Дракон із шоколадним серцем

Розділ одинадцятий

Сіре небо заволокли хмари, а під ногами захлюпала багнюка, коли я прийшла на берег річки. Попри це на базарі, де працював брат Сілке, люд аж роєм роївся.

Мені довелося зачекати, допоки він завершить обслуговувати велику галасливу родину. Лише потому дістала нагоду передати йому повідомлення.

— Перекажи Сілке, що я її шукаю, — мовила я. — І ще скажи, що цього разу ми можемо бути корисні одна одній.

— Гаразд, — мовив він утомлено. Його смагляве обличчя губилося в затінку від дашка з тканини, що був прилаштований над його рундуком, аби захистити розкладений там одяг. Хлопець навіть не зволів звести на мене очі, натомість перераховував гроші, отримані від останніх клієнтів. Він пильно роздивлявся монети крізь окуляри, які, здавалося, от-от зісковзнуть у нього з перенісся.

— А може, мені також варто переказати їй, хто саме її шукає? — поцікавився він. — Чи як їй тебе знайти, якщо вона таки надумає це зробити?

— Просто скажи… — мовила я, — …що я віддала їй останню монетку, але воно було того варте. І ще — що я вирішила залишити собі власне ім’я.

Я добре знала ту, кого хотіла знайти. Прості відповіді були не для неї. Вона розгадає мою загадку за мить — і, певна річ, захоче довідатися, що зі мною сталося далі, після того, як тиждень тому я потрапила до «Шоколадного серця». Цікавість Сілке палала в її нутрі, наче драконяче полум’я.

Та її брат, на відміну від мене, зовсім не здавався потішеним.

— Еге ж, певна річ. Тому що оце геть не загадкове і не таємниче! — Він підхопив зібгане вбрання, яке виявилося не до вподоби його покупцям, і струснув його так рвучко, що тканина аж зашелестіла. — Моя менша сестричка та її таємниці! Якби ж то вона бодай колись лишилася на місці, як нормальна людина…

— То ти їй перекажеш? — спитала я.

Він важко зітхнув.

— Певно, що перекажу. Але коли саме це станеться, я й не уявляю, бо гадки не маю, коли наступного разу її побачу. Вона гасає туди-сюди цілими днями, як їй заманеться.

— Пусте. — Я сама працювала ще від світанку. — Я вже все одно зголодніла.

Сілке знайшла мене за півгодини, за чотири квартали від торговища. Я стояла біля яскравої квіткарні й жувала гарячий солоний плетеник — щойно з пічки. Розтоплене масло стікало пальцями.

Спершу я почула її голос, а тоді вже побачила її саму.

— Слухай-но, тобі незабаром буде потрібна друга сукня. Ти ж не можеш постійно ходити в тому самому, люди помітять.

Я, не озираючись, знизала плечима.

— Моя працедавиця наче й не проти. — Авжеж, Марина обурилася б, якби від мене смерділо, бо чистота на кухні була одним із найголовніших її правил, але раз на декілька ночей я перебиралася у своє вбрання-лусочку і прала сукню, тож поки що все йшло нівроку. Відверто кажучи, Марина, мабуть, не завважила б, навіть якби я залишалася вбраною в стрій із лусочкою цілий день — аби лише я й надалі виконувала її накази. А з іншого боку…

— Я поміркую над тим, щоб купити ще одну сукню, — повідомила я Сілке. — І навіть зроблю це в ятці твоєї родини, аби тобі допомогти… якщо ти своєю чергою допоможеш мені в моїх справах.

— У твоїх справах? — Сілке нарешті опинилася в полі зору, і я помітила, що вона всміхається. Вбрана вона була в довгий чорний сюртук, поли якого шелестіли, коли дівчина рухалася. — Гаразд, тобі вдалося мене зацікавити…

Вона простягнула руку та довгими смаглявими пальцями відірвала шматочок мого плетеника.

— Отже, Авантюрина, розповідай, як, на Бога, тобі вдалося домогтися того, щоб минулого тижня тебе впустили до кухні цього шоколадного будинку і на якій посаді ти там опинилася? Хто ти? Посудомийниця? Дівчинка-побігачка?

— Ні те, ні те, — гордовито відповіла я й про всяк випадок відсунула руку із залишком плетеника подалі від Сілке. — Я нова підмайстриня Марини.

— Що?! — Пальці Сілке заклякли в повітрі, а поцуплений шматочок смаколика мало не випав з рота. — Ти — підмайстриня шоколатьє? — Вона витріщилася на мене. — Та ти хоч здатна уявити, як у цьому місті важко стати підмайстринею — навіть для дівчат зі зв’язками й гарними манерами? А потрапити в підмайстрині до шоколатьє ще важче! Навіть попри те, що твоя винаймачка — справдешнє жахіття! — Сілке зачудовано похитала головою. — Як ти спромоглася таке утнути?

— Тому що я незвичайна, — форкнула я. — І ніяке Марина не жахіття.

От була б я у своїй звичній подобі, то цівочки диму вже загрозливо струміли б у мене з ніздрів від такої образи.

Але Сілке, здається, навіть не второпала, на яку небезпеку наражається.

— Та ну, я просто повторюю те, що торочать усі в цьому місті, — сповістила вона радісно, нарешті заходившись жувати поцуплений у мене шматочок плетеника. — Я тут минулого тижня трохи розпитала про неї. Ну, після того, як ти зникла. Мені стало цікаво.

Оце так сюрприз! Я люто вгризлася в рештки мого смаколика, шкодуючи, що зуби в мене не такі вже й гострі. Отоді я справді мала б загрозливий вигляд!

Сілке, утім, зовсім не здавалася наляканою. Вона спокійнісінько злизувала з пальців розтоплене масло.

— Подейкують, — мовила вона між іншим, — що якось найзаможніший банкір у цьому місті завітав до «Шоколадного серця» з дружиною. Твоя працедавиця просто відмовилася вийти й поговорити з ними, коли вони захотіли похвалити її за смачний шоколад. Ти можеш у це повірити? Дружина банкіра тоді заявила, що її ще ніколи в житті так не ображали! Вона всім знайомим розповіла, що більше туди ані ногою!

— Тоді вона просто дурепа, — форкнула я, витираючи руки об сукню. — Марина не може отак-от просто полишити все й вийти з кухні, аби з кимось потеревенити, коли готує шоколад. Це дуже делікатна й складна процедура.

— А, і ще дещо! — Сілке несхвально похитала головою. — Вона ж нікого не впускає до себе на кухню! Людям це просто страшенно не подобається!

— Ти справді вважаєш, що вона мусить пускати якихось сторонніх людей до себе на кухню? — Я витріщилася на неї, не ймучи віри власним вухам. — Та де ти бачила тих дурнів, які б на таке зголосилися?

— Усі так роблять! — Сілке звела очі. — Усі, у кого є ділова чуйка, я маю на увазі. Відвідувачі від того тішаться, але твоїй пані, схоже, на це начхати. Тому що — і це найгірше! — коли сам лорд-мер попросив її приготувати особливий шоколадний напій для його інавгурації, вона йому відмовила. Заявила, що, мовляв, через ті інгредієнти, які він замовив, шоколад буде просто неїстівним. Ти в змозі таке уявити?

— Так! — гримнула я. — Так, я в змозі!

Очі мої звузилися, і мене знов охопило неймовірне бажання мати змогу дихати полум’ям.

— Я впевнена, що той напій вийшов би просто огидним. Якщо кожен, хто геть не тямить у шоколаді, почне вигадувати власні рецепти…

— Так, так, певна річ, це було б жахливо… — Запхавши руки до кишень, Сілке погойдувалася на підборах. — Але ж вона могла йому цього й не казати! Хіба ж ні? Вона могла просто приготувати щось за власним рецептом і приписати це йому, як зробила б кожна нормальна ділова жінка. Натомість вона його образила — його, найважливішу після короля людину в місті! — і тепер ніхто з інших крамарів ніколи не візьме її на роботу. А також подейкують, що лорд-мер заприсягся, що, якби його власний небіж не був її підмайстром, він би… Йой! Зачекай-но. Зачекай! — Брови Сілке рвучко злетіли догори. — Певна річ! Я зрозуміла! То от для чого тобі знадобилася моя допомога!

Демонструвати власну слабкість я просто ненавиділа. А відтак схрестила руки на грудях і виструнчилася, Щоб здаватися якомога вищою.

— Лорд-мер намагається нас зачинити, — повідомила я незрушно. — Нам треба привернути людей на наш бік.

Хоч якою мірою я була заклопотана на кухні, мені не могло не впасти в око, що в затишній, з пофарбованими в кольори полум’я стінами залі «Шоколадного серця» сиділо зовсім не багато відвідувачів порівняно з тими натовпами бомонду, що наповнювали оті піжонські шоколадні будинки в Першому районі. Шоколадні будинки залежали від грошей, як і решта людського суспільства, і саме відвідувачі — хай навіть які набридливі вони були — приносили срібні монети, тим самим підтримуючи їхнє існування.

Тепер, коли проти нас замірився сам лорд-мер, нам потрібна була будь-яка підтримка.

— Овва… — Сілке притулилася спиною до стіни квіткарні, між кошиками з блакитними, рожевими й ліловими квітами, і обхопила себе за плечі, міцно впершись ногами в землю. Погляд її став замисленим і якимось відсутнім. — Еге ж, розумію… У такому разі…

— Так? — Я подалася вперед.

— Вам потрібно залучити нових клієнтів, і то якнайшвидше… — зауважила вона. — Ще й упливових. А ще краще, якщо вони почнуть якомога гучніше розводитися про те, які ви чудові, допоки ваш шоколадний будинок не стане аж таким відомим, що лорд-мер просто не подужає отак-от, з доброго дива, вас закрити…

— І? — Я дивилася на неї, несамовито намагаючись зрозуміти вираз її обличчя. Саме задля цього я до неї звернулася. Саме тому я надумала скористатися порадою єдиної людини, яку знала і яка добре розумілася на махлярстві. — Можеш таке утнути?

Гострий погляд Сілке зустрівся з моїм. На губах її з’явилася нахабна посмішка.

— Оце так буде завданнячко, — мовила вона. — Я одразу попереджаю: щоб розплатитися зі мною за таке, самою купівлею сукні ти не відбудешся…

Сілке й справді знала це місто. Закидаючи мене тисячею запитань про «Шоколадне серце» для свого «дослідження» й метикуючи над тим, як змусити інших людей полюбити цей шоколадний дім так само, як любила його я, вона вела мене від одного різнокольорового кварталу до іншого, упевнено й невимушено просуваючись крізь юрбу. На всіх вулицях крамарі й крамарки віталися з нею, називаючи на ім’я. Я бачила, як вона пильнує, завважує кожну дрібничку довкола, і далі ставлячи мені на диво доречні запитання про шоколадний будинок. Сілке навіть спромоглася наче між іншим поцікавитися й моїм власним минулим. Певна річ, я їй нічого не розповіла. Може, я й стала довіряти кільком людям, але таємниця щодо того, ким я була насправді, належала тільки мені. Утім мені було до вподоби брати участь у цьому двобої, під час якого вона так і сяк намагалася вивідати в мене правду, а я щоразу ухилялася від її запитань. Це було схоже на жартівливий герць, де замість пазурів були слова, — і вона була гідним супротивником, першим, якого я зустріла, відколи змінила подобу.

Нарешті вона всміхнулася й похитала головою — і я з подивом збагнула, що всміхаюся їй у відповідь.

— Не зважай, — мовила вона. — Хочеш лишитися загадкою? Але я все одно колись розгадаю її — так само як збагнула, що таке той твій шоколадний будинок. А поки що можеш довірити мені вирішення своєї проблеми.

Вона глянула на небо — уже вечоріло — і зітхнула.

— Мені треба повертатися на берег, бо Дітер казитиметься. Але не хвилюйся, Авантюрино… уже незабаром ти отримаєш від мене звістку.

Вона рушила геть, насвистуючи собі під ніс, і я майже чула, як коліщатка в її мозку обертаються, вигадуючи новий план.

Усе ще всміхаючись, я відвернулася.

Певна річ, драконам не потрібні люди-друзі. Але якби були потрібні…

Вона стала б доброю подругою.

Треба було повертатися до роботи, якщо я мала намір умовити Марину й Горста заплатити ті гроші, що їх я пообіцяла Сілке. Але повернутися просто зараз я не могла. Мені наказали не потикатися до «Шоколадного серця» аж до вечора, а якщо Марина чогось сподівалася від своєї підмайстрині, то це послуху. Отже, замість того, щоб рушити до будинку, я заходилася звільна вештатися вулицями Драхенбурґа, спостерігаючи за всіма дивницями людського міста.

Упродовж останнього тижня я дізналася чимало нових слів і понять, але й досі мене вражало те, чого могла сягнути людська вигадливість.

У крамницях Драхенбурґа продавали все що завгодно, і навіть таке, чого я уявити була неспроможна. Тиняючись із одного кварталу до іншого, я зазирала до кожної вітрини, повз яку проходила. Я бачила височезні, схожі на башти торти, і крихітні скляні слоїки, від яких нестримно пахтіло таким їдким штучним ароматом, що я починала чхати, щойно він долинав до мене крізь відчинені двері крамниць. Я проходила повз яскраві, барвисті кав’ярні, де було повно балакучих жінок і дітлахів, і ресторації зі стінами, забраними темними панелями, — там роєм роїлися чоловіки, які курили й читали газети. А ще тут були крамниці з такою кількістю вщент заставлених книжками полиць, що мій брат Яспис аж загарчав би від жадібності, щойно їх побачивши.

Мені впала в око неймовірна дивовижа — вітрина, заставлена іграшками, де ціла армія крихітних дерев’яних чоловічків крокувала маршем туди й назад, тримаючи мацюпусіньку зброю. Помаранчево-зелені дерев’яні дракони загрозливо махали барвистими крилами на тих крихітних людців, зачаївшись у кутку вікна, а їхні пащеки були в червоних краплях фарби, що мала означати кров.

Я так заздрила цим драконам!

Я б і далі роздивлялася ці химерні іграшки — дідо ніколи не приносив нам нічого такого! — але вже за мить мене відштовхнула в бік юрба людських дітей у супроводі літньої сивої жінки, яка позіхнула й знизала плечима, угледівши мене. Малеча ж кинулася пропихатися повз мене, відштовхуючи одне одного ліктями від вітрини.

Але тиснява тут була не тільки в крамницях. Навіть ліхтарні стовпи були в якихось папірцях, наклеєних чи прикноплених, — ці аркушики сповіщали про якісь крамниці чи прийдешні події. Клапті папірців літали над брукованою вулицею, падаючи під копита коням, по них тупцяли сотні перехожих, які сновигали туди й сюди, ані на мить не сповільнюючи руху. Дракони ніколи б не зголосилися жити в такій тисняві з тисячами й тисячами інших істот обіч. Адже тут місця не було навіть для того, щоб розправити крила чи голосно загарчати, повідомляючи, що ця простора територія належить лише їм.

Тут що, геть нікому не потрібен простір, щоб дихати?

Я замислилася над цим, сповільнивши крок і похмуро споглядаючи натовп довкола. Аж раптом іззаду до мене наблизилася галаслива купка якихось людей. Вони підступилися так близько, що останньої миті я мусила відсахнутися, щоб мене просто не збили з ніг. Я вже ладна була гримнути на них — аж тоді помітила їхні промовисті чорні шати. Рот мій сам собою заклацнувся, а в грудях усе стиснулося в грудочку від несподіваного нападу паніки. Я заклякла, наче безпорадна тваринка, якій нема де сховатися.

Бойові маги! Мене ціле життя попереджали, що від них слід триматися якнайдалі. «Не дозволяйте їм себе побачити, — казав дідо. — Аж допоки з того моменту, як затвердіє ваша луска, мине принаймні сотня років, розвертайтеся й летіть геть якомога швидше, щойно добачите цю чорну оболонку!»

Але ці бойові маги й гадки не мали, що йдуть повз замаскованого дракона. Вони навіть не глянули на мене, коли проходили повз, — надто вже захопилися суперечкою.

— Хай там що собі думає король, ми не можемо вдавати, ніби нічого не відбувається! Над віддаленими провінціями були помічені п’ять драконів! Щось сколошкало цих чудовиськ уперше за кілька десятиріч. Якщо вони готуються до серйозного нападу…

— Вони вже десятки років не нападали на людей!

— Але ми мусимо бути напоготові. Якщо нападемо першими й заскочимо їх зненацька…

— Може, нам удасться пом’якшити їхню луску особливою отрутою-розчинником…

— Чи спрямувати їхнє полум’я назад їм до горлянок…

Лишенько! Жах скрутив мені шлунок, мало не змусивши зігнутися навпіл. Тим часом голоси магів затихли вдалині, чорні шати розчинилися в натовпі.

Це ж вони про мою родину говорили!

«Хай там що вони робитимуть, у них нічого не вийде, — сказала я собі. — Не вийде, достоту анічогісінько не вийде!» Я подумки панічно товкмачила це самій собі, несамовито намагаючись повірити у власні слова. «У них не вийде простромити затверділу луску дорослого дракона. Дурнуваті маги! Та якщо вони лише спробують, моя родина їх зжере!»

І я не подарую їм такого задоволення, не злякаюся. Ні!

Я змусила себе виструнчитися — і мало не врізалася в купку жінок у пишних сукнях, що проходили ліворуч від мене. Я відсахнулася саме вчасно, але вони, здається, навіть не помітили, що заледве уникнули зіткнення. Жодна з них навіть не глянула на мене — вони просто пропливли повз, і далі теревенячи, наче нічого не сталося. Мені довелося також рушити далі, бо інакше натовп, що натискав ззаду, просто збив би мене з ніг.

Хвала Богові, я зможу повернутися до кухні, коли завершиться цей паскудний «вихідний по обіді». Але зараз я застрягла серед юрби, і шоколаду, мого рятівника, ніде і близько не було…

Я відкинула голову назад і з сумом подивилася повз скупчення міських дахів на величезні зелені пагорби в сірій туманній далечіні, ген за височезною баштою із дзиґарем. Хмари сьогодні були такі низькі й важкі, що я могла роздивитися хіба початок гірського кряжу, де мешкала моя родина, — він здавався темною плямою вдалині, схованою за сірою мрякою. Якби ж то я не знала, на що дивлюся, я б і не здогадалася…

Я закліпала. Потім потерла очі, і мені перехопило дух.

Ця плямка що, рухається? Так! Вона наближалася. Вона…

Ні.

Хмари посунули далі, а я видихнула — враження було таке, наче мені щосили дали стусана в груди. Гірський кряж височів удалині, незрушний і непроникний. Це була просто гра світла, яка ввела мене в оману.

Дурість. Дурість, дурість, дурість!

Я встромила нігті в долоні, наче пазурі.

Мабуть, моїх родичів і справді помітили десь над провінцією, але вони ніколи не наблизяться до справжнього людського міста. А це ще була й столиця, де жив король, увесь його двір і армія. Дідо ніколи б не припустився такої дурості… І, авжеж, я ні на що таке й не сподівалася.

Отже, не існувало жодної підстави для того, щоб у моїх жалюгідних людських грудях раптом щось заскімлило. І для того, щоб волога заструменіла просто з моїх слабких людських очей, — також.

Я що, і справді плакала? Отак-от, на привселюд?

Я стиснула зуби й ковтнула сльози.

Це виявилося ще болючіше, ніж проковтнути вогонь.

Але я була драконом.

Я була могутньою.

Я закліпала очима й кинулася проштовхуватися крізь натовп, дозволивши людським теревеням, їхньому запаху, їхній нестерпній близькості накрити себе з головою.

Я й досі була найжахливішим створінням у цьому місті. Але я не зважувалася знову звести очі до неба.