Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 22

Зі звуками згасло і світло. Ми опинились у підземеллях куди темніших і глибших за в’язницю.

— Візьміться за руки в ланцюжок, — тихо скомандував Авгус і затис долоню Делеї.

Зуфар міцно здавив мою, я вхопився за чиюсь маленьку і гарячу. І хоча нічого не бачив, знав напевне, що це Мії. Серце заколотило, обдало жаром, наче це було і не серце, а піч, в яку невтомно підкидають дрова.

— Делея, Зуфар, Айхо, Мія, — перерахував Авгус, і очі Арахніда, що добре бачили у темноті, стали нашим поводирем у царстві незвіданого древнього мороку.

Ми мовчки рухалися, вчепившись один за одного, хоча у повній темряві це давалося не просто. Кожної миті хотілося зупинитися, щоб переступити чи пригнутися під фантомною перешкодою. Раз по раз наш живий ланцюг гальмував, бо комусь здавалося, що він нарешті зможе здерти з очей неіснуючу пов’язку. Але Майстер Авгус вперто тягнув уперед, не дозволяючи зупинятися. Його дихання з кожним кроком ставало все гучнішим, наче учитель навмисне побільше заганяв до носа повітря щось винюхуючи. Можливо, йшли не так і довго, але здавалося вічність. Відчував, як усе важче рухається Мія. Але несподіваний далекий шум, схожий на булькотіння у гігантських кишках, змусив нас завмерти та збадьоритись одночасно.

— Що це? — спитала Делея.

— Тшшшш… — прошепотів Авгус. — Міцніше тримайте один одного і тепер біжіть за мною, що є духу.

Майстер так сильно смикнув, що я ледве не випустив руку Мії. Не знаю, як нам вдалося так швидко побігти у непролазній темноті, але знаю точно, те що гортанно булькотіло, гримало і гупало у невідомих коридорах підземелля, змушувало гнатися із заплющеними очима.

Ми кружляли, як вихор, звертаючи то вправо то вліво, наче пірнали у сліпі коридори. Набігаючи один на одного, давлячись у тісному ланцюгу. Підіймалися, то знову спускалися, але все ж намагаючись не стишувати темп, бігли далі. А десь то збоку, то знизу, то зверху хтось моторошно булькотів, грюкав і гупав. Здавалось, цьому жахливому марафону не буде кінця, аж раптом рука Мії різко вирвалась, наче її хтось видер. Я почув короткий зойк і непередбачувана тиша ляснула мене з усього маху по обличчю.

— Стійте! Мія!!! — закричав я.

— Не зупинятись! — гаркнув Авгус.

— Мія! Я загубив Мію!

— О, трахамудська гаркавина! — вилаявся Майстер.

Я з розбігу наштовхнувся на Зуфара, зойкнула Делея, всі зупинились.

— Міє! — покликав Авгус, — Міє!

— Я тут! — раптом почули дівочий голос.

Мія повинна бути зовсім неподалік, за декілька кроків, а здавалось, що вона гукає хтозна-звідки.

Авгус шумно затягнув ніздрями повітрям, ступив декілька кроків, прислухався:

— Усім стояти. Щоб не трапилося, ви повинні залишатись тут. А я за Мією.

— Але де вона?

— Вона під нами, провалилась в нижній коридор.

— О небеса, як вона примудрилась, — зойкнула Делея.

— Просто… це пастка, — відповів Майстер і, ще раз наказавши залишатись на місці, зник у мороці.

Ми втиснулись у прохолодну стіну, але все ще продовжували тримати один одного за руки, наче боялись, що хтось може так само несподівано зникнути, як зникла Мія.

— Хтось знає, де ми? — нарешті порушила мовчанку Делея.

— Ні. Але тут мені не подобається, — не встиг товариш договорити, як десь з-під землі донісся такий жахливий вереск, що волосся на голові заворушилося і піднялося сторчма. Вперше я почув, як Зуфар шепоче молитви свого народу. Делея, здається, зовсім оніміла від страху. Та коли по підземеллю рознісся нажаханий крик Мії, я спробував рвонути їй на допомогу, але міцна рука друга вчасно стримала.

— Стій, божевільний! Ти чув Авгуса? Ми нічим не допоможемо, ми ж сліпі!

Та раптом просто під ногами щось загупотіло, зашаруділо і гримнуло так, що здавалося підлога лусне, а стіни заваляться на голову.

— А-а-а-а! — закричала Делея.

Якби міг, то теж загорлав би, але черговий жахливий вереск уп’явся в наелектризований простір:

— Буг-буг-буг-буг-ві-іі-і-і-і-і-і-і!!!

— О, небеса, врятуйте нас!

Дике булькотіння повторювалось знову і знову, гучне сопіння і звуки невгамовної метушні десь зовсім близько зводили з розуму. Від могутніх поштовхів тряслися стіни. Не знаю, скільки б ще часу змогли витримали цей жах, але шум несподівано скінчився, наче обірвалась струна якогось химерного музичного інструмента.

— Майстре Авгусе!!! Зуфаре!!! Айхо!!! Відгукніться!!! — несподівано почули ми голос, якого точно не сподівались почути.

— Дакларе!!! — зарепетували у відповідь. — Ми тут, тут!!! Чорнота враз колихнулась і хвиля теплого жовтого світла ринула на нас. З мороку випірнув Даклар, тримаючи у долоні палаючу свічкову квітку.

Ніколи не думав, що колись так сильно зрадію, побачивши доломарта, але зараз він у прямому сенсі став променем світла у темряві.

— Дакларе!!! — кинулись ми з обіймами до доломарта.

— Де Авгус? — суворо перебив юнак.

Нарешті отямившись, ми згадали про Майстра, Мію і істоту, яка ледве не звела нас з розуму. Розгублено озираючись, вперше побачили куди потрапили. Це не було підземелля. Його стіни не викладені кладкою чи чорним дзеркальним каменем. Це були звичайнісінькі лази у червоній шанталійській землі. За кроків п’ять позаду я побачив чорне око ями, в яку провалилась Мія? Але як оминули ми?

— Міє!!! — покликав я. — Міє!!!

Та жодна жива душа не озвалась. Чулись лише обережні співчутливі зітхання товаришів.

— Мі…

— Не треба, — обірвав на пів слові Даклар. — Мене прислав Совредо, щоб вивести вас звідси. Нам пора.

— А як же Авгус і… Мія? — здивувалась Делея.

— Якщо вони живі, то виберуться звідси.

— Що значить "якщо живі"?! — зірвався я. — Вони живі і ми їх знайдемо.

— Ні, — раптом безапеляційно заявив Даклар. — Якщо ви зараз же не погодитись іти зі мною, то загинете!

Наче на підтвердження сказаних слів десь зовсім близько моторошне булькотіння і скажений виск повторились.

— Ви справді думаєте, що зможете подолати скорпіуса? Шанси були лише в Авгуса, але і той зник, — доломарт сказав це так, що навіть сміливець Зуфар не витримав.

— Давайте виберемось звідси, візьмемо зброю, факели і тоді повернемося за Майстром і Мією.

— Тоді ходімо! Хутко! — скомандував доломарт і, освітлюючи високі лази з червоної шанталійської землі, повів, петляючи, за собою.

Я плентався позаду, раз по раз зіщулюючись від протяжного виску скорпіуса, який тепер був схожим на тужливе завивання. Відчуваючи себе останнім боягузом і зрадником, я не міг повірити, що залишаю на поталу чудовиську Мію і Авгуса. Але навіть якби залишився, то без факела чи свічі був би сліпим і безпомічним, як маля. Ні, все ж потрібно слідувати плану Зуфара.

Та раптом доломарт зупинився, ми ледве встигли пригальмувати, щоб не збити його з ніг. Юнак прислухався і голосно скомандував:

— Вертаємо! Назад!

Та довго пробігти не вдалося. Раптом земля під ногами заворушилась, нас розгойдало, наче на гойдалці. Вже ніхто не розумів, що відбувається. Ґрунт розсипався під ногами, як попіл, і ми провалилися під землю.

Здалося лише на мить, що світло згасло, завмерли звуки, а коли я розплющив очі, то над собою побачив схвильовану Делею, яка змітала однією рукою червоний шанталійський пісок з мого обличчя, а другою тримала, освітлюючи простір, квітку-свічу.

— Айхо, ти живий? — побачивши, що я розплющив очі, дівчина полегшено зітхнула.

— Делеє, де інші? Зуфар? Даклар?

Делея мовчала, а в її очах чомусь бриніли сльози.

Я різко піднявся. Вихопив з рук подруги квітку-свічку. Озирнувся довкола: ми все ще були в червоних шанталійських надрах. Зовсім близько лежав непритомний Даклар, а справа, не рухаючись, Зуфар.

— Зуфаре! — крикнув я, а сам чомусь покосився на Делею, яка вже не стримуючи сліз, плакала. — Зуфаре!!!

Я підійшов до товариша і чимдуж трусонув його. Темне хвилясте волосся юнака звільнилось від червонуватої пилюки, зрушилось на бік і відкрило обличчя друга. Заплющені очі, знайомий шрам на правій щоці, ледь відкриті уста, присипані піском — усі до болю рідні риси. Але чогось усе ж бракувало. Чого?!!

— Зуфаре…

— Айхо, він… — Делея затнулась.

Я потягнувся тремтячою рукою до пульсуючої жилки на шиї друга, яка… чомусь… завмерла…

— Ні, ні, ні… — відсахнувся, ніби шкіра Зуфара була розпеченим залізом.

Затуманений погляд ковзнув на Делею… Вона плакала… А я не міг зронити ні сльозинки. Лише в серці щось надірвалося, пекуча отрута розтікалася по тілу, невимовно липка, тягуча туга… Вона підкочувала до горла, цупкими лапами обривала дихання, викручувала, виламувала… Всередині щось затріщало… Немов розлом у земній корі, руйнувало мене, розповзалось і нарешті гострим лезом встромилося в серце!

— А! — скрикнув я, і впавши на коліна, закрив обличчя руками.

Обережні й лагідні обійми подруги повернули мене до дійсності:

— Ми повинні допомогти Дакларові, він живий.

"Що? Який Даклар? Хто він?" — бурмотів я, а прийшовши до тями, мовчки ринув до доломарта. Не знаю, що на мене найшло, але я накинувся на бідолаху ледь не з кулаками:

— Прокидайся! Прокидайся! Зроби щось! Зроби, щоб Зуфар ожив! Ти ж можеш, я знаю!

— Заспокойся, Айхо! — відтягнула мене перелякана Делея. — Все годі, тихо, тихо… — тулила до себе дівчина і, як дитя, погойдувала. — Тихо… Потрібно заспокоїтись і подумати, що робити далі…

ДАЛІ? — яке безглузде й жахливе слово… Несподіваний шум змусив обох озирнутися. Щось ховалося у непроглядній темряві страхітливого криваво-червоного підземного лазу.

— Хто ти?! — гукнув я, заштовхнувши за спину налякану подругу.

Темрява заворушилась, ожила, разом з нею ожили і звуки. Уже знайоме булькотіння і посвистування набатом загуло довкола.

Полум’я свічі сколихнулося… З імли виповзло чудовисько, схоже на величезного потворного хробака. Шкіра, наче обладунками, вкрита блискучою чорною лускою. Бридка світла голова, здається, зовсім не мала шкіри, лише якесь напівпрозоре покриття, під яким можна роздивитись нутрощі. Потвора здавалась неповороткою, повільною. Та коли ми з Делеєю намірились втекти, щось важке і чорне, наче блискавка, гримнуло об землю близько від наших ніг. Знайоме булькотіння і вищання вже не стільки налякало, як привело до тями. Ми вдруге спробували. І знову щось грюкнуло об землю, та так, що здалося, тонни землі, яка нависла над головою, враз обрушаться, похоронивши назавжди. Лише зараз я роздивився, що цим "громом" був швидкий і громіздкий хвіст потвори, на якому блищало яскраво-червоне жало.

— Обережно, Делеє!

Але дівчина різко відштовхнула мене і, наче попереджаючи, виставила вперед руки:

— Стій!!!

Потвора зупинилась. На чорну лускату спину калачиком ліг хвіст-жало.

— Стій, — вже спокійніше повторила дівчина. — Ми не хочемо тобі зла.

Я чув, як тремтів Делеїн схвильований голос, але все, що говорила дівчина, діяло на потвору магічно заспокійливо. На якусь мить я зиркнув на Даклара. Здалося, він поворухнувся. Але мелодійний голос подруги різко обірвався, з грудей вирвався хрип. Небачена сила втиснула Делею у піщану стіну. Переповнені страхом, голубі очиська з відчаєм вп’ялася в мене. Тримаючись обома руками за шию, Делея, наче розтискала невидимі долоні, що душили її.

— Делеє! — закричав я, ринувшись на допомогу.

Але мене, мов пір’їну, відкинуло подалі, розсипаючи довкола багряний пісок. Отямившись, я знову кинувся до подруги, яка задихалася просто на моїх очах, та потужна невідома сила стіною виросла між мною і дівчиною.

— Делеє! — даремне кричав я, а білосніжне обличчя страхітливо синіло…

Пурпуровий вогонь несподівано спалахнув перед очима. Я відчув уже знайомий пронизуючий біль. Ніби щось виштовхало з власного тіла і металевими прутами нанизало на повітря.

— Я чекав доки-и-и покли-и-и-ичеш, зову-у-у-у-чий! Іди-и-и-и-и за мною, інакше, я вб’ю-ю-ю-ю-ю її! — забулькотіло в голові.

— Я зроблю усе, що скажеш, але не чіпай Делею!!!

— Бу-у-у-у-х-хух-ху-у-ух! Обіця-я-я-я-я-й!

— Я обіцяю, обіцяю!!!

— Обіця-я-я-яй, що не втече-е-е-е-еш, залишишся-я-я-я-я зі мно-о-о-о-ю.

— Обіцяю!!!

— Якщо обду-у-у-у-риш, вони-и-и-и всі-і-і помру-у-у-у-ть!

— Не обдурю, обіцяю!

— До-о-о-бре, тоді ходімо-о-о-о-о!

— Відпусти Делею, гадино!!!

— Я — скорпіу-у-у-у-с, а не гадина-а-а-а. Вона-а-а буде жити-и-и-и. Ходи-и!

Голос в голові вмить стих. Я гепнувся на землю і одразу ж кинувся до Делеї. Дівчина голосно заковтувала повітря, не в змозі насититись, аж доки не закашлялась.

— Делеє, ти жива?

— Айхо, я ледве не… — недоговорила подруга і налякано кинулась в обійми.

Я міцно обійняв дівчину, а сам не відривав очей від потворної безликої морди чудовиська, яке повільно задкувало, ховаючись у темряву. А в голові бриніло: "Ти обіцяв — ходи".

— Делеє, послухай. Мушу йти. Ти повинна вибратись звідси, врятувати Даклара і… не залишай Зуфара… Він має повернутись на батьківщину…

— Що? Айхо, я не розумію! Чому ти йдеш? Куди?!

— Я повинен, Делеє, повинен. Нічого не питай, просто довірся. І, можливо, колись ще побачимось… Я вірю, що побачимось…

— Ні, Айхо, що ти кажеш? — очима повними сліз благально дивилась на мене подруга, і моє серце стискалось від смутку і туги. — Я не переживу цього… Ти і Зуфар — єдині мої друзі, мої брати…

— Я теж люблю тебе, моя білявко, — спробував усміхнутись, — тому й повинен піти. Але перед цим пообіцяй, що виберешся звідси, що будеш жити!

— Ні, Айхо! Я не хочу! Не відпущу!

— Я все одно піду, — я відхилився від Делеї і, ледь пересуваючи ноги, підійшов до Зуфара.

— Прощавай, брате, — тремтячими пальцями торкнувся завмерлого обличчя друга, змахуючи зі щік недоречний багряний пісок.

Здавалося, Зуфар просто спав. Зрештою, дуже хотілося в це вірити. Вірити у те, що ще хоч раз почую веселий голос брата, відчую його міцне рукостискання, зазирну у іскристі мудрі очі, розділю радість і біль… Тільки зараз я побачив акуратну безкровну рану на грудях Зуфара. Згадалось смертоносне жало скорпіуса…

З кишені товариша визирав, як нагадування, лист… Зараз більше усього на світі хотілось, щоб Зуфар, принц Захрейну ніколи в житті не зустрічався зі мною… Я занапастив життя товариша!.. Позбавив сестру — брата, батька — сина, народ — правителя… Чи зможу жити після цього?

— Пообіцяй, Делеє, пообіцяй, що зробиш те, що просив. Вважай, це останнім моїм проханням, — витиснув із себе, давлячись підступним клубком, що стиснув лещатами горло, — І цей лист… — протягнув я подрузі конверт Зуфара.

— Він має потрапити до короля Захрейну.

Делея уже не плакала, її яскраво голубі очі, сповнені туги від невідворотної розлуки, німо прикипіли до мене. Хотілося востаннє надивитися один на одного.

— Прощавай, Делеє…

— Візьми.

Тремтячою рукою подруга простягнула квітку-свічу.

— Там, куди я йду, світло не знадобиться, а тобі так.

Гірка посмішка скривила її вуста. Тепло Делеїної долоні, ще зігрівало руку. Але подруга була вже далеко. Востаннє озирнувшись, похитуючись, я ступив у темряву.