Дракон із шоколадним серцем

Розділ четвертий

Без свого полум’я я навіть ватру розкласти не мала змоги. Єдине, що спроможне було захистити мене від холоду тієї ночі, — це скеля та власні жахливі думки… а ще мій шлунок, що нестримно бурчав.

Там, у середині гори, Яспис, матінка, дідусь і тітоньки спали собі на затишних кучугурах золота й самоцвітів, і теплий дим цівками струмів з їхніх ніздрів. Щоразу, коли уявляла собі, як солодко вони сплять, я гарчала… але хіба тому, що гарчати все ж таки ліпше, ніж скиглити.

Досі мені жодного разу не випадало почуватися такою маленькою й жалюгідною.

Але, якщо вже на те пішло, утрачати власну родину мені також досі не випадало!

Коли нарешті стало розвиднюватися, я вже геть зморилася від власних страждань. Напередодні увечері я бавилася тим, що кидала камінці схилом — тисячі камінців, аж допоки мої жилаві людські м’язи не запекли від утоми. Потім упродовж кількох годин я відчувала, що з моїх крихітних людських очиць тече якась химерна волога, і лежала, скоцюрбившись, на холодній землі, поступившись власній слабкості, — у темряві, де ніхто не міг стати свідком мого приниження.

Але тепер по всьому. Годі! Я кліпнула, скидаючи зі зболілих очей останню краплину цієї дошкульної вологи, а тоді звелася, люто загарчавши. Хіба ж драконові годиться згортатися грудочкою й визнавати себе переможеним лише тому, що трохи не пощастило? Хай собі моя родина вважає, ніби я не здатна вижити на самоті, — але я їм доведу! Я доведу всім, включно з отим брехливим підступним харчемагом, яка насправді сильна! Я спущуся з цієї гори, знайду собі заробіток, хай там що воно є, і їстиму стільки шоколаду, скільки захочу… завжди!

Спустившись схилом, я опинилася на широкій ґрунтівці, яка прорізала зелені, порослі лісом підніжжя пагорбів. Аж раптом за спиною пролунав цокіт копит.

Мої м’якенькі, незахищені ступні були вже такі змордовані, що кожний новий крок завдавав болю, і, щоб змусити себе йти, мені доводилося напружувати всі м’язи. Я навіть не одразу зрозуміла, що розмірений стукіт наближається. Але, щойно почула пісню, яку завзято виводили два голоси, я мимоволі зіщулилася.

Тільки не це, знову та от пісня про довгий шлях! Досі від неї в мене були самі негаразди!

Ба гірше, тепер, коли я розібрала більшість слів, виявилося, що сенсу в них іще менше, ніж у тому куплеті, що його співав харчемаг.

Та ну?

У глибині мого людського горла народилося гарчання.

А от спробуйте лишень перетворитися на представника іншого виду — і побачите, як швидко ваші друзі накивають п’ятами, людці!

Стукіт копит і отой недоладний спів наближалися, я обхопила себе за плечі й озирнулася глянути, хто ж це там їхав.

Йо-о-о-ой.

Я жадібно позіхнула, шлунок мій забурчав іще гучніше. Копитами цокотів здоровенний білий кінь — від самого погляду на нього в мене аж слинка побігла. Якою чудовою поживою він став би для дракона!

Людці, що сиділи в нього за спиною, виявилися також вельми вгодованими, у якомусь темно-зеленому лушпинні. Таке саме зелене рядно вільно теліпалося в них на головах. Я досі в очі не бачила жодного дракона, луска в якого була б однобарвна, але, можливо, ці люди сподівалися, що їх сприймуть за дерева?.. Якщо й справді так, то вони надто вже голосно поводилися, щоб цей їхній підступ спрацював. Людці сиділи високо у скрипливій тарадайці,[4] але навіть скреготіння її коліс і стукіт конячих копит не здатні були заглушити їхній недоладний спів.

І цієї миті вони мене помітили.

— Йой! Лишенько! Йой! — Жінка схопила чоловіка за руку. — Фрідріху, поглянь лишень, та це ж дівчинка! Стривай-но! Зупини!

«О, так, — погодилася я мовчки. — Зупиніть уже цей спів!»

Але людці не просто припинили співати. Чоловік смикнув за ремінці, які тримав у руках, і кінь встав лише за два фути[5] від мене, підозріливо форкаючи.

Ото вже прикрість — мати оці от дрібні й тупі людські зуби!

Але всередині я й досі лишалася драконом, і саме це було найважливішим. Я закинула голову й зустрілася очима з конем, щоб дати йому зрозуміти: так, у нього є всі підстави бути підозріливим. Я хижак. От мала б зараз свої пазурі, от могла б дихати вогнем, і цей кінь став би просто чудовезним сніданком — найкращим, що я його мала за все життя!

— Йой, бідолашне дитя!

От халепа! Мені треба було краще пильнувати отих почвар у коня за спиною. Я з жахом відсахнулася, але було запізно. Людська самиця вже зіскочила з бідарки й обхопила мене руками. Вона притиснула моє обличчя до своїх пухких грудей так, що я мало не задихнулася.

— Та погляньте лишень на неї! Вештається по цій глушині сама-самотою! Повірити не можу! Фрідріху, ти диви, у неї навіть взуванки немає! А їй же хіба дванадцять, не більше! Вона саме те, що ми шукаємо!

Взуванка? Що воно таке — взуванка? І як вони могли взнати, що мене треба шукати? Адже навіть я сама не могла передбачити, що тут опинюся!

Але поставити їй ці запитання я не змогла б, навіть якби захотіла. Рот мій виявився притиснутим до її ворсяного зеленого лушпиння, а руки — до боків.

— Мфр-фр, — спробувала я виголосити щось крізь затиснуті губи. — Фрм-мр!

— Та ти змерзла! — вигукнула жінка. — Глянь-но, Фрідріху, вона змерзла! У неї немає нікого, хто міг би про неї подбати! То ми зробимо їй ласку, так? Ми ж не можемо її отак просто тут покинути? Ні, ні, ні, твоя правда. Так воно достоту буде нам усім на краще.

А хіба Фрідріх щось сказав? Усе, що я аж дотепер від нього почула, — це придушене зітхання. Він і далі сидів собі на високому передку бідарки, зосереджено дивлячись в інший бік. Але моя поневолювачка подалася вперед, наче він уже погодився з нею, і потягнула мене до їхньої чортопхайки. На ходу вона стягнула із себе зелене лушпиння й накинула його мені на плечі. Укривачка тягнулася аж до землі, огортала мене і була така тепла, що мені забракло духу скинути її з себе.

Проте я вперлася закривавленими ступнями в землю й відштовхнулася руками від бідарки, перш ніж людська самиця встигла підхопити мене й запхати до неї.

— Зачекайте!

— Зачекати? — Жінка закліпала очима, рот її набув обрисів літери «О». — Бач, Фрідріху, вона засмучена! Чому вона така засмучена? Може, вона налякана? А чи?..

Фрідріх так і не подарував нас жодним поглядом, але його обличчя скривилося під густим сірим смухом, наче від болю.

— Ґрето, а давай-но…

Але мені не треба було, щоб хтось говорив за мене.

— Я нікого й нічого не боюся!

Я виструнчилася на повний зріст і звела очі на жінку, яка мене схопила.

— І куди це ви намірилися мене забрати? Та я навіть не знаю, чи в правильному напрямку ви їдете!

— У правильному напрямку? — перепитала жінка. — Та ти ж сама-самісінька серед гір! Хіба звідси можна рухатися в хибному напрямку?

Аж тут уперше озирнувся Фрідріх.

— А це правильне запитання, Ґрето. — Він кивнув мені зі свого місця на передку. — Куди це ви прямували, юна леді?

Я гордовито випнула підборіддя.

— Я йду до великого міста, — мовила я. — Хочу знайти собі там заробіток.

— Ти хочеш працювати? — спитала Ґрета. — Ну хіба ж це не дивовижно? Розумієш, у нас є для тебе просто чудове місце! — Вона аж засяяла. — От повіриш чи ні, ми оце щойно залишилися без покоївки. Ця дівчина була така нерозважна й корислива — справжнісіньке міське дівчисько та й годі! Вона вимагала, щоб їй платили за кожну дрібничку, до якої вона руці доклала, постійно скиглила, що їй треба вільні днини… Ач, вона мені просто серце розбила своєю невдячністю, от слово честі! Розбила, еге ж, Фрідріху?

Фрідріх так закотив очі, що я аж позадкувала. Це в людей що, попереджувальний сигнал такий? Може, він збирається на мене накинутися?

Ґрета, утім, наче цього й не помітила. Вона дивилася на мене, а не на нього.

— І от нам стрілася ти — щоб посісти її місце! Просто диво якесь! — вигукнула вона ущасливлено. — Це й справді Божий промисел! Ми приймемо тебе до нашого будинку, наче рідну дочку, і ти зможеш куховарити, прибирати й робити всякі дрібниці — усе, що буде потрібно! — і, певна річ, нам не доведеться тобі нічого платити, еге ж? Адже, якби ми полишили тебе тут, ти померла б від голоду, отже…

— Жодного прибирання! — мовила я твердо.

Фрідріх припинив заводити очі, але я крадькома пильнувала його, просто про всяк випадок.

— І я не буду ніякою покоївкою, хай там що це означає. Я буду підмайстринею. А ще мені треба знайти шоколад.

— Шоколад? — Ґрета відступила на крок і закліпала очима. — Тобі?

Широчезні плечі Фрідріха звелися й опустилися під його зеленим лушпинням.

— У Драхенбурзі останнім часом з’явилося чимало шоколадних будинків, — мовив він. — Це тепер мода така, виходить. Королівська примха.

— Гм… — зауважила Ґрета. — Можна подумати, що ти до тих шоколадних будинків бодай колись носа потикав, Фрідріху. Таке вже бевкнеш! От не було б мене поряд, щоб про тебе дбати…

Але я вже все вирішила.

— Чудово, — підсумувала я.

Будинок, зроблений із шоколаду? Та щось краще годі й вигадати! Тепер, коли я стала людиною, мені страшенно кортіло якнайшвидше оселитися в такому!

Аж тоді я спохмурніла, згадавши про небезпеку.

— А харчемагів у цих шоколадних будинках, бува, не водиться?

Ґрета вирячила на мене сіро-зелені очі, а відтак розсміялася.

— Ох ти ж невігласко мала!

Посміхаючись, вона знову підступилася до мене й почухала мені маківку, скуйовдивши смух на голові. Я аж зубами клацнула.

— Боже милий, та я в житті не чула про справжнього харчемага! Як на мене, то все вигадки, так само, як і співомаги. У пристойних людей чаклувати не заведено.

Фух. Я відсахнулася, перш ніж вона встигла знов почухати мені голову, але від полегшення навіть не стала відгиркуватися.

Коли я наступного разу ласуватиму шоколадом, він достеменно буде не магічний! Досить уже несподіваних перетворень, на все життя стане!

— А інші породи магів? — спитала я. — Їх у Драхенбурзі багато?

Якби ж то мені вдалося залякати когось із них і змусити допомогти собі…

Фрідріх знизав плечима та зручніше перехопив довгий шкіряний повід.

— Ну, є королівські бойові маги, — мовив він. — От хто-хто, а вони точно існують, еге ж? Їх десь із тузінь[6] буде, з усього королівства назбирали. Подейкують, що живуть вони всі разом, десь неподалік від палацу. Повсякчас напоготові, щоб за наказом короля вирушити на битву з ворогами, драконами чи ще кимось. Наче в казці якійсь, слово честі. Дивовижа та й годі. — Він глянув на Ґрету, яка, примружившись, дивилася на нього, і додав квапливо: — Не те щоб я сам хотів бути на їхньому місці, певна річ…

— Гр… — прогарчала я.

Чомусь я вельми сумнівалася в тому, що в якогось мага, який спеціалізується на боротьбі з драконами, вистачить нерозважливості мене розчаклувати — хай навіть це було б чесно й справедливо. Та й, до речі, жодного сенсу не було в тому, щоб мене розчакловували й повертали мені власну подобу — лише для того, аби я негайно стала здобиччю кагалу магів-драконоборців.

— Гаразд, — мовила я і розвернулася в той бік, куди дивився їхній кінь. У бік шоколаду. — Тоді я поїду до Драхенбурґа.

— З нами! — вигукнула Ґрета, плескаючи в долоні. — Ми саме там і живемо!

— Ну… — Насупившись, я позадкувала. Надто вже не сподобався мені її рішучий погляд. — Я не впевнена…

— Сенсу сперечатися з нею немає жодного, — сповістив мені Фрідріх і засовався на передку. — Давай уже, забирайся, не гай наш час.

— А чи ж не пощастило тобі, що ми нагодилися, щоб допомогти? — Ґрета обійняла мене за плечі, не даючи змоги позадкувати. — Ми зазвичай рідко потикаємося до такої глушини, але оце саме гостювали в моєї сестри та її чоловіка на їхній фермі, а тепер повертаємося додому.

Вона легенько потягнула мене, повільно підштовхуючи до бідарки, а від Ґретиних теревенів у мене аж у голові запаморочилося.

— Хоч вір, хоч ні, ці двоє такі провінціали, що й гадки не мають, скільки все коштує в Драхенбурзі. Вони такі телепні, коли йдеться про грошву! Тому ми завжди беремо в них багато дешевих свіжих харчів, а потім продаємо їх у столиці за грубі гроші. Слово честі, так їм і треба, якщо вже такі дурноверхі, еге ж? — Вона тихенько розсміялася. — Хоча ми й собі дещо лишаємо, певна річ. У місті ж ані м’яса, ані молока доброго навіть удень зі свічкою не знайдеш, як гадаєш?

Голова чманіла від цього джерґотіння, і я навіть не знала, що воно таке, те «молоко». Але від слова «м’ясо» шлунок мій забурчав мало не по-драконячому.

— Ой, та ти послухай лишень! Ти ж голоднюсінька! — Ґрета підхопила мене навдивовижу сильними руками й затягла до бідарки, перш ніж я встигла виборсатися. — А ноги які — босі, у крові… От… — Вона забралася до візочка слідом за мною, потім перехилилася через сидіння й заходилася порпатися в сумках, кошиках і коробках, які були абияк поскидані в задній частині тарадайки. Фрідріх клацнув язиком, і кінь рушив.

— Черевиків у мене із собою немає, але принаймні пригостити тебе чимось, поки ми їдемо, я зможу.

— М’ясом? — спитала я з надією. Я випнула коротку людську шию, намагаючись роздивитися щось у кошику, у якому порпалася Ґрета.

— М’ясом? — перепитала вона зі сміхом. — Боже милий, дитинко, ми ж не можемо оце просто зараз зупинитися й розкласти ватру, щоб смажити м’ясо! Ми ж і досі в горах, ти забула! Хіба ти не знаєш, як тут небезпечно?! От би поїхати звідси якнайшвидше, еге ж, Фрідріху?

— Але мені не треба готувати м’ясо! — вигукнула я. — Можна й так!

— Йой, дурненька. Я бачу, яка ти голодна, але не переймайся. Сирим м’ясом тобі запихатися не доведеться. Ось, диви, що я знайшла!

Ґрета виструнчилася із сяйливою усмішкою, яка продемонструвала всі її зуби. Руки вона й досі тримала під своїм зеленим лушпинням.

— Тадам! — Вона витягла одну руку. — Пляшка молока, свіжесенького, від найкращої корови мої сестри! І… — Вона витягла й другу руку. — Козячий сир!

Я з жахом витріщилася на її частування. Молоко було біле. Біле-білісіньке, геть-чисто кістки. І сир такий самий. Якби вони були м’ясом, то воно б уже, мабуть, смерділо.

— Ви впевнені, що вони їстівні? — спитала я.

— Ну що це за питання такі! — похитавши головою, Ґрета відкрутила накривку з пляшки. — Ти що, справді вважаєш, що я дозволю тобі померти з голоду, коли ми ще й до міста тебе не довезли? Особливо, зважаючи на те, що ти будеш чемною, вдячною дитиною й робитимеш усе, що ми попросимо? Усі ті дрібнички?

— Що? — перепитала я. — Але я не…

— От! — Вона тицьнула відкорковану пляшку мені в обличчя. У мене не лишилося вибору, окрім як ковтнути, бо інакше молоко ринуло б мені підборіддям.

Я стала пити. І пила, бо Ґрета й надалі притискала пляшку мені до вуст. Я спромоглася відштовхнути її, лише двічі ковтнувши. Ф-фух. Але, навіть не встигнувши оговтатися до пуття, я виявила в руці здоровенний шматок білого липкого сиру.

— Їж! — радісно наказала мені Ґрета й підштовхнула сир мені до рота. — Тобі вже незабаром знадобляться сили.

Шлунок мій аж скрутився від самого вигляду того частування, але я поступилася.

Люди їдять найхимерніші речі. На щастя, моє нове людське тіло, очевидячки, також було не проти. Від цього їхнього сиру не заскімлили ані горло, ані живіт. І від молока також. Їхній смак не здався мені огидним. Дідові було б страшенно за мене соромно. Але овочі я все одно не їстиму!

Ґрета спостерігала за мною мало не по-драконячому пильно, допоки я не доїла весь сир і не допила молоко. Потім задоволено зітхнула й мовила:

— Отак. Тепер з тобою все буде гаразд, еге ж? Я перебинтую чимось твої ступні, щоб не кровили, поки ми їхатимемо, а як дістанемося дому, ти одразу зможеш узятися до роботи.

Я витерла краплини молока з підборіддя й нашорошено глянула на неї. Я завжди знала, що в людців мізки мацюпусінькі, але в цієї особини ще й пам’ять була геть дірява.

— Я збираюся працювати в шоколадному будинку, — нагадала я. — І не маю наміру бути за покоївку ані вам, ані комусь іншому. Затямили?

— Так, авжеж, певна річ, — пробурмотіла вона. — Як я могла забути? А тепер посидь-но спокійно і, допоки ми не дістанемося міста, дозволь нам самим про все подбати. Адже, слово честі, самотою ти б ніколи не знайшла його. — Вона поплескала мене по плечу. — Тобі пощастило, що ми на тебе натрапили. Знаєш… — Вона стишила голос і нахилилася ще ближче, аж затиснувши мене між собою й Фрідріхом. — Мій кузен Ґеорґ бачив, як над цими горами якось пролетів дракон! Подейкують, десь там є ціле кубло цих лютих створінь…

— Ґрето, ну ж бо… — Фрідріхів голос звучав зморено.

— Та я серйозно! — вигукнула Ґрета. — Ач, нікому не подобається про них говорити, але ж вони справді існують, ти ж знаєш! І немає сенсу вдавати, ніби це не так! Може, вони за нашого часу й тримаються подалі від великих міст і ферм, але кожному, хто мандрує горами, загрожує небезпека. Ой лишенько, та мені так лячно щоразу, коли ми їдемо! Еге ж, Фрідріху?!

Фрідріх у відповідь лише важко зітхнув. Мені здалося, ніби я побачила, що кінь роздратовано стенув вухами. Та не мені його судити.

— Не знаю, чому король дозволяє їм тут лишатися, — мовила Ґрета. — Я завжди кажу, що йому слід відрядити бойових магів, щоб уколошкали їх усіх раз і назавше. Я тоді достеменно краще спатиму вночі. І чимало достойників у місті цілком і повністю зі мною згодні!

— Уколошкали драконів? — Я вже не могла стримуватися й задерла голову, щоб глянути на неї. — Чи ви здуріли?

У неї аж щелепа впала.

— Оце грубіянка!

Я спохмурніла.

— Ці дракони з’їдять тих ваших магів усіх до одненького, якщо ті лише до них поткнуться.

— І я про це кажу, — пробурмотів Фрідріх. — Король — розумна людина, Ґрето. Він не хоче лізти до драконів. Ніхто не хоче.

Ну, взагалі-то я хочу. Я б усе що завгодно віддала, щоб потрапити назад до своєї родини, особливо тієї миті.

Але бідарка відносила мене далі й далі від нашої печери — з кожним цоканням здоровенних конячих копит. Фрідріх із Ґретою досі сперечалися, як краще вчинити з драконами: отруїти, заклясти, триматися від них подалі (Фрідріхова ідея) чи відрядити цілу армію, щоб їх убити (наче та армія їх подужала б!).

А відтак, хоча в це важко повірити, усе стало ще гірше.

Адже, припинивши нарешті сперечатися, Ґрета вирішила, що саме настав час знову заспівати веселої дорожньої.

Подорож обіцяла бути дуже довгою.