Дракон із шоколадним серцем

Розділ третій

Перше, що я усвідомила, розплющивши очі, — це те, що перебуваю в якомусь іншому місці. Лише мить тому я сиділа на задніх лапах і дивилася згори вниз на цього вбраного в яскраві лахи чоловічка із дивовижними кулінарними здібностями. А тепер бачила тільки блакитне небо.

А, то я, мабуть, лежу горілиць?

Це було дивно. Мені досі ніколи в житті не траплялося так лежати. Я ж крила пошкоджу!

Крила! Де мої крила? Я не відчувала їх під собою. Я спробувала була звестися на всі чотири — і впала долілиць. Що це з моїми лапами?

Я роззявила пащу, щоб випустити дим із горла, а тоді збагнула, що диму немає. Чому це в моєму горлі не утворюється дим? Я ж раніше завжди видихала дим, коли мене поймала паніка! А зараз я достеменно була в паніці!

— Обережно, — почула я чийсь голос обіч. Він здався мені знайомим, але якимось неправильним. Востаннє, коли я його чула, він звучав значно тихіше.

Я закрутила головою, роззираючись. Зробити це виявилося навдивовижу важко — але часу сушити собі над цим мізки в мене не було.

Істота, яка стояла поряд, була людиною. Це була та сама людина. Але як це він спромігся стати таким великим? Адже всього хвилину тому був мацюпусіньким, а зараз височів наді мною, наче справдешня башта.

— Рухайся повільно, — порадив він мені. — Тобі буде потрібен якийсь час, щоб призвичаїтися.

— До чого призвичаїтися? — верескнула я.

І завмерла, бо горло обурено стиснулося. Адже це був не мій голос. Мій голос мав гриміти над галявиною. А цей був тоненький і ламкий. Він звучав… Звучав майже як…

Мене пойняв трем, і я впала на землю.

— От. — Чоловік зітхнув і зняв верхній шар свого вереття з грудей та рук. — Схоже, ти змерзла. Либонь, морозить від потрясіння. — Він накинув на мене довгу пурпурову штукенцію, просто на спину, і я наче потонула в ній, а її береги лягли на землю обабіч мене.

Як це вона може бути на мене аж такою завеликою? Ніяк, от хіба що…

— Цього не може бути, — пробурмотіла я отим жахливим, тоненьким, не своїм голосом. — Ні!

— Так, — мовив чоловік. — Вибач, мені й справді шкода, але іншого виходу не було. Урешті-решт, ти збиралася мене з’їсти і була такою величезною, що шансів тобі завадити в мене не було. — Він знизав плечима. — У який ще спосіб я міг це виправити?

Світ закрутився дзиґою в мене перед очима. Мені перехопило дух. Щоб заспокоїтися, я спробувала була встромити в землю пазурі. Але вони відмовлялися грузнути в ній, натомість безпорадно відштовхувались від поверхні.

Я не годна була нахилитися й глянути, що саме стало причиною. Натомість прикипіла очима до цієї брехливої, підступної людської істоти, яка стояла переді мною.

— Ти ж не чарівник! — вигукнула я. — Мене ж бо не надуриш! Ти ж не в чорній оболонці!

— Чорній обо?.. А, збагнув! Це ти, мабуть, маєш на увазі королівських бойових магів у їхніх мантіях… — Він форкнув. — Ні, я не з цих. Вони всі бундючаться, демонструючи видовищну магію на полі битви, тож отримують і золото, і славу, і відповідні шати. А я…

Його вуста розтягнулися в самовдоволеній посмішці.

— А я насправді значно цікавіший. Я харчемаг! Нас таких небагато, але, повір, сили нам не бракує. Тобі ж сподобався гарячий шоколад, який я начаклував, еге ж? А це вже дещо означає.

Дещо означає? Та цей гарячий шоколад був найсмачнішим з усього, що мені випадало куштувати! Самий спомин про нього змусив мій шлунок аж зайтися від хвилі бажання.

Мама так переймалася… а я, схоже, нарешті знайшла те, що було для мене цікавим… у найнедоречнішу мить.

І що це він мав на увазі, коли сказав «начаклував»?

Харчемаг подався вперед і витяг зі свого клунка щось кругле. Воно висяювало на сонці. Мене пойняв жах. Я знала, що воно таке. Дідо якось приніс таку штуку до нас додому із цілою купою іншого хитромудрого людського причандалля, каструль і казанків, щоб ми її роздивилися. Цитрина негайно визначила, що воно.

Дзеркало.

— Хочеш на себе глянути? — спитав харчемаг несподівано лагідно.

«Ні», — подумала я. Але не дозволила собі промовити це вголос.

Адже я була дракон. Не годилося мені демонструвати переляк, особливо на очах у того, хто мав стати моєю здобиччю.

Я лежала, знерухоміла від страху, а дзеркало дедалі наближалося й наближалося…

Я не втечу. Я не зганьблюся. Я…

Він опустив дзеркало просто на рівень мого обличчя.

На мене широко розверстими, сповненими жаху золотими очима дивилася дуже юна людська істота жіночої статі.

Опісля харчемаг часу не гаяв. Насвистуючи, він зібрав усі свої манатки й навіть протер казанок. Від пахощів у мене знов мало слинка не побігла, але я стиснула свої маленькі тупі зубенята й змусила себе більше не просити в нього шоколаду.

Він не заслужив на таку втіху.

— Поверни! Мене! Назад! — наказала я йому. — Бо інакше!..

Ще чверть години тому він би затремтів, зачувши мій громоподібний голос. Але зараз тільки якось криво посміхнувся й закинув торбу на плече.

— Щасти тобі, маленька драконко.

Свою оболонку він теж забрав, залишивши мене в тому, у чому я опинилася після перетворення: у срібно-багряному вбранні з візерунком у вигляді лусочок. Воно прикривало моє нещасне, позбавлене луски тіло, наче друга шкіра, а от м’якесенькі підошви ніг лишилися без захисту. Я ніяк не могла змусити себе роздивитися ані ці благенькі, нещасні голі дрібнюні, ані срібно-червону подобизну моєї луски. Щоразу, коли намагалася це зробити, мої жалюгідні зуби зрадницьки цокотіли, і мені доводилося обхоплювати себе слабкими верхніми кінцівками, щоб не тремтіти.

Дідо достеменно знає, як усе виправити.

Я повторювала це знову й знову — щоразу, коли починала забувати, що дракони ніколи, ніколи, ніколи не відчувають страху.

— Знаєш, із часом тобі, може, навіть сподобається бути людиною, — мовив харчемаг. — Коли оговтаєшся, спустися з гори. Найближче місто — Драхенбурґ, столиця. Це, напевне, найкраще місце, щоб знайти прихисток і заробіток.

— Заробіток? — повторила я, витріщившись на нього. — Що воно?

Він зітхнув і похитав головою.

— Ти мусиш багато чого навчитися. Просто пам’ятай: іди он туди. — Він показав на стежку, що вилася донизу схилом гори. — На твоєму місці я пошукав би, де влаштуватися підмайстринею. Не знаю, скільки ти мала років, коли була драконом, але зараз тобі не даси більше дванадцяти, тож вік саме той, що треба. Хоча тобі б краще не зволікати й вирушати. Ти ж не хочеш застрягнути в лісі поночі, коли довкола нишпорять хижаки?

— Та я ж найлютіша істота в цих горах! — загарчала я.

Він видав якийсь кумедний тихий звук горлом.

Відтак кудлаті смужки над його очима опустилися, вуста скривилися. Щось було в його обличчі… Кілкий кістяк! Це що, жалощі?

Як же мені кортіло й досі мати змогу дихати полум’ям! Я б його спалила, навіть попри шоколад, просто для того, щоб стерти з його обличчя цей вираз!

— Щасти тобі, — повторив він і рушив геть.

За хвилину навіть його насвистування було вже ледь чути. Я лишилася сама-самотою на галявині, на схилі гори, яка раптом здалася мені просто височезною.

Чудово.

Лють надала мені сил. Стиснувши зуби, я перевернулася й відштовхнулася задніми лапами від землі.

Я зможу.

Я не зважилася звестися за присутності харчемага. Мені годі було уявити, що хтось, а надто він, побачить, як я заточуюся, наче шелепа якась. Але тепер, коли він пішов, я не збиралася тут лишатись ані на мить. Мені доведеться видертися на гору, і — я застогнала від самої думки про це, знов опустившись накарачки, — на моїх родичів чекає просто жахливий сюрприз.

Йой, це ж як і матуся, і дідо, і обидві тітоньки хитатимуть головами, дивлячись на мене, коли збагнуть, що сталося! Мої жалюгідні зуби стиснулися, коли я уявила, що вони казатимуть. А те, як Яспис потім мене дражнитиме…

Хай собі. Просто треба із цим розібратися якомога швидше, а потім — коли їм набридне сварити мене й махати крилами — вони просто вгамуються й повернуть мені мою колишню подобу.

У якийсь спосіб.

«Але ж дракони не вміють чаклувати», — прошепотів якийсь тоненький голосочок у глибині моєї свідомості. Я одразу ж змусила його заткатися, спробувавши загарчати своїм коротеньким, вузеньким горлом. Хай там що, я не збиралася покірливо понурити голову й здатися. Адже я драконка, а не хробачок якийсь. Тож наразі був саме час вирушати назад до печери. Уперше залюбки повернуся до неї, і хай моя родина вирішує цю сміховинну проблемку.

А тоді я знайду ще шоколад! Але для цього мені передусім треба навчитися ходити.

Якщо люди це роблять, то це ж, мабуть, не так уже й складно? Я звелася вертикально, аж крекчучи від зусилля.

За п’ять хвилин я вже відхекувалася й знову лежала на землі — адже я знову впала, боляче забившись… і то не вперше. Людські тіла просто недоладні!

Загарчавши, я ляснула передніми лапами — руками — по землі.

Я не вмію ходити на двох? Чудово. Значить, піду на чотирьох. У будь-якому разі це значно розумніше. Люди б і самі так ходили, якби були бодай трошки практичними. Отже, усього лише треба трохи поміркувати, зігнути надто довгі задні ноги як годиться, а тоді…

Йо-о-о-ой.

Застогнавши, я знов-таки впала на землю, ступивши всього три кроки, і притисла губи до правої руки, щоб трохи вгамувати біль, який її поймав. Крапля крові потрапила мені на язик.

Фе! Я з відразою сплюнула. Це ж як кров може бути аж такою несмачною?

Це закляття й справді понівечило мене. Якщо я не вирішу цієї проблеми, і то швидко, то незабаром доведеться жувати овочі! Цієї думки було достатньо, щоб змусити мене спробувати ще раз.

Тепер я крутилася й вигиналася, аж допоки в око не впала якась зламана гілляка, що лежала неподалік. Те що треба! Я чула про драконів, які навчилися пересуватися лише на трьох лапах. Якщо вони це подужали, то і я зможу.

Скрегочучи зубами й накульгуючи, я рушила вгору пагорбом.

За двадцять хвилин я викинула костур і далі пішла — не надто легко, але доволі вправно — на своїх двох, запалених і зранених ногах.

За півгодини масивна тінь промчала наді мною. Я закинула голову так сильно, що в шиї аж щось обурено захрускотіло.

Еге ж!

Там, де мало бути саме блакитне небо, що звільна темнішало, я побачила щось неозоре, червоно-золоте, що промчало низько-низенько, мало не чіпляючи верховіття дерев.

Цей візерунок луски я впізнала б де завгодно.

— Дідусю! — щосили закричала я.

Я застрибала, відчувши в людських ногах м’язи, про існування яких раніше не здогадувалася. Відтак несамовито замахала руками, і в голові аж запаморочилося від полегшення.

— Дідусю, це я!

Його голова, яка звідси здавалася ще більшою, ледь схилилася.

Одне величезне золоте око сфокусувалося на мені, яка й досі щосили підстрибувала.

— Дідусю! — знов загорлала я.

Він зібрав крила, зробив коло і… полетів в іншому напрямку.

Я аж рота роззявила від здивування, не ймучи віри власним очам.

— Агов! — гукнула я. Нахилилася й схопила каменюку з долоню завбільшки. — Повернися!

Я щосили жбурнула в нього каменем. Авжеж, той не завдав йому шкоди. Він просто до нього не долетів. Але моя витівка привернула його увагу, а я саме на це й сподівалася.

Драконяча шия вигнулася, мінячись усіма кольорами. Дідо роззявив величезну пащу.

Я притисла обидві руки до свого малесенького людського рота.

— Ді…

Полум’я вихопилося з його пащі здоровенною вогняною кулею й ринуло просто на мене.

Моє нове тіло відреагувало швидше, ніж розум. Я перекидьки впала на землю й скрутилася клубочком, притиснувши голову до грудей, згорнувшись кулькою. Полум’я обпекло мені спину й зникло. Я лежала знерухоміло, дочікуючись, поки в мене вгатить наступна вогняна куля. Без луски я б за мить перетворилася на попіл.

От зараз, зараз…

Чекайте-но. Це ж скільки вже часу минуло?..

Дуже обережно й боязко я розплющила очі. Звільна звела голову. Ген далеко вгорі я побачила дідусеву тінь. Він летів геть. І навіть не зважив за потрібне озирнутися.

Я дивилася йому вслід.

Він намагався мене спалити!

А потім покинув мене тут!

Члени родини ніколи одне одного не кидали.

Дракони захищали свої скарби й своїх дитинчат, навіть ціною власного життя. І не мало значення, хай там скільки я нарікала на занадто владних дорослих своєї гори, я знала, відчувала кожною клітинкою свого єства, що вони зроблять усе — геть усе! — щоб мене врятувати.

Аж тоді…

Моє людське горло якось судомно стиснулося, а потім ще раз… наче в ньому застрягло щось жахливе… і, схоже, цим жахливим була страшна правда.

Я ж уже не була їхнім дитинчам, так?

Я дивилася на дідів силует, який дедалі зменшувався й зменшувався, зникаючи вдалині. Синці й подряпини вкривали мої м’які, слабкі кінцівки, кожен дюйм[3] тіла аж знемагав від болю.

Я точно знала, що побачив дідусь, коли на мене глянув. Вогняна куля — то було тільки попередження. Він не став би завдавати собі клопоту й насправді вбивати оте дошкульне людське створіння, поки воно не утне щось справді зухвале й загрозливе, наприклад… Наприклад, допоки воно не поткнеться до родинної печери…

Глибоко зітхнувши, я насилу звелася й сіла на тверду землю своєю ніжною дупцею, скулившись та обхопивши коліна руками. Повітря було прохолодне, небо темнішало. Сильний вітер, що здійнявся в горах, куйовдив довгий смух у мене на голові, кидав його мені в обличчя, а вразливу, позбавлену луски шкіру брали сироти. Куди не глянь був гірський схил — так само, як і чотири години до того, коли я щойно вирушила назустріч великій пригоді. Але тепер я нарешті збагнула, що не зможу повернутися додому.