Розділ шістнадцятий

Принаймні бути безоплатною покоївкою виявилося зовсім просто. Треба було лише вимкнути мозок і серце, щоб виконувати Третині забаганки, не дозволяючи собі замислюватися з цього приводу чи бодай щось відчувати.

Провівши одинадцять днів у кухні Марини, я чудово навчилася виконувати накази. Я була достатньо сильна, тож важка робота не лякала мене.

А останнє, чого мені хотілося, — це щоб мозок чи серце знову взяли наді мною гору.

Утім вимкнути їх повністю в мене не виходило.

Уночі, коли я лежала в манюсінькій рожевій спальні у м’якому просілому ліжку, яке виділила мені Ґрета, коли я задихалася під стосом ковдр і пофарбовані в колір троянд стіни наче тиснули зусібіч, — до мене, наче привид, линув аромат підсмажуваних какао-бобів. Я стискала зуби й заплющувала очі, але була не в змозі забути цей запах і відчуття правильності, яке він приносив.

Щоночі мені й досі снилося, як я біжу нескінченними темними й порожніми тунелями нашої родинної печери. Але тепер я чула не тільки голоси рідних. Кликав мене ще й голос Марини — упевнений і нетерпеливий, він наказував мені братися до роботи, сповнював мене надією, а потім зникав. І так щоразу. І з кожним новим поворотом тунелю запах шоколаду ще дужче мордував мене. Утім ніколи, жодного разу мені не вдавалося відчути його смак.

Уранці я прокидалася й виявляла, що скинула всі ковдри на підлогу і що шия в мене геть спітніла, хоч як зимно в кімнаті. Шлунок здавався порожнім, наче покинута мушля, а всі кісточки аж скимліли, сумуючи за вбранням-лусочкою. Либонь, Марина вже викинула його — так само, як викинула б і мене, якби я залишилася бодай ще на мить. Але я все одно шкодувала, що не затрималася й не забрала свій колишній стрій. Може, я вже й не була драконкою, але мені до остудних сиріт було страшно, що, не маючи перед очима навіть візерунка своєї колишньої луски, я остаточно забуду про полум’я. І тоді…

Ні.

Ці думки щоранку змушували мене схоплюватися з ліжка й ретельно приховувати власні емоції — так, як я закубрювала б кришкою каструлю, щоб із неї не вихопилася бодай цівочка пари. Прокинувшись у полоні цих думок і почуттів, я щоразу доходила висновку, що єдине правильне рішення — це провести решту ранку, мордуючи себе нескінченним нацурковуванням підлоги чи намиванням нічних горщиків.

Якось Фрідріх спробував був тихцем запропонувати мені трошки грошей за ту роботу, що я її виконувала, але саме тієї миті до кімнати увійшла Ґрета й заскочила його. Монети негайно перекочували до її гаманця, а сама вона протягом наступних п’яти хвилин вичитувала йому, дорікаючи, який він нерозважливий марнотратник. Відтоді він тільки відводив очі щоразу, опиняючись поряд зі мною.

Але річ у тім, що я не заперечувала проти того, що мені не платили. У будь-якому разі, на що б я використала ці гроші? У людському світі їх слід було витрачати в крамницях, а не спати на золотих монетах, як робили дракони… А потикатися знову до зовнішнього світу мені хотілося якнайменше.

Та третього робочого дня Ґрета силоміць потягла мене на вулицю.

— Ходімо зі мною! — радісно оголосила вона, коли я майже відмила останній нічний горщик. — Я покажу тобі, що ми купуємо на базарі, щоб ти могла перебрати на себе й закупівлі.

— На тому базарі, що на березі? — Я так злякалася, що навіть забула затамувати дух, і в ніздрі мені вдарив нестерпний сморід нічного горщика, який я саме чистила. До горла підступила нудота, але навіть це було не так страшно, як думка про те, що я, можливо, стикнуся із Сілке. І вона мене побачить — такою!

Я здригнулася.

І Ґрета також.

— Ти що, вважаєш, ніби я колись зголошуся бодай ногою ступнути на торговище на березі? — обурилася вона. — Та туди жодна порядна жінка не потикатиметься! Тамтешні покидьки сплять просто у своїх ятках, біля прилавків! Просто в багнюці! Хтозна, звідки вони взагалі взялися! Та я їм не довіряю анітрішечки! Ні, я маю на увазі нормальний базар.

Ф-фух. Плечі мої роздружилися, і я повернулася до своєї огидної роботи.

Принаймні Ґретине торговище, схоже, було достатньо нудним, а отже, безпечним.

Проте коли за десять хвилин ми вийшли з будинку, я жадібно втягнула в себе повітря, і з моєї шкіри наче відпали якісь струпи. Сонце було таке яскраве! Усе довкола виявилося барвистим, на вулицях було повно галасливого, метушливого люду. Зусібіч линули запахи, а повітря було до болю свіже, хрустке й зимне, і в ньому вчувалися можливості, яких відтепер у мене не було. Більше не було.

Я позадкувала до дверей, досі стискаючи кошик разом зі списком покупок, який дала мені Ґрета.

— Може, мені краще залишитися й…

— Не верзи дурниць! — форкнула Ґрета й рушила попереду мене. — Зараз ти маєш цілком пристойний вигляд. Тепер, коли я переконалася, що ти можеш поводитися як годиться, немає жодної підстави, що заважала б тобі закуповуватись. Це звільнить мені час, щоб нарешті взятися за шитво. Фрідріху потрібні нові теплі домашні капці, а ще мені страшенно набридла наша стара скатертина. Я хочу вишити нову, щоб показувати її всім леді, які мене навідують. Крім того, мені треба здійснити принаймні дюжину візитів, я їх відкладала, щоб допомогти тобі призвичаїтися, тому найменше, що ти зараз можеш зробити, це допомогти мені. Поквапся, Авантюрино!

І я поквапилася. Я була вбрана в широку тьмяну, невиразно-брунатну сукню, яка належала колишній покоївці Ґрети, і в капелюшок ще темнішого відтінку, під яким сховалося моє волосся. З кошиком у руці я просто досконало зливалася з людським потоком на вулиці. Навіть хижак із найгострішим зором, промчавши в мене над головою, ніколи б не вгледів мене серед цієї отари.

Отже, жодної причини для того, щоб почуватися самотнішою, ніж будь-коли доти, у мене не було.

Коли ми дісталися базару, моя шкіра нарешті призвичаїлася до свіжого повітря й уже не відчувала його так болісно, як доти. Принаймні тут ніхто не звертав на мене уваги і жодній живій душі не було відомо про моє приниження. Марина купувала весь харч виключно на величезному критому торговищі, що пахтіло приправами, — звідти постачали продукти тільки міським кав’ярням і рестораціям. А базар, до якого привела мене Ґрета, був у яскравому, сонячному центрі Другого району — від того слизького, у береговій багнюці, де працював брат Сілке, його відділяв цілий світ. На цьому велелюдному майдані, захаращеному прилавками з полірованої деревини, не було жодного мого знайомого. Метушливі жінки тинялися галасливими купками, обираючи найкращі тканини й найсвіжіші овочі для родин. Усе, що мені треба було робити, — це тупцяти назирці за Ґретою й тягти її кошик, який ставав дедалі важчим і відтягав мені руку, а ще намагатися не слухати отой шепіт навкруги.

— …Мій кузен у своєму останньому листі писав, що бачив двох цих чудовиськ, які ширяли всього лише за десять миль від його ферми! Він розповів, що вони декілька годин швендяли туди-сюди!

— Жахливі створіння! Бойовим магам слід було б улаштувати рейд у гори й вирішити цю проблему, перш ніж вони встигнуть нам нашкодити. Я цього певна!

— Так, авжеж. Знищити їх усіх, як паразитів! Вони і є паразити!

«Не думай про це, — товкмачила я собі знову й знову. — Просто не думай».

Я зціпила тупі людські зубиська й спробувала викинути все з голови — от геть усе, аж допоки остаточно звільнила розум. Я не думала ні про що, геть ні про що… навіть коли попереду помітила групу бойових магів у чорних шатах, які гонорово крокували крізь натовп, оповиті всезагальним побожним захватом.

Моя родина зжере цих дурнуватих бойових магів, якщо вони лише спробують ужити якихось заходів.

І до того ж зарадити рідним я тепер жодним чином не зможу.

Але що нині відбувалося в нашій затишній родинній горі без мене?

За п’ять хвилин Ґреті впало в око якесь дуже знайоме обличчя.

— Овва! Отакої! Повірити не можу! — Вона звелася навшпиньки й заходилася махати комусь у натовпі. — Авантюрино, маю зараз тебе залишити, решту купиш сама. Не знаю, як їй це вдалося, але — це одна з найдавніших моїх подруг, і — вір чи ні — вона йде попідруки з кузиною самого лорд-мера! Мені конче треба піти привітатися! Може, навіть чаю разом поп’ємо!

У роті в мене пошерхло від слів «лорд-мер».

— Я не хочу…

— О, ні, не хвилюйся, тобі зі мною йти не доведеться, — мовила Ґрета. — Слово честі, нікому не захочеться знайомитися з моєю покоївкою!

Вона гучно розсміялася.

— Сподіваюся, ти не розраховуєш, що я частуватиму тебе чаєм! Ні, я збираюся навчити тебе, як його заварювати, але тільки коли переконаюся, що ти бодай трішечки готова до цього. Упевнена, потренувавшись трохи, ти зможеш стати достатньо вправною — принаймні щоб заварювати для нас чай, коли не треба буде пригощати якесь цабе…

От була б я й досі драконом, я б зараз так плеснула хвостом об землю! Якби ж то вона знала про все, чого я навчилася і що робила в кухні Марини!

Проте наступної миті я згадала згорілі тістечка й похнюпилася. Сховавши відраховані Ґретою монети, я вирушила далі сама, і важкий плетений кошик відтягав мені руку. Ґрета ж поквапилася до подруги.

Кілька хвилин по тому я вже стояла в черзі за сиром, аж раптом щось торкнулося моєї руки. Я відсахнулася, захисним рухом затуливши таємну кишеньку в сукні, де лежали Ґретині монети…

…І аж тоді впізнала сміх Сілке.

— Оце в тебе вираз обличчя! — вигукнула вона. — Злодії, начувайтеся! Бачу, вона нарешті випустила тебе з тієї буцегарні?

Що? — смикнулася я, коли черга зрушила з місця вже без мене.

Було неймовірно дивно бачити Сілке тут, на базарі, до якого привела мене Ґрета. Моє минуле раптом увірвалося до мого теперішнього, і вони жодним чином не пасували одне до одного. У мене аж у голові запаморочилося від самого погляду на Сілке, таку близьку, таку справжню, і спомини про останні кілька днів здалися мені сном. Вона стояла, запхавши великі пальці рук у кишені, і пильно роздивлялася мене розумними темними очима. Убрана була в зелений сюртук і штани, які здавалися б доволі стриманими… якби вона була хлопцем.

— Як ти мене знайшла? — спитала я.

Сілке знизала плечима, погойдуючись на підборах.

— Я знала, що рано чи пізно вона тебе випустить. А коли побачила, як ви удвох вийшли сьогодні з будинку, несучи кошик для закупівель, решту передбачити було неважко.

— Але ж… — Я затнулася, прикусивши язика. Посмішка Сілке стала ще ширшою, наче я все ж таки виголосила другу частину свого дурного запитання.

— Ти що, досі не второпала? Я здатна дізнатися про будь-що в цьому місті. Я вже понад добу знаю, де ти є, просто в мене не виходило тебе перехопити.

— Але нащо ти взагалі намагалася це зробити? — спитала я.

Сілке закліпала. Її посмішка згасла.

— Тобто?

Я нетерпеливо похитала головою й вийшла з черги, потягнувши її за собою, щоби опинитися подалі від жінки, яка стояла за мною. Мені зовсім не хотілося, щоб нашу розмову потім переповіли Ґреті.

Ми відійшли на три фути, загубившись у натовпі, і лише тоді я просичала:

— Нащо ти взагалі мене шукала? Якщо ти й досі полюєш на винагороду, то мусиш знати, що я не зможу тобі заплатити… — Шлунок скрутило від самої думки про це. — Горст і Марина мені більше не повірять. Жодному моєму слову.

Коли Сілке почула перші мої слова, обличчя її пополотніло. А відтак вона звузила очі.

— Ти що, і справді так вважаєш?

Ну, може, я вже й не була драконом, але це зовсім не означало, що я стала геть жалюгідною… і було б просто дурістю вивалитися горіписок перед хижаком, підставивши йому вразливе черевце. Тому я випнула щелепу й промовчала.

— Хай там звідки ти з’явилася, Авантюрино… — мовила Сілке. — Я вважаю, що велося там у вас дуже химерно. Бо я не стверджую, що гроші не мають ваги, але, до твого відома, є ще така річ, як дружба…

Я зіщулилася. Глянула на неї нашорошено, примруживши очі й притискаючи до себе Третин кошик.

Я не потребувала жодного пояснення — бо й так розуміла: я більше не подруга Сілке після того, що сталося в «Шоколадному серці», після того, як власноруч зруйнувала весь її хитромудрий план із листівкою. Якщо вона вистежила мене виключно для того, щоб про це мене сповістити, то просто змарнувала час.

Мені не потрібні були друзі-люди. Мені ніхто не був потрібен.

Вона глянула на мене й зітхнула.

— Ти що, і справді намагаєшся зараз мене переконати в тому, що краще будеш покоївкою, ніж підмайстринею шоколатьє?

Оце вже було надто дурне запитання, щоб на нього відповідати.

— До речі, а скільки вона тобі платить? — поцікавилася Сілке. — Узагалі хоч щось дає? Адже з тих чуток, що доходили до мене, вона всім своїм подружкам триндить, яка розумниця: знайшла дурнувату селючку, яка їй прислуговує й виконує всю брудну роботу задарма.

Я стиснула зуби, але нічого не відповіла.

— Чудово! — Сілке скинула руки. — Здаюся! Вочевидь, твоє життя і справді склалося якнайкраще. Нацурковувати підлогу — це, либонь, те, для чого ти народилася. Та хіба ж той смак шоколаду взагалі комусь до шмиги?

Вона схилила голову, очі в неї блищали.

— А щодо тієї винагороди, що ти мені її пообіцяла кілька днів тому…

Я розтиснула зуби, та винятково для того, щоб процідити:

— У мене немає грошей, щоб заплатити тобі.

— Знаю, — мовила Сілке задоволено. — Отже, натомість ти дещо для мене зробиш, еге ж?

Вона тицьнула великим пальцем кудись собі за плече.

— Ходімо зі мною. Це забере всього п’ять хвилин, тож твоя нова пані навіть не помітить. Вона там увихається перед кузиною лорд-мера, так підлещується, що куди там. Я бачила, як вони простують до найкрутішої чайної в цьому районі, тому її не буде ще принаймні півгодини. Це твій шанс повернути мені борг, а потім ти вже цілком і повністю належатимеш їй.

Я вагалася. Сілке достеменно щось замислила.

— Ходімо! — Сілке ще на крок відступила, запрошуючи мене за собою. — Ти що, і справді хочеш, щоб я домагалася повернення боргу щоразу, як вона відряджатиме тебе на базар!? Це ж твій шанс мене позбутися! Ти ніколи більше мене не побачиш — і я ніколи не нагадаю тобі про те, як ти була підмайстринею. Це ж саме те, чого ти прагнеш. Еге ж?

Шлунок мені скрутив раптовий біль, і я хутко схилила голову, щоб виразом обличчя не виказати себе.

— Чудово! — мовила я суворо. Відтак перехопила кошик і рушила за Сілке, понуривши голову та притлумивши емоції, поки ми проштовхувалися крізь юрбу.

Я так намагалася нічого не відчувати й ні про що не думати, що навіть не одразу збагнула, що Сілке зупинилася. Я зашпорталася й теж завмерла за два кроки від неї, а тоді помітила лукаву посмішку на її обличчі, і серце в мене зайшлося.

Ми вийшли з базару, позаду лишився останній дерев’яний рундук, і тепер ми стояли неподалік від кам’яного фонтана зі статуєю посередині. Обхопивши себе руками за плечі, я звела голову й роззирнулася, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Натовп порідшав, але тут також було чимало людей. За десять футів від себе я побачила пічку, у якій готували гарячі крепи.[13] Пахощі цукру, полуничного джему й бананів наповнювали зимне повітря. Голуби дзьобали щось на яскравій бруківці, туркотіли, підбираючи крихти. Люди сиділи по одному й групками на широкому кам’яному парапеті фонтана, ласували смаколиками…

А просто переді мною, сама-самісінька, сиділа на краєчку фонтана Марина.

Схрестивши руки на грудях, вона дивилася на мене.

— Привіт, Авантюрине.

Загрузка...