Дракон із шоколадним серцем

Розділ сімнадцятий

Сілке вхопила мене за руку, перш ніж я встигла ворухнутися. Але вона могла б цього й не робити. Тіло моє неначе перетворилося на камінь, такий самий, як той, із якого був зроблений парапет фонтана, що на ньому сиділа Марина. Я не спромоглася б утекти, навіть якби захотіла.

Але зустрівшись поглядом зі спокійними очима Марини, я дещо усвідомила. Я вже й без того достатньо набігалася. Хай там як воно буде, саме час прийняти те, що на мене чекає.

Марина кивнула Сілке. Вираз обличчя в неї був похмурий.

— Я б хотіла кілька хвилин поговорити віч-на-віч зі своєю підмайстринею, якщо не заперечуєш.

— Анітрохи не заперечую. — Сілке жартома вклонилася Марині, ліктем дала мені штурханця й зникла.

Я озирнулася їй услід.

— Сідай-но, Авантюрино, — мовила Марина.

Я повільно підійшла до неї й опустилася обіч. Камінь піді мною був холодний, остуда поймала мене крізь тонку тканину сукні, але я не нарікала. Я ж пережила вогняну кулю, яку випустив у мене рідний дідусь — того дня, коли втратила свою першу родину. Отже, і це я також переживу.

Марина кивнула на кошик, який і досі висів у мене на руці.

— Це для твоєї нової працедавиці?

Я лише мовчки кивнула, не наважуючись подивитися їй в очі.

— Гм-м-м… — Краєм ока я помітила, що вона роздивляється мою незугарну цинамонову сукню. — Що, ти й собі вирішила замаскуватися?

Я смикнула плечем і видушила над силу:

— Ви казали, що моя попередня сукня була потворна.

— Це тому, що вона мала такий вигляд, наче поряд із нею вибухнули кілька слоїків фарби, — пояснила вона. — Але принаймні вибух вийшов нівроку. То що, ти вже не намагаєшся бути інакшою?

Під Марининим пильним поглядом обличчя моє пашіло навіть попри зимне повітря. Я щосили намагалася дихати рівно й не хнюпитися. Хай там що, я більше не дозволю себе принижувати. Мені вже й без того забагато дісталося.

Нарешті Марина зітхнула й опустила руки, які досі тримала схрещеними на грудях.

— Гаразд. Я розповім тобі одну історію, Авантюрине. Але слухати маєш уважно, бо двічі я не повторюватиму. І попереджаю одразу: цю тему ми з тобою більше не обговорюватимемо.

Вона обіперлася сильною золотавою долонею на бортик фонтана обіч мене, і я побачила, як побілішали кісточки пальців, коли вона стиснула камінь.

— Я родом не з Драхенбурґа, так само, як і ти.

Я крадькома глянула на неї. Зараз це було майже безпечно, бо на мене Марина вже не зважала. Натомість задумано вдивлялася вдалечінь, вираз її обличчя був якийсь розвіяний і неуважний, наче бачила зараз перед собою не дерев’яні рундуки торговища й не метушливих голубів, а щось геть інше.

Коли ж нарешті вона заговорила, голос її був притлумлений, наче лунав звіддаля.

— Коли все тільки починала, я була дуже схожою на тебе. Аж божеволіла від шоколаду відтоді, як про нього дізналася. Я мала стати дружиною рибалки; саме до такої долі готували всіх дівчат нашого роду. Але я цього не хотіла…

Вона звільна похитала головою.

— Якось один із човнів, що прийшов до нашої гавані, привіз на облавку шоколад. Уперше скуштувавши його, я пішки дісталася до столиці. А відтак вирушила аж за море, до Вілленни, бо дізналася, що тамтешні шоколатьє найкращі. Розумієш, мені завжди кортіло бути найкращою. Отже, я працювала… і нарешті знайшла собі місце, де могла вчитися. Я була наймолодшою шоколатьє в місті, до того ж єдиною жінкою… ох, як же ж я цим пишалася!.. — Вона форкнула. — Просто втямки забрати не могла, що щось може піти не так. Навіть думки не припускала, що таке взагалі можливо, байдуже, на які експерименти зважувалася чи хай із ким гиркалася, начхати, якою мірою складна була справа, за яку бралася, поки всі тільки й чекали, коли я нарешті схиблю… А потім…

Голос її стишився до ледь чутного пошепту.

— Під час заключного туру міжнародного конкурсу, за присутності всього двору, усіх суперників я подала королеві Вілленни — особі, чий смак важив найбільше в усьому королівстві — шоколадний крем зі скислим молоком…

Вона тремко перевела дух.

— Це, бач, була мені відплата — хтось приніс сквашене молоко на кухню просто напередодні конкурсу, щоб у такий спосіб помститися за мою зухвалість. Так, мені слід було скуштувати його, перш ніж використовувати. А мені того разу навіть на думку не спало, що якість молока треба перевірити…

Губи її скривилися.

— Я, бач, була надто заклопотана, уявляючи всі ті визначні речі, до яких візьмуся після перемоги. Я ж перемагала в усіх конкурсах аж до того дня, тому жодного сумніву у власному виграші не мала… аж до тієї миті, коли королева поклала ложку крему до рота. Який у неї був вираз обличчя, коли вона скуштувала його — а потім виплюнула в усіх на очах, бо він був просто огидний!

Марина на мить заплющила очі, на запалих щоках пролягли зморшки. Потім вона рвучко видихнула.

— Отже… Усі ці придворні жевжики того вечора досхочу покепкували з мого шоколаду. Королева й сама зволіла пожартувати з цього приводу… і її заувагу вже наступного дня надрукували в газетах. А ще за день усі містяни переповідали одне одному дотеп її величності, і незабаром навіть назва мого шоколадного будинку перетворилася на якусь присмішку. І я могла б тобі розповісти ще чимало огидних подробиць щодо того, як усе в мене пішло шкереберть… але в будь-якому разі значення має тільки одне: я зазнала поразки.

Вона розплющила очі, але важкий погляд спрямований був не на мене.

— Я зганьбилася перед найвпливовішими містинами королівства, але — і саме це було найважливіше — я зганьбилася у власних очах. І тієї миті я б усе віддала, аби лише мати змогу згорнутися клубочком і зникнути назавше, щоб мені просто не довелося жити далі з усвідомленням власної невдачі…

Я тихо глитнула, вчепившись у ручку важкого кошика Ґрети.

— Ну що тобі сказати… — мовила Марина коротко. — Я була дурепою. Просто дурепою, та й по всьому. — Вона розвернулася до мене, очі її небезпечно зблиснули, наче в дракона, який зараз спочиває, але вже за мить здатний пирхнути полум’ям.

— Не існує людини, яка б завжди все робила правильно, Авантюрино. Жодної такої людини не існує! І в нашому житті є миті, які ми залюбки викреслили б, якби була така змога. Але коли я сама зазнала оцієї невеличкої поразки… — Її обличчя скам’яніло. — Власне, я все втратила. Просто все втратила, та й годі. Мій шоколадний будинок, мій статус у місті, мої так звані друзі… усе це здиміло за мить через мої дурнуваті самовпевненість і нерозважливість.

Вона потупила очі на свою долоню, що й досі спочивала на парапеті фонтана.

— Отже. Я знаю, що воно таке — коли тобі кортить просто сховатися й зализувати рани десь у темному закутку. Але… — Вона звела на мене погляд, і обличчя в неї було люте. — Ти що, і справді вважаєш, ніби я так і просиділа ціле життя самотою, жаліючи себе? Ні! Я знайшла Горста, якого також зацікавила можливість розпочати нову справу. У нього були свої причини, щоб поїхати з Вілленни, свої проблеми, від яких йому кортіло вшитися. Отже, ми це обмізкували та обрали Драхенбурґ. Гарне велелюдне місто в багатому королівстві, з добрими торговельними зв’язками по всьому світу, ще й достатньо далеко від Вілленни, щоб не натрапити на знайомих. Загалом непогане місце, щоб почати все спочатку. Ну, принаймні ми так вирішили… — Вона зітхнула й глянула на мене.

— Вибачте, — пробурмотіла я. Уперше у житті я промовила це вголос, видушила ці слова з горла, наче рінь. Наші очі зустрілися. Я похнюпилася, наче намагаючись згорнутися в грудочку, сховатися геть із очей. — Я знаю, що все вам зіпсувала…

— Що?! — витріщилася на мене Марина. — Та ти взагалі хоч слово чула з того, про що я тобі тут розводилася?

Я дивилася на неї, геть розгубившись.

Марина похитала головою.

— Я тобі розповідала, як я власноруч усе зруйнувала, Авантюрино! Пояснювала, чому на мене накотило, коли прибули король із родиною! Я тобі розповідала… — Вона затнулася, захлинувшись повітрям — наче довго бігла й страшенно захекалася. — …Я тобі намагаюся пояснити, що іноді, коли вже схибила, тобі здається, що позбутися споминів про це не вдасться ніколи. Страх накриває тебе, коли найменше цього очікуєш. Але… — Вона подарувала мене роздратованим поглядом. — …це не привід для того, щоб скласти руки! Ну втратимо ми «Шоколадне серце», що з того? Ми почнемо все знову, та й по всьому, навіть якщо доведеться повештатись п’ятьма королівствами, щоб знайти нове місце. Ти що, справді вважаєш, ніби я так легко відступлюся?

Мені перехопило дух.

— Але ж… Це ж не ви все зіпсували. Ви залишили кухню на мене. Це був мій обов’язок — захистити крамницю, коли прийшли оті посіпаки лорд-мера. Я…

— Твоя правда, — погодилася Марина. — Але чия це була провина? Хто залишив підмайстриню, яка пропрацювала в шоколадному будинку менше ніж два тижні, головною на кухні саме тоді, коли нам конче потрібна була більш досвідчена людина біля стерна?

Вона нетерпеливо форкнула.

— Відповідь на це питання проста: ми обоє, я й Горст, якщо ти ще до цього не допетрала. Може, я й готую найкращий шоколад у Драхенбурзі, але от дипломат із мене достеменно кепський. Це обов’язок Горста, а того дня його також не було поряд. Еге ж, ми обоє надто захопилися тим, що лаялися на другому поверсі, саме тоді, коли були страшенно потрібні на першому, у залі…

Ніздрі її затріпотіли.

— Але не можу сказати, що ситуація бодай трохи покращилася, коли найліпша моя підмайстриня раптом схопилася й гайнула світ за очі саме тоді, коли до мене стало доходити, що ми накоїли!

Забувши, як дихати, я прикипіла до неї очима.

Вона роздратовано похитала головою й звела на мене погляд.

— На Бога, дівчинко, не вдавай, що ти геть нічого не тямиш! Може, у тому шарварку ти й спалила тістечка, але я скуштувала той гарячий шоколад, що ти його приготувала!

Я закашлялася, давлячись повітрям.

— І? — прошепотіла я.

Вона знизала плечима.

— Непогано, — мовила стримано. — Особливо як на першу спробу.

У моїх грудях щось вибухнуло. Плечі розпросталися. Губи розповзлися в найдурнішу усмішку в людській історії.

Я приготувала перший у своєму житті гарячий шоколад, і він вийшов непоганим! Так сказала сама Марина! А вона ніколи, ніколи не хвалила, якщо на це не заслуговуєш!

— А Горстові й тістечка стали до вподоби, — зауважила тим часом Марина. — Я збиралася їх викинути, бо дуже підгоріли, але він одне поцупив і зжер. І сказав… — Вона насупилася. — … Що ж він сказав? А, так. Сказав, що воно на смак таке, як на запах, коли тісто ще сире.

Очі мої розширилися.

— Тобто…

Щось у цій фразі здалося мені дуже знайомим… Йой! Хіба ж не про це я думала, коли готувала? «Будь ласка, нехай, коли тістечка будуть готові, на смак вони виявляться незгірш, ніж їхній теперішній запах…»

— Повна дурня, авжеж, — додала Марина. — Але це ж Горст! Він завжди мріяв бути поетом, хоча так і не скажеш… Утім ота твоя подружка, дівуля, яка написала листівку, — вона випила аж дві чашки твого гарячого шоколаду того дня й відтоді ним просто марить. Її аж заціпило на думці нас урятувати.

— Справді? — Це було так не схоже на цинічну, хитромудру Сілке.

— Угу. — Марина кивнула з незбагненним виразом обличчя. — І вона так старанно тебе шукала…

Я насупилася, намагаючись це збагнути.

— Це для того, щоб я ще приготувала їй гарячого шоколаду?

— Гм, — мовила Марина. — Про це маєш сама в неї спитати, якщо не годна второпати відповідь.

Вона звелася.

— А зараз… Не знаю, як тобі, а мені вже час повертатися до роботи. У мене немає змоги просто сидіти тут і правити теревені, наче якась шляхтянка…

— Авжеж, — мовила я глухо й підхопила кошик, що стояв на колінах.

Оце й усе? Вона зараз піде?

— Отже? — поцікавилася Марина. — Що ти вирішила? — Вона подарувала мене важким поглядом. — Що, так і ховатимешся до скону, просто для того, аби знову не схибити? Чи, може, ти готова викинути цю сквашену порцію свого життя, наново замісити себе й працювати щосили, щоб усе вийшло якнайкраще? — Вона схрестила дужі руки на грудях. — Інакше кажучи, підмайстрине… ти йдеш зі мною чи ні?

Я витріщалася на неї, роззявивши рота. На мить перед очима все попливло. А потім…

Несамовите й радісне драконяче ревіння вихопилося з моїх грудей. Я скинула руки, жбурнула Ґретин кошик якнайдалі, усією душею віддаючись власній пристрасті до шоколаду.

Овочі, фрукти, торбинки з крупами розлетілися навсібіч голубам на радість, а я схопилася на ноги, закинула голову й щасливо загорлала — так, що мене почула вся площа. Може, ніхто цього й не бачив, але, скинувши в повітря руки, я знала, що мій хвіст зараз несамовито хвецяє, а крила розпростерлися на всю широчінь.

Глибокий сміх Марини огорнув мене. Я підстрибнула й заходилася вигецувати біля фонтана. Голуби порснули навсібіч, а люди витріщалися на мене, тицяли пальцями й шепотілися, наче ніколи не бачили щасливого дракона.

— Це означає «так», наскільки я розумію?

Марина, досі всміхаючись, похитала головою й рушила вперед, не зважаючи на шокованих витріщак.

— Давай-но викидай свій надлишок енергії зараз, дівчинко, допоки ми не повернулися. Ніяких диких танців у моїй кухні я не терпітиму, попереджаю одразу. Останнє, що мені треба, це розгепаний посуд.

— Не хвилюйтеся. — Я поквапилася за нею із сяйливою усмішкою — і таку саму усмішку побачила на обличчі Сілке, яка вигулькнула з натовпу й приєдналася до нас. — Я такого собі ніколи не дозволю.

Урешті-решт, я була драконом. А це означало, що нічого важливішого за захист скарбниці й родини для мене не існувало, особливо тепер, коли я знала, що мало їх не втратила.

— Порозумілися? — спитала Сілке, крокуючи обіч мене. — Ну й чудово. Бо, мушу сказати, Авантюрино, мені страшенно кортить ковтнути твого гарячого шоколаду. І…

— Авантюрино? — вереск Ґрети черкнув мені по вухах. Вона пропихувалася до нас крізь натовп. — Це що ти таке коїш? Де мій кошик? Хто ці люди, з якими ти розмовляєш? — Захекана, вона врешті пропхалася до нас і зупинилася, притискаючи долоню до грудей. — Ой лишенько… — Скрушно похитавши головою, вона розвернулася до Марини, з відвертим жахом ковзнувши поглядом по сюртуку й штаням Сілке. — Не знаю, які побрехеньки оповідало вам це паскудне невдячне дівчисько, але це моя покоївка, і я не дозволяю їй…

— Власне, — мовила Марина твердо, — вона працює в моєму шоколадному будинку. Упродовж останніх двох тижнів вона була моєю підмайстринею.

— Що? — Ґрета роззявила рота.

— Не пам’ятаю, щоб я дозволяла тобі піти, чи не так, Авантюрино? — Марина звела брови.

Я всміхнулася до неї, полегшення нуртувало в моїх жилах розтопленим золотом.

— Ні, я пішла сама. Мене ніхто не виганяв.

— Отже, ти порушила свій контракт підмайстрині? Гм… — Сілке суворо похитала головою й зацокала язиком. — Магістратові це не сподобається. Що каже закон з приводу працедавців, які ошуканством примушують підмайстрів розривати контракт? — Вона безневинно схилила голову до плеча, роздивляючись Ґрету. — Там тільки штраф треба сплатити? Чи ще щось зазначено про три дні за ґратами? Геть із голови вилетіло. А ви не пригадуєте?

У Ґрети в горлі щось забулькотіло.

— Я… магістрат… що? Що?!

— Можливо, — солодкаво мовила Сілке, — ви краще просто виплатите Авантюрині гроші за цей тиждень, і по всьому?

— Я… але… Я не мушу їй платити! Я ж була до неї така добра! — засичала Ґрета. — І… ви що, сказали «шоколадний будинок»? Авантюрино?

— Забудь, — звернулася я до Сілке, похитавши головою. — От. — Я витягла з кишені ті монети, які дала мені Ґрета і які я не встигла витратити, та кинула їх їй. — Свій кошик знайдете біля фонтана. Може, голуби ще не все зжерли. А те, що зжерли, можете вирахувати з моєї платні.

— Платні? — заверещала Ґрета. — Та я ж ніколи…

— То що, готова взятися до праці? — спитала мене Марина.

Я здерла з голови капелюшок і жбурнула його на землю, продемонструвавши всьому світові своє підстрижене волосся.

— Так!

— Ням-ням, — пробурмотіла Сілке й усміхнулася, наче вже занюхавши гарячий шоколад.

Утрьох ми пішли геть, лишивши напризволяще Ґрету, яка щось безладно белькотіла в нас за спинами.