Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 23

Я чув, як попереду, булькочучи і сопучи, повзло чудовисько. Якби не ці дивні звуки, вважав би, що переставляю ноги у велетенській могилі, вже не живий, але ще і не мертвий… Виставленими вперед руками я сліпо наштовхувався на стіни, зі стелі сипався холодний пісок, а здавалось, що це чорний попіл скорботи засипає мене, зрівнюючи з темрявою, стираючи з реальності…

— Ми прийшли, — раптом почув голос, який чомусь звучав уже не в голові. Реальний, грубий, навіть людський.

— Сідай.

Я бездумно повалився на землю. З якоюсь хворобливою апатією заплющив очі. Чи може вони у мене вже були заплющені.

— Навіщо я тобі? — нарешті спитав.

Скорпіус мовчав. Перепитувати просто не залишилось сил. Чи то здалось, чи я й справді заснув.

— Ей, ти!

Від несподіванки я стрепенувся і ледве не завив, коли зрозумів, що страшний сон не скінчився, і що це взагалі не сон…

— Годі! Час виконувати обіцянку!

— Що ти хочеш, потворо?!! — процідив крізь зуби, ледве стримуючись, щоб не накинутись на вбивцю.

— Охолонь, нікчемо, — наче прочитавши думки, бовкнув хробак. — Якщо не хочеш, щоб я розчавив тебе, як комаху, краще стримуйся і роби те, що кажуть.

— А мені все одно, що буде зі мною! — кинув я виклик.

— Якщо ти такий дурний, то може хоч подумаєш про своїх нікчем друзів?

Я гнівно засопів, наче хижак, якого замкнули в клітку і дражнять палицею.

— Ось так краще, — грубо зареготав черв’як. — Маєш добре затямити, доки не розповіси того, що хочу, життя твоїх жалюгідних друзів, висітиме на волосинці.

— Ти й так забрав у мене Зуфара, ледве не вбив Делею, — давлячись безсилою люттю, викрикнув я.

— Хах-хаха-хах. Та це не все, на що я здатен. Ще ж є посміховисько, що перетворюється на павука і ледь живе від страху дівча.

— Що?!.

— Сядь! — ревнула потвора, — І не рипайся. Як не завдаватимеш клопотів, може, хтось з невдах і вибереться живим. Якщо ні, то… — і хробак знову зареготав.

— Що ти хочеш?.. — стримуючи гнів, прошипів я.

— Я хочу, щоб ти сидів сумирно, і говорив лише тоді, коли спитаю? Зрозумів??? Не чую?!!! Зрозумів?!!

— Зрозумів!!!

— Тоді почнемо. Розкажи, що ти знаєш про камінь, який шукають жерці?

Я готовий був почути будь-яке запитання, але таке…

— Не знаю про що… — потужний удар хвостом-жалом, який, вочевидь, вдарив зовсім близько, перебив на півслові.

— Попереджаю, хлопче, — загарчало чудовисько. — Чи труп когось з твоїх друзів розговорить тебе краще? А може, усіх по черзі?

— Ні! Ні! Не треба! Я скажу!

Перед незрячими очима чомусь з’явився образ Есхи…

"Пробач, бабусю, ти хотіла назавжди сховати цей клятий камінь, а я зараз видам таємницю чудовиську".

Про камінь я інстинктивно не розповідав нікому, навіть дідові і Каро. І не розповів би. Якщо Есха хотіла, щоб камінь зник назавжди у надрах Вершини Тиші, отже, це єдиний правильний вихід. Він зник… його немає…

— Він зник, його немає!!! — вголос повторив я.

— Неправильна відповідь, — розлютився скорпіус і я відчув, як горло стискають невидимі цупкі пальці. — Подумай ще раз, а поки я принесу твою сакарійку!!!

Повітря лавиною хлинуло в легені. Крізь кашель, я запротестував:

— Досить! Досить! Я розповім, гадино! Розповім…

— Оце правильно, — задоволено пробулькотів скорпіус.

— Запам’ятай, це востаннє, коли я погрожував. Спробуєш збрехати ще раз, і я почну діяти. Слово брехні — і хтось із друзів сконає.

Я жадібно вдихав повітря, а в голові роїлося безліч думок. Та розумів: більше шансів врятувати ні в чому не винних Даклара, Делею, Майстра Авгуса і Мію у мене не буде.

— Якщо розповім усе, що знаю… друзі врятуються?..

— Хммммм, — зловтішалось чудовисько, розуміючи, що нарешті загнало у глухий кут. — Якщо це справді розв’яже тобі язика, тоді добре, вони усі житимуть…

— Гаразд… — з полегшенням видихнув, — я розповім.

— Та вже починай, не тягни.

Від безсилої люті і відчаю я міцно стиснув кулаки, і наче з кожним словом наближаючись до прірви, розповів скорпіусу усе, що знав про камінь, який намагалася сховати Есха.

Черв’як спочатку кректав, булькотів, а потім наче завмер, лише чулося шумне майже людське схвильоване дихання.

Коли я розповів усе. Потвора ще довго мовчала.

— Добре… — протягнула вона, наче й не знала, що сказати. — Ти виконав обіцянку, — говорило чудовисько, але здавалось, ще й досі розмірковувало над почутим. — Ти виконав обіцянку, тепер виконаю свою. Я ненадовго залишу тебе. Сподіваюсь, проявиш здоровий глузд до кінця і сумирно почекаєш, доки повернусь. Тоді й придумаю, що з тобою робити.

Я мовчав, хоча і сам розумів, що нікуди без світла не рипнусь. А те, що потвора виконає обіцянку і звільнить друзів з криваво-піщаного полону, вселяло хоч якусь надію:

— Зроблю, як скажеш.

— От і добре… — протягнуло чудовисько і булькаючи, хлюпаючи нутрощами, поповзло геть.

Коли змовкли ці малоприємні звуки, всупереч обіцянці, я зірвався з місця і накарачках почав обмацувати все навкруги, сам не відаючи, що надіявся знайти. Я гарячково нишпорив, натикаючись на стіни. Це точно була якась печера. Аж раптом руки, яким до цього траплявся лише пісок, вхопились за щось тверде, схоже, дерев’яне. Коли я, ошелешений, обмацав річ від початку до кінця, то вже остаточно впевнився, що тримаю у руках звичайнісінького стільця!

Що він тут робить??? Не схоже, що велетенський хробак користувався подібними благами людської цивілізації. Я облишив стілець у спокої, продовжив пошуки, наче щось усередині підштовхувало мене: "Шукай! Шукай!" Коли тремтячі руки наштовхнулись на чергову знахідку, я мало не зомлів він несподіванки. Це була сумка! Ледь стримуючись від хвилювання, я похапцем обмацав знайому тканину, три цілі й одну надламану застібки, залатаний край і зрозумів, що тримаю в руках не просто сумку, а власну сумку!!! Сумку, яка мала б зараз лежати у моїй кімнаті на горищі Жовтого будинку. Як??? Як вона потрапила сюди???

Та раптом зовсім близько почув обридле булькотіння скорпіуса. Наче ошпарений, вхопив свій скарб і навмання кинувся подалі від стільця. Стіна зустріла непривітно жорстко. На тремтячих ногах я опустився на землю, сумка приємно гріла спину. Затамувавши подих я чекав, доки скорпіус заповзе назад у печеру.

Після недовгого шарудіння і булькотіння, потвора мовила:

— Ну що ж, ми з тобою майже квити…

Я, здається, і слухав, що говорило чудовисько, але сам обережно однією рукою порпався в сумці. Не перестаючи дивуватись, намацав свої скромні пожитки, які встиг нажити за останні роки: кинджал, кресало, гаманець з дрібкою грошей, шматок скрученого пергаменту, затертий олівець, флягу. Наче мене хтось турботливо зібрав у дорогу. А коли натрапив на щось прохолодне, м’яке, кругле і дуже делікатне, не одразу зрозумів, що це квітка-свічка, яку біля Східної Вежі дав Майстер Авгус.

Я вже не чув, що повчально-єхидним тоном бурмотіло чудовисько. Повільно перекотив в ліву руку бутон Свічкового Дерева, але обережно, щоб завчасно не відкрився, а правою, яка нарешті перестала труситись, міцно затиснув кинджал…

Я збайдужів до темряви, до смертельної небезпеки, до власної зради, бо знав, що через мить спалахне світло і я без вагань кинусь на потвору. Спробую, можливо, востаннє в житті, дати відсіч ворогу, зупинити, не дати поширитись знанням про камінь, в пам’ять про Зуфара…

Світло, що в одну мить спалахнуло життєдайним феєрверком, змусило вкрай здивованого скорпіуса затнутись на півслові, а я на мить засліплений відчайдушно ринув уперед. Вже встиг зробити декілька кроків, але те, що побачив у жовтому живому сяйві свічі, наче вцементувало у землю. Я завмер, мов божевільний, який бачив та відмовлявся вірити власним очам.

Певно, ніщо в цілому світі не здивувало б мене більше, ніж те, що відкрилося у сяйві квітки. Ні потворність скорпіуса, ні його смертоносна сила, ні моторошність криваво-багряних піщаних лазів, ні біль втрати, зрада і безпорадність — ніщо зараз так не цікавило, як той чоловік, що сумирно сидів на дерев’яному кріслі. Я бачив його не раз, але таким як зараз — ніколи!

Вицвілі, ніби затягнуті мутною плівкою, старечі очі мружилась від неочікуваного разючого світла, тонкі бліді порепані губи завмерли, наче недоговорене свинцем заліпило рота. Я вже зрозумів, що саме ці губи, а аж ніяк не велетенський хробак, розмовляли зі мною. Потвора була всього лиш маріонеткою в руках могутнього старця.

— Здрастуй, Айхо, — нарешті вимовив Совредо. Ошелешений, вбитий наповал побаченим, я не міг вимовити ні слова. Лише продовжував безглуздо хитати головою, наче заперечуючи те, що бачив на власні очі.

— Ти, як завжди, поквапився, хлопчику мій, — голос Премудрого різко змінився, тепер солодким медом розливався у моїй голові. — Ти не повинен був бачити усе це, — звично турботливо-дружньо продовжував старець, — ти надто чутливий, щоби правильно все зрозуміти. А зараз, певне, вимальовуєш у голові жахливі, неправдоподібні картини? Фе! — аж зморщився стариган.

Я, як риба, відкривав німого рота, а сказати нічого не міг. Хвилювання зміями клубилось у горлі, пожираючи слова.

— Звичайно, я спробую все пояснити, — продовжував Совредо, — але не думаю, що зрозумієш… Хоча сумка, яку завчасно знайшов, має підказати: тебе не хотіли скривдити, і скоро б відпустили…

— Як?.. — нарешті вирвалось. — Як ви могли?..

— Ну ось, знову за своє… — засмучено мовив старець, — Айхо, перш ніж вислухаєш, повинен запам’ятати: все, що я робив, роблю і буду робити, це все на благо Шанталії, Університету і проти чорної сили жерців.

— Та пропади пропадом ваша Шанталія, ваш Університет, жерці, геліонати та інші Ордени!!! Чому загинув Зуфар? Скажіть, Совредо??! Чому?!!

— Заспокойся, Айхо! — гримнув незвично грізний голос зморщеного старістю і літами сивого, майже облисілого чоловіка. — Це говорять твої емоції, ЕМОЦІЇ!!! а не розум! Ти й гадки не маєш, чого варта півтисячолітня боротьба, яку ми ведемо проти темних! Скільки полягло сміливців, боягузів і звичайного люду! І скільки ще поляже!

— Чому загинув Зуфар?! — процідив я.

— Ех, ти ще зовсім зелений, — розчаровано протягнув Совредо. — Колись, зрозумієш, що був неправий.

Непохитність і впевненість старця у власній правоті вибивали рівновагу з під ніг.

— Ви!.. Ви… — не в змозі добрати потрібного слова, — ви влаштували усе це, щоб дізнатися про камінь?

— Ну, нарешті, почав мислити тверезо, мій хлопчику.

— Не називайте мене так!!!

— Опануй себе і вимкни емоції!!!

— Гаразд, — давлячись безсилими слізьми, я спитав: — Цей камінь такий важливий, що ви з готовністю вирішили пожертвувати життям друзів?..

— Знову, ти говориш не про те, Айхо. Та й що ти знаєш, хлопчику, про готовність жертвувати чиїмось життям, коли йде війна? Що взагалі знаєш про порожні темні ночі і самотні довгі дні полководця, що відправляє своїх воїнів у пекельний вогонь смертельних битв?!!

Совредо замовк. Втомлено відвів затуманений погляд, потер, наче замерзлі, вкриті плямами, порепані руки…

— А той камінь, — продовжив Премудрий, — він не просто важливий. Він те, з чим Південний Альянс стане непереможним. З ним жерці блискавично виграють війну. І навпаки… Якщо ми знайдемо камінь першими, то отримаємо шанс стримати темних.

— Так ось що ви весь час шукали по запилюжених залах бібліотеки? Ось, про що говорив Майстер Каро…

— Так, — перебив Совредо, — я зрозумів, що навело таке хвилювання в темних лавах армії жерців. Зрозумів, чому вони так довго вичікують. Чому не виводять весь флот у Південне Море. Чому не атакують. У жерців зник дуже, дуже цінний артефакт, який може закінчити блискавичною перемогою нашестя темних. Але артефакт зник так раптово, що вжахнувся Верховний Храм.

— І це камінь? — перепитав я, спіймавшись на думці, що сам починаю захоплюватися невідомою грою, яку веде Совредо.

— Так, Айхо, — усміхнувся старець, наче прочитав думки. — Камінь не повинен потрапити до рук темних.

Чергова здогадка морозом проповзла по спині і моторошна думка сама зірвалася з язика:

— Можливо, і не у бібліотеках ви дізналися, що саме шукають жерці… Адже так?..

Очі старця з цікавістю блиснули. А я не міг відігнати нав’язливий спогад про підслухану розмову шпигунів, яку переповів Майстер Авгус: "Пихатий всезнайка потрапив на гачок. Уявляєш, дав на роздуми три дні. Старий готовий обміняти мої знання про ЗГУБУ на нашу свободу"…

— То це від Ортаха ви дізналися про камінь?.. — спитав я, та насправді боявся почути відповідь.

Совредо смачно прицмокнув:

— Ні, Айхо, про камінь я знав ще давним-давно. Але старий йолоп не міг сам здогадатися, що саме його шукають жерці. А от Ортах люб’язно розповів мені, чи то нагадав…

— Не вірю… — пробурмотів до себе я, — не вірю, що все це відбувається зі мною насправді. Нехай це виявиться страшним сном… То це ви допомогли зраднику втекти?

— Ой, Айхо, я тебе прошу. Що за формулювання?

"Допомогли втекти зраднику"? Ну, скажи, яка була б користь, що Ортаха Охоронці замордували б до смерті? Чи кинули довіку гнити у підземеллях? Їх дурнуваті, так звані Лицарські Статути ніколи б не дозволили піти із темним на домовленість. А грубою силою від жерця вони б нічого не добилися. Хіба — впертішої мовчанки. І скажи, хто приніс Шанталії більше користі: я "допомігши зраднику втекти", але отримавши життєво цінну інформацію, чи ви зі своїми Орденами Охоронців, які б і досі билися головою об стіну мовчання шпигуна?

Я спантеличено замовк.

— Нарешті, починаєш розуміти мене, Айхо. Можу видихнути спокійно, бо найменше у світі я б хотів…

— Зачекайте! — у відчаї перебив. — Я не розумію і не хочу розуміти!!! Та що врешті-решт робить цей клятий камінь?

— А це вже вибач! Навіть тобі розповісти не можу. І камінь, і знання про його можливості повинні нарешті зникнути з лиця землі. Заради всього людства. Заради миру і спокою Узбережжя.

— Але чому? Чому, Совредо, ви просто не розпитали мене про камінь? Для чого була уся ця трагічна вистава?

— Ну, скажімо, якби все пішло так, як я задумав, якби не твоя клята впертість, ти б ніколи не поставив би мені цього питання. Так часто трапляється, Айхо, що події, які відбуваються з нами, відбуваються за чиїмось вдало або не дуже зрежисованим сценарієм. А коли ми випадково дізнаємося, що всього лише актори у чиїйсь п’єсі, то знаходяться такі, як ти, що повстають. Починається бунт. Та чи до доброго? Це те ж саме, що грати гру, не знаючи правил, проти тих, хто цю гру вигадав… Те ж саме зараз робиш ти…

Я слухав дивні незрозумілі речі старця і невідривно дивився у його очі. Неймовірно, але вони здавалися щирими.

— Та все ж, Совредо, чому просто не спитали мене?

— Я не міг так ризикувати. Це надто важливо, щоб розмірковувати про манери. По-перше, я сумнівався, що захочеш розповісти. Адже ти настільки впертий, що міг вбити в голову, що краще про камінь мовчати взагалі, ніж сказати хоч слово. І тепер я розумію, що був правим. По-друге, навіть якби й розповів, то міг приховати якісь деталі, які для тебе здалися неважливими, а насправді могли виявитися фатальними. По-третє, часу зовсім не залишилось. Тебе і твоїх друзів арештували Золоті. Потрібно було вас якось визволяти. Врешті-решт твою шпигунку Мію я теж не залишив у біді, бо зрозумів, якою важливою вона для тебе є. Я ризикував життями Майстра Авгуса і юного Даклара, щоб витягти вас із в’язниці. Чи ці жертви ти теж вважаєш даремними? Може, нарешті розумієш, що насправді я рятував вас, і ніколи не хотів скривдити… Залишався один єдиний вихід… Примусити тебе говорити. Говорити під страхом смерті. Ні, не твоєї, я ж знав, що це не спрацює. Під страхом смерті твоїх друзів. Під страхом реальної смерті. Лише так я міг впевнитися, що ти розповіси правду. Всю правду… Але ти не мав дізнатись, що за цим стою я. Для цього і був потрібен скорпіус.

— Це просто жахливо, — у відчаї я стис руками голову, бо все, що чув, просто не вміщалося, могло розколоти її, як дозрілого горіха.

— Жахливо? Ти говориш: жахливо? — обурився старець. — Це розповіси усім тим, хто врятується від жахіття війни, бо без каменя Кассії вона може закінчитись, так і не розпочавшись.

— Годі, Совредо, я справді не можу більше чути усе це!!! Не можу і не хочу. Відведіть мене до друзів. Я хочу їх побачити.

— Це неможливо.

— Що? Як… ви ж обіцяли, що вони житимуть.

— Заспокойся, Айхо. Вони, звичайно, живі. Ти просто ображаєш мене, перетворюючи на якогось маніяка!

— Не розумію…

— Ти не можеш побачити друзів, тому що ти повинен піти…

— Що?

— Ти ж попрощався з Делеєю і з Зуфаром…

— Не смійте вимовляти його ім’я!

— Ну ось, знову за старе. Але колись обов’язково зрозумієш, що я був правий. Я рятую тебе, Айхо! Рятую! Даю довгоочікувану волю. Адже якщо залишишся тут, Орден Охоронців на чолі з Сервіусом Арейським ніколи вже не випустить тебе із золотих лап. Ти один з Вісьмох, яких ревно оберігатимуть. За межі Шанталії ти не вийдеш, та й чи дозволять вийти хоча б за межі Університету або довічної в’язниці? А чи зможу ще раз тебе витягнути, не знаю. Майстер Авгус змушений тікати із Шанталії. Адже виступив проти волі Сервіуса, порушив усі мислимі й немислимі правила… Тепер сам вигнанець. Про те, що допомагав Даклар ніхто не дізнається. Так що не хвилюйся, твоїх друзів я врятую. А тебе рятую уже… — і Премудрий Совредо усміхнувся.

Та я не бачив усмішки старигана. Перед очима промайнула іскриста життєдайна усмішка Зуфара, бунтарські очі-озера Делеї, мудрі і сумні Майстра Авгуса, бездонні і згубні Мії… Друзі зараз усміхалися мені. Вони всі були ще поруч…

— Тобі пора, — обірвав видіння Премудрий.

— Куди?

— На волю. Присвіти краще квіткою ось той куток, — вказав старечою рукою Совредо.

Я механічно повернувся, підняв вище свічу, придивився і справді в затемненому закапелку багряної печери виднілись дерев’яні двері.

— Тобі туди, Айхо. Коли відчиниш хід, назад повернутися уже не зможеш. Це я так, по-дружньому попереджаю.

Я наче і не рухався, а миттю опинився перед зачиненою дерев’яною брамою. Вже розумів, що назад дороги немає. Совредо не дозволить. Очима, повними болю і презирства, глянув на старця. Приречено перевів погляд на широкі масивні двері і несподівано уже знайоме смарагдове мерехтіння рун наче підморгнуло мені. Портал!!!

— Зачекай! — крикнув я Совредо. — Дай відповідь на останнє запитання!

— Запитуй.

— Те, що я розповів тобі про камінь… Звідки знаєш, що правда? Звідки знаєш, чи не обдурив тебе востаннє бунтар Айхо?

Совредо різко напружився, наче завмер… По старечому зморхлому обличчю попливли багряні лапаті плями… В очах спалахнув сумнів… і страх…

— Стій!!! — закричав старий.

— Прощавай, Премудрий, — усміхнувся я, і зробив крок уперед назустріч яскраво-зеленому сяйву древніх чарівних рун…

25.03.2013 р.