіни.

— Зараз! — принцеса Софія потягнулася до ляди. — Я скажу їм…

— Ні! — Я вхопила її за плащ і смикнула до себе. — У нас ще є час! Я мушу пояснити…

— Люди завжди брешуть! — заревів дідусь, його гаряче дихання обпекло нас, і принцеса Софія налякано заверещала. — Я ж казав тобі, доню, що нам доведеться бути терпеливими! Знадобиться час, щоб витрусити правду з почвар, які не мають уявлення про чесність і порядність!

— Що?! — Софія аж підстрибнула від люті, тут же полишивши спроби накивати п’ятами. — Це що він таке щойно про нас бевкнув?!

— Дозвольте-но мені… — упевнено мовила Цитрина й наблизилася, змусивши маму відлетіти трохи вбік, її сріблясто-блакитна луска мерехтіла в сонячному промінні. Вона схилила масивну голову, роздивляючись нас зимним оцінювальним поглядом.

— А дайте-но я розтлумачу вам ситуацію, людці. Ми здатні не тільки спопелити ваше місто, а й улаштувати таке руйновище з усієї вашої країни, що ви більше ніколи не зможете зібрати жодного врожаю на цій землі. І за сотні років тут тиритимуться перекази про безталанне королівство, яке колись існувало в цій місцині, але припустилося помилки й викликало наш гнів. Якщо тільки… — Вона схилила голову. — Усе, що від вас треба, — це звільнити мою дурненьку меншу сестру. Якщо вона ціла й неушкоджена, ми будемо поблажливими. Але повірте мені, — додала вона солодкаво, — вам краще не випробовувати моє терпіння!

Очі принцеси розширилися.

— Та вона ж говорить точнісінько як моя сестра! — прошепотіла вона.

— Знаю. — Я схрестила руки та глянула на свою старшу сестру, яка завжди, завжди вважала, що має право повчати мене, що і як робити. І кого це, цікаво мені, вона назвала «дурненькою»?

— Узагалі-то, Цитрино, я тебе не боюся! — крикнула я у відповідь. — Що ти там збираєшся робити? Писати епічну поему, якщо ми спробуємо заперечувати тобі? Адже тобі відомо, якою мірою я ненавиджу твою поезію! І байдуже, що ти там говориш, — ніхто не зобов’язаний розуміти ті тупі правила п’ятистопного ямба!

Вертикальні зіниці Цитрини звузилися, потім розширилися. Вона видихнула задушливий стовп диму.

— Авантюрино?!

— Це не Авантюрина! — вигукнула мама. — Та ти поглянь на неї! Це ж людина!

Цитрина опустила писок так низько, що мало не торкнулася ним мого обличчя. Я не відсахнулася, не схилила голови. Я навіть не закашлялася від диму, який мене оповив.

— Ну? — спитала я хрипкувато.

— Вона пахне як Авантюрина, — прогарчала Цитрина. — Вона така ж уперта й зухвала, як Авантюрина.

Тітонька Турмаліна підлетіла до мене зліва й собі занюхала.

— А це нормально, що в людини золоті очі?

— Ні, — відповіла принцеса Софія твердо. Вона була напружена, стояла, обхопивши себе за плечі, але здавалася надто розлюченою, щоб боятися. — Повірте мені, у цій дівчинці взагалі все не нормально.

— Ніхто не розмальовував це вбрання у мої кольори. — Я вказала на лусочку, що й досі звисала з маминого пазура. — Це єдиний стрій, який на мені залишився після того, як мене зачаклували.

— Зачаклували?! — Дідусь позадкував, його луската шия, здається, аж подовшала від жаху. — Я ж мав здогадатися! Вони ошукали тебе й знищили! Я ж казав: ніколи не довіряй людям! Бідолашна моя малеча..

— Авантюрино… — мовила мама, і її голос звучав небезпечніше, ніж будь-коли доти. Сичання наповнило повітря, обіцяючи лють і страшну помсту. Гіпнотичний погляд золотих очей прикипів до мене. Кожному дюйму мого тіла кортіло лише одного — скоритися. — Скажи мені, хто це з тобою зробив.

Я важко зітхнула.

— Харчемаг, — зізналася я. — Але мститися йому вже запізно. Він давно пішов. І до того ж… — Я заскреготіла зубами, понад усе не бажаючи визнавати цю неприємну правду, та не змогла не зізнатися й пробурмотіла похмуро: — Він просто захищався. Я хотіла його з’їсти.

Зараз мені огидно було це визнавати, але я дуже добре його розуміла.

Мати хвецьнула хвостом, збивши найближчий димохід, який гримнув на землю.

— Я ж казала тобі не виходити з печери! Я ж казала!

— Матусю, — мовила Цитрина найогиднішим своїм тоном, — Авантюрина ніколи в житті нікого не слухала. Я завжди казала, що це призведе до халепи, чи не так? А тепер її спотворили й занапастили, і все через те, що ти так і не змусила її коритися. Якби ж то ти лишень…

— Годі! — гримнула я, аж сходячи тремом від люті. — Просто послухайте мене, ви всі, бодай раз у житті! Послухайте!

Задихаючись, я дивилася на них, стиснувши кулаки.

— Я не знищена. І не спотворена. І взагалі, я нарешті знайшла свою пристрасть!

— Що? — Усі п’ятеро драконів навколо мене вигукнули це разом, обдавши мене хвилею жару.

Дідусь заговорив гучніше за інших.

— Тобто? Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що знайшла свою пристрасть? Тут? — Дим вилетів з його ніздрів, коли він недовірливо форкнув. — Ти ж знаєш, людям невтямки, що таке справжня освіченість. Їхній крихітний мозок не в змозі осягнути інтелектуальну красу…

— Перепрошую!.. — обурено почала була принцеса.

Але я заговорила ще до того, як вона завершила.

— У людей є дещо краще за освіченість, — сказала я. — У них є шоколад.

Тоді я всміхнулася широкою людською усмішкою, бо вперше в житті побачила, як усій моїй родині аж заціпило від здивування. Вони спантеличено витріщалися на мене.

Уперше в житті я тямила в чомусь, на чому не розумілася навіть моя старша сестра.

— Зачекайте, — мовила я впевнено. — Я зараз усе вам покажу.