Дракон із шоколадним серцем

Розділ другий

Полювати виявилося значно важче, ніж я сподівалася.

Стежка, якою я спускалася, була баюриста, вибоїста, і щокроку з-під моїх лап летіли донизу дрібні камінці й грудки землі. Байдуже, хоч як звільна та обережно я ступала, ці підступні камінці все одно падали, геть-чисто шпигуни-нишпорки, які прагнули попередити всіх про моє наближення. Минуло лише дві години моєї подорожі — а я вже ладна була спалити цей схил на попіл, і шлунок мій гарчав ще дужче, ніж я.

Знову й знову зусібіч лунало цвірінчання пташок — вони просто-таки благали себе з’їсти. Якось я відчула вишуканий аромат теплокровних тварин, що промчали стежкою донизу на відстані лише в якихось п’ятдесят футів[2] від мене. Зовсім близенько! Але коли я гайнула до них, намагаючись захопити їх зненацька, струмочок камінців, що гецав попереду мене, перетворився на справжній бурчак, я підсковзнулася, перечепилася, упала й сторчма покотилася до шпичкуватого соснового бору. Коли ж я нарешті дісталася потрібного місця, де збиралася моя здобич, та вже накивала п’ятами.

Це було страшенно нечесно! Просто несила витримати. Я закинула голову, аж трусячись від розчарування. Але навіть загарчати змоги не було, адже мене могли почути рідні.

Там, у горі, усі вже напевне попрокидалися. Певна річ, їм не спаде на думку одразу ж кидатися мене шукати, адже я й до того часто вешталася тунелями. Але якщо незабаром я не повернуся, вони почнуть хвилюватися, а якщо знайдуть мене до того, як я подужаю вполювати бодай якусь здобич, то мене взагалі більше ніколи не випустять із печери.

Повертатися порожнем, голілап, не можна в жодному разі!

І саме тоді я почула негучний чоловічий голос, який щось співав там, унизу.

Це достеменно людина.

Ніздрі в мене затремтіли. Усі мої відчуття загострилися, я вловила аромат теплого смачного ссавця, і до цього аромату домішувалися пахощі соснини, що палала.

Чоловік розпалив вогнище. Сидить на одному місці.

І співає.

Він не почує мого наближення!

М’язи мої напружилися, задні лапи були напоготові — стрибати. Але я не кинулася стрімголов. Навіть я не була аж такою мірою нерозважлива.

Може, мені, на відміну від Ясписа, і не до вподоби були людські книжки, та дідові оповідки я слухала уважно.

А що, як у цієї людини мушкет? Чи меч?

Люди були найнебезпечнішим різновидом драконової здобичі. Навіть матінка не часто полювала на них самотою. Дідо вчив нас усіх триматися подалі від людиськ, коли ми одинцем, і обирати безпечнішу й не таку підступну їжу… і це навіть попри те, що в діда луска була така міцна, що могла витримати й удар леза, і кулю.

Я роздивилася подряпини на зболених крилах і тихенько засмучено забурчала. Здоровий глузд тиснув на шлунок, наче кам’яна брила.

Аж потім…

Йой.

У мене аж луска зачухалася, коли я враз уявила: це ж як на мене дивитиметься Яспис, коли я притягну людину до нашої печери!

Я! Сама! Власними силами!

Навіть матінці доведеться визнати, що я вже здатна подбати про себе, опинившись у зовнішньому світі. Кращого засобу довести це немає. Мені треба це зробити!

Я глибоко вдихнула й притислася до землі. Бруд і каміння муляли мені черевце, коли я поповзом рушила вперед. Людський голос і досі співав, і коли я опинилася ближче, то змогла виокремити слова. Пісня була знайомою мені мовою.

Теж мені! Немає у світі таких шляхів, у яких не було б кінця бодай десь.

Я ж казала Ясписові, що в людей замість мізків рінь!

Нарешті я побачила свою здобич. Чоловік улаштувався в затишному вибалку на схилі гори, з трьох боків захищеному валунами й колючими соснами. У центрі розклав вогнище і тепер сидів, схилившись над ним, спиною до мене.

Удивляючись з-за дерев, я затамувала дух, щосили стискаючи пащу, щоб гарячий дим через моє хвилювання не вихопився й передчасно не сполохав його. Ані мушкета, ані меча в чоловіка не було. От і чудово. Також він не належав до тих рідкісних небезпечних людей, що зналися на чарах — найгіршому людському підступі, — адже ті зазвичай вбиралися в придибашні чорні шати, через що здавалося, що ніг у них зовсім немає. Дідо намалював для нас із Ясписом одного такого і змусив заприсягтися, що ми ніколи до цієї істоти не наблизимося — принаймні доти, доки луска в нас не ствердіє, а відбудеться це щонайменше за сто років.

Ця людина, утім, була вбрана в цілком безпечне лілово-рожеве вереття, крізь проріхи в якому світилися кощаві кінцівки.

Але, якщо я й справді замірилася цього чоловіка вполювати, діяти треба хутко. Аж такою мірою хутко, щоб він не встиг вихопити меча чи лук зі стрілами — он із тієї здоровенної торби, що лежала обіч… чи сокиру… чи…

«Я більша за нього! Я лютіша за нього! — нагадала я собі суворо. — Я найжахливіше створіння на цій горі!»

Раптом чоловік став розвертатися в мій бік.

Зараз! Я роззявила пащу в беззвучному ревінні й стрибнула.

— Йо-о-ой! — заголосив чоловічок і впустив до казанка те, що досі тримав у руці. Відтак позадкував, спіткнувся об камінь, упав горілиць, а я переможно помчала до нього.

І собі також скрикнула, бо дорогою мої поранені крила ще дужче подряпало жорстке ялинове гілля.

— Йо-о-о-ой!

Я зашпортнулася, знемагаючи від болю, й важко приземлилася біля ватри, притискаючи крила до тулуба.

— Йо-о-ой-ой-ой!

Ой лишенько!

Очі людини розширилися, і я збагнула, що промовила це вголос.

— Ар-р-гр! — Я змусила себе схопитися й продемонструвала йому всі п’ятдесят своїх зубів. Отак воно вже краще. Чоловічок закліпав очицями, на чолі в нього рясно проступив піт. Він роззявив рота, але не видушив жодного звуку.

Здійнявшись над ним, я нагодилася стрибати.

І саме тоді я це відчула.

Спокусливий, солодкий, дивовижний аромат.

Глибокі, духмяні пахощі струміли просто в мене під носом.

Я миттю повернула довгу шию до вогню.

— А це що?

— То-то-тобто? — Чоловічок трохи відповз, не зводячи з мене очей.

Мені було байдуже, хай собі задкує. Згодом ще встигну його вполювати. Зараз усе, що мене цікавило, — це казанок, який він підвісив над вогнем, той самий, з якого здіймався, лоскочучи всі мої відчуття, аромат чогось аж такого смачного, що в мене слинка потекла.

Хай там що це, воно мусить стати моїм!

У казанку шумував звичайнісінький окріп, але в ньому я побачила якісь брунатні закрутки — там розчинялося щось темне й грудкувате.

— Що ти поклав до цього казанка? — вимогливо спитала я.

— Що? — Чоловік закляк. — Та це ж шоколад.

— Шоколад?

Про шоколад раніше я жодного разу не чула. Яспис про нього й не згадував, а він же читав усі трактати людських філософів, що потрапляли йому до пазурів. Як могли ці філософи радіти, жуючи рослини, якщо в них була можливість поласувати чимось аж такою мірою дивовижним?

Я наблизила писок до казанка — якнайближче, але щоб не перекинути його. І глибоко, звільна вдихнула.

Неймовірно.

Не стримавшись, я аж затуркотіла від жаги, і цей звук прокотився полониною.

— Оце от і є шоколад?

Досі все, чого мені кортіло, — це м’ясо. Байдуже, яке — смаженина, сире чи ледь підсмажене. Я вважала, що нічого смачнішого у світі не існує. Але відтепер…

Невже щось таке Яспис відчував до своєї філософії?

Мені треба було дізнатися, який той шоколад на смак. Просто зараз — я не годна була витримати ані секунди. Відтак нахилилася, потягнулася вперед, і…

— Чекай! — Чоловік схопився.

Я відсахнулася, не вірячи власним вухам.

— Ти що, оце щойно наказав мені чекати?

Від такої наруги мої зранені крила затріпотіли. Він, оця нікчемна дрібнота, намагався не підпустити мене до мого шоколаду?

— Отже, першим доведеться з’їсти тебе, — підсумувала я понуро.

— Ні! — Він заметушився, скинувши руки. — Я просто мав на увазі, що шоколад іще не готовий. Це має бути гарячий шоколад. Я ще не встиг додати всі компоненти. Іще жодної приправи не вкинув!

Я примружилася й глянула на нього.

— Тобто ти маєш на увазі, що він стане ще смачнішим?

— Ти ж ніколи раніше не куштувала гарячого шоколаду, еге ж? — спитав він.

— Ну… — Я згадала, як дідо попереджав мене щодо людських підступів. — …Може, і куштувала, — відповіла лукаво. — Ніколи ж не можна сказати напевне.

Чоловік повагався якусь мить. Потім повільно нахилився й тремтливою рукою підхопив із землі дерев’яну ложку.

— Повір, — мовив він. — Краще зачекати, щоб мати змогу дістати якнайповніше враження.

Перш ніж я встигла відповісти, він уже відвернувся від мене й заходився розмішувати те, що було в казанку.

Пильнуючи за ним, я присіла на задні лапи, щоб почекати.

Обличчя чоловіка було зосереджене й напружене. Він почав щось бурмотіти собі під ніс, мало не нависпів. Невже знову завів ту дурнувату пісеньку? Ритм був трохи інший, але кому воно треба — слухати ту людську бздуру? Не мені принаймні. Я навіть не намагалася розібрати слів.

Утім, коли він засунув руку до кишені, я вхопила його за плече одним пазурцем.

— Ніяких мечів!

— Я… я… — Чоловік знову став затинатися. — Це не меч, — видушив він нарешті. — Ось поглянь-но. — Він витяг із кишені якусь торбинку. — Це кориця.

— Кориця? — Я підозріливо потягнулася до торбинки. Якщо він намагається мене отруїти…

— Я зараз сам трошки ковтну, — мовив він. — Ось, дивись. — Він занурив тремкі пальці до торбинки й витягнув брунатно-золотаву дрібку, а тоді вкинув її до рота. — Бачиш?

Ба більше, я відчула. Розкрита торбинка видавала просто неймовірні пахощі.

— Додай оце до казанка, — наказала я. Хотіла занюхати, що з того вийде. Хоча жодного сумніву не мала: суміш кориці й шоколаду буде просто чудова.

Важко дихаючи, чоловік укинув до казанка кілька щипочок.

Овва, я таки не помилилася. Ці нові пахощі були навіть кращі.

Я мало не пошкодувала про те, що доведеться тягнути чоловічка додому, щоб його там з’їли. Набагато приємніше було б тримати цю людинку як домашнього улюбленця, щоб він робив гарячий шоколад щоразу, коли мені заманеться. Мушу визнати, він був би вельми працьовитий домашній улюбленець. Розмішуючи гарячий шоколад, він і далі щось там шепотів собі під ніс, отой свій кумедний ритмічний напіввиспів. Усе його тіло аж заклякло від зосередженості. Напевне, мені слід було ретельніше дослухатися, варто було намагатися вирізнити слова, але, відверто кажучи, хіба ж мене колись цікавило, що там торочать ті людці?

До того ж я була надто поглинута нюханням пахощів із казанка. Якби ж то була змога, я б загорнулася в цей аромат і годинами в ньому ніжилася. Гарячий шоколад. Оце і є справжній скарб, гідний будь-якого дракона!

Доведеться ще пошукати шоколад у його сумці, коли вже буде по всьому. Я знала, що знов захочу його скуштувати. І якомога більше.

Нарешті чоловік звів очі й посміхнувся якось тремко й нервово.

— Усе готове, — мовив він. — Тобі до філіжанки налити, чи…

Я форкнула, і куля диму мало не вгатила йому в обличчя.

— Ти що, і справді вважаєш, що я зможу пити з ваших оцих дрібненьких людських філіжанок?

— Навряд, як на мене, — мовив чоловік. — Тоді краще пий просто з казанка. — Він обгорнув м’яку, вразливу людську руку власними лахами й підняв казанок за довге руків’я.

— Обережно, гаряче.

Я простягнула лапу, зневажливо на нього глипнувши.

— Я — дракон!

Маленький казанок я підчепила пазурами дуже обережно, наче найкоштовніший у цілому світі самоцвіт.

Помалу піднесла його до рота, а відтак заплющила очі й маленькими ковтками заходилася пити неймовірну гарячу рідину.

Ов-в-в-в-в-ва-а-а-а-а!..

Блаженство вибухнуло в мені. Я аж заточилася від задоволення.

Шоколад-шоколад-шоколад…

Йо-о-о-ой!

І тоді всередині в мене щось спалахнуло, і світ пірнув у темряву.