Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 3

Свято Вогню разом зі світанком радісно увірвалося в університетський двір. Схоже, уже ніхто не міг дочекатися початку Нового Навчального Року. Особливо спудеї зі старших Класів. Радісний шум-гам, наче лавина, розливався центральною алеєю. Щаслива юрба водила хороводи навколо дерев-велетів. Молодь зібралася біля білосніжного фонтана i жваво обговорювала останні новини, дискутувала на наукові теми. Навіть нас із Зуфаром, новачків, захопила передсвяткова лихоманка.

Тепер ми нічим не відрізнялися від решти студентів. Зранку дід Радо, а від сьогодні — Майстер О, приніс полотняні сорочки, лляні короткі штани i зелені камізельки, які красномовно свідчили, ким тепер є їхні власники. Підперезавшись плетеними шнурками, ми почувалися справжніми спудеями Університету Природознавства.

Зуфар сяяв від радості. Навіть шрам на його обличчі (гіркий спогад про плаксія) виглядав не так суворо. Юнак одразу потягнув знайомитися з молодими людьми, з якими встиг потоваришувати за час моєї «відсутності». Серед них був i Даклар, який першим підійшов, щоб привітати з новим статусом. Як завжди, стриманий та доброзичливий.

Відтоді, як ми приїхали в Шанталію, я більше не бачив доломарта. І вже майже забув. Та, вгледівши сьогодні цей неймовірний колір шкіри, одразу ж згадав учорашню розмову з Охоронцями… і мене осінило…

Не зовсім делікатно попрощавшись із Дакларом, я відвів Зуфара вбік:

— Що на тебе найшло, Айхо? Для чого образив хлопця?

— Ти вже забув про завдання?

— Про яке? Відлякувати людей?

— Припини, Зуфаре, я серйозно. Зараз усе поясню.

— Ну спробуй, — незадоволено буркнув друг.

— Пам’ятаєш, як у перший вечір я допитувався у тебе й Ескалара, чи не помічаєте ви чогось дивного в Дакларі?

— Ну, пам’ятаю…

— Тоді ви майже переконали мене, — схвильовано перебив я друга, все більше впевнюючись у власній здогадці, що колір шкіри у хлопця нічим не відрізняється від мого.

— А що, це не так? — усміхнувся Зуфар.

— Ні! Справи закрутилися, i я не поговорив з дідом про Даклара. Це помилка! Зуфаре, бурштинова шкіра хлопця просто засліплює очі! І, що дивно, цього не бачать! Тепер розумію чому.

— Чому?

— Тому що на Даклара накладений магічний захист. Ніхто не має знати, хто він насправді. Замість бурштинової шкіри усі бачать білу! Усі, крім мене…

— Зачекай… Ескалар i справді говорив, що ти не піддаєшся впливу магії. Отже, бачиш Даклара таким, який той є насправді. Айхо, він дійсно доломарт? Не може бути… — випалив Зуфар, спантеличено глипнувши на Даклара.

— А для чого комусь приховувати це? — тріумфально спитав я.

— Ну, знаєш, доломарта не кожен день зустрінеш…

— Думаю, все набагато простіше, Зуфаре. Доломарт — це той шпигун, якого шукають Охоронці. Жерці наклали захист на Даклара i відправили в Університет. Згадай, в якому Класі навчається Даклар? Ото ж бо, у Класі Правиці, разом із Сімома. У Даклара були величезні шанси потрапити саме в цей Клас. Адже легендарні нащадки королів Сарта наділені надзвичайними здібностями. Але всі сприймають його лиш за талановитого хлопчика i зараховують в Клас Правиці.

Зуфар потер губу.

— Згадай, друже, — наполягав я, — хто, ніби випадково, зустрів нас у перший вечір у Шанталії? Хто привів в Університет? Хто познайомив з Майстром Каро? Даклар! Він постійно десь неподалік. А що, якщо ворог уже тоді знав про наш приїзд у Шанталію?

— Ні, Айхо, щось тут не так. А ти не думаєш, що в Університеті є викладачі, які б теж могли помітити накладений магічний захист на Даклара? Той же Совредо. Ні, жерці не могли так ризикувати, тим більше доломартом. Хоча… Ти маєш рацію, друже, в одному: цю справу необхідно прояснити. Якщо Даклар дійсно доломарт, то хто приховує це від усіх?

— Ви поводитесь, як справжні шпигуни.

Ледве не підстрибнувши від несподіванки, ми з полегшенням зітхнули, побачивши Майстра Каро.

— Не перестарайтесь. Беріть приклад з колег — розважайтесь!

— Майстре, потрібно поговорити, — поспіхом випалив я.

— Не зараз i не тут, — спокійно сказав Каро i розчинився в натовпі.

Ближче до полудня юрба заспокоїлась. До спудеїв приєдналися викладачі. Вони організовували Класи, i на площі вже почала утворюватись певна графічна картина.

З’явився Каро і, наче квочка, заганяв до купи спудеїв Правиці. Майстер справно вишикував нас у лінію якраз за Класом Стріли i перед Класом Комети. Все відбулося настільки швидко, що я не встиг добре розгледіти однокласників.

Роззиратися, тепер уже в рівненькій шерензі, не наважився. Хоча Зуфар, який стояв попереду майже напроти, весело озирався.

Я стояв, наче вкопаний. Дивне хвилювання охопило мене. Можливо, через те, що по праву руку, з’явившись, як маленький вихор, до Класу приєдналась тоненька білявка. Я не очікував побачити в Університеті дівчину і помітно занервував, навіть зашарівся. Та ж, анітрохи не ніяковіючи, простягнула руку i першою серед однокласників представилась:

— Я — Делея. А ти що, новенький?

— Угу.

— Я, як завжди, ледь не запізнилась, — відхекуючись, заторохтіла Делея. — Бурмошак ще не здійняв галасу?

Я глипнув на дівчину, не второпавши, про що вона.

— Ой, перепрошую, ти ж не в курсі. Бурмошак — наш Куратор, Майстер Шак, — пирснула дівчина. — Ми його так лагідно називаємо. Позаочі. А ти не сказав, як тебе звати? — білявка знову усміхнулася, а я знову почервонів.

— Вибач, я — Айхо.

— Розумію. Нервуєш. І пощастило ж тобі потрапити до Класу Правиці.

— Ну…

— Думаю, «тепла зустріч» Класу в тебе ще попереду, — перебила говірка білявка.

— Що маєш на увазі?

— Клас Правиці — це клас зарозумілих всезнайок i вискочок, які один поперед одним пнуться, щоби бути найкращими, — i дівчина кинула зневажливий погляд на однокласників. — Лише Даклар — мій порятунок.

— А як щодо тебе? — спитав я.

— А що я? Невже не помітно? Я — дівчина, i цим усе сказано. Це моє тавро. До речі, тобі краще не розмовляти зі мною. А то до твого неприглядного статусу «новачка» приєднається ще статус «подружки Делеї», — при цьому голос дівчини підступно задрижав, а в голубих очиськах читалася пекуча образа на однокласників.

— А ти не боїшся отримати тавро «подруга новачка»?

Делея усміхнулась i в цей момент Куратор закликав Клас до уваги.

— Увага, Клас! — писклявим кумедним голосом проголосив Бурмошак, ой, Майстер Шак. — Від сьогодні з вами навчається новий студент. Айхо, будь ласкавий, зроби крок вперед i розвернись до Класу.

Я розгубився, але Делея підштовхнула в спину.

— Це Айхо, тепер ваш однокласник, прошу приймати до дружнього гурту Класу Правиці, — пропищав Куратор, невисокий товстенький чоловік.

Делея при цих словах поморщилась, а я про себе усміхнувся i остаточно заспокоївся.

— Він що, настільки талановитий, що може одразу потрапити у третій порядок? Чи це тому, що його дід Майстер? — загудів чийсь голос з першого ряду.

Високий підтягнутий юнак, можливо, кольором шкіри нагадав би Зуфара, якби не відверта зверхність і пиха, що так і струменіла з великих карих очей. Делея підняла брови, ніби промовила: «ну, я ж тобі казала». А в мені несподівано прокинулась здорова злість:

— Думаю, ти скоро й сам переконаєшся, що я таки схожий на свого славетного діда!

— Тільки не зовнішністю, — випалив опонент, i Клас зайшовся реготом.

— Фізичні дані, Заро, в нашій справі не мають визначального значення. Ти це й сам знаєш, — неочікувано заступився Даклар.

Юнаки обмінялися таким красномовним поглядом, що я одразу зрозумів, який авторитет має юний доломарт у Класі. Здивовано глянувши на Даклара, я одразу ж згадав про всі недавні підозри. Чомусь зараз вони видавались не такими вже й переконливими.

— Ну от i познайомились. Повертайся на місце, Айхо, — пропищав Майстер Шак, навіть не намагаючись припинити словесну перепалку учнів. — А зараз згадаймо про Свято. Неракан, Езлі, вже все готове до показу? — звернувся учитель до двох усміхнених юнаків.

Хлопці дружньо закивали головами i, здається, дуже задоволені собою i майбутнім виступом, з дозволу Куратора покинули ряд i розчинились у натовпі.

Тепер Університетська площа більше нагадувала святковий обрус із різнобарвними чіткими візерунками, які утворювали Класи, вишикувавшись дивними шеренгами.

— О, Делеє! І як це ти сьогодні не спізнилася? — перевів на білявку колючий погляд тлустий Бурмошак.

На біленькій шкірі дівчини проступив ледве помітний рум’янець.

— Ти приготувала завдання?

— Так, — коротко відповіла Делея, не відриваючи очей від білосніжних рук, якими нервово перебирала поділ довгого смарагдового плаття.

— Ну що ж подивимось, як впоралась, — скрививши пухкі губи, пропищав Шак. — Хоча ти знаєш, що я не згідний з Майстром Авгусом, який доручив тобі таку відповідальну місію. Думаю, Заро справився б набагато краще. Але уже все вирішено. Дивись, не зганьби Класу.

Делея незадоволено щось буркнула, а потім скубнула мене за край камізельки.

— Я впораюсь.

Я ж розгублено кивнув у відповідь, розуміючи, що дівчина скоріше підбадьорювала себе.