Дракон із шоколадним серцем

Розділ вісімнадцятий

Коли після трьох днів відсутності я увійшла до «Шоколадного серця», яскраве сонячне світло, що лилося крізь шиби, так підсвічувало червоно-золоті стіни, наче вони були пойняті полум’ям. Тут було так тепло й затишно, що я навіть не одразу збагнула, що всі до одненького столики в залі стоять порожні.

Двостулкові двері, що вели до кухні, рвучко розчахнулися, і крізь них увірвався Горст — із вибалушеними очима, вишкірившись у широчезній усмішці… аж потім побачив, хто прийшов.

— А… — Він похнюпився. — Це ти…

Марина завела очі.

— Я привела назад нашу підмайстриню, якщо ти раптом цього не помітив.

— Що? Йой, перепрошую. — Він видушив до мене вибачливу подобу усмішки. — Радий тебе бачити, Авантюрино. Як добре, що ми тоді тебе не вигнали. Марина сказала, що мені сподобалися твої тістечка?

Мені було приємно це чути. Але потім він знову глянув на порожні столики — і понурився ще дужче. Я відчула, що в мене теж псується настрій.

— То що, сюди взагалі ніхто більше не потикається?

Марина підтиснула губи.

— Якщо всім так до вподоби боятися побрехеньок і чуток, хай собі. Немає жодної причини, яка примусила б нас до скону сидіти в Драхенбурзі. Я не проти почати все спочатку деінде, після того як завершиться термін оренди.

Горст навіть не глянув на неї. Коли він заговорив, голос його звучав так утомлено й призвичаєно, наче всі три дні вони лише про це й сперечалися.

— Це було б непогано, якби в нас були гроші, щоб почати все спочатку. Але, як тобі чудово відомо, ніяких грошей у нас немає, а тому…

— Хай там як, ви не можете поїхати! — вигукнула Сілке квапливо. — Та ви про мене подумайте! Це ж моє місто! Я не можу його покинути! А який ще шоколадний будинок у Драхенбурзі дозволить мені стирчати в ньому цілими днями й пити гарячий шоколад на кухні, коли заманеться?

Марина форкнула.

— І на цій зворушливій ноті… — Вона рушила до кухні. — Гайда, Авантюрино. Я хочу, щоб ти знову спробувала приготувати гарячий шоколад, але цього разу під моїм наглядом.

Я поквапилася за нею. Сілке теж не відставала. Але я не втрималася і, перш ніж зачинилися двері, озирнулася, щоб востаннє глянути на понурені плечі Горста, який дивився на порожню залу.

Я захоплювалася Мариною більше, ніж будь-ким у цілому світі. Утім, можливо, Горст і справді краще за неї розумівся на грошах?

Із самісінького дитинства за ліжко мені щоночі правили золото й прикраси із самоцвітами. Тепер я зголосилася б віддати будь-що хоча б за крихітну часточку моєї колишньої ліжниці, аби врятувати шоколадний будинок. Проте ця думка змусила мене з раптовим тремом згадати про моє теперішнє помешкання. Я кинулася до шафки, де залишила вбрання-лусочку, і полегшено зітхнула, витягнувши його назовні. Ось воно.

Тканина мінилася в руках сріблясто-багряним потоком, гарненькі лусочки перепліталися й поєднувалися одна з одною в ідеальній гармонії. Від самого погляду на них у мене заскімлило в грудях. Я мусила стиснути вбрання, щоб утриматися й не сховати в ньому обличчя та не розплакатися від полегшення просто на очах у всіх присутніх.

Проте Марина із Сілке, авжеж, усе помітили. Приховати власні почуття від цих двох було неможливо.

— Не хвилюйся, — мовила Марина. Вона саме мила руки й навіть не повернула до мене голови. — Я її не займала, поки тебе не було. Так приємно, що тут залишилося бодай щось яскраве, особливо тепер, коли ти стала вдягатися, що твоє дерево… як майже всі в цьому місті… — Вона форкнула, скоса глянувши на темно-зелене вбрання Сілке.

— Перепрошую, — мовила та. — Це мій шпигунський однострій. Мені треба було злитися з натовпом, щоб вистежити Авантюрину.

Вона підійшла до мене й провела довгим смаглявим пальцем по тканині-лусочці. Я навіть не загарчала на неї — такою мірою вже стала їй довіряти.

— Пам’ятаю, ти була в це вбрана, коли ми вперше зустрілися. Кумедна штукенція. — Вона насупилася, роздивляючись її. — Я тоді не звернула увагу на візерунок. Але він так схожий на…

— Годі вже теревенити, — гримнула Марина, схрестивши руки. — Авантюрино, сподіваюся, ти готова братися до праці. А от щодо тебе… — Вона глянула на Сілке. — Якщо сподіваєшся, що тобі дозволять випити те, що ми готуватимемо, то краще теж знайди собі якесь заняття. Якщо жодної ефектної листівки в тебе наразі немає, то можеш для початку взятися до цього брудного посуду… — Вона кивнула в бік мийниці, де було повно чашок, каструль і казанків. Судячи з усього, відсутність відвідувачів не завадила Марині готувати як навіженій.

— Буде зроблено, — оголосила Сілке радісно, знімаючи сюртук. — Але попереджаю, я сподіваюся отримати у винагороду щось достоту неймовірне.

— Ти ж у моїй кухні, хіба ні?

— Ваша правда. — Сілке, насвистуючи, стала наповнювати мийницю водою.

Я заплющила очі, вдихаючи аромат підсмажуваних какао-бобів, і остаточно зрозуміла, що вдома.

Але солодке відчуття полегшення тривало лише якусь мить. Марина заходилася наводити лад на столі, щоб готувати гарячий шоколад, а я тим часом поклала вбрання-лусочку назад до шафки й вимила руки. Спочатку я всміхалася, утім дзеленчання посуду змусило мою усмішку згаснути, а м’язи спини напружитися. Я точно знала, що означав цей брязкіт у виконанні Марини, яка чудово вміла працювати практично в цілковитій тиші.

Навіть попри те, як упевнено вона розмовляла зі мною та Горстом, на душі в неї насправді було геть не так спокійно, як вона намагалася вдавати.

Перш ніж тонкі паростки провини знов спромоглися оповити мене, я відкинула їх. Я ні в чому не завинила, хай там що напридумувала собі впродовж останніх трьох днів… і справжні дракони ніколи не кидають свої скарбниці, навіть якщо захистити їх здається неможливим.

Під час тієї нашої першої спроби ми з Сілке опинилися за крок від порятунку шоколадного будинку. Якби ж то в короля і його дочок був шанс спробувати гарячий шоколад… якби ми мали бодай трішки більше часу…

— Гаразд, дівчинко, — мовила Марина, перервавши мої думки. — Я хочу, щоб ти підійшла сюди й приготувала гарячий шоколад точнісінько так само, як робила це минулого разу. Точнісінько так само, без жодної зміни! Я словом не прохоплюся, допоки ти не завершиш… Просто дивитимуся. А потім ми спробуємо знову, і от тоді тобі доведеться вчитися підлаштовувати технологію приготування до різних ароматів і смаків.

— Я радо вам допоможу і вип’ю першу порцію! — гукнула Сілке, перекривши клацання водосмоку і дзюрчання води, що наповнювала мийницю. — Слово честі, Авантюрино, коли я випила першу філіжанку твого першого гарячого шоколаду, я просто заприсяглася, що врятую це місце, хай там що!

Марина завела очі.

— А тепер, коли ми почули думку справжнього експерта з шоколаду…

— Я серйозно. — Сілке знизала плечима. — Перш ніж я його скуштувала, я збиралася вшитися звідси, щойно отримаю винагороду. Я, звісно, допомогла б Авантюрині знайти нове місце роботи, але й по всьому. Та коли допила першу філіжанку шоколаду… — Вона всміхнулася до нас через плече.

— Розумію, — кивнула Марина. — Отже, тепер ми тебе не спекаємося… — Вона ледь помітно всміхнулася і показала мені на вугільну жарівницю. — Давай-но починати. Оця… — вона ледь кивнула в бік Сілке, — уже все мені тут зжерла за ці кілька днів — а коли не запихалася смаколиками, то щопівгодини закидала мене десятками божевільних ідей щодо того, як нам наново розкрутитися. Тепер твоя черга годувати її… якщо згадаєш, як це робити.

Принаймні ця частина роботи нескладна. Може, мене й не було впродовж трьох днів, але кожен дюйм кухні «Шоколадного серця» — це для мене рідний дім. Працювати тут було так само природно, як колись розправляти крила.

Та коли я стала готувати інгредієнти, щось замаяло в пам’яті, наче якась непевна рухлива тінь, якийсь провісник майбутньої небезпеки. Щось, про що сказала Сілке… і що Горст сказав Марині про тістечка…

— Ну ж бо, — мовила Марина, коли мої пальці завмерли над купкою розтертого цукру. — Не гальмуй, дівчинко. Якщо ти спромоглася приготувати гарячий шоколад для самого короля без жодної підготовки, то й для мене подужаєш. Просто зберися й віднови в пам’яті той момент, коли вперше второпала, що робити.

Я насупилася.

Того разу я нічого такого не второпала. Я просто скористалися тим, що спромоглася запам’ятати, спостерігаючи за діями Марини, тож усе зробила суто інтуїтивно. Але ж ні — рушійною силою був відчай. Мені так несамовито кортіло переконати королівську родину врятувати цей шоколадний будинок, що я ладна була на все, щоб зробити це за допомогою свого шоколаду. Просто як…

Якийсь спомин забринів у пам’яті. Знання, якого мені не хотілося мати. Уривок споминів, від якого я залюбки відмовилася б.

Споминів про істоту, яка тремтіла від страху, готуючи гарячий шоколад під моїм пильним наглядом… яка бурмотіла щось… яка оповивала мене своїм відчаєм, аж допоки я остаточно втратила над собою контроль, утратила все, що мало для мене бодай якесь значення, навіть…

Ні. Я примусила себе придушити паніку й виструнчилася, нагадавши собі: у цій кухні жодного харчемага немає. Мені більше не доведеться з ними стикатися. Це такі рідкісні створіння, що самого натяку на присутність когось із них тут, у цій будівлі, було б достатньо, щоб наповнити нашу залу відвідувачами. Навіть самому королю ніколи не випадало бачити жодного харчемага…

А я геть не мала бажання ще раз із ним перетнутися.

— Заспокойся, — пробурмотіла Марина. — Не думай забагато. Просто вирішуй, що ти хочеш зробити, і роби це.

Роби це.

Руки мої зарухалися.

Мені треба було витіснити з пам’яті спомин про власні безпорадність і страх. Я мала зробити щось нове, що могло б замінити ці спогади, перш ніж вони накриють мене й знову зламають, змусивши почуватися такою самою розбитою й спустошеною, як оце впродовж кількох попередніх днів. Мені треба було наповнити свою душу непохитною впевненістю в чомусь справжньому. У чомусь беззаперечному. У чомусь потужному.

Упевненістю в собі.

Отже, я розкрила серце й розум і дозволила виплеснутися на мене полум’яною хвилею всім іншим спогадам: усім цим споминам, які впродовж останніх двох тижнів я щосили намагалася придушувати. Пам’ять про луску й пазурі, про впевнену безмежну міць, цю найважливішу частину власного єства, яку так боляче було втратити. Я була замкнула ці спогади глибоко в пам’яті, тож раніше вони приходили до мене лише в снах. Це були спомини про того дракона, яким я колись була… ні! Я ж усе одно й досі залишалася драконом, там, глибоко всередині.

Я — найлютіша істота в цьому місті.

Я саме така.

Ґрета дуже помилялася щодо мене, страшенно помилялася. Але я й сама схибила, бо дозволила собі повірити їй. Я схибила, бо занепала духом і дозволила закути себе в кайдани лагідних, жорстоких, насмішкуватих слів і отруйних жалощів — їхня гіркота була їдкіша за будь-яку приправу на Марининій кухні.

Я не була тією безпорадною істотою, на яку перетворила мене Ґрета за останні кілька днів. Але їй удалося це зробити лише тому, що десь усередині, у глибині серця, я боялася, що саме такою й стала після перетворення. Я дивилася на своє жалюгідне людське тіло з відчаєм. Глибоко в душі я вірила, що я цілковита невдаха, як і вважали мої рідні.

Більше такого не буде!

Я була підмайстринею шоколатьє в найкращому шоколадному будинку Драхенбурґа. Я була драконом і людським дівчам водночас.

Я була краща, ніж доти.

Я була собою.

Я перемішала останні інгредієнти, і впевненість, яку відчула, зробила мої рухи вправними й меткими. Я можу стати ким захочу, і так буде завжди.

І з цією впевненістю до мене нарешті прийшов мир.

Коли шоколатьєре була готова, я взялася неквапливо працювати збивачкою, щоб зробити шоколадний крем досконалим. Під пильним поглядом Марини я перелила його до порцелянової філіжанки. Відтак простягнула філіжанку Сілке, яка саме завершила мити посуд і вже чекала — але, на мій подив, подруга похитала головою й відступила на крок.

— Я вип’ю другу філіжанку, — мовила вона. — Тобі ж так і не вдалося скуштувати свого шоколаду минулого разу. Буде чесно, якщо цього разу ти питимеш перша.

Я звела очі на Марину. Вона кивнула, ледь смикнувши кутиком вуст.

— А як іще ти вчитимешся? — спитала вона. — Тобі доведеться куштувати все, що приготуєш, щоб дізнатися, на що ти здатна.

Я здатна.

І, можливо, — якщо я впоралася непогано, — це подарує мені сміливість зробити ще дещо: нарешті розповісти моїй новій родині всю правду про те, хто я є, — там, усередині. Я обхопила руками філіжанку й відчула, як її тепло розливається крізь мої долоні всім моїм маленьким — але не жалюгідним! — людським тілом. Примруживши очі, я піднесла філіжанку до вуст.

Дзвіночок над дверима задзеленчав, не встигла я й ковтнути. Я вирячила очі й опустила філіжанку. Відвідувачі? Судячи з раптово скам’янілого обличчя Марини, вона подумала про те саме.

Сілке потягнулася до вічка в стіні, але, перш ніж вона встигла доторкнутися до тарілки, за якою воно ховалося, двері в кухню розчахнулися.

У дверному отворі з’явився високий худий хлопчак: дуже смаглявий, в окулярах і з виряченими наляканими очима. Горст квапився за ним. Він розтулив рота, наче збираючись спитати хлопця про щось, але той заговорив першим.

— Сілке! — Він ухопився рукою за одвірок, наче боявся не втриматися на ногах. — Не можу повірити, що нарешті тебе знайшов! Я тебе всюди шукав!

Еге ж. Тепер я його впізнала: це був брат Сілке.

Та насупилася.

— Дітере, на Бога! Що сталося? Я ж сказала тобі, що не допомагатиму в ятці, аж допоки…

Хлопець нетерпляче змахнув вільною рукою.

— Байдуже, — мовив він. — Тепер це не має значення. Мені треба було тобі сказати… попередити вас усіх…

Його нажахані очі за вузькими скельцями окулярів глянули на нас із Мариною — наче паніка, яка жила в його нутрі, була завеликою для нього самого.

— Ви й самі їх побачите, якщо вийдете на вулицю. — Дітер тремтливим пальцем тицьнув у бік вітрини кав’ярні. — Перші чутки з’явилися півгодини тому. Я спочатку не повірив. Ніхто не повірив. Але вони ширяться так швидко, що помилки бути не може… І порятунку також… — Він важко глитнув. — Сховатися вже ніхто не встигне.

— Від чого сховатися? — Горст ухопив Дітера за плече й струснув його. — Ти про що, малий?

Але я вже здогадалася — сама не знаю, яким чином.

— Дракони, — прошепотів Дітер. — Ціла зграя. Вони летять з боку гір, просто до Драхенбурґа.