Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 12

У вікнах будиночка діда горіло жовтаве світло. І на верхньому поверсі у кімнатці Делеї також. Отже, дівчина вже вдома. Тільки б не наштовхнутися на Радо.

Я обережно відчинив двері. У каміні тихенько потріскував вогонь. На кріслі-гойдалці сидів дідусь, простягнувши ближче до вогню ноги. Радо спав.

«Хух…» — з полегшенням видихнув я. І тихенько чкурнув до сходів, намагаючись ступати якомога тихіше.

Двері у кімнату Делеї я теж відчинив обережно, і коли увійшов, то дівчина все ще продовжувала щось писати. Вона, здається, не чула, що я тут.

— Привіт.

Делея стрепенулася, рвучко встала з-за столу і, перекинувши стільця, глянула на мене переляканими очима.

— Пробач, не хотів тебе налякати. Я прийшов поговорити і… вибачитись, — почав примирливим тоном, але тут же помітив, як дівчина швидко зіжмакала папір і сховала за спиною.

Мене обдало льодяним вітром, хоча в кімнаті було тепло і затишно.

— Що ти робиш? — спитав я, а в голові вже крутилися жахливі думки, не даючи й шансу дівчині на виправдання.

Розгублена білявка мовчала і все міцніше стискала кулаки, з яких стирчав недописаний лист.

— Делеє, що це? — промимрив я.

— Це тебе не стосується, — приречено мовила подруга.

— Для кого цей лист? Адже тобі немає кому писати…

Делея глянула так, наче я був найбільший її ворог.

— Айхо, іди геть. І забудь про все, що бачив.

— Я не можу!

— Але чому? Чому ви всі не можете залишити мене в спокої?!

— Хто усі? Хто усі, Делеє? Віддай листа.

— Ні! — викрикнула дівчина і так голосно, що напевно прокинувся дідусь.

Я підходив усе ближче, а обличчя білявки ставало все блідішим.

— Віддай листа. Краще мені, ніж Охоронцям. Делеє! — я обхопив дівчину руками, намагаючись вихопити листок, але Делея відштовхнула так сильно, що я й не сподівався.

— Востаннє прошу, віддай листа. Краще про все першим дізнаюсь я, обіцяю, що допоможу, — мовив я, загороджуючи Делеї шлях до дверей.

— Відійди!

Делея різко штовхнула і майже дісталася дверей, але я встиг схопити білявку за поділ плаття та, не втримавшись на ногах, впав, потягнувши подругу за собою.

— Що тут відбувається?! — у кімнату увірвався ще сонний Радо. Він приголомшено ще якусь мить непорушно стояв над нами і широко розплющеними очима дивився то на мене, то на Делею.

— Айхо! Негайно відпусти дівчину! — нарешті закричав дід. — Ти що, сказився?! Делеє, з тобою все гаразд? — нахилився Радо, допомагаючи дівчині піднятися. — О, небеса, а з тобою що трапилось? — нарешті Радо побачив мої синці і забої. — Врешті-решт, що відбувається??!

— Я все поясню, діду, — почав я, розуміючи безглуздість ситуації.

— Аякже, поясниш, — скривився Радо. — А тепер геть з кімнати і чекай внизу!

— Ні! — несподівано твердо сказав я, глянувши на Делею, та раптом відчув, як дівчина запхнула в мою руку зіжмаканий клаптик паперу.

— Мовчати! — гримнув дід, збуряковівши. Таким лютим я його ще не бачив. — Айхо, виходь.

Я здивовано глипнув на Делею.

— Благаю, мовчи, — прошепотіла вона.

Дід підштовхнув мене до сходів. За спиною грюкнули двері. Я, спантеличений, затис у кулаку зім’ятий клаптик і розумів, що мовчатиму.

Не буду розповідати неприємну розмову з дідом. Сам не розумію, як вдалось виплутатися з цієї делікатної ситуації. Але довелося розповісти частину правди про бійку з Заро та Хамаром. Про Делею мовчав. Таємничий лист, наче жарина, пік долоню.

— От саме через це я завжди був проти, щоб в Університеті навчались дівчата. Вічно з ними проблеми. Але тепер, Айхо, тримайся від Делеї подалі. Ти мене зрозумів? Якщо про це дізнається Рада, вони точно відішлють Делею з Шанталії. Ти можеш усе зіпсувати! Чуєш? Тепер жодних розслідувань! Завтра ж поговорю про твою долю з Каро. Все зайшло надто далеко. Довірили хлопчакам таку важливу справу. Ех… — Радо замислено розглядав власні долоні, наче в них міг знайти потрібну відповідь. — Я обробив твої синці і подряпини, тепер іди до себе. А завтра чекаю у Дзеркальній Залі. Зрозумів?

Щойно я зачинив за собою двері, тут же розтиснув посинілого кулака. Зіжмаканий папір слухняно розпрямився. Світло, що пробивалося з вікна дідового дому, тьмяно освітило текст…

«Дорогі тату і мамо. Дедалі важче стає відправляти вам коротенькі послання. Так що не хвилюйтесь, якщо довго не отримуєте їх. Зі мною все гаразд…»

Що-о-о-о-о?!

Я знову й знову перечитував лист і розумів, що насправді нічого не розумію. Вдома я ще раз переглянув недописаний клаптик. Знесилено опустився на тверду канапу і розгублено схопився за голову.

Виявляється, Делея не сирота… У неї є батьки… Але чому дівчина це приховує? Чому не розповіла хоча б нам із Зуфаром? Та все ж з полегшенням зітхнув, зрозумівши, що лист не до жерців. Проте хробак лихих сумнівів підточував хиткий спокій.

Я довго ходив колами, і думки так само колами літали в голові, наздоганяючи одна одну. Швидше б минула ця нескінченно довга ніч. Дощ за вікном нарешті стих, і в кімнатці, як ніколи, стало гнітюче тихо і самотньо. Навіть вогонь не заспокоював, не відвертав від сумних тривожних роздумів.

Раптом стук розбив скляну тишу.

— Делеє? — здивувався, побачивши на порозі подругу.

— Впустиш?

— Як добре, що ти прийшла! — зрадів я, хоча не розумів, як їй вдалося вирватися від Радо.

Дівчина похмуро минула мене.

— Холодно, — тихо мовила Делея і важко опустилась на стілець біля печі.

— Я принесу ковдру.

— Не треба! — зупинила подруга. — Час поговорити.

Я зупинився, присів поруч:

— Перш ніж почнеш, хотів би вибачитись за свою поведінку. Приховувати від тебе підозри стає нестерпно. Тим більше, що я все менше щось розумію.

— Підозри?

Я набрав у груди повітря, наче готувався до глибокого занурення.

— Скажи чесно, Делеє, ти пов’язана зі шпигунами жерців?

— Що?? Зі шпигунами?? Ти що, Айхо?! — і тут Делея розсміялася.

Вона сміялася так голосно, так щиро, здається, щось луснуло в подрузі, наче бездонний міх зі сміхом. І той сміх був якимось диким, нестримним, наче спустошував дівчину, і нарешті різко обірвався. Білявка розплакалася — гірко, без сліз.

Спочатку запинаючись, то переводила подих, то витирала ніс, який почервонів і тихенько шморгав, Делея заговорила:

— В Сакарію з батьками ми переїхали, коли мала років десять. До того я слабо щось пам’ятаю. Але ми багато подорожували, довго не залишаючись на одному місці. Тато казав, що в лігві ворога нас найменше сподіватимуться побачити і, можливо, з часом перестануть шукати.

— У лігві ворога?..

— Сакарія — серце світу жерців. Там настільки усе просякнуте їхнім духом, що нас, постійних втікачів, довго не помічали у різнобарвному натовпі міста.

— Зачекай, Делеє. Ви втікали від жерців?

— Так. Ми кочували довгих десять років. Звичайно, я була малою і не так гостро сприймала і пам’ятала всі наші поневіряння. Але мама і тато часто розповідали мені, як казки, наші подорожі. Батьки намагались перетнути Голі Гори, щоб утекти від переслідувачів, які наздоганяли нас, де б не зупинялися. Нам так і не вдалося їх позбутися. Тоді тато прийняв рішення йти до Сакарії і загубитися в натовпі Білого Міста, під самим носом у жерців.

— Але що трапилось, чому ви тікали?

— Гммм… не знаю, Айхо…

— Як так?

— Спочатку батьки розповідали, що тато був одним зі служителів Храму. Їм не дозволяли одружитися, і коли вже мала народитися я, жерці погрожували вбити нас з мамою, якщо батько не підкориться їхній волі. Тато не підкорився, і вони з мамою втекли з міста, в якому прожили все життя, і ось стільки часу переховуються від помсти Храму.

— Тоді все зрозуміло. Чому ж говориш, що не знаєш?

Делея не відповіла, задумливий погляд ковзнув повз мене. Думки занурили подругу у минуле і наче розчинили простір…

— Ми вже підійшли до Хрекоса, кордону Голих Гір, — почала розповідь білявка, — залишилось перейти заставу в Урвищі Кривого Дна, і нарешті довгоочікувана свобода! Батьки дуже хвилювалися і їх хвилювання передавалося мені. Довжелезні черги до застави люди вистоювали два-три дні. Ми спали просто неба, під нависаючими крутими холодними скелями. Суворий клімат Голих Гір проймав до найменшої кісточки, а наша одежина бажала кращого. Від холодної смерті врятували торгівці з сусіднього Доку, що поверталися з Хрекоса і які мало не щотижня перетинали Гори. Вони подарували мені хутряну накидку і запросили до свого гурту грітися біля багаття. Батько за останні гроші домовився перетнути з ними Льодяний Хребет на широколапих хослах. Це ж не пішки шкандибати по засніжених перевалах. Усе складалося якнайкраще та в останній день перед тим, як мали перетнути заставу, несподівано до батька підійшов незнайомець. Він радісно вигукував татове ім’я, обіймаючи, як старий добрий знайомий. Чоловік щиро тішився зустрічі з батьками, але чомусь їх обличчя були блідими, як засніжені вершини Голих Гір. Дивний чоловік розповідав, як усі в містечку здивувалися нашому зникненню. Говорив про якусь кузню, що зачекалася батька, і що кращого коваля, ніж він, в поселенні вже не було. І ще багато такого, що не вкладалося в моїй маленькій голівці. Чому коваль? Дивувалась я, адже тато був жерцем, до чого тут коваль? Батько спочатку віднікувався, казав, що незнайомець помилився, але дивний чоловік не замовкав. Він палко запевняв батька у зворотному і нагадував, як частенько любили у харчевні рудого Іласа перехилити чарочку після важкого дня в кузні.

На нас уже почали зглядатися люди, звертати увагу патрулі. Батько, озираючись довкола, зрозумів, що якщо цей чоловік не затихне, то вони потраплять під підозру і будуть заарештовані. Не довго думаючи, він упритул підійшов до незнайомця, нависнувши над ним кремезною статурою, витягнув з-під плаща кинджал, який завжди носив із собою і непомітно приставив до впалого живота дивного чоловіка.

— Якщо ти зараз не замовкнеш, Чопосе, — назвав він вперше незнайомця по імені, хоча той і не представлявся, — я сам навіки закрию твою пельку.

Невисокий чоловічок враз помарнів, став ще меншим, нарешті стулив рота, а батько, схопивши мене за комір і взявши маму за лікоть, поволік подалі від дивного незнайомця і від застави. От так ми втратили можливість перетнути Гори. Звідти й вирушили у Сакарію.

— А що, батько вам так нічого не пояснив?

— Ні. Він суворо заборонив згадувати про цей випадок і вірити теревеням усіляких божевільних. Я і не наважувалась розпитувати, хоча розуміла, що розповідь про те, що мій батько колишній жрець, більша байка, ніж маячня того божевільного. Звичайно, зараз я б обов’язково про усе дізналася, якби мала таку можливість.

— А як же ти опинилась тут, в Шанталії, і чому всі думають, що ти сирота?

— Не перебивай. Коли потрапили на Великий Торгівельний Шлях, що вів до Сакарії, у мене вперше проявився дар. Я це сприйняла як забавку. Уже виповнилось десять, а у мене досі не було жодного друга, з яким могла бавитися чи просто теревенити про щось своє, дитяче. Тому всі тварини, які траплялися на Великому Шляху, замінили дітлахів. Я дивним чином розуміла звірів, птахів, а вони мене. Скоро люди почали помічати, що після мого приходу хворі тварини одужували, а втомлені ставали дужчими, витривалішими і веселішими. На мене тицяли пальцями, а мудріші і хитріші запрошували з батьками на вечерю. Батьки, які ні про що не здогадувались, запрошення сприймали, як дарунок долі, бо тепер кожного вечора ми лягали спати ситими, в теплі і безпеці, але все частіше приглядалися до мене і до того, яким особливим ставленням оточували мене господарі.

В один прекрасний день нас запросив до себе на вечерю багатий сакарійський торговець і, дізнавшись, що ми хочемо оселитися в місті, напряму запропонував батькові роботу наглядачем за його робітниками, але з умовою, що я раз у сім днів буду навідуватись у його стайні і розмовляти з тваринами, лікуючи їх. Тато спочатку розсміявся, але побачивши, що я ствердно махаю головою, обірвав сміх і здивовано, наче вперше, глянув на мене.

У той вечір відбулася серйозна розмова. Батько не прийняв пропозицію вельможі, вважаючи, що все це надто небезпечно для мене. А через десять днів, коли ми потрапили в шумну і небезпечну Сакарію, усі дуже пошкодували про рішення тата. Дивом мамі вдалося влаштуватись покоївкою у батьків Ортаха.

— Так, дід розповідав.

— Але умови, Айхо, в яких ми жили, були жахливими. І це не через те, що сім’я Ортаха була якоюсь особливо жорстокою. Просто приблизно так жили усі слуги в Сакарії, не кажучи вже про рабів.

Мимоволі я згадав про Мію, про нашу першу зустріч, але Делея наче на гачок підчепила думки і повела далі.

— Ми, напівголодні, ночували часто просто неба, ризикуючи щоночі потрапити в руки работорговців. Батько довго ніяк не міг знайти роботи. І, втомившись від принижень і постійного страху за нас, він дістав зім’ятий клаптик тканини, на якому вельможа з Великого Шляху завбачливо написав свою адресу. Наступного ранку ми вже мали власний невеликий будиночок, хороший заробіток і два роки безтурботного, ситого, веселого життя.

Делея замовкла.

— Що ж було далі? — нетерпляче перебив мовчанку подруги.

— Батько швидко просувався по службі, — почала Делея, наче й не чула запитання. — Він уже був головним над постачальниками і сам доправляв до Храму Габалутів найкращих анжирів зі стаєнь свого господаря.

— Зачекай, ти сказала Храму Габалутів? Це ж саме там знайшов тебе Майстер Каро?

— А-а-а, то ти знаєш?

Я кивнув.

— Я продовжувала виконувати домовленість, раз у сім днів навідувалася до стаєнь вельможі. І все більше захоплювалася процесом, над яким ніколи раніше не задумувалась, бо була дитиною. Зрозуміла, що лише я можу розуміти тварин, іншим людям це не під силу. Тільки моїй волі вони коряться, тільки зі мною лагідні й покірні. Я все частіше приходила в стайні, бо без тварин вже й сама не уявляла життя. Біля них і я ставала сильнішою.

— Як же ти потрапила під стіни Храму жебрачкою?

— Трапилось те, що рано чи пізно мало трапитись. Коркоро, вельможа, на якого працював батько, намагався тримати в таємниці мої вміння. Він боявся, що мене переманять конкуренти. Але таємничість нас влаштовувала. Та одного разу до Коркоро завітав Намісник Бакурта, і вельможа не встояв перед високим гостем, щоб не похвалитися дивом — дівчинкою, яка зцілює і розмовляє з тваринами. Вже тоді це не сподобалось мені. А коли зустрілась із гострим хижим поглядом Намісника, тривога оселилась у серці. Через три дні до Коркоро прийшов гонець із листом від верховного жерця Храму Брахасів, що у Бакурті, з вимогою на десятий Місячний день надіслати до них дівчинку з дивним умінням. Коркоро злякався і розгубився одночасно. Відіслати мене означало втратити надприбутки від продажу тварин, які ніколи не хворіли; проігнорувати волю Храму було ще гірше. Він довго вагався, що робити, і вирішив покликати нас на раду. Коли батьки почули жахливу звістку, то хотіли зараз же залишити Сакарію і вирушити в чергові мандри. Коркоро був непоганою людиною, він здружився з батьком, симпатизував мені і був готовий навіть відпустити нас. Але тато придумав інший вихід. Сьогодні він доправив до Храму Габалутів трьох найкращих анжирів для Майстра з Шанталії, який приїде завтра, щоб відібрати учнів в Університет. Тоді і з’явилася божевільна ідея розіграти перед гостем з Шанталії невеличкий спектакль, який неодмінно має привернути його увагу. Батько і Коркоро домовились, що, якщо мені вдасться потрапити в Університет Природознавства, вельможа залишить тата на займаній посаді. Коли я закінчу Університет, то повернуся з Вірчою Грамотою та знаннями, які зможуть зробити Коркоро супербагатим. За чотири роки пристрасті щодо мого зникнення вляжуться, усі про мене забудуть. Коркоро готовий був навіть переїхати на Захід і з моєю допомогою розпочати справу спочатку. Батьки і вельможа скріпили обіцянку жовтою клятвою і розійшлись. А на ранок налякана та з тяжким серцем я вже сиділа біля стіни Храму Габалутів і чекала непомітного знаку, який мені подав батько, повідомивши про наближення Майстра з Шанталії. Далі ти і сам усе знаєш…

— То ти… — приголомшено почав я.

— Я чотири роки не бачила батьків, Айхо. З того самого моменту, як востаннє провела поглядом на Храмовій Площі. Ти навіть не уявляєш, що я пережила за ці роки. Розумію, що потрапила сюди обманом, але це був шанс на спокійне безпечне життя, в якому залишила рідних. Це єдине, що тішить. І листи — це ті крихти радості, що з’єднують нас і не дають загубитися.

— Але ти, Делеє, найбільше постраждала ти!

— Це не так, — спокійно відповіла подруга. — З тих пір, як я дізналась про Університет Природознавства, мріяла сюди потрапити. І ось я тут. Навчання — єдине, що стримує мене від спокуси сісти на найближчий корабель до Сакарії і втекти від постійних знущань і неприхованої зневаги. Коли я вперше побачила тебе на Святі Вогню, чомусь одразу зрозуміла, що ми дуже схожі. В твоїх очах світився такий самий вогонь самітника, якого, як траву в пустелі, котить невідомо куди Вітер Перемін. Я зраділа, що в мене нарешті з’явився друг, людина, на яку можу покластися, кому зможу довіритися. І спочатку здалось, що саме так і є. Та раптом ти змінився. Нічим уже не відрізнявся від решти, в твоїх очах палала зневага. Це було наче удар у спину, бо ти єдиний, кому я нарешті довірилась.

— Делеє…

— Айхо, ти єдиний, хто знає про батьків, про те, яким нечесним способом я потрапила в Шанталію. Знаєш, як важливо мені закінчити Університет. В твоїх руках моя доля…

— Зупинись! — перебив я Делею. — Невже думаєш, що видам? Ти ж моя подруга! А друзі не зраджують!

— То що відбувається, Айхо?

Я нарешті усе розповів Делеї, і з душі наче камінь звалився.

— Не може бути! — вжахнулась дівчина. — Майстер Спок зрадник? Не можу повірити…

— Делеє, подумай, це дуже важливо! Що шпигуни мали на увазі, коли говорили, що ти зробиш все, що накажуть?

— Я сама ошелешена, Айхо! Поняття не маю… — Делея знервовано вигинала пальці. — Можливо, вони говорили про якусь іншу білявку. Хіба…

— Хіба що? — з надією ловив я кожне слово.

— Хіба, це якось пов’язане з листами, які мені допомагав відправляти Майстер Спок.

Я з полегшенням видихнув.

— Але Спок ніколи не запитував, кому надсилаю листи. Він за невелику плату передавав їх робітникам, що доставляли нових тварин. І листи завжди доходили батькам. Так само доправляли мені відповіді.

— Тоді усе зрозуміло. Спок вже знав, кому адресуються листи. І вирішив використати цю інформацію у потрібний момент, коли необхідна буде твоя допомога, погрожуючи розповісти усе Раді Університету.

— Напевне, ти правий… — задумалась подруга. — Але яку послугу вони могли вимагати?

— Думаю, скоро дізнаємось… А завтра усе розповімо Майстру О.

Делея відсахнулася.

— Але ж ти обіцяв…

— Повір, тебе підозрюють в таких жахливих вчинках, що, дізнавшись про твоїх батьків, Радо з полегшенням зітхне, як і я.

Делея насупилась:

— Ну, не знаю… Та, можливо, ти правий. Так і зробимо, — подруга втомлено усміхнулась. — А тепер твоя черга. Я майже нічого про тебе не знаю, крім того, що ти внук Майстра О і трохи дивакуватий.

— Це трохи довгувата історія…

— Нічого, я не поспішаю. Все одно не можу повернутися до будиночка твого діда посеред ночі.

— Цікаво, і що б ти робила, якби я не впустив тебе? — розсміявся я.

— Не знаю, щось би придумала.

— Ні, дивакуватий тут не я. Іди, лягай на канапу. Мені не звикати спати на кріслі.

— То ти починаєш розповідь?

— Починаю, починаю, вмощуйся вже, — усміхався я, спостерігаючи, як Делея кутається в куцу ковдру, наче маленьке звірятко майструє барлогу.

— Давно я не засинала під казочки.

— Що? — наче обурився я.

Делея розсміялася, але різко посерйознішала:

— Розповідай, Айхо.

Розповідати Делеї виявилось просто. Вона уважно слухала, не перебивала, навіть нічого не запитувала. Я розійшовся, хоча перед тим страшенно хотілося спати. Але, пригадуючи недавні події, які тепер і самому здавалися неймовірними і дуже далекими, я потроху забував про сон і, підкладаючи в грубку дрова, говорив і говорив. Вже коли дійшов до зустрічі з Зуфаром на Великому Торговельному Шляху, запідозрив щось не те. Тихенько окликнув Делею, але не почув ні звуку у відповідь. Зіскочив зі стільця, підійшов ближче до канапи і побачив подругу, яка мирно спала, скрутившись калачиком…