Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 8

Але в ту ніч ми довго не могли заснути. Радо так нічого і не пояснив про Даклара, і звідки він узявся в Шанталії. Але розповів дещо про доломартів, чого я раніше ніколи не чув.

Про нащадків Королів Сарта, як і про Воїнів Шаку, знала кожна дитина Узбережжя. Розповіді про таких, як Даклар, ми слухали на ніч, як казку. Здавалося, що це і є казка, доки я на власні очі не побачив живого доломарта.

В ті далекі часи, коли найдревніші тільки створили Небо і Землю, згодом Тварин та Рослини, вони зрозуміли, що час створити істот, які будуть їм рівнею. Тоді найстарший з найдревніших засіяв Сад Живих Пісень. Сто днів і ночей найдревніші невтомно, не замовкаючи співали Живі Пісні, доки Сад нарешті не проріс. В наступні сто днів і ночей виросло сто красивих могутніх Дерев. Найдревніші знищили половину, залишивши тільки найсильніші та найкремезніші. А попелом і золою посипали землю Саду, і ще через сто днів і ночей Дерева зацвіли. Розповідають, що той цвіт пах людською плоттю, а нектар, який збирали найдревніші — кров’ю. Коли Дерева відцвіли, а цвіт осипався на землю, багряне море вкрило зелену траву, і, просочившись крізь землю, напоїло ненаситне коріння. І через сто днів і ночей на місці квітів достигли соковиті бурштинові плоди. Найдревніші зібрали їх і кожного вечора на захід золотого сонця з’їдали по одному, обпікаючи його вогненним подихом. Кісточки, що залишались, викидали в море. Ті, які виносило на берег, дбайливо підбирали і зносили в Долину Сарта. Там вимоклі кісточки обігрівало сонце, обдував вітер, присипало землею та камінням. А через сто днів і ночей з ядер колись бурштинових плодів вилупились перші доломарти. Істоти, яким стихії були рідними, наче брати, які плекали природу, бо самі були природою. Могутніших ще не бачив світ, сильнішими були тільки найдревніші.

Доломарти, як і їхні творці, народилися безсмертними, тож, проживши поруч тисячу років, дракони занудьгували. І тоді найстарший з найдревніших Пурпуровий Аакр вирішив створити… людей. Істот слабких, смертних, які б поклонялися своїм творцям та приймали керівництво доломартів.

Перші люди заселили Узбережжя. Доломарти правили людьми. Дракони — доломартами. З’явились нові королівства, а доломарти стали їх королями. Усі були задоволені. І на тисячу років запанував новий лад світу. Можливо, так тривало б вічність, якби не величезна любов доломартів до людей.

Усі Королі Сарта були створені чоловіками. Вони одружувалися зі смертними жінками, які народжували дітей. Але королівські сини і дочки вже не були доломартами. Королі Сарта тисячу років спостерігали, як народжуються і помирають їх жінки, діти, друзі і вороги. З кожним новим сторіччям ноша безкінечних втрат ставала все важчою. І одного дня Король Рарія, Третій Син Найдревніших, вирішив відвідати своїх Священних Батьків у Підземеллях Крекоса, щоб розповісти про загальне занепокоєння усіх доломартів. Рарія попросив найдревніших зробити дружин і дітей Королів Сарта безсмертними, щоб ті могли разом правити і підтримувати вічний порядок у світі. Але Священні Батьки несподівано відмовили. Це стало страшним ударом для Короля Рарії і решти доломартів. Бо всі сподівалися на розуміння Священних, які завжди проявляли справедливість.

Доломарти засмутились, але, звичайно, підкорились волі найдревніших. Не підкорився лише Рарія. Під час пологів померла його кохана дружина Кея. Доломарт так важко переживав цю втрату, що в королівстві на цілий рік запанувала страшна посуха. Люди почали голодувати, хворіти, бунтувати. Але коли захворіла новонароджена донька Рарії, Король нарешті схаменувся. Зрозумів: якщо втратить і доньку, то станеться щось страшне, непоправне…

Щоб більше ніколи не відчувати біль утрати, Рарія вирішив, наперекір волі найдревніших, зробити доньку Кеї безсмертною. Але як — не знав. Король довго вправлявся, випробовував вміння, навчився навіть зцілювати, ледве що не воскрешати. Але зробити людину безсмертною не міг. Донька виросла. Роки для нещасного доломарта просочувались крізь пальці, мов дим. Не наздогнати, не зупинити. Скоро донька постаріє, і скільки б він не зцілював її, тіло стане немічним і все одно помре.

Королю вже довго снились страхітливі сни… Щоночі він змагався з жахіттями. Але ЦЕЙ сон не просто кидав нещасного в холодний піт, він затягав доломарта у тенета власного бездоганного сумління, яке вперше торкнулася підступна і лиха рука Тіні.

…Чоловік, дуже схожий на Рарію, майже нечутно пробирався знайомими коридорами Підземель Крекоса. Рарія фізично відчував, як напруга електризувала повітря. Запах страху і передчуття омріяної відплати лоскотали напружені нерви. Чоловік знав, що може не озиратися, бо за ним услід крокували брати.

Зала Святіших Батьків зустріла несподіваною тишею. Ніхто з найдревніших не вітав Рарію, усі трони драконів пустували. Зате біла мармурова підлога, наче килимом, була вкрита тілами велетів. Доломарт знав, що дракони не мертві, вони сплять. Ось жилка життя пульсує на масивній шиї Пурпурового Аакра. Чоловік підійшов впритул. Велет не поворухнувся, лише байдуже глянув. Рарія незчувся, як у руці блиснув меч. Неспокій і тривога сколихнули свідомість. Але рука впевнено здійнялася, і гостра аджарійська сталь на диво легко увійшла у шию Аакра. Хлинула багряна кров… Жилка життя завмерла, до неї щойно торкнулась здивована Смерть. Рарія закричав від жаху, але крику не почув. Лише відчував, як руки черпають багряну смердючу рідоту і жадібно п’ють. Ще жива кров дракона, що несподівано опинилася в людському тілі, раптом спалахнула. Здається, вона враз випалила усі нутрощі, зруйнувала кістки… Та невимовний біль різко змінився дивним відчуттям, майже блаженством. Відчуттям БЕЗСМЕРТЯ… Ошелешений Рарія безумними очима глянув на чоловіка, замурзаного кров’ю найдревнішого, і нарешті зрозумів, що це НЕ ВІН!..

Коли Рарія прокинувся, то ще довго не міг отямитись і повірити, що все це лиш страшний сон. Доломарт проганяв непрохані думки, але сумніви більше ні на мить не залишали Рарію. Те, що кров найдревнішого може зробити людину безсмертною, наче черв’як, підточувало бездоганний бурштиновий плід. Король вагався…

Таємно зустрівшись з кожним із Братів, Рарія розповів про сон. Спостерігав за реакцією доломартів. І розумів, з ким може обговорити цю тему, а з ким краще промовчати. Усі без винятку Брати вжахнулися, хтось заспокоював, хтось розпитував. Але кожен довго розмірковував.

Та після розмови з Братами Рарія зрозумів, що як би не хотів зробити доньку безсмертною, не зможе підняти руку на найдревнішого, не зможе знищити Священних Батьків.

Але сон, наче мара, повторювався щоночі. Прокинувшись від чергового жахіття, напівбожевільний Рарія витяг з постелі ще сонну перелякану доньку, яка ніколи не бачила лагідного батька таким, і змусив нещасну випити келих його крові. Бідолашна ледве не померла, але доломарт, схаменувшись, таки врятував доньку.

Та від того дня розум змордованого Короля, наче затуманився. Ніхто не знав, що трапилось з Рарією, навіть Брати.

Небагато минуло з того часу, і найдревніші покликали Королів на щорічне святкування дня Саду Пісень на честь створення доломартів. Коли Рарія опинився в залі Священних Батьків, він ледве не заволав від жаху. Але скоро панічне відчуття зникло. Змінилось дивним спокоєм. Майже блаженством. Тіло Короля стало невагомим, руки і ноги непідйомно важкими, але чомусь це не турбувало Рарію. Він байдуже спостерігав, як вже п’ятому Брату на його очах дракони холоднокровно перерізали горлянку. Доломарти не пручались, не тікали, не кричали, вони байдуже чекали смерті. Коли черга дійшла до Рарії, він побачив перед собою Пурпурового Аакра. Знайомий голос запитав:

«То що, Рарія, хіба не схожий сон ти бачив? Та ми його трохи змінили».

Нарешті світло згасло назавжди для нещасного, останнього з Королів Сарта.

Донька Рарії після того, як вбили батька, несподівано зникла. Говорили, що чоловік принцеси вивіз вагітну дружину у Драг, подалі від Підземель найдревніших. Сто років про рудоволосу принцесу нічого не чули. Але люди розповідали, що інколи бачили її то тут, то там. Навіть через п’ятсот років, коли почалася Біла Війна, донька Рарії з’явилася в королівстві, яким вже правили смертні. Руду принцесу, як нарекли жінку простолюдини, запроторили до в’язниці колись власного дому. Кажуть, там вона і померла.

Кров доломарта таки продовжила життя нещасній, але чи зробила її щасливою?..

Майже до ранку я вовтузився у постелі, обдумуючи розповідь дідуся. Неймовірний вихор часу повертав у часи благородних Королів Сарта. Про трагічну загибель нащадків Дерев розповідали різне, але те, що доломартів знищили їх же творці, виявилось відкриттям. Я заплющував очі й бачив велетенські підземні коридори Крекоса, вдихав запах вікового пилу, відчував прохолоду білого каменя. Боявся завернути за ріг і наштовхнутися на грізного дракона.

Чому?! Чому найдревніші знищили доломартів? І звідки тоді з’явився Даклар? Незбагненність минулого і неймовірність теперішнього закрутили танком заплутаних думок і таки здолали міцним, але недовгим сном.