Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 19

Далі моє життя, Айхо, перетворилося на суцільний страх, біль і безсилу ненависть. Я бачив, як ледве не щодня помирали діти, з якими жив у темному сирому підвалі, куди після довгих поневірянь привіз чорноволосий, якого я більше там не бачив. До мене і таких же голодних, холодних і наляканих дітей ставились, як до тварин. Ми не витримували болю, не витримували того, що з нами робили жерці, жахливими експериментами перетворюючи на Арахнідів. Минали роки, і я бачив, що ті, які залишилися живими, все менше і менше стають схожими на людей. І з жахом розумів, що й сам такий. Ми вже не розмовляли один з одним, все більше соромились себе нових. Вже не людей, але ще й не павуків. Згодом нас почали випускати з підвалів, і я зі здивуванням зрозумів, як нас багато!

Жерці примушували нас, покалічених юнаків, змагатися один з одним, інколи не на життя, а на смерть. І в боях прокидалася уся наша нерозтрачена ненависть… Відчуваючи неймовірну силу, якої раніше не мали, ми перетворювались на голодних тварин. А після бійок, наче отверезівши, повертались в підвал з ніг до голови вимащені кров’ю і довго не могли заснути. Я не спав тижнями, потім місяцями. А згодом і зовсім забув про сон і це стало найстрашнішою карою.

Ми стали Арахнідами. Воїнами. Вбивцями на службі у жерців. Минулого ні в кого уже не було. Всі жили теперішнім. Жахливим теперішнім.

Страшно подумати, щоб зі мною було б далі, якби в казармі не з’явився Ка-Бо.

Ка-Бо був найсильнішим, найспритнішим, найшвидше перетворювався в Арахніда. На Арені він завжди перемагав, але нікого ніколи не калічив і не вбивав, йому якось вдавалося контролювати тваринну лють.

Я почав підмічати це, довго розмірковував. З’явилася надія, що з павуком, у якого мене перетворюють, зможу справитись і я. Довго не наважувався заговорити з Ка-Бо. Юнак завжди тримався осторонь. Арахніди його навіть трохи побоювались. А я найбільше боявся, що до кінця своїх днів продовжуватиму жити в страху перед жерцями і їх тортурами, в ненависті й презирстві до себе.

Але несподівано Ка-Бо першим підійшов і заговорив. Виявилось, він також за мною спостерігав, і здогадувався про мої міркування. Те, що розповів Ка-Бо перевернуло свідомість. Юнак вперше заговорив про мрії, яких у нас, звичайно, не могло бути. А у Ка-Бо були… Ка-Бо був не таким як усі.

— Авгусе, — казав він, — ми ж набагато сильніші, ніж люди. Жерцям не встояти. Якщо захочемо їх знищити то зробимо це. Чому ви так боїтеся темних? Чому так покірно виконуєте їх накази? Чому ніколи не збунтуєтесь? Навіть якщо ми загинемо, то загинемо за мрію бути вільними. Невже ти хочеш залишитись вбивцею до кінця своїх днів?

— Я уже вбивця, Ка-Бо… Це тавро назавжди…

— Але чи хочеш ти ним залишатись?!

Я не хотів. Але слухав товариша і не розумів, чому мені самому раніше не приходили подібні думки. Чому ніхто ніколи не думав про втечу?! І зрозумів, що причиною був страх. Він і тоді зупиняв мене:

— Ка-Бо, що буде з нами, якщо втечемо? Як вижити людині… яка вже й і не людина..? За нами влаштують полювання і жерці, і звичайний люд, який боїться перевертнів. Чи знайдемо своє місце у світі, де ніхто не чекає?

— Не знаю… — чесно відповів товариш. — Але якщо не спробуємо, то ніколи й не дізнаємося.

Ці слова стали вирішальними. Вони і сам Ка-Бо перетворились на тоненьку соломинку, за яку я вхопився, як хапається потопельник — з безнадійною надією. Думав, цих слів буде достатньо і для інших побратимів… Але все виявилось набагато складнішим. Не всі думали так як ми, не на всіх тягарем лягло жахливе життя у ярмі убивці. Хтось як і раніше безмежно боявся, хтось навіть не хотів чути про будь-які зміни, а хтось відверто їх не хотів. Лише шестеро погодилося йти з нами.

Не чекаючи, доки Вірні прибічники приріжуть нас уві сні, ми вирішили тікати тієї ж ночі. Але нас уже чатувала засідка. Та ні жерці, ні ми самі не очікували, що, коли почнеться справжня бійня, до Втікачів приєднаються ще десяток Арахнідів. І нам вдалось, Айхо. Вдалося утекти!

Лише тоді, друже, коли відірвались від переслідування і опинились на волі — ми розгубились. Ніхто, насправді, не знав, що ж робити далі? І кожен пішов своєю дорогою. Разом залишились я, Ка-Бо, Дарко і Схав.

— Схав?

— Так, Айхо, павук, який врятував тебе у підземеллі андерів — це побратим, з яким я тікав з полону.

— Не може бути…

— Розумію, все це чути, певне, жахливо… — винувато потупив яскраво-сині очі Авгус.

Я гаряче схопив учителя за руку:

— Продовжуйте, Майстре!

Почувши шанобливе «Майстре», Авгус підбадьорився і продовжив:

— В перші дні мандрів, ми більше нагадували переляканих дітей, ніж воїнів, які щойно втекли з клятої в’язниці. Усе, що бачили, з чим стикалися — було незнайомим, чужим. Чужими і ми були для світу. А далі ставало скрутніше.

Я не знаю чому, але скоро Схав і Дарко все частіше безконтрольно перетворювались на павуків. А згодом і зовсім не могли повернутися в людську подобу.

Не уявляєш, Айхо, як страшно і боляче спостерігати за трагедією, що відбувається з друзями, а ти нічим не можеш допомогти.

Кожного разу засинаючи, я жахався думки, що прокинусь павуком і вже ніколи не зможу стати людиною… Якби не Ка-Бо, навіть не знаю, щоб тоді трапилось. Товариш змушував триматись, підбадьорював, хоча я бачив, що і він перебуває на межі відчаю. Ми вже не могли спокійно дивитися друзям в їхні налякані очі. Побратими не розуміли, чому ми залишаємось людьми, а вони перетворились на павуків.

І одного ранку, прокинувшись, зрозуміли, що Схав і Дарко пішли… Серед ночі… Просто зникли… І знаєш, тоді я відчув страшенне полегшення. Наче ярмо скинув з плечей. Ніколи ми з Ка-Бо не згадували про це… Навіть тоді, в той ранок, просто прокинулись, зрозуміли, що трапилось і мовчки пішли…

Наше життя змінилося на краще. Потроху забувалися жахіття. Починали вірити у те, що ми люди, і наше місце серед людей. Перестали уникати селищ і міст. Все частіше затримувались там. За харч і нічліг наймалися на роботу. А оскільки фізично набагато сильніші ніж люди, то роботу виконували справно і швидко. У нас навіть з’явилися постійні клієнти.

Вже більше півроку ми жили в невеличкому містечку на півдні Узбережжя. Винаймали невелику хатину, Ка-Бо навіть птицю розвів… — і Авгус розсміявся, ненадовго замовк, та все ж продовжив: — Ми вже нічим не відрізнялися від міщан. Ні одяг, ні манери, ніщо не виказувало в нас колишніх рабів і… вбивць. Але одного разу трапилось те, що трапилось…

Ввечері після роботи, ми зайшли в таверну повечеряти. І тут за сусіднім столиком я побачив… чорноволосого. Він преспокійно сидів і розмовляв, ще з трьома чужинцями, бо всіх міщан ми знали в обличчя. Чорноволосий, звичайно, не впізнав мене. Я виріс. З беззахисного дитяти перетворився на високого дужого юнака. Коли я побачив вбивцю батька, перед очима одразу ж промайнули всі ці сім років жаху. Навіть не пам’ятаю, чи прикладав особливі зусилля, але в мить, на очах у здивованих і нажаханих відвідувачів, перетворився на павука і, як блискавка, кинувся на чорноволосого. Ніхто не встиг нічого зробити, як труп вбивці батька, безформною масою впав на брудну підлогу. Але те, що трапилось далі, змусило отверезіти. Троє чоловіків, що бесідували з чорноволосим, отямившись, скочили зі стільців і одночасно, наче мечі повиймали з під довгих плащів магічні палички. Перший удар відкинув мене до стіни. Під вагою кремезного тіла розліталися в усі боки столи, посуд, відвідувачі. Другий удар обпік праве плече, і, здалося, що я вже не зможу підвестись. Але як завжди на допомогу прийшов Ка-Бо. Уявляю, як шокувало його те, що відбулося, він не розумів, чому я раптом накинувся і вбив того чоловіка, але нічого не з’ясовуючи, став на мій захист. Ка-Бо був дуже сильним. Ніхто з магів не чекав, що в залі є ще один Арахнід. Тому, коли Ка-Бо несподівано напав, у них не залишилось шансів на порятунок.

Ми тікали так швидко, як тільки могли. Жахлива реальність, у яку ми не хотіли повертатися, непрохано знову увірвалась у життя. І я розумів, що все це відбулося через мене. Ка-Бо ні про що не запитував і від цього ставало ще гірше, тож першим заговорив я. Я виправдовувався.

— Ти шкодуєш? — спитав товариш.

— Так… Ні!.. Не знаю…

— Тоді забудь! Не шкодуй! Ніколи ні про що не шкодуй. Просто май сміливість зробити правильні висновки.

Після слів Ка-Бо моє сумління, що впало тяжким каменем на душу, нарешті заспокоїлись. Я зрозумів, що хотів сказати товариш. Я все зрозумів.

Життя знову перетворилося на суцільну втечу. Жерцям швидко стало відомо про той інцидент у таверні. Не кожен день люди бачать на власні очі перевертнів! І на нас відкрили полювання. Усі!

Декілька разів ми ледве не потрапляли у пастки. Нас гнали, як звірів. Щохвилини відчували, що переслідувачі дихають у потилицю. Ми були втомлені, налякані. Але Ка-Бо не здавався, він змушував продовжувати втечу.

Дрімучий ліс Сафли, здається, надійно заховав нас. Уже третій день ми брели непролазними хащами, сподіваючись, що нарешті відірвались. Обезсилені, голодні завалились на м’який зелений мох і вперше за довгий час міцно заснули. На світанку Ка-Бо розбудив:

— Ч-ш-ш… — і вказав рукою в напрямку поваленого старезного дерева, яке вирваним кореневищем, наче мертвим потухлим оком, сліпо зиркало на нас.

Спросоння, я не зрозумів, що відбувається, але скоро гостре чуття павука вловило ледве помітні рухи. За деревом хтось був. Ка-Бо різко повернув голову:

— Там теж хтось є.

— І там, — приречено мовив я, обертаючись. Переслідувачі вже не приховували своєї присутності.

Це були не прості селяни, що вийшли облогою на перевертнів. Вкутані в усе чорне, зі страхітливими химерними сірими масками на обличчі, Загін Мисливців на Нечисть, що прислуговував жерцям, обступив тісним кільцем. Тут уже не втечеш. Єдине, що залишалось, це померти, щоб не потрапити у лапи чорних.

Мовчки переглянувшись з Ка-Бо, ми розуміли, що маємо робити. Миттю перевтілились у павуків і відчайдушно кинулись на ворога. Але дві стрімких стріли несподівано поцілили одночасно в груди мені та товаришу. Я вже потягнувся рукою, щоб зламати непрохану гостю, яка б Арахніду не причинила ніякої шкоди. Та раптом рука безсило зависла, повітря стало густим, наче кисіль, перед очима поповзли кола, а голос товариша неприродно розтягнувся, зіжмакався у жмуток незрозумілих звуків. Світ нарешті затих в німому безкінечному мороці.

Очуняли ми не в дрімучому лісі. Довкола яскраво світило сонце, заливаючи мальовничу уквітчану галявину теплим радісним світлом. Ніщо, здається, не нагадувало нещодавнього нападу і отруйних стріл, якими полонили вороги. Я спробував поворухнутись, і здивувався: ні руки, ні ноги не зв’язані. Поряд під крислатим могутнім деревом мирно спав Ка-Бо. «Може, це сон?» — майнула думка.

Я спробував піднятись та наче нізвідки поруч повстав дуже високий худий чоловік у довгій смарагдовій мантії. Його немолоде обличчя світилось спокоєм, якоюсь величною впевненістю. Кущисті сиві брови ледь-ледь насуплені, а світло-сірі очі уважно розглядали, вивчаючи.

Я завмер, забувши про всі небезпеки, втечі, і переслідувачів. І прикипів поглядом до незнайомця. Не знаю, скільки часу ось так ми стояли, дивлячись один на одного, доки я не почув стривожений голос Ка-Бо. Товариш різко зірвався на ноги, але сивий чоловік всього лише підняв довгу худу руку долонею вперед. Ка-Бо зупинився.

— Стій. Я не зроблю вам зла. Я прийшов допомогти, — наче карбуючи кожне слово, промовив незнайомець.

— Де Мисливці на Нечисть? — недовірливо, готовий в будь-який момент до нападу, спитав Ка-Бо.

— Далеко звідси. Вони більше не зашкодять.

— Що? — зле розсміявся товариш. — Хочеш сказати, ти один впорався з цілим загоном? Геть з дороги! Авгусе, забираймося звідси!

— Зачекай, Ка-Бо, я хочу послухати чоловіка. Товариш лише здивовано глянув.

— Якщо ви нарешті випустили пару і готові почути, я почну, — перебив незнайомець. — Мене звуть Майстром Каро. Я вчитель Школи Природознавства. Відшукую по Узбережжю дітей, у яких неординарні здібності, для навчання в Університетах Шанталії. Часто мої методи не зовсім законні, це що стосується дітей, які потрапити до рук жерців. Їх я просто викрадаю або викуповую. Про нещасних, яких темні перетворюють на Арахнідів, я чув давно, та ніяк не вдавалося дізнатись про місцезнаходження казарм. Але коли в місті почув про двох перевертнів, то зрозумів, це мій шанс. І ваш також, — чоловік раптом замовк, наче чекав відповіді.

— Чому маємо вірити тобі?! — не забарився Ка-Бо.

— Тому, що все ще живі. І… тепер вільні.

— Вільні?..

— Так, можете хоч зараз іти на всі чотири сторони.

— Ти чуєш, Авгусе, — штурхав Ка-Бо, — можемо йти.

Незнайомець не зводив з мене очей.

— Зараз ви дуже далеко від місця, де потрапили в пастку, — продовжував чоловік. — Тут вас точно шукати не будуть. Принаймні певний час, доки знову не викриєте себе. І тоді втечі розпочнуться спочатку. Невже хочете все життя жити в страху? Рано чи пізно, але вас повернутись до казарм…

— Не слухай його, Авгусе! — виступив уперед Ка-Бо, наче собою хотів перекрити дорогу дивним словам незнайомця, які цілили мені в самісіньке серце.

— Як вам вдалось здолати цілий Загін Мисливців? — не чуючи товариша, звернувся я до Майстра.

— Мені б це не вдалося, темних надто багато. Проте я зміг викрасти вас прямо з-під носа Мисливців. Повір, за двадцять років я навчився робити це дуже справно, — Каро усміхнувся.

— Добре, але як тоді ми потрапили сюди? Як ви один з двома непритомними могли відірватися від переслідування?

— Я був не один. Мені допоміг побратим, — все ще усміхався Майстер.

— Ви, що жартуєте? Двом чоловікам таке не під силу! — втрутився Ка-Бо.

— А я не казав, що мій побратим людина.

Каро різко свиснув. Ми відсахнулися, наче уникаючи несподіваного нападу, а у повітрі з’явився велетенський птах. Тоді я вперше побачив ворота.

— Пропоную забути нарешті про страхи, втечі й переслідувачів, — заговорив учитель. — Ви зможете спокійно жити на вільній від жерців землі, навчатися серед таких же незвичайних підлітків, нарешті радіти молодості… І, можливо, вчителі Шанталії зможуть допомогти позбутися або хоча б уповільнити жахливі трансформації, які за чорною волею жерців відбуваються у ваших тілах. Ви перетворитесь з вічних утікачів на вільних людей, які зможуть колись допомогти таким же, як і ви, незвичайним дітям. Але для цього потрібно довіритись і полетіти зі мною.

Повірити Майстрові було складно і легко одночасно… Я наче забув про все. Вже бачив казкові картини, змальовані незнайомцем. Вже був там, вдихав на повні груди повітря свободи, безпеки і спокою.

— Я згоден.

— Авгусе! Що ти робиш? — вигукнув Ка-Бо. — Невже з одного рабства хочеш потрапити в інше? Звідки знаєш, що на тебе там чекає? Можливо, ці люди теж проводитимусь експерименти. Можливо, вони хочуть і собі навчитись створювати Арахнідів?!

— Ні-ні, друже, це наш шанс! Навіть не говори цих страшних речей, — благав я товариша. — Давай погодимось. Я так втомився від усіх цих втеч, від власного страху. Я хочу вірити, що нарешті зможу змінити життя. Пам’ятаєш, це ж ти казав, що ми повинні мріяти, мріяти бути вільними!!!

— Мріяти, а не бездумно лізти в пастку. Якщо цей чоловік не бреше, ми вже зараз можемо піти звідси. Піти і почати життя спочатку. Забувши про все, що було в минулому. А там, куди ти зібрався, кожен день будуть нагадувати, хто ти є насправді.

— Ка-Бо, але я й так про це пам’ятаю! А якщо вони зможуть допомогти?!

Каро мовчки слухав, не втручаючись, але раптом перебив:

— Не хочу вселяти непевних надій на зцілення. Знаю одне: вчителі докладуть усіх зусиль, щоб допомогти, але гарантувати повне одужання не зможе ніхто.

— Ось бачиш!!! — вигукнув Ка-Бо.

— Це всього лиш свідчить, що чоловік не намагається нас обдурити! І я вірю йому!.. Хочу вірити…

— Авгусе!

Кожне слово друга боляче ранило, я вже зрозумів, що тут наші дороги розходяться.

Як ти знаєш, я поїхав з Майстром Каро до Шанталії. Закінчив Університет Тіней. Скоро забув про страхи, навіть почав забувати про те, що Арахнід. Став Майстром, шанованою людиною, почав навчати дітей. Але ще й досі шкодую, що тоді забракло духу вмовити Ка-Бо поїхати зі мною. Я так боявся, що він зможе переконати лишитись. Гірко усвідомлювати, що не доклав усіх зусиль. Утік від товариша.

Як бачиш, мені так і не змогли допомогти повністю позбутися здатності трансформуватись на Арахніда, але вчителі зупинили процес безконтрольного перетворення. Я можу і надалі залишатись в тілі людини, а при бажанні ставати павуком. Та я вже декілька років не перетворювався і майже забув, що вмію це робити. Повірив, що такий, як усі. І от сьогодні… Все нагадалось. І та нестримна лють, яка приходить разом з павуком, мене лякає. Я не хотів, щоб хтось дізнався…

— Майстре, але це ж ви допомогли Делеї вибратися з пастки і врятували мене!

— Так… Але… Айхо, я хотів розповісти тобі ще дещо. І вибачитись, що направив вас з Зуфаром до зачиненого входу Вежі.

— Та, дурниця, — відмахнувся я, а сам аж здригнувся, згадавши дзеркальне підземелля.

— Коли я спустився у псевдо-колодязь, — почав Авгус, — майже одразу вистежив викрадачів. Відчуття павука не підвели. Я ще не бачив зрадників, але вже міг чути. Вони поводились безпечно, бо не підозрювали, що їх підслуховують. Голос Майстра Спока упізнав одразу. А от другий, ще юний, але вже владно-металевий — чув наче вперше. Він потішався над якимось старим. Сказав так: «Пихатий всезнайка потрапив на гачок. Уявляєш, дав на роздуми три дні. Готовий обміняти мої знання про ЗГУБУ на нашу свободу. Старий і не підозрює, що я вже і без нього підготував шляхи до відступу. Трохи промучився з патрулем, але тепер нам ніхто не перешкоджає і пустоголова Делея нарешті не плутається під ногами. Завтра прибуде корабель і ми нарешті заберемося звідси. А старий хай думає, що через три дні я прийду і в обмін на свободу розповім, що шукають жерці.

— То він про нас знає?! — жахнувся Спок.

— Заспокойся, — холоднокровно перебив молодий. — Він чесно чекатиме три дні. Бо впевнений, що я прийду. Він же Лицар, Майстер! — і незнайомець хижо розреготався.

Розмова змовників настільки захопила мене, що я не відразу вловив дивний звук, що долинав з протилежного боку коридору. Коли розчув нарешті слабкий голос Делеї, не роздумуючи кинувся на допомогу. Ці покидьки замурували бідолашну в ніші стіни так, як і тебе. Благо, я з’явився вчасно. Коли розбив кладку, дівчина була ледь жива. Я підхопив непритомну білявку на руки, але дорогу перегородив Спок. Зрадник розумів, що не може випустити нас живими. Але Спока занапастила самовпевненість. Він знав, що, як Майстер, сильніший за мене, але не знав, що насправді має справу з Арахнідом. Коли зрадник в чергове намагався поранити беззахисну дівчину, я не витримав і трансформувався…

Шансів у Спока не залишилось… Він загинув.

В цей момент опритомніла Делея. Коли бідолашна побачила велетенського павука, то стрімголов кинулась навтьоки. Я не став наздоганяти… Потрібен був час, щоб повернутись до людської подоби, але отримане поранення заважало перетворенню. Згодом я почув ваш з Зуфаром прихід. Тепер заспокоївся, бо знав: Делея має захисників. Я ж мав відшукати іншого зрадника. Але перед тим поховав Спока. Чуття павука підказувало, що другий темний ще у підземеллі. Але замість жерця наштовхнувся на тебе. Решту ти знаєш… — Авгус тяжко зітхнув. — Я знову вбивця, Айхо, знову…

— Майстре, ви ж врятували нас з Делеєю!!! — поквапився я зупинити неприємні спогади вчителя. — І ви знаєте, що я нікому не розповім. Все залишиться, як раніше. Ви — Майстер Авгус, улюбленець спудеїв, шанований вчитель Університету Природознавства.

Авгус сумно всміхнувся.

— Не треба, Айхо. І ти, і я розуміємо, що вже не буде так, як раніше. Тим більше, що насувається війна. Вона несе переміни. Тривожні переміни… Навіть цей ранок, — синій погляд замислено потонув у вікні, — ніхто не знає, що принесе він.

Я аж здригнувся. Ранок!!! Зовсім забув, що мав забрати в Майстра Каро дозвіл для сестри Ортаха. Без нього Ортах не допоможе посадити Делею на корабель. Хоча… тепер не знаю, чи подруга в стані подолати небезпечну подорож. Зараз вона спить і це на краще. Хай набирається сил. Я ж займусь дозволом.

— Майстре, мушу бігти. Але…

— Кажи.

— Чи не могли б ви приглянути за Делеєю, доки я повернусь?

— Не хвилюйся, з нею усе гаразд. Зараз сон для неї найкращий лікар. Але я пригляну. Біжи.

— Дякую, Майстре.

Я чимдуж побіг до Каро, благаючи небеса, щоб застати його в будинку. Але Майстра вже не було. Що ж робити, тепер до Каро не пробитись. На Раду ніхто не пустить. От халепа! Але з голови не виходила розповідь Авгуса. Про якого старого говорив шпигун? В Університеті кожен другий Майстер поважного віку, на кожного можна сказати „старий“. Але хто з Майстрів погодився піти на домовленість зі зрадником? Кому найбільше потрібно знати, що шукають жерці? Комусь із Ради Університету? Але ж до неї входить і Каро, і дід. Ні, не може бути… Якби ж знайти Майстра Каро…

— Дивись, куди йдеш! — обурився старшокласник.

— Вибач, — бовкнув я і, ввігнувши голову, поспішив забратися геть.

— Ану стій! Ти ж Айхо?

— Так…

— От ти мені й потрібен.

— Але я ж вибачився!

Старшокурсник вишкірився:

— Тримай, це наказав передати Майстер Каро.

— Що? — не вірячи удачі, я розгорнув папір, який виявився дозволом для сестри Ортаха. — Дякую, друже, ти, ти… врятував мене!!!

— Та я тут до чого. Наступного разу дивись куди ідеш.

Я з полегшенням видихнув і оглянув Університетський двір, який тепер більше нагадував метушливий сакарійський базар. Розмірене студентське життя змінилося загрозливим передчуттям війни. Варта гриміла обладунками, які недоречно весело виблискували на сонці. До кожної з чотирьох Брам тягнулися довжелезні картаті черги колишніх спудеїв, а тепер майбутніх воїнів, які скоро повернуться на рідні землі, щоб захищати їх.

Де ж серед цього хаосу шукати Ортаха? Та й Зуфара я не бачив зі вчорашньої ночі. Можливо, у нього є новини?

— Айх-о-о-о!!! — чийсь панічний крик пролунав просто над вухом.

— О небеса! Орташе, чого верещиш? Ти ледве не зробив мене заїкою!

— Це катастрофа!!! — продовжував лементувати скуйовджений юнак. — Бідолашна сестра вже другу годину стоїть перед Західною Брамою, але її ніхто не впускає! Ти ж обіцяв отримати дозвіл!

— Схаменись, я нічого не обіцяв.

Ортах закусив нижню вирячкувату губу. Скривився, як засушена ягода, готовий заплакати.

— Я не обіцяв, — перервав слізливі наміри, — а всього лише казав, що спробую, — Ортах скривився ще дужче. — Ну, гаразд, заспокойся. Ось дозвіл. Біжи до сестри! Вона вже, певне, зачекалась!

На мить здалося, що в очах Ортаха промайнуло щось схоже на лють, але згодом карі очиська кумедно закотилися і колишній однокласник з хвалебними одами кинувся обійматись.

— О, Айхо! Ти, ти!.. Я знав, що ти хороший, ду-у-уже хороший, — з банькатих очей котилися сльози радості.

— Іди вже, — знітився я, ледве відірвавши від себе Ортаха.

Ще разів зо п’ять подякувавши, юнак нарешті стрімголов побіг до Західної Брами.

Тільки коли однокласник пішов, я згадав, що не поговорив з ним про поїздку Делеї. Тьху, слізливий тюхтій відвернув від головного. Потрібно знову шукати Ортаха. Але, можливо, це на краще. Одразу поговорю і з сестрою, адже це їй ми ввіряємо Делею.

Несподівано вже знайоме відчуття змусило зупинитись… Очі застелила сиза пелена. Зник, наче розчинився у ранковому тумані, гамірний натовп. Велетенські дерева розправили похмурі зимові крони. На Університетській площі залишився я один… Стояв і боявся поворухнутись, наче цим зруйную магічну неможливу мить передчуття, що вона тут! Не втримавшись, я повернувся і все враз опинилось на місцях: вояки, спудеї, викладачі, вуличний шум, схвильовані розмови, грізні вигуки варти…

— Айхо? Айхо!

Я закрутив головою, прагнучи повернути втрачену магічну мить.

— Ти спиш на ходу? — вишкірився Зуфар, намагаючись спіймати мій затуманений погляд.

— Я…

— Ти хоч заплющив сьогодні очі?

— Ні, і не збираюсь. Зі мною все гаразд.

— Воно й видно. Я ледве догукався.

— Мені здалося, що…

— Що здалось?

— Ну-у-у… Та ні, забудь. Я й справді, певно, не виспався.

— Поспати сьогодні вже не доведеться! — очі друга сяяли від щастя. — Нарешті передали секретного листа для батька Короля Зуфара ІІІ. Так що чекати більше не потрібно. Час вирушати! Посланець Совредо передав, що для від’їзду усе готове.

— А як же Делея?!.

— Айхо, я не можу чекати приїзду сестри Ортаха. У цьому листі ім’я посадовців, які зрадили мого батька і, можливо, готують замах. Невже думаєш, що я…

— Зачекай, брате, я все розумію. Та сестра Ортаха вже прибула. Я щойно віддав перепустку. Ми хоч зараз можемо домовитись за Делею. І тоді не гаючи більше ні хвилини — в дорогу!

— Чого ж мовчав?!

— Та… я не мовчав…

— Ходімо. Думаю, знайдемо Ортаха у Класах. Обдивившись усі кімнати, перепитавши усіх, кого могли, — нічого не дізнались. Ортах з сестрою, наче крізь землю провалились! Ніхто їх не бачив… Вже втретє ми обійшли Будинок Спудеїв з першого до останнього поверху, але марно. Кожного разу, як я минав черговий коридор, чомусь кортіло озирнутися. Я забував про Ортаха, і ледве вловимий запах, що катував пам’ять нестерпною тугою, незрозуміло звідки переслідував мене.

— Айхо, я востаннє зазирну у Правицю, і якщо їх ще й досі там нема, більше шукати не буду. Цей лист палає вогнем у мене на грудях, — лютував Зуфар.

Я мовчав, бо відповісти було нічого.

— Зуфаре! — окликнув друга однокласник. — Ти, здається, шукав Ортаха.

— Так! Ти їх бачив? — ледве не вхопивши юнака за грудки випалив Зуфар.

— Чув, він з сестрою зараз у Правиці.

Зуфар, навіть не подякувавши, кинувся по коридору. Рвучко відчинились важкі двері. Затуливши собою весь прохід, товариш, наче зачарований, завмер…

— Зуфаре, вони там? — гукав я, проштовхуючись між другом і дверима. — Ну, чому став? Дай прой…

Недоговорена фраза каменюкою затулила рота. Забило подих, можливо, я навіть декілька разів намагався глибоко вдихнути, але не зміг. Дивився широко розплющеними напівбожевільними очима і не вірив.

Зуфар обережно відступив, і я нарешті добре роздивився тендітну, до болю знайому, навіть зворушливу фігурку Мії. Вона стояла до нас в півоберта, і гріла руки біля розпаленого каміна. Коли нарешті озирнулася, мені здалось, що моє серце разів зо п’ять шубовснулося в п’ятки і піднялося назад. На красивому обличчі дівчини промайнула тінь не то здивування, не то розчарування. Темні очиська наче загусли, засмоктуючи мене і позбавляючи здорового глузду. А потім вона… усміхнулась… так мило, привітно… І я пропав…

В кімнату увійшов Ортах, і ми усі, наче за командою повернули голови, але Мія дивилася лише на мене.

— О, друзі, ви тут? — трохи розгублено заговорив колишній однокласник. — Познайомтесь, це моя сестра, Картея.

Я лише голосно проковтнув слину і нарешті шумно вдихнув повітря. Стало так млосно, що Зуфар мусив підхопити мене рукою. Я боявся, що товариш заговорить, але він мовчав, мовчав і я. А Мія невідривно, ненаситно, наче живилася моїм страхом, дивилась на мене. І мило усміхалась…

— Картея, познайомся, це мої друзі Айхо та Зуфар, — пробурмотів Ортах.

В голові наче стався вибух від жахливих здогадів, які нестримною лавиною атакували свідомість. Яка Картея? Це ж Мія!.. І Мія не сестра Ортаха… Що відбувається?

Мія підійшла і простягнула для привітання руку.

На завжди врівноваженому обличчі Зуфара одна фарба змінювалась іншою, від смертельно блідої до криваво-багряної. Товариш стояв, як вкопаний, навіть не поворухнувся. Тоді дівчина повернулася до мене, і я відчув її гарячий подих. Тендітна рука легко лягла в мою, Мія непомітно прошепотіла:

— Мені так страшно…

Беззахисні слова гарячим тавром впилися в мозок і одночасно в серце. Та за мить, коли я знову глянув на Мію, її незворушність примушувала забути про неможливе…

Ортах дурнувато шкірився, чекаючи чи то доки підемо, чи скажемо, чому прийшли. І я, наче вперше, глянув на юнака.

Невже цей недолугий, кволий хлопчина, над яким усі збиткувалися, і є тим небезпечним невловним шпигуном, який керував самим Майстром Споком, водив за ніс усю премудру Раду Університету, Каро і Радо разом узятих. Та що казати, я жив, навчався, спілкувався, допомагав цьому хлопцю і навіть не підозрював, який монстр прихований за цією недолугою і, здається, безневинною зовнішністю. Навіть зараз я спостерігав за Ортахом, за його сором’язливістю, невпевненою мовою, і не міг повірити, що переді мною підступний ворог.

З оціпеніння вивів ясний і твердий голос Зуфара:

— Орташе, ми хотіли б познайомити твою е-е-е, — товариш запнувся, — твою сестру з Делеєю. Хоча Картея певне пам’ятає дочку вашої колишньої покоївки? Ти ж розказав Картеї про нашу домовленість?

Ортах на мить зблід, ошелешено перепитавши:

— З Делеєю?

Нарешті я зрозумів, про кого бідолашна подруга казала:

„Це він… Це був він“. Ортах, ще не знав, що Делея врятувалась, а його напарник Майстер Спок — мертвий. Тепер зрозуміло, чому зрадники хотіли позбутись Делеї. Адже дівчина добре знала справжню сестру Ортаха і якби встигла побачити Мію, то план жерців провалився б. Але темні не знали, що їх задум приречений з самого початку, бо Мію знаю я…

— Ти ж не забув про нашу домовленість? — слова Зуфара прозвучали не запитанням, а скоріше беззастережним ствердженням.

Товариш ледве стримувався, щоб не накинутись на Ортаха. Але опанувавши себе, підхопив Мію під руку і, не звертаючи уваги на німі заперечення дівчини й глибоке здивування Ортаха, майже виволік її з кімнати.

— Але я ще нічого не розповів сестрі! — навздогін викрикнув Ортах.

— Нічого, я розповім їй усе по дорозі. Айхо, ти поки порозважай Ортаха. Ми скоро повернемося.

— Я з вами! — спохватився.

— Ні!

Непохитність Зуфара змусили підкоритись.

Двері грюкнули. Грюкнуло щось і в серці. В кімнаті залишились тільки ми з Ортахом. Тепер я розумів, що переді мною не просто колишній однокласник, саме зло чорною невідомістю зачаїлося і, здається, підозрює про неминучу поразку. Але я помилився, Ортах не підозрював. Він уже все знав…

Ще донедавна невисокий на зріст, сутулий юнак, наче за мить, виріс на цілу голову, розправився; м’які, ніби пожовані, риси обличчя загострилися, мовби наточені леза; банькаті очі блиснули сталлю. Від несподіваного дивовижного перевтілення я відступив на крок. А коли Ортах заговорив, то холодно-металевий, чужий, нечутий до цього голос стиснув лещатами похололе серце:

— Твій товариш зробив помилку, — жрець зле усміхнувся.

— Яку?

— Що залишив тебе сам на сам зі мною… — лиха посмішка не сходила з вуст Ортаха. — Не думав, що саме ви, нікчеми, викриєте мене.

— Ти про що? — тягнув я час.

— Не прикидайся дурнем, Айхо! Якби твій Зуфар не проговорився про Делею, я б, можливо, ще мав надію. А так… — холодні очиська жерця колюче зиркнули. — Тільки от ніяк не розумію, як дівчиську вдалося вижити?

— То викрадення Делеї твоїх рук справа? — намагався я розговорити зрадника.

— Викрадення? — зареготав Ортах. — Викрадення не входило в мої плани. Після того, як дурепа відмовилась допомогти, вона повинна була сконати у підземеллі!

Я відчув, як нігті впилися в долоні…

— Виявляється, не така Делея і дурепа, якщо змогла вирватись з лап цербера Спока.

Ортах не зважав, продовжував хижо шкіритись:

— До речі, Орташе, знаєш, що Майстер Спок відправився до проклятої Темряви Прабатьків?

Самовпевнені очиська перестали скалитись… Мертвий холод і злість вкутали погляд.

Ні… Ортах не знав, що Спок мертвий.

— Хочеш сказати, що білявка змогла здолати Майстра? — недовірливо гаркнув жрець.

— Не вона.

— А хто??!

Я мовчав. Впевненість потроху поверталася. З насолодою я спостерігав, як Ортах втрачає терпець.

— Хто??! — повторив зрадник.

— Вже не має значення.

— Ох, Айхо, Айхо, — злість Ортаха раптом змінилась лінивою самовпевненістю. — Як же я шкодую, що тоді в Озері ти виплутався з моєї пастки…

Я голосно ковтнув слину, по-зрадницьки видаючи власне хвилювання. Ортах задоволено продовжив:

— Інтуїція не підвела. Коли ти з’явився в Класі, я відчув, що матиму проблеми. — Ортах пекуче зиркнув. — Ми так довго з Майстром Споком вербували Делею: передавали листи „покійним“ батькам, „благородно зберігали“ таємницю… І вже майже втерлися в довіру. Аж тут намалювався ти — невдахо… А місія білявки була такою важливою!.. Дівчина мала підтвердити, що посланниця жерців — насправді моя сестра. Всі знають, що Делея єдина в університеті, хто знає мою сім’ю. І все ж так добре клеїлось. Та раптом ти звалився нам на голову зі своєю дурнуватою впертістю і нахабним розслідуванням. Ги-ги-ги. Спочатку я потішався над вами, але згодом зрозумів, що помилився. Тебе давно потрібно було прикінчити. Собі допоміг би та й цим пихатим Каро і О насолив би. Та, на жаль, дав я маху. Але нарешті випав слушний момент, щоб усе виправити…

Обличчя колишнього побратима і однокласника змінилось… Наче провели невидимою рукою, зняли клейку маску, стерли емоції. Переді мною повстало лице мерця… Ще недавно люті очиська раптом страхітливо закотилися під лоб, оголивши сліпі сіруваті білки. Некеровані руки Ортаха, ніби надламані, різко змахнули догори, долоні зімкнулись. Я не вчувся, як позадкував до стіни і наштовхнувся на вхідні двері. Не знаю, чому в той же момент не кинувся навтьоки. Липкий страх підступно приклеїв до жахливої картини. Моторошна нерухома постать Ортаха спалахнула, мов свіча.

Я перелякано вхопився за ручку дверей, але тут же відстрибнув: розпечений метал обпік жаром. Лише зараз на кам’яних стінах я побачив жовто-багряні язики полум’я, що скажено вистрибували, заполонивши за мить усю кімнату. Смертоносні палаючі грона звисали навіть зі стелі. Я відчув, як шкіра почала стягуватись. Як сальну агуку, мене повільно підсмажували на вертелі. Кожен новий подих обпікав груди.

Я безпорадно зиркнув на Ортаха, точніше на палаючий смолоскип, що недавно був Ортахом і крізь багряний вогонь палаючого тіла розгледів знайому хижу усмішку жерця.

„Вогонь, наче сказився…“ — згадав здивовану фразу Делеї. Під ногами задвиготіло. Ненажерливе полум’я боляче гризнуло, але мій відчайдушний крик заглушив гуркіт кам’яної кладки, яка чомусь розповзалась під ногами. З-під підлоги виклюнувся цупкий пагін і, незважаючи на вогонь, настирно ріс, за мить перетворившись на крислате дерево. Розкішна крона заполонила усю кімнату. Від болю, жару та диму я майже нічого не бачив. Можливо, це були передсмертні марення. Але дивне дерево, наче ненаситна губка, затяжним шумним вдихом заковтнуло весь вогонь. Не встигло запалати, як перетворилось на золу… Розсипалось… І все затихло… Із сірої димки попелу повстав Даклар…

В очах потемніло. Легені, здається, згоріли вщент, жоден подих більше не ввійде у груди. Наче підкошений, я звалився на підлогу.

— Айхо… — далекий голос наближався. — Айхо! — прозвучало зовсім близько. — Чуєш мене?

В голові гуділи сотні бзичаків. Я чув, але не мав сил відповісти.

— Айхо? — знову потурбував голос.

Розплющити очі було важко, як ніколи. Та все ж я намагався. Схилившись наді мною сидів схвильований Даклар.

— Ну, нарешті.

Я спробував усміхнутись. Не вийшло. Проте дикий біль уже не турбував. Подих не обпікав груди. Руки і ноги, наче випробовуючи здогадку, поворухнулись… Все гаразд. Ніби й не було жахливої пожежі, ніби й не палав мов головешка, ніби…

Я різко зіскочив на рівні ноги:

— Ортах! Де Ортах? Де зрадник?

— Заспокойся, Айхо. Для чого тобі Ортах, радій, що живий, — якось дивно ховаючи очі відповів Даклар.

— Ортах! Це він влаштував пожежу! Я ледве не згорів… І я нарешті озирнувся…

А й справді, де ж сліди жахливого полум’я? Де зруйнована кам’яна кладка? Де врешті решт мої опіки?

— Що тут трапилось?! — з недовірою зиркнув на доломарта, добре пам’ятаючи його появу.

— Я б міг сказати, що нічого… але ж ти не повіриш, — відповів Даклар і сміливо глянув у вічі, — Айхо, ти повинен пообіцяти, що нікому, чуєш НІКОМУ, не розповіси про те, що сталося.

— Як це? — не зрозумів. — Я не можу змовчати про зрадника!

— Про Ортаха можеш розповідати, що хочеш. Але… про мене — ні слова!

— Про тебе?

— Ти нічого не пам’ятаєш? — зрадів Даклар.

Я глянув на молодого доломарта. Його бурштинова шкіра сліпила, як ніколи, медові великі очі палали незвіданим вогнем. Лише зараз майнула здогадка, що всі ці чудесні перевтілення в кімнаті і моє неймовірне зцілення пов’язані саме з доломартом.

— Це все ти??? — здивовано протягнув.

— Що я? — в очах доломарта блиснув страх.

— Це ж ти врятував мене від смерті, зцілив від опіків…

Даклар з полегшенням зітхнув:

— Так, Айхо, це я. Але обіцяй, — натиснув доломарт.

— Я не розповім, не хвилюйся, — і ще з більшою повагою глянув на Даклара. — Ти врятував мені життя… Не знаю, як і…

— Найкращою дякою буде твоє мовчання, — роздратовано перебив доломарт.

— А де ж Ортах?

— Він зник… — Даклар загадково зиркнув туди, де стояла палаюча свіча жерця.

— Маєш на увазі, що він… — я не договорив.

— Можливо. Не знаю, — знову обірвав доломарт, було помітно, що юнак хоче швидше закінчити неприємну розмову. — Зараз сюди збіжиться півуніверситету, тож пам’ятай, ти обіцяв мовчати.

— Відчиняйте! Що трапилось?!! — загуділи схвильовані голоси за дверима.