Дракон із шоколадним серцем

Розділ дев’ятнадцятий

Я заледве втримала філіжанку, яка мало не вислизнула в мене з рук. Серце так зайшлося, що аж боляче стало.

Вони летять по мене!

Але ж…

Ні, сказала я самій собі твердо й міцніше перехопила порцелянову філіжанку, тепло якої допомагало мені триматися. Не будь дурепою. Востаннє, коли я намагалася повернутися додому, у мене вгатили вогняною кулею — щоб трималася подалі. Отже, вони достеменно прийшли не по мене, байдуже, які сподівання на мить пойняли моє дурнувате підступне серце.

Але, навіть якщо я більше не була справжньою частиною моєї першої родини, правила, за якими жили мої родичі, я пам’ятала й досі. Вони завжди трималися якнайдалі від людей, хай навіть ті люди були поодинці. Якщо тепер дракони й справді прямували до велелюдного міста, ще й упродовж цілого тижня поводилися нерозважливо й неспокійно, як подейкували… тоді щось достеменно сталося.

І байдуже, що собі думають ці дурнуваті бойові маги, — небезпека загрожувала всім мешканцям Драхенбурґа.

Важко дихаючи, я поставила філіжанку на найближчому столі — поряд із шоколатьєре зі щойно приготованим мною гарячим шоколадом. Навколо тим часом лунали вигуки.

— Дракони?

— Але ж…

— Чому?

— Треба сховатися! — Дітер вихватився з Горстових рук. — Не можна просто стояти й теревенити!

Золотава шкіра Марини наразі здавалася якоюсь сірястою, але жінка не зрушила з місця.

— І куди ж це нам ховатися, юначе? Якщо зграя драконів і справді вирішила напасти на це місто, вони все в ньому спопелять. Ховатися нам ніде.

— Біля річки! — наполегливо правив своєї Дітер. — Це єдине безпечне місце. Так, ми там будемо на видноті, але принаймні довкола буде вода, а отже, ми матимемо шанс…

— Але чому дракони вирішили на нас напасти? — перебила його Сілке. — Це ж дурість якась! Так, я чула оці жахачки про подорожніх, які буцімто бачили драконів у горах, але ж ці чудовиська ніколи раніше не потикалися до міста! Чому?..

— Та яке це має значення! — вигукнув Дітер.

Він потягнувся, щоб ухопити сестру за руку. Сілке відсахнулася.

— Не заважай мені думати! — Очі її звузилися. — Слухай, якщо нам уже відомо, що сюди летять дракони, то й король також у курсі! А ти ж знаєш, останнім часом там ціла група крамарів намагалася натиснути на нього, аби він відрядив у гори вояків і бойових магів, щоб ті зачистили всі драконячі кубла. От закладаюся, що його величність уже наказав армії й бойовим магам туди вирушити! Будь-який дракон, що трапиться їм на шляху, буде знищений, щойно спробує спалити бодай щось поблизу міста.

— Ні! — Я рвонула вперед, голос мій здався якимось несамовитим воронячим кряканням. — Тут цілої армії забракне! І бойових магів також! І вони не можуть атакувати, перш ніж дізнаються, чого драконам узагалі треба! А якщо спробують таке утнути, це буде катастрофа!

Дітер пополотнів.

— Тоді…

Сілке перервала його, прикипівши до мене пильним поглядом.

— А що тобі відомо про драконів, Авантюрино?

Я глянула їй в очі й глибоко зітхнула.

— Пам’ятаєш, ти багато розпитувала мене, звідки я родом і чому тримаю це в таємниці? Зараз немає часу все пояснювати… але, якщо ми й справді подруги, просто повір мені. Якщо король відрядить армію, тут достоту буде різанина. Але загинуть не дракони. — Я звела очі на Марину. — Ваша правда. Якщо армія нападе на них, вони у відповідь спалять усі вулиці.

Я майже чула замислений дідусів голос. «Якщо цих людців не покарати так, щоб серця всіх, хто вирішить улаштувати бійню, назавжди наповнилися жахом…»

Я не могла цього дозволити. Тільки не в місті, яке стало моєю територією.

Востаннє, коли я намагалася докричатися до дідуся, він угатив у мене вогняною кулею. Але будь-який дракон, гідний власної луски, піде й не на такий ризик, аби захистити свої скарби й тих, хто став для нього родиною. А в цій кімнаті таких було повно.

Я не дозволю, щоб комусь із них завдали шкоди.

— Треба це зупинити, — звернулася я до Сілке.

Горст недовірливо реготнув.

— І як ти плануєш це зробити? Та якби ти побачила справжнього дракона…

— Я збираюся зустрітися зовсім не з драконами. — І прикипіла очима до Сілке. — Ти знаєш кожен дюйм цього міста. Зможеш провести мене до короля і кронпринцеси? Мені треба поговорити або з ним, або з нею. Терміново.

Сілке витріщилася на мене. Потім розреготалася, звільна хитаючи головою.

— Йой, Авантюрино, — мовила вона. — Я завжди знала, що ти трохи відрізняєшся від нас усіх. Але дотепер я не розуміла, що ти геть божевільна.

— Чудово. — Я відсунула філіжанку з шоколадом, що так і лишилася неторканою, на середину столу й рушила до дверей. — Отже, сама знайду спосіб із ними зустрітися. Якось знайду. Але…

— Е, ні. — Сілке наздогнала мене й ухопила за руку. — Слово честі, я б ні за що в цілому світі таке не проґавила. До того ж… — Вона з жалем роздивилася мене від маківки до п’яток. — Давай-но глянемо правді в очі. Може, ти просто геніальна підмайстриня шоколатьє, але зараз твоє вбрання пасує для відвідин короля не більше, ніж те, у якому ти була, коли щойно з’явилася в місті. Як ти сподіваєшся вмовити королівську варту пропустити тебе, якщо вбрана як покоївка? Без мене тобі не впоратися.

Власне, саме тому я її й попросила мені допомогти. Незнайоме тепло, схоже на тихе, невгасиме полум’я, спалахнуло в грудях, коли я глянула на її обличчя й побачила, що вона всміхається.

А щодо вбрання…

Я вивільнила руку й поквапилася до шафки, де лежала моя лусочка. Може, з королем вона мені й не зарадить, але, якщо Сілке подужає провести мене крізь кровожерливих людців, залучених до цього шарварку, то незабаром я говоритиму зі своєю родиною. І цього разу достоту знайду спосіб змусити їх себе вислухати.

І в мене був тільки один талісман — саме те, що треба, щоб нагадати собі, хто я насправді і що в мене є не лише людська шкіра, а й луска.

Марина мала рацію. Досить уже ховатися, саме час додати трохи барв.

Я сунула сріблясто-багряне вбрання-лусочку під пахву й повернулася до Сілке, ладна вирушати назустріч драконячому полум’ю.

— Але це дурня якась! — Дітер заступив нам шлях, не встигли ми ще й дверей дістатися. — Сілке, я завжди знав, що ти геть нерозважлива, та, слово честі, ти не можеш просто гасати містом, коли до нього летять дракони!

Сілке звела брову.

— Якщо до нас летять дракони, — мовила вона, — то я вже краще у свої останні хвилини братиму участь у шаленій пригоді, ніж ховатимусь, тремтячи від жаху!

Він глянув на неї знизу вгору, схрестивши руки на грудях.

— Тобі ж лише тринадцять років! — вигукнув він. — Якби тут були мама й тато, вони пояснили б тобі, що ти поводишся безвідповідально й геть по-дурному!

— Ні, — різко перервала його Марина. — Власне, вона має рацію. Горсте?.. — Жінка озирнулася до нього. — Не знаю, як ти, але, якщо це остання година мого життя, я хочу присвятити її найголовнішому. Як щодо питання, що його ти постійно мені ставиш?

Горст вирячив очі. Відтак з якоюсь нервовою усмішкою відійшов від стіни й рушив до Марини.

— От просто зараз? — спитав він. — От просто зараз ти нарешті зголошуєшся стати моєю дружиною?

Марина форкнула.

— Ти схибнувся? Де ми о такій порі знайдемо мирового суддю, ще й без попередньої домовленості? — Вона показала на плиту. — Ні, я маю на увазі шоколад.

— Певна річ. — Горст завів очі, плечі його розпружилися. На обличчі з’явилася легенька усмішка. — Отже, ти нарешті згідна провести мій експеримент? Готуватимеш шоколадний крем не за своїм рецептом, а за моїм?

— А чому б і ні? — Марина всміхнулася йому й узяла дерев’яну ложку. — На смак він буде просто жахливий, я цього певна, і взагалі, просто блюзнірство братися за таке на моїй кухні… але, якщо нас усіх усе одно спалять… тоді гаразд, я тебе ущасливлю… — Вона загрозливо змахнула на нього ложкою. — Але попереджаю, якщо ми виживемо, тобі доведеться з’їсти цю гидоту — усю, до останньої краплинки, ще й вилизати казанок. І щоб ніяких нарікань!

Горстова усмішка поблякла, і він легенько похитав головою.

— На відміну від усіх вас, — мовив він стиха, — я бачив дракона. Це сталося дуже давно і далеко звідси… Тож ні. Не думаю, що сьогодні ми матимемо бодай одненький шанс… — Він зітхнув і рвучко розчахнув двері кухні. — Я принесу стіл і стільці з зали. Дітере?.. Хочеш залишитися й скуштувати нову страву?

Дітер витріщався на нас, хитаючи головою.

— У цій кухні всі, окрім мене, геть подуріли.

— Ну, тоді… — мовила Сілке з гострою, наче бритвене лезо, посмішкою, — не дивно, що мені так тут подобається. Відступися лишень з дороги, великий братику.

Вони прикипіли одне до одного поглядами. Я тим часом звела очі на Марину, підбадьорюючи саму себе.

— Мені справді треба йти.

— Розумію. — Вона впевнено мені кивнула. — Іди. Може, тобі вдасться вкласти трохи здорового глузду до тієї дурної королівської довбешки. А тоді повертайся… бо я не хочу знову втратити свою підмайстриню.

Я була щиро впевнена, що на той момент уже встигла побувати на майже всіх вулицях Драхенбурґа. Але я помилялася.

Сілке вела мене вузенькими покрученими провулками, де мені досі жодного разу не випадало бувати. Ми проходили попід мостами, де юрмилися, збившись докупи, перелякані люди. Багато хто з них стискав чималі клунки, набиті найціннішими для них речами.

Щоразу, зводячи очі до неба, я бачила там маленькі крилаті силуети, які беззаперечно наближалися, хоча й були ще на значній відстані, — і мені перехоплювало дух. Груди мало не вибухали від цілого виру емоцій — таких суперечливих, що я навіть не годна була сказати, яка з них найсильніша. Але ні в кого з людей навколо мене такої проблеми, схоже, не було. Люди просто були пойняті жахом.

Мені майнуло, що, може, треба пояснити їм, що під мостами ховатися не варто. По-перше, дракони були ще дуже далеко, щоб швиргати в них полум’ям. По-друге, коли дракони нарешті наблизяться до міста, мости нікому з людей не зарадять. Значно розумніше було б, якби всі ці боягузи поки що лишалися на вулицях, тішились красою рідного міста, поки в них ще була така змога, і насолоджувались, можливо, останніми хвилинами свого життя. Але передбачити, як люди відреагують на слушну пораду, завжди було складно, а мені й без того клопоту вистачало, адже я мусила все це місто захистити.

— Це ж не дорога до палацу, так? — спитала я в Сілке, коли вона швидкою ходою вела мене крізь хаос захаращеної каретами вулиці Другого району. Половина мешканців — чи принаймні всі, кому не бракувало статків на те, щоб свого часу придбати екіпаж, — схоже, намагалася накивати п’ятами з міста. Тут була страшенна тягучка, морди коней фактично впиралися в задки екіпажів, що застрягли попереду. Зусібіч горлали один на одного візники, а гарно вбрані чоловіки й жінки визирали з віконець карет, і собі додаючи галасу. На колінах у них громадилися масивні валізи. Люди були так само налякані, як і коні.

— Палац? А нащо нам туди? — Сілке ухилилася від чергового запряженого в карету коня, рвучко сахнувшись до тротуару попереду мене. Кінь позадкував, злякано заіржавши, візник обурено загорлав — то було достеменно щось образливе, але я не зрозуміла, що саме. Сілке зневажливо махнула рукою в його бік, а я зупинилася й витріщилася на коняку.

— Ви б усе одно вперед не проїхали! — гукнула Сілке візникові. — Тут ніхто не проїде! І нема чого лаятись!

Потім вона схопила мене за руку й гайнула в просвіт між двома крамницями, що маяли попереду. Між двома нефарбованими стінами виявився лаз, такий тісний, що ми удвох насилу протиснулися до вузенького провулка. Посередині пролягав жолоб, від якого нестерпно смерділо.

— У палаці не лишилося жодного цабе, — пояснила мені Сілке, поки ми квапилися цим смердючим провулком, намагаючись не втрапити до брудного струмка по центру. — Король і кронпринцеса ніколи там не лишаються, щойно нависає загроза. Вони всі сидітимуть у ратуші, разом із лорд-мером і Таємною радою короля. Це як магістрат, тільки вони контролюють цілу країну. А, і ще головнокомандувач армією також там буде. Це вони про людське око вдають, ніби працюють разом. Утім, коли йдеться про війну, останнє слово за королем.

Людці. Їхні правила назавжди залишаться для мене цілковитою нісенітницею.

Однак принаймні в мене, схоже, буде нагода зустрітися з людиною, яка так уперто намагалася зруйнувати «Шоколадне серце», ще відколи я вперше з’явилася в Драхенбурзі. Я загрозливо вискалилася від самої думки про лорд-мера й устромила короткі людські нігті в долоню, наче пазурі.

— Але ні на кого не кидайся! — мовила Сілке, навіть не глянувши на мене. — Затям: говоритиму я.

— Гм.

Я не була проти, щоб вона говорила, принаймні з тими людьми, що трапляться нам на шляху. А от щодо кидатися — то жодної обіцянки давати не збиралася. Ніхто не може безкарно загрожувати моїй скарбниці!

— Гаразд, — видихнула Сілке й вивела мене на інший бік провулка, просто на широчезний майдан. — Схоже, усі вже тут.

Масивна будівля із сірої цегли здіймалася на віддаленому кінці майдану. Вона була прикрашена вирізьбленими ґаргульями, які «повзли» вздовж нескінчених дужних вікон. Напевне, архітектор сподівався, що його витвір вражав, але, як на мене, ця будівля здавалася якоюсь неоковирною й надміру розцяцькованою, наче той піжонський торт, із яких завжди кепкувала Марина. Вона казала, що справжні кухарі переймаються смаком, а не зовнішнім виглядом.

Проте навіть мені довелося визнати, що будівля була величезна. Високі загострені кам’яні вежі пнулися вгору з кожного її кута. Центральна вежа була найвища, і на самісінькій її верхівці був величезний дзиґар. Я бачила цю башту з годинником уже сотню разів, її було видно з будь-якого куточка Драхенбурґа… і зараз, коли мій погляд зупинився на ній, у голові нарешті виник остаточний план, такий чіткий і бездоганний, як будь-який із Марининих рецептів. Певна річ, навіть найліпші рецепти не зарадять, якщо до них візьметься кухар-нездара. Але…

З верхівки цієї башти все було видно. І саме людину, яка там стоятиме, першою побачать дракони.

— Чудово, — звернулася я до Сілке й показала на вежу з дзиґарем над нашими головами. — Усе, що мені треба, — це потрапити туди, нагору.

— Та невже? — зітхнула Сілке. — Що ж, щасти тобі з цим задумом… — Вона стиснула мою руку й тицьнула в бік майдану перед будівлею, де юрмилися люди в чорно-червоних одностроях. Усі вони мали зброю, яка виблискувала на сонці. — Бо спочатку тобі доведеться пройти повз них.