Дракон із шоколадним серцем

Розділ тринадцятий

— Що?! — вереснула Сілке захоплено. Вийшло в неї так щиро, що я спочатку навіть не повірила, що це й справді її голос. — Королівська родина прочитала мою листівку? Ох, авжеж, я знала, що вона нівроку, але ніколи не…

— А вони в коронах? — поцікавилася я, трохи пожвавившись.

На це справді варто було глянути… а може, не лише глянути. У мене аж у пальцях стало поколювати, коли я згадала ті чудові золоті корони зі скарбниці нашої родини. Вони так гарненько пасували до моїх пазурів, щокроку дзенькаючи! Навіть найпростіші з них були просто дивовижні, але понад усе до вподоби мені були вінці, прикрашені самоцвітами.

Це ж якою мірою затишніше мені спатиметься вночі, якщо я притискатиму до себе двійко корон, як колись!

Але ж ні. Я зціпила зуби та змусила себе міркувати як людина, а не як дракон.

У мене, замкненої в пастці цього жалюгідного тіла, позбавленої гострих іклів, пазурів, полум’я, не було жодної нагоди заволодіти вінцями цієї королівської родини й тим паче залишити їх собі. Але ж якою мірою важко було стримати жадібне гарчання, що силкувалося вихопитись у мене з горла, коли я уявляла все це чудове золото, що тільки й чекало нагоди стати моїм, і…

— Ти з якого лиха припинила розмішувати, дівчисько?! — гримнула Марина.

Я квапливо повернулася назад до роботи — саме вчасно, бо шоколадний крем у каструлі мало не кипів. А відтак почула, як Горст мовив:

— Вони тут інкогніто.

— Вони тут що?

Він що, мав на увазі, що мої чудові корони зіпсовані? Горст нетерпляче махнув смаглявою долонею.

— Інкогніто — це означає таємно, замаскувавшись.

Він озирнувся на Марину.

— Хлопчик-побігач примчав сьогодні зранку зарезервувати столик на ім’я «графа фон Рейманна» і його дочок. Вони вбрані як звичайна шляхта, але я збагнув, хто це, щойно вони увійшли. І всі інші також це зрозуміли. Не здивуюся, якщо просто зараз сюди мчать перодряпи з усіх газет. У нас уже й попід вікнами ціла юрба люду — усі намагаються зазирнути досередини.

— Отже, невдале в них маскування, — форкнула Марина, ліктем відштовхнула мене й заходилася сама контролювати останній етап приготування шоколадного крему. — Може, наступного разу їм варто надіти маски?

— Та вони інкогніто тільки задля годиться, — мовила Сілке з виглядом знавця, погойдуючись на підборах і запхавши руки до кишень. — Якби вони прийшли відкрито, їм би довелося притягти із собою всю почесну варту. А так у них є змога пересуватися містом без натовпу солдатів і челядників, які лише плуталися б під ногами. Але… — Очі її розширилися, і вона хитнулася. — А-а-а! — Долоні її злетіли до щік. — Не можу повірити, що сам король прочитав мою листівку. Сам король! А можна звідси якось зазирнути до зали? Я хочу роздивитися кронпринцесу! Я її ніколи раніше так зблизька не бачила!

Уперше відтоді, як ми познайомилися, я побачила на обличчі Горста бешкетний вираз.

— Якщо тобі й справді потрібна гарна панорама… — Підійшовши до стіни, він зняв із гачка декоративну тарілку, яка висіла трохи вище від моєї маківки. За нею виявився квадратик прозорого скла близько дюйма завширшки. — Але тільки один разочок, — мовив він нам обом, підморгнувши. — І то мерщій! Нікому не сподобається, коли на них витріщаються під час їжі.

— Нумо! — Сілке схопила мене за руку й потягла за собою. — О-о-о-о! — Вона притиснулася оком до скла й аж затуркотіла від задоволення. — А вона навіть вища, ніж я вважала.

— Хто? — спитала я.

— Кронпринцеса, звісно! — Сілке на мить розвернулася до мене, закотивши очі. — Слово честі, Авантюрине, навіть ти мусила про неї чути, хай навіть звідки ти там є. Вона не тільки вродлива, а ще й вільно розмовляє принаймні сімома мовами. До того ж вона найкращий дипломат у королівській родині за останні двісті років. Усі її просто обожнюють. З неї буде найкраща королева за всю історію!

— Схоже, вона просто ідеальна, — мовила я кисло. Про таких-от старших сестер мені було відомо геть усе. Значно поблажливіше, визирнувши у вічко, я глянула на молодшу з дівчат за столом. Шкіра в неї було така ж світло-смаглява, як у її сестри, і темне густе волосся було так само гарно зачесане, але вираз її обличчя був зовсім інший. Її старша сестра лагідно всміхалася й розмовляла про щось з їхнім рум’яним і кремезним білявим батьком. Тим часом крізь вітрину до крамнички зазирало дедалі більше облич. Ані сам король, ані його старша донька, здається, навіть не зважали ні на юрбу, що товклася зовні, ні на те, що інші клієнти витріщалися на них і шепотілися. Проте молодша принцеса сиділа, згорбившись, і, судячи з обличчя, почувалася ні в сих ні в тих. Придивившись, я побачила, що пальцями вона нервово тарабанить по стільниці… аж якоїсь миті її сестра потягнулася до неї, і, так само лагідно всміхаючись, владно накрила її долоню своєю.

Еге ж. Я дуже добре знала старших сестер.

А ще на жодному з цих відвідувачів не було корони. Навіть на кронпринцесі. От і маєте це людське вельможне панство…

Зітхнувши, я відступила й дозволила Горсту повісити тарілку на місце, затуливши вічко. Він аж сяяв усмішкою… аж доки йому в очі не впала Марина.

— Що це ти таке робиш?

Марина, зіщуливши очі, переливала до келиха шоколадний крем.

— На що це схоже, Горсте? Навіть ти міг уже б збагнути, що зазвичай роблять на кухні.

— Але ж… — Він похитав головою, вражено вибалушивши очі. — Ти хіба не чула, що я сказав? Королівська родина…

— …воліє гарячого шоколаду, — завершила за нього Марина. Вона охайно виставила вісім келихів із шоколадним кремом на тацю, якусь мить роздивлялася їх, ледь схиливши голову, а відтак заходилася пересувати — келихи нагадали мені пташок, що змінювали місце в зграї. — Я в курсі. І я виконаю їхнє замовлення… щойно матиму час.

Горст запустив обидві руки у волосся.

— Чи ти геть здуріла?

Очі Сілке розширилися.

— Е-е-е-е… може, ви б трохи тихіше сварилися? Я не певна, що ця стіна аж такою мірою тлуста.

— Твоя правда. — Марина стримано всміхнулася до келихів із шоколадним кремом. — Ми ж не хочемо налякати наших клієнтів, еге ж? — Вона переставила один із келихів, примружившись, глянула на те, що вийшло, і потягнулася до іншого.

— Ти!.. — Горст спробував був вихопити в неї тацю.

Марина вхопилась за її інший бік. Келихи тривожно задзеленчали.

— Обережно, — попередила вона з якоюсь геть драконячою посмішкою. — Якщо виплеснеться бодай краплинка, я змушена буду все готувати наново. І тоді королівській родині доведеться дуже довго чекати, як гадаєш?

— Та що з тобою таке?! — вигукнув Горст. Він відступив на крок, важко дихаючи. — Ти що, уторопати не можеш, що нам нарешті випала нагода, про яку ми стільки мріяли? Ми ж тоді зможемо все змінити! Якщо королівській родині сподобається твій шоколад — якщо кожна газета в цьому місті повідомить, що вони прийшли сюди, спробували твій гарячий шоколад і він припав їм до серця!..

Вуста Марини стиснулися.

— Мені начхати, сподобається мій шоколад королівській родині чи ні, — мовила вона. — Я не для того його роблю.

— Та це ж не… не… Дідько! — Горст угатив кулаком по стіні, і декоративна тарілка дзенькнула.

Я не зважала на нього. Щодня я дедалі краще розуміла людську міміку, особливо Маринину, але зараз в її обличчі було щось, чого раніше мені не доводилось бачити. Я придивилася пильніше, намагаючись зрозуміти, що воно таке.

— Ти хоч уявляєш, що ми за крок від цілковитого банкрутства? — Горст глянув на стіну, по якій щойно вгатив. — Якщо найближчим часом у нас не з’явиться достатня кількість нових відвідувачів… чи якщо наше велике цабе-шоколатьє влаштує чергову істерику, звівши на пси останню нагоду втриматися на плаву…

— Та годі вже! — гримнула Марина. — Тобто саме я завжди все псую, еге ж? Це саме моя провина, що наша справа конає — ти це маєш на увазі? Це я винна, що сюди ніхто не потикається!? І до біса те, що я маю лише поратися біля шоколаду! Це не я мушу опікуватися відвідувачами, чи… — її голос зірвався, і Марина затнулася.

Я ще ніколи не бачила, щоб моя наставниця демонструвала таку слабкість. Я ступнула до Марини, ладна захищати її, поки вона загоюватиме постраждалу луску.

— Усе буде гаразд, — звернулася я до неї. — Ви…

— От щодо неї достеменно можна не перейматися, Авантюрине, — буркнув Горст. — Вона просто влаштувала істерику, намагаючись у такий спосіб довести, що значно важливіша за членів королівської родини. Дозволь-но я тобі дещо скажу, Марино! — вискалився він до неї. — Це не так!

— Чудово, це все значно спрощує! Як гадаєш? — гримнула Марина. — Бо в такому разі ти, звісно, не заперечуватимеш, якщо я просто звідси піду! — Вона завела руки за спину, хутко розв’язала повороззя фартуха й зняла його через голову. — От, бачиш? З мене досить! Знайдеш когось іншого, кого можна буде винуватити, як усе піде шкереберть. Тому що на мене нашу згаяну останню нагоду ти не повісиш! Не цього разу! — По цих словах вона швиргонула фартух просто Горстові в обличчя.

— Марино! — придушено гримнув він з-під фартуха.

Утім вона вже зникла за дверима, які вели на сходи і далі до її апартаментів на другому поверсі крамнички.

Горст відкинув фартух із обличчя.

— А хай йому грець! — Він розлючено розвернувся й кинувся за Мариною.

— Але ж… — почала була Сілке, збираючись гайнути за ним.

Двері з гуркотом зачинилися.

Я почула тупіт ніг на сходах.

Сілке глянула на двері, потім знову звела очі на мене. Вона мала такий ошелешений вигляд, наче кухнею щойно пройшов буревій.

Я зітхнула й поклала на тацю з келихами довгі срібні ложечки.

— Тепер вони нескоро повернуться…

Щоденні сварки Марини й Горста були завжди доволі бурхливі, але ця… Либонь, вони кілька годин горлатимуть одне на одного, перш ніж нарешті вгамуються.

Сілке дивилася на мене абсолютно навіженими очима.

— А як щодо королівської родини? Вони ж досі чекають на свій гарячий шоколад! Із моєю листівкою!

Я глянула на Сілке — вона стояла посеред білосніжної кухні, убрана в яскраво-червоний сюртук і чорні штани. А поряд не було ані шоколатьє, ані кельнерки, і наказати нам, що робити, теж не було кому.

— Тобто ці члени королівської родини й справді важливі? — спитала я, щоб остаточно переконатися. — Навіть попри те, що вони без корон?

— Так! — Сілке скинула руки. — Отже, якщо ти й досі хочеш урятувати цей шоколадний будинок, навіть не зважаючи на те, що керують ним люди без жодного ділового хисту…

Я за звичайних обставин злостиво б на неї глипнула. Але просто зараз на мене чекали інші завдання, значно важливіші. Мені треба було захистити свою скарбницю, а допомоги годі було чекати.

— Гаразд, — мовила я, глибоко зітхнувши. — Тоді нам краще братися до справи.