Дракон із шоколадним серцем

Розділ двадцять третій

Якщо Марина й була здивована, побачивши своїх нових клієнтів, то жодним чином цього не виказала. Вони з Горстом прибули менше ніж за годину після того, як за ними до «Шоколадного серця» відрядили Сілке в супроводі трьох вояків. На той момент величезний майдан перед ратушею звільнили, щоби там могла розміститися вся моя родина. Вояки, певна річ, не пішли — вони чекали всередині ратуші разом із розчарованими бойовими магами, просто про всяк випадок, якщо раптом щось піде не так. Король і кронпринцеса стояли під дверима ратуші разом із лорд-мером, обличчя в них були напружені, проте люб’язні. Принцеси Софії з ними не було. Вона стояла в оточенні драконів і, насупившись і енергійно розмахуючи руками, сперечалася з моїм дідусем про межі людського інтелекту. Хто б міг припустити, що принцеса цікавиться запилюженими старими фоліантами з філософії? Я пошкодувала, що тут немає мого брата — він би залюбки взяв участь у цих дебатах. Та Яспис був би просто в захваті!

Нарешті на віддаленому кінці вулиці з’явилася Марина, за якою йшли Горст і Сілке. Вона обвела всю цю сцену одним довгим поглядом, відтак знизала плечима й підійшла до нас із незрушним, як завше, обличчям. Горст, Сілке й вояки несли тарелі з накривками, а на спинах тягли важезні навіть на вигляд лантухи, схоже, напхом чимось напхані. Сама Марина несла в руках лише один величезний згорток — за формою я здогадалася, що це неймовірного розміру глек-шоколатьєре, загорнутий у рушники, щоб зберегти тепло.

Що саме в цьому глеку, я знала достеменно.

— То що, дівчинко? — спитала вона, коли я підбігла до неї, щоб привітатися. Її погляд ковзнув величезними тілами моїх родичів, їхньою дивовижною лускою, потім перемістився на короля, кронпринцесу й лорд-мера, що стовбичили із закляклими посмішками на обличчі. — Тобі аж так запала ідея змусити мене приготувати шоколад для королівської родини?

— Ви прийшли! — вигукнула я, не в змозі приховати усмішку. — Ви цього разу не забарилися! Не зволікали!

— Гм, — форкнула Марина. — Мені все це вже достолиха набридло. І, до речі… — Вона подарувала мене якимось загадковим поглядом. — Може, це тебе здивує, але після того, як я скуштувала твого гарячого шоколаду, мені раптом здалося, що я здатна на все.

Щось було в її словах — і в тоні також — щось таке, від чого в мене аж засвербіло між лопатками. Щось…

Утім часу вимагати пояснень у мене не було. Король кивнув, наказуючи наблизитися.

— Наша шоколатьє прибула!

Він підвищив голос, щоб його почув увесь майдан, і мої родичі повернули масивні голови. Вони дивилися, як Марина спокійно йде повз них до короля. Обіч неї йшла я, а Горст — за нами.

— Мадам шоколатьє, це наші… е-е-е-е-е… вельмишановні гості. — Його величність нервово показав на мою родину. — Вони воліють скуштувати вашого славетного гарячого шоколаду, адже, вочевидь, чули, що він найкращий у нашому місті.

Лорд-мер пробурмотів щось нерозбірливе, наче похлинувшись. Його обличчя, потішено помітила я, аж побуряковіло спересердя.

— Авжеж! Ми завжди раді прислужитися почесним гостям його величності! — Горст хутко вклонився — спершу королю, кронпринцесі й лорд-мерові, потім моїй родині й принцесі Софії. Вираз його обличчя здавався напруженішим, ніж зазвичай, вибалушені очі заблищали, коли він глянув на величезних драконів, що обсіли майдан — утім посмішка гендляра не полишала його вуст. — То ми можемо починати частування?

За наказом короля двоє вояків поквапилися до ратуші й витягли звідти довгий дерев’яний стіл. Потім та трійця, що прийшла з Горстом і Сілке, заходилася допомагати їм витягати з лантухів і розставляти тарелі з накривками й таці — ласощів тут було вдосталь. На столі з’явилися високі граційні келихи з шоколадним кремом, а біля них — шоколадні тістечка на срібних тацях для пирогів. Величезні тарелі були наповнені більшими, ніж зазвичай, шоколадними горішками,[17] а обіч із ними з’явилися ще й інші десерти, яких мені досі не траплялося бачити — напевне, Марина винайшла їх, поки мене не було. Неповторний, дивовижний аромат шоколаду оповив стіл, змішуючись із хрустким осіннім повітрям, і всі дракони здійняли голови, щойно його вдихнувши.

П’ять пар золотих очей вражено заблищали. Мої родичі зацікавлено спостерігали за смаколиками, які з’являлися на столі.

Марина підступилася до столу й розгорнула цупкі рушники, які зберігали в теплі величезний, у два фути заввишки, глек-шоколатьєре із сяйливого срібла. Вона поставила його в центр столу й усміхнулася Горстові.

— От бачиш! — вигукнула вона. — Не такою вже дурістю з мого боку було притягти сюди з Вілленни цю штукенцію!

Відтак вона озирнулася до мене, поступаючись місцем біля столу.

— Авантюрино? Може, цього разу обслуговуватимеш гостей ти?

Та залюбки!

Щосили напружуючи м’язи, які натренувала в Марини на кухні, я обома руками підняла величезну важку шоколатьєре і звільна, обережно, нахилила її, щоб налити темний паруючий шоколад у п’ять порожніх полумисків, розставлених на столі.

Зусібіч пролунав пошепт, коли повітря наповнив аромат гарячого шоколаду. Я глибоко вдихнула, упізнаючи приправи: ваніль, мускатний горіх і… так…

— Я вирішила, що їм сподобається, якщо додам до шоколаду багато чилі, — мовила Марина. — Тобі ж це припало до смаку!

Авжеж, першу порцію я віднесла дідусеві. Потім поставила полумисок перед мамою. Коли я зустрілася з нею очима, у грудях усе стиснулося.

— Просто спробуй, — мовила я до неї. — І ти все зрозумієш.

«Будь ласка, зрозумій», — додала я подумки. Я б не стала принижуватися, промовляючи це вголос. Але й відійти від неї мені було несила. Я просто стояла й чекала, геть забувши про інших членів родини.

Мама довго дивилася на мене згори вниз. Я стиснула кулаки, бо впізнала цей погляд. Так само вона дивилася на мене сотню разів, збираючись з’ясувати, чи сильно я відстаю в навчанні. Цей погляд наче промовляв: вона сподівається, що я її здивую… але на це не розраховує.

Відтак мама опустила масивну голову і граційно, обережно сунула роздвоєний довгий язик до полумиска. На майдані запала тиша. А мама… усе ласувала й ласувала шоколадом. Нарешті полумисок спорожнів. Мамині золоті очі розширилися. Вона глянула на мене з виразом, якого я досі жодного разу не бачила.

— Ти що, умієш це готувати? — вимогливо спитала вона.

— Уміє, — відповіла Марина, що стояла в мене за спиною. Я й не почула, як вона підійшла — такою мірою зосередилася на мамі. Голос моєї наставниці був упевнений і спокійний, а її долоня твердо лягла на моє плече, підтримуючи. — Вона найкраща підмайстриня з тих, що я мала.

— Авантюрина?! — вигукнула Цитрина. — Але ж…

Вона затнулася, бо материн хвіст попереджувально затремтів, від чого майданом промчав вихор.

— Цить! — наказала мама моїй старшій сестрі — уперше на моїй пам’яті. — Спробуй-но шоколад.

Цитрина примружилася. Але, коли я піднесла їй полумисок, мовчки випила трунок.

Це була одна з найпрекрасніших митей у моєму житті. Я глянула на молодшу принцесу, і її посмішка підказала, що вона мене чудово розуміє.

Мої родичі швидко впоралися з усіма шоколадними наїдками, що їх Марина принесла із «Шоколадного серця». Сілке простежила за тим, щоб королівська родина також усе скуштувала, шанобливо їх частуючи. Король з’їв шоколадне тістечко з помітним задоволенням. Брови кронпринцеси весь час здіймалися, поки вона один за одним ласувала аж трьома шоколадними горішками. На обличчі принцеси Софії я побачила щось, неабияк схоже на блаженство, коли вона звільна пила гарячий шоколад, насолоджуючись кожним ковтком.

Лорд-мер, певна річ, заявив, що не голодний, — але під значущим поглядом короля передумав. Утім похмурий вираз його обличчя, коли він ложечкою зішкрябував майже непомітні рештки шоколадного крему зі стінок келиха, потішив мене більше за будь-які оплески.

Дідо, коли спустошив останній полумисок, зітхнув, від чого майданом прокотилася хвиля тепла, а моя цинамонова сукня зашелестіла.

— Ну що ж… — Він поблажливо глянув на мене, тонка цівка диму задоволено виповзала з ніздрів. — Схоже, малече, що ти не так уже й погано провела час.

Тітонька Смарагда додала:

— Дуже корисно буде мати в родині когось, хто зможе готувати нам оце.

— Еге ж, — погодилася тітонька Турмаліна. — Просто неймовірно корисно!

— Але я не повернуся, — заперечила я. — Ви ж це розумієте, так?

Дідусь примружився й понурив писок.

— Може, ти й утратила справжню подобу через підступ, такий типовий для людців… — Його голос скидався на гарчання, і краєм ока я вгледіла, як здригнувся король. — …але ти й досі наше маля, і ми маємо тебе оберігати й дбати про тебе. Невже ти й справді вважаєш, що ми покинемо тебе тут самотою, беззахисну, серед чужинців?

— Це тепер моя територія, — заявила я. — І вони мені не чужинці. Вони не так уже й відрізняються від драконів. Майже такі самі.

Король значущо закашлявся й ступнув уперед.

— Е-е-е-е… Попри те, юна леді, що ми ущасливлені тим, що ви вподобали наше місто, нам би не хотілося… Себто, якщо ваша родина наполягає…

— Ні, — різко перервала його мама. — Їй не потрібно повертатися.

Цього разу здригнулася тільки я. Авжеж, тільки на мить. Потім скинула підборіддя й надала обличчю найсуворішого виразу. Тамуючи біль, я нагадала собі, що саме цього й домагалася.

— Чудово, — мовила я стримано. — Я знаю, що не виправдала твоїх сподівань.

— Дитинко… — Мама так витягла довгу сяйливу блакитно-золоту шию над майданом, що її золоті очі опинилися просто навпроти моїх. — Ти хоч колись дослухалася як годиться до того, що я казала? Я завжди мріяла, що ти знайдеш свою пристрасть. Тепер, коли це нарешті відбулося, хіба ж можу я вчинити так жорстоко й позбавити тебе оцього всього?

Йой. Раптом мені забило дух від якогось незрозумілого відчуття.

— Ти не сердишся? — спитала я ледь чутно. — Я тебе не розчарувала? Не розчарувала?

Мама заперечливо похитала величезною головою, досі дивлячись мені просто у вічі.

— Я ще ніколи в житті ніким так не пишалася.

Ой лишенько! Горло геть перехопило.

Поки я намагалася приховати сльози, що затремтіли в очах, заговорила Марина, яка все ще стояла в мене за спиною.

— Не хвилюйтеся, — мовила вона, дивлячись просто в очі моїй мамі. — Ми подбаємо про неї.

— Ви й справді вважаєте, що ми покинемо її тут без захисту? — форкнув дідусь, стиха загарчавши. — Якщо нам доведеться залишити нашу малечу в цьому місті, то ми його ретельно пильнуватимемо!

— Пильнуватимете? — Король пополотнів, а голос його став схожий на писк.

— Певна річ. — Дідусів хвіст небезпечно смикнувся. — Якщо бодай якась ворожа армія колись надумає на вас напасти, вони хутко передумають, щойно наблизяться до нашої дитинки бодай на п’ятдесят миль.[18] Це я вам обіцяю.

— Овва… О! — Король дрібно закліпав. — Ну, в такому разі… — Губи його розтягнулися в широчезній сяйливій усмішці. —…ми будемо просто щасливі укласти союз із вашою родиною!

— Певна річ. — Кронпринцеса зимно всміхнулася, глянувши на масивні, у міцній лусці тіла моїх родичів. — І, гадаю, ми можемо пообіцяти, що про вашу, гм, малечу добре дбатимуть у її новому домі під нашим особистим королівським захистом.

— Гм… — Сілке делікатно закашлялася, прочищаючи горло. — Це в тому разі, якщо «Шоколадне серце» не зачиниться через оте цькування й чутки і Марині з Горстом і Авантюриною не доведеться тікати з міста?

Усі присутні на майдані дракони повернулися, щоб глянути на неї. Пролунало гарчання.

— Що ти маєш на увазі? — вигукнув дідусь. — Зачиниться? Цькування? Чутки?

— Ні! — Король ступнув уперед, несамовито махаючи руками. — Ця дівчинка просто пожартувала. Ні-ні-ні. Немає підстав для хвилювання, мої любі… е-е-е-е… друзі. На Бога, чому має зачинятися «Шоколадне серце», якщо всім відомо, що там готують найсмачніший у цьому місті гарячий шоколад? Може, колись у нас було кілька непорозумінь, але… — Він випнув груди. — Відтепер заклад перебуватиме під моїм особистим патронатом — таким не може похвалитися жоден шоколадний будинок цього міста! Власне, я вважаю, що вже незабаром «Шоколадне серце» стане найуспішнішим і найкращим шоколадним будинком у місті!

— Гм-м-м-м… — Лорд-мер притлумлено застогнав.

Кронпринцеса озирнулася й подарувала його довгим поглядом.

— То що, пане лорд-мер? — спитала вона лагідно. — Може, ви також запевните в цьому наших нових союзників?

Той похнюпився. Груди його здійнялися й упали. Навіть його крислатий капелюх, здається, зітхнув. Аж нарешті лорд-мер видушив силувану усмішку.

— Певна річ, — мовив він. — «Шоколадне серце» дістане нашу беззастережну підтримку.

— От і чудово, — просичала мама. — Ми й самі в цьому переконаємося, бо відтепер регулярно вас навідуватимемо.

Король, зачувши це, став смикати краватку, трохи позеленівши на виду. А от очі кронпринцеси лукаво заблищали. Вона ступнула вперед і заходилася обговорювати торговельні угоди й коридори безпеки. Незабаром вона й Цитрина вже вели довгі й дуже ґречні перемовини, мама й дідусь уважно їх слухали, а тітоньки шепотілися власною мовою, якої ніхто, окрім них, не розумів.

Я стояла осторонь, поряд із Сілке й Мариною, задоволено спостерігаючи за цим.

— А я вже визначилася, що буде в моїй наступній листівці! — Сілке скинула руки, наче вже тримала аркуш. — «Шоколадний будинок, який урятував місто! Смачнючий шоколад, який розтопив навіть драконяче серце!»

Марина завела очі.

— Знову ця дурня… — пробурмотіла вона.

Аж потім лагідно всміхнулася нам обом.

— Сподіваюся, ви вже готові вирушати додому, — мовила вона. — Бо, судячи з усього, на нас чекає чимало роботи.

Коли за годину ми повернулися до кухні «Шоколадного серця», першим, що впало мені в очі, був той самий глек-шоколатьєре з гарячим шоколадом, який я приготувала зранку. Він і досі стояв на столі. Я підхопила його й рушила була до мийки.

— Стривай-но, — гукнула Марина в мене за спиною. — Ти що, не збираєшся його скуштувати? Там іще принаймні на повну чашку вистачить.

— Але ж він уже вистиг! — насупилася я. — Хіба ж це мене чогось навчить?

— Власне… — Марина дивилася на мене якимось загадковим поглядом. — Гадаю, це дечого навчить усіх нас. Розумієш, я тут поміркувала трохи… — Вона кивнула на Сілке. — Пам’ятаєш, про що вона раніше торочила?

— Перепрошую! — вигукнула та, гепнувшись на стілець. — Ніколи я нічого не торочила! Я часто багато говорю, але завжди цікаві речі, і…

— Я маю на увазі те, що ти казала про шоколад Авантюрини, — перервала її Марина. — Що його смак, мовляв, змусив тебе мріяти про те, що наш будинок втримається на плаву, хоча раніше ти збиралася накивати п’ятами.

— A-а, ви про це… — Сілке знизала плечима й засунула руки до кишень. — Ну, це й справді так…

— Гм-м-м. — Марина розвернулася до мене. — Власне, коли я скуштувала той, перший твій гарячий шоколад, спочатку нічого не сталося, аж потім я понад усе захотіла врятувати цей заклад. А Горст аж нетямився від смаку твоїх шоколадних тістечок, хоча вони так підгоріли, що походили скорше на попіл. Либонь, мені теж варто було їх скуштувати. Адже…

Вона показала на шоколатьєре.

— Перед тим як я випила сьогодні філіжанку цього твого гарячого шоколаду… — почала вона, — присягаюся, я була просто у відчаї. Родина драконів збиралася спалити місто, ми були за крок від того, щоб утратити наш шоколадний будинок. А найгірше те, що мені довелося готувати шоколадний крем за якимось сумнівним рецептом просто для того, аби ущасливити цього хлопа. — Вона смикнула плечем у бік дверного отвору, де маячив Горст.

— Агов! — гукнув той, похитавши головою. — Це був аж ніяк не сумнівний рецепт! Мені сподобалося!

— Отже… — Марина схрестила руки на грудях. — Потім я скуштувала твій гарячий шоколад. І, лише двічі ковтнувши, раптом збагнула, що почуваюся впевненішою, ніж будь-коли в житті, — а це, повір, чогось варте. Несподівано я збагнула, що можу зробити все, що задумаю. Я навіть не сумнівалася, що зумію приготувати шоколад для короля, коли по нас прийшли ті вояки. Хвилювання де й поділося.

Мене раптом узяли сироти.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, — мовила вона звільна, — що мені дуже цікаво, про що саме ти думала, коли готувала цей напій?

— Я… — Я спантеличено похитала головою, намагаючись пригадати. Здавалося, усе це відбувалося бозна-скільки років тому. — Я думала… здається, я думала про те, що можу бути ким захочу. Драконом і дівчинкою водночас. Обома відразу.

— Угу, — кивнула Марина. — Так я й знала. — Вона зняла порцелянову філіжанку з одного з гачків на найближчій стіні й простягнула її мені. — Ось, наливай. Але випити це буде краще на вулиці… про всяк випадок.

Я взяла філіжанку з її рук. У голові наче щось стугоніло. Ніби крізь туман я збагнула, що Сілке щось схвильовано теревенить поряд. Я налила собі шоколаду, втім не могла второпати жодного слова з того, що казала подруга. Я навіть думати не могла. Та й не хотіла. Я боялася усвідомити Маринині слова. Боялася повірити…

Почуваючись так, наче все в мене всередині перетворилося на кригу, я пройшла до зали, тримаючи в руках філіжанку. Відтак розчахнула двері «Шоколадного серця» і вийшла на вулицю, просто у прохолоду надвечір’я. Наша вулиця, завжди така велелюдна, зараз була порожньою. Може, усі й досі ховалися десь під мостом чи сиділи по домівках, чекаючи на звістку про те, що вони тепер у безпеці.

Добре, що за мною ніхто не спостерігав.

Проте я не дозволяла собі замислитися над тим, чому саме це аж так мене тішить, коли піднесла філіжанку до губ і ковтнула прохолодного, солодкого, духмяного шоколаду. А відтак одним замахом вихилила решту.

Чилі вибухнув хвилею полум’я, у роті наче спалахнула пожежа.

Я заплющила очі. Хвиля теплої безмежної впевненості прокотилася всім тілом. Від подиву я роззявила рота.

Усе було правильно. Це й була я. Як я могла в цьому сумніватися?

І ще: невже саме це чаїлося в мені весь цей час?

Я відкинула голову і заревіла від щастя — а з боків у мене випросталися крила: широкі, сильні й досконалі. На пальцях стрімко вирослі пазурі, і я вся наче вибухнула, ставши раптом зовні такою ж великою, якою завжди почувалася всередині. Тепло огорнуло мене. Я сповнилася сили.

Я увібрала довгі гострі пазурі й розплющила очі, щоб глянути на мою другу родину. Горст витріщався на мене крізь вітрину, вирячивши очі й роззявивши рота. Сілке стояла обіч, погойдуючись на підборах і регочучи від захвату.

— Авантюрино! — гукнула вона. — Та ти ж величезна!!!

Стоячи на порозі «Шоколадного серця», Марина радісно всміхнулася й кивнула.

— Ну ж бо! — гукнула вона. — А як щодо другої частини? Драконка і дівчинка водночас, пригадуєш?

Йой.

Я майже забула. Але це бажання жило всередині мене, чітке і яскраве. Я заплющила очі, зосередилася…

І от вони знову на місці — мої маленькі й вправні людські пальці. Адже з драконячими пазурами на кухні не порядкуватимеш, урешті-решт.

Сілке вхопила мене за руку із захопленим вереском. Ще два тижні тому я б відсахнулася, а тепер міцно стиснула її долоню. Радість сповнювала мене, коли я глянула на Марину й згадала маму, яка вже планувала наступні відвідини міста.

Тепер у мене є новий дім. Але й свою першу родину я не втратила… адже той харчемаг зумів передати мені більше, ніж планував тоді, охоплений панікою. І мої крила відтепер з’являтимуться, щойно мені цього заманеться.

Радість була така величезна, що її годі було вмістити. Але я була дракон і дівчинка водночас, і в мене було достатньо сили, щоб це витримати.

Хитаючи головою й усміхаючись, Горст вийшов на вулицю, щоб приєднатися до нас. Обійнявши Марину за плечі, він вільною рукою показав на вікна довколишніх будинків — ті розчахувалися одне за одним і з них витріщалися на нас вражені сусіди, яким аж заціпило від нестями.

— Щось мені здається, — мовив він, — що тиждень у нас буде цікавезний. І, схоже, саме час найняти кількох кухарчуків…