Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 7

Давно вже не приходив я на Вежу.

Вітер знову був моїм таємним спільником. Знову його прохолодні пальці виймали одну за одною гіркі думки з голови. Він ніби бавився з ними, сплітав невагомі пасма в тугу косу, а потім розвіював, наче попіл, роздмухував, відносив білими птахами туди, за темне Південне Море. Туди, у Біле Місто, де залишилось моє серце… Невже я ніколи не зустріну вас?

Що я роблю тут? Сакарія всього лиш на тому березі. Там живе мама…

Чорні каркари, як чорні хмари налетіли невідомо звідки. «Погана звістка», — подумав я.

Уже смеркалося, коли спустився в Університетський двір. Нікого не хотілось бачити. Але час комендантської години, і мушу повертатися в кімнату. По вулиці швендяти забороняється. Хоч я тепер вже не спудей Університету…

— Айхо!

— Зуфар? — здивувався я, побачивши стурбованого товариша.

— Твої однокласники не перестають скаженіти. Делея…

— Що з нею?

— Вони замкнули бідолаху в Руїнах Крижаного Підземелля.

— Що?

— Трійця не залишає намірів вижити білявку.

— Зуфаре, що ти кажеш? Делею негайно потрібно визволити. Наближається комендантська година, якщо вона не з’явиться в Класі, її ж виженуть з Університету! Чого ж стоїмо? Побігли!

— Зачекай, Айхо…

— Що не так?

— Делея в Класі.

— Не розумію… Ти ж казав…

— Я звільнив її. І привів у класну кімнату, коли вже смеркалось, щоб ваші однокласники не наважилися повторити «подвиг». Адже вони бояться порушити комендантську годину.

— Е…

— Я звільнив її, — повторив сумно Зуфар. — Але подумай, якщо б у Делеї був лише один друг — ти…

Від Зуфара війнуло таким холодом, що я аж відступив на крок.

— Вона б і досі розбивала кулаки від безсилої люті об металеву браму Підземелля. А ти в цей час «сумував» би на Вежі, Айхо. Делея ж вважає тебе другом…

— Зуфаре…

— Айхо, пора вже відпустити минуле. Не забути, ні, це неможливо! Але відпустити… Воно тримає тебе і не дозволяє жити сьогодні. Ти наче мара, наче привид, який всього лиш гостює в цьому світі. Наче кожної миті готуєшся до повернення назад, у потойбіччя, у минуле. Але ти живий, Айхо! У тебе є друзі тут, сьогодні, і, можливо, вони потребують твоєї допомоги! Прокинься! Я ніколи не говорив тобі цього, але переконаний, що вже час. Твій батько, це не ти! — я відчув, як у серці вибухнула скляна куля. — Я знаю тебе! Ти мій друг, ти мій брат! Я відчуваю, що ти той, хто може змінити цей світ. Але майбутнє світу залежатиме від того, яким будеш ти сам! Не дозволяй негідним, жахливим вчинкам свого батька гасити Світло, яке горить у твоїй душі!

Я мовчав, закусуючи до крові губу, і дозволяв болючій правді лікувати себе.

— А тепер пішли, — похмуро мовив Зуфар. — Я розкажу все по дорозі.

Уже біля класної кімнати я зупинив товариша:

— А чому ви не пішли до діда чи Майстра Каро, щоб усе розповісти?

— Я так і хотів, але Делея заборонила.

— Чому?

— Вона боїться, що Рада Університету відрахує її?

— За що?

— За те, що вона приносить самі лише проблеми Університету. І рано чи пізно ці вибрики Правиці проти Делеї можуть закінчитись погано. А це крах на репутації поважного закладу. Хоча думаю, Делея перебільшує.

— Я вже так не думаю, — невесело усміхнувся, пригадавши недавню Раду.

— Я чогось не знаю? — запитав спостережливий Зуфар, зупиняючи мою руку, яка вже потягнулася до ручки дверей класної кімнати. — Айхо?

— Я відрахований.

— Що?!

— Зуфаре, я знаю, ти…

— Айхо, зажди. Я тебе правильно зрозумів? Тебе… — товариш був настільки вражений, що навіть не міг повторити слів, у які не хотілося вірити. — Як це сталося? Ні-ні, це якась помилка. Тоді я теж не залишусь тут!

— Охолонь, друже, — не все так погано.

— Погано?! Та це просто катастрофа!

— Зуфаре, так, я вже не студент, але мені дозволили залишитися в Університеті.

Товариш із полегшенням зітхнув, його оливкова шкіра знову налилася здоровим блиском.

— Я знаю, друже, тобі тут дуже подобається, і ти не хотів би залишати Шанталію.

— Айхо, я не приховую цього, мені подобається в Університеті. Але чи щасливий тут ти?

Таке банальне запитання. Звичайні слова, сплетені в речення. Але я боявся поставити його собі.

— Так, Зуфаре, адже тут ти і дід. Чому б мені бути нещасним? — намагався усміхнутись, та вийшло трохи незграбно.

— Я знаю, друже, знаю. Ти можеш обманути мене, але себе не варто. Я відчуваю, як твоє серце з усіх сил намагається триматись купи. Та насправді воно розривається… інколи мені здається, що я чую цей жахливий звук.

— Айхо, — продовжував товариш. — Можливо, не варто так вперто стримуватись. Може, краще віддати кожному належну частину. Частину Мії, яку ти так намагаєшся забути, частину дідові Радо, Есці, частину мені, можеш найменшу, — усміхнувся друг, потім серйозно заглянув в очі і продовжив, — частину мамі, повір, ти обов’язково знайдеш її, і… — запнувся Зуфар, — і частину батькові.

Не знаю, що я відчував у цей момент. Можливо, моє серце і справді розірвалось, розділилось на шматки і полетіло до адресатів. Пекучий біль, жаль, страх, відчай, любов і ніжність — усе змішалось і затопило мене, залило лавиною суміші почуттів. Забракло подиху… але, на диво, після цього одразу ж стало краще. Наче все стало на місця. Наче цілому серцю і справді було затісно в грудях. Можливо, людині не можна носити ціле серце у собі? Можливо, його й справді потрібно ділити? Без жалю дарувати іншим? Бо коли ми намагаємось його втримати, то ув’язнюємо в ньому тих, кого любимо.

Я вдячно усміхнувся Зуфарові і вже впевнено відчинив двері класної кімнати. Схоже, нашій появі не зраділи. Але після інциденту на уроці Майстра Спока ніхто не наважувався кинути в мій бік насмішкувату фразу. Навіть задерикувата трійця притихла, тільки Хамар спідлоба свердлив недобрим поглядом. Евратон, Даклар і Феной підсіли ближче до вогню каміна і мирно обговорювали давній манускрипт найдревніших. Решта облишили справи, мовчки підозріло стежили, що буде далі.

Нарешті я побачив Делею. Вона сиділа в затемненому кутку кімнати, втиснувшись у стіну, наче боялась повернутися спиною до ворога, яким уже давно стала для неї Правиця. В руках білявка тримала книгу, але згорнуту. Та й читати в такій темряві було марно. Подруга з-під лоба зиркнула на мене, але тут же відвела погляд, квапливо зашелестіла сторінками.

— Зуфаре, відколи це ти перетворився на няньку? — не втримавшись, під’юдив Заро. — Спочатку привів до додому дівчисько, а тепер за руку і нашого Айхо, повелителя каркарів.

Нарешті Правиця оживилась. Веселий смішок, перестрибуючи, обережно пробігся по класній кімнаті.

— Припни язика, — неочікувано твердо сказав завжди доброзичливий Зуфар.

Товариш стояв велично, витягнувшись, широко розставивши ноги й схрестивши руки на грудях. Я усміхнувся. Зараз Зуфару так не вистачало гострої бойової шаблі.

— Хочу поговорити з тим сміливцем, хто так безстрашно наважився воювати з беззахисною дівчиною, — кинув я виклик.

Клас несподівано замовк, затихли смішки, перешіптування, навіть розумники на чолі з Дакларом відклали в бік древній сувій, зі здивуванням глянули на нас. Доломарт із зацікавленням. Рудоволосий Анак сором’язливо опустив очі, русява голова Санні боязко схилилася. Бідолаха Ортах ще не повернувся з лазарету. Веселуни Езлі і Неракан покосилися на всемогутню трійцю. Ті ж, усміхаючись, перезирнулись, тільки й чекаючи, щоб нарешті оцінили їх дотепну витівку.

— Ти впевнений, що тобі сподобається ця розмова? — піднявся темношкірий Вакас і його кремезна статура горою нависла наді мною. За товаришем повторили красень Хамар і гостроязикий Заро.

— Мені вона вже не подобається. Але, на жаль, мушу продовжити. Я так розумію, розмова до вас, «сміливці», раз ви троє піднялися.

— Слухай, — зле скривився Заро, — якщо думаєш, що зможеш налякати нас своїми викрутасами, то помиляєшся! Ми теж тут не ликом шиті!

— А я так сподівався, що вони справлять на тебе враження! — в тон атлету кинув я.

— Ти краще знай місце, новенький, і сиди тихенько! Тут правила встановлюємо ми! — зверхньо додав Хамар.

— Кепські ж у вас правила! Від сьогодні ми їх поправимо!

— Ти нариваєшся, — пробасив Вакас. — Мені лише достатньо витягнути необережно руку, і ти відчиниш двері спиною.

— А ти спробуй, — і наші погляди зіткнулися.

— Що ти з ним панькаєшся, Вакасе. Треба провчити вискочку.

Заро рвучко замахнуся, але кулак лише розсік повітря, а мій поцілив у правий бік атлета, ближче до болючої точки під п’ятим ребром. Заро скорчився від болю. Уроки Ескалара не пройшли даремне, одразу пригадався бойовий досвід. Опинившись у противника за спиною, я штовхнув його ногою і одночасно ухилився від удару Вакаса. Зуфар заламав руки красунчику Хамару і тицьнув безпорадного носом у підлогу.

У цей момент відчинилися двері і в класну кімнату влетів Куратор Шак.

— Що тут відбувається?!! — запищав він. — Ви що, сказилися?!! Тільки бійки бракує! Оце дожилися! Хамаре, Заро, Вакасе, підійміться і на місця! Зуфаре, а ти що, переплутав двері? Марш до свого Класу!

Зуфар не ворухнувся.

— Ви що, зовсім втратили страх? А ти, Айхо? Кому-кому, а тобі тут не місце! Заявляєшся без дозволу і створюєш бійку? — скаженів Бурмошак. — Хочеш вилетіти з Шанталії так само швидко, як встиг вилетіти з Університету?

Правиця здивовано загула. В кутку гепнувся стілець. Я побачив аж надто бліду, майже прозору Делею.

— Що ви сказали? — зойкнула вона. — Майстре Шак, що ви сказали?

— О, і ти тут? — закотив очі Куратор. — Так! Слухайте всі! Студента Айхо сьогодні виключено з Університету Природознавства. Він тут не навчається, і в класні кімнати йому ніхто не дозволяв являтися. А тепер — усі по місцях!

— Я прийшов за Делеєю.

— Час підготовки до занять ще не закінчився! Вона залишатиметься тут, скільки потрібно! — пробубнів Бурмошак, виштовхуючи нас із Зуфаром за двері.

— Я почекаю на вулиці! — крикнув білявці, і двері грюкнули нам перед носом.

— Сподіваюсь, ці поганці тепер зрозуміють, що за Делею є кому постояти. І нарешті лишать її в спокої.

— Боюсь, Зуфаре, що це тільки розізлило Правицю. Трійця не пробачить такого приниження.

Доки я розказував товаришу про засідання Ради, нас знайшла Делея. Стривожена моєю розповіддю, дівчина зовсім забула про образу. Попрощавшись з Зуфаром, ми вирушили з подругою до діда Радо.

— Де ти тепер будеш жити? — спитала, трохи заспокоївшись, Делея.

— Не знаю. Дід ображається. Але, сподіваюсь, усе пробачить.

— Якщо залишишся в Майстра О, то я змушена буду переїхати… — зніяковіло зазначила подруга.

— Ой, я якось і не подумав.

— Ви, чоловіки, завжди забуваєте про найважливіше, — гордовито констатувала білявка.

— Тоді…

— Думаю, не нам вирішувати, хто де залишиться. А от і Майстер О, він усе і роз’яснить. Доброго вечора.

— Привіт, Делеє.

На мене дід лише покосився.

— Заходьте. Тобі вже, мабуть, Айхо все розповів?

— Угу, — кивнула білявка. — Я теж засмутилась.

— З ним ми поговоримо пізніше. А зараз сідайте вечеряти. Сьогодні, Делеє, Айхо переночує тут. Але завтра, не хвилюйся, він поселиться на горищі Жовтого будинку. Університет дозволив йому там жити.

Щиро кажучи, я не просто здивувався, а навіть обурився. Але мав розуму цього не показати. Та апетит помітно зник, і я насилу ковтнув шмат сірого хліба, запивши молоком. Делея співчутливо глипнула.

— Можливо, варто переселити кудись мене. А Айхо залишиться з вами? — спитала подруга.

— Ні. Це неможливо. Так вирішила Рада, — коротко відповів дід, і стало зрозумілим, що краще цю тему не зачіпати.

Делея швидко допила молоко. Відірвала хрумкий окрайчик хліба, і, подякувавши за вечерю, поспішила нагору.

Деякий час ми з дідом сиділи мовчки. Радо задумливо збирав крихти зі столу, викладаючи їх на палець, наче намистини. Я крутив порожнього кухля в руках.

— Не хотів тебе засмучувати, — нарешті промовив я.

— Знаю, — голосно зітхнув дід. — Та все ж засмутив. Про що тільки думав, коли сперечався з Радою? І коли нахабно просив про виключення? А якби тебе й справді потурили із Шанталії? Куди б подався? Що робив? А про мене подумав?

— Пробач. Але якщо подивитись правді в очі, з мене й справді кепський спудей. Майже два роки я жив сам собі господар. У мандрах тужив за нашим осілим спокійним життям, а зараз, як не дивно, бракує свободи. Є купа незавершених справ. Ти ж сам знаєш.

Радо насторожився, ніби злякався, що я й справді зібрався залишити Шанталію.

— А як же прохання Есхи? Як прохання Охоронців допомогти їм виявити шпигуна? Це вже нічого не важить?

— Я такого не казав. І доки не зроблю цього, не поїду. Але коли все закінчиться…

— Ніхто не знає, як це закінчиться і коли. Та й обставини змінюються так швидко, що наші бажання і плани не завжди збігаються з волею небес… Ти вже дорослий. Приймаєш самостійні рішення. І відповідаєш за них. Я не можу тебе тримати біля себе, хоча так було б спокійніше. Та я й сам не з тих дідусів, що будуть постійно поруч.

— Що ти маєш на увазі?

— На Півдні стає все більш неспокійно. Жерці стягують сили до кордонів. Їхній флот розбудовується з катастрофічною для нас швидкістю. Думаю, скоро почнеться війна.

— Війна?! Але жерці ніколи не воювали. Вони захоплюють території поступово, розбудовуючи Храми.

— Шанталія ніколи не дозволить жерцям збудувати Храми. Унтіка і Саптум — древні держави і поклоняються своїм богам. Захрейн — давній ворог жерців. А Об’єднане Королівство Лега саме має неабиякі амбіції на володарювання Узбережжям. Лише рабовласницькі Харула, Західний Анфар, Долініка і торговельна Фаза можуть піти на щедрі обіцянки Верховного Храму. Тому жерцям залишається єдине — розпочати війну. Та й щодо того, що жерці не воювали, ти помиляєшся. Згадай лише Вогненну Війну. Ми з тобою знаємо, що люди тоді воювали не з найдревнішими, а зі свистами, якими керували жерці.

— Гадаєш, жерці таке можуть провернути знову?

— Темні готові на все, аби перемогти. А маючи таку потужну силу, як свисти, вони стануть непереможні.

— Думаєш, жерці вже готові? — боячись почути ствердну відповідь, спитав я.

— Не знаю, Айхо. Розвідники щодень приносять нові невтішні звістки. Сили темних великі. Вони давно могли б розпочати війну. Але все чогось чекають. Наче їм бракує найважливішого… — дід замовк, ніби сам себе щойно наштовхнув на важливу думку. — У всіх повідомленнях розвідки насторожує одна й та ж фраза. Жерці щось шукають. Наче загубили якусь важливу… е-е-е… річ… І шукають темні її з такою ревністю, що не шкодують навіть своїх. Летять голови з найвищих щаблів влади. Думаю, відсутність цієї дивної і невідомої нам речі і стримує темних, щоб розпочати наступ. Аби ж лише дізнатися, що це?

— А що каже Совредо?

— Він уже третій день замкнувся у Східному крилі Бібліотеки. Перечитує гори манускриптів. Пам’ятаєш лист, який ми перехопили у шпигуна? Там теж говорилось про якусь пропажу. Здавалось, мова йшла про людину. Але тепер я все більше схиляюся до думки, що справа у невідомому артефакті, відсутність якого заважає жерцям розпочати стрімкий наступ.

— Діду, я вже давно хотів поговорити з тобою про Даклара, — змінив я гнітючу тему.

— Що з ним не так? — нашорошився Радо.

— Все так, — замнувся я. — Це правда, що Даклар — доломарт?

— Що? Хто тобі сказав? — аж підскочив Радо, перекинувши стільця.

— Отже, це правда…

— Айхо, хто сказав тобі про доломарта?

— Ніхто. Це тяжко не помітити, коли кожного разу бачу його засліплюючу бурштинову шкіру.

— Ти це бачиш?.. — протягнув дід. — Відколи?

— Як тільки вперше його зустрів.

— Комусь, крім тебе, це відомо?

— Зуфарові та Ескалару, але вони вважають це маренням і божевіллям. Здається, Зуфар і досі вагається. Діду, мені й самому важко повірити власним очам. Це ж доломарт! Легенда! Нащадок Королів Сарта!

— Тихіше, Айхо, тихіше. Ми не самі. І запам’ятай, про це не повинна знати жодна жива душа. Сподіваюсь, Ескалар забуде про твої здогади, хоча він не такий. Я не довіряю йому.

— Ескалару? — брови від здивування скочили дугою.

— Діду, він мій побратим, ми…

— Він був другом твого батька, Айхо, не забувай. І те, що ви з ним так дивно зустрілися, не схоже на випадковість. Знаючи лихий і вигадливий розум Сохо…

— Не вірю!

— Зараз взагалі, Айхо, мало кому можна вірити. От хоча б твоїй новій знайомій.

— Делеї? — від несподіваного звинувачення раптово пересохло в горлі. — А вона тут до чого? Здавалось, вона тобі подобається…

— Ми нічого не знаємо про неї. Ти думаєш, чого її поселили тут?

— Щоб ти міг стежити?.. — жахнувся я.

— Не стежити, а спостерігати, — поправив дід.

— А що ви маєте проти Делеї? — забувши про доломарта, розійшовся я.

— Айхо, тихіше. Делея потрапила до нас дуже дивно, — почав Радо. — Усіх студентів Охоронці детально перевіряють. Звідки, хто батьки і тому подібне. Семеро врятованих виросли в прийомних сім’ях під нашим прискіпливим наглядом. Про решту відомо теж все необхідне. Крім Делеї…

— Тоді як вона потрапила в Університет? Радо трохи зам’явся, та все ж продовжив:

— Її привіз Каро.

— Майстер Каро? Тоді чому такі підозри?

— Каро привіз Делею з Сакарії чотири роки тому, коли їй було дванадцять. Перелякане, худе, трохи дикувате дівчисько. Ми поселили її в Шанталії у сім’ї хороших друзів.

— А де ж її батьки?

— Делея кругла сирота, принаймні так сказала. І, судячи з того, в якому жалюгідному стані була, так воно і є. Каро підібрав дівча в одному з Храмів Сакарії.

— У Храмі? Що Делея робила у Храмі?

— Вона там жебрала, — невесело сказав дід. — Щоб не казали, але у твоєї подруги було нелегке життя.

— Зачекай, діду, але чому Каро привіз її?

— Це дивна і трохи кумедна історія. Храм Габалутів, скорше не Храм, а Школа для обдарованих хлопчиків. Кожного року Каро приїжджав туди, щоб обрати когось з учнів для навчання в Шанталії. Так-так. І не дивись на мене.

— Діду, але ви ж свідомо привозите в Шанталію шпигунів!

— Ну, тому жерці і дозволяли нам обирати їх учнів.

— Нічого не розумію.

— Про це мало хто знає, Айхо, ти теж помовчуй. Ці хлопці навчаються в окремому Університеті. Університеті Тіней.

— Нічого не скажеш, назва підходяща.

— Все не зовсім так, як ти думаєш, синку. Ми забираємо хлопчаків ще дітьми. Звичайно, вони приїжджають фанатично відданими жерцям і з чітким шпигунським завданням. Але поступово дитячі очі починають вловлювати іншу сторону медалі, інше життя. Багато Тіней, як ми їх називаємо, після закінчення Університету роз’їжджаються по домівках і про Храми нічого й чути не хочуть. Але, звичайно, не всі. Є стійкі, фанатично віддані екземпляри, вони повертаються в Храми і стають нашими заклятими ворогами, або нашими шпигунами. Найталановитіші за рішенням Ради Університетів залишаються в Шанталії і стають учителями.

— І навіть у нас?

Дід кивнув. Очі округлились від здивування, і я гарячково перебирав подумки усіх викладачів. Найбільше хотілося, щоб Тінню виявився Бурмошак.

— Це Майстер Авгус, — ошелешив дід.

— Не може бути!

— Може, Айхо, може… Так от, Делею Каро підібрав перед Школою Габалутів. Ніхто б і уваги, звичайно, не звернув на обідранку, але трапилась дивна подія. Ні з того ні з сього анжир під Каро збунтувався, здибився, наче хотів скинути наїзника. Навіть уміння Майстра не змогли приборкати оскаженілу тварину. Та раптом дівчинка, що сиділа навколішки біля стіни Храму з протягнутою рукою, зіскочила на рівні ноги і кинулася до анжира, ризикуючи бути розтоптаною. Дівча розкинуло худі рученята і, закривши очі, щось прошепотіло. І неймовірно, тварина заспокоїлась, опустила передні лапи і вже мирно задріботіла копитами по бруківці. Можеш собі уявити здивування Каро. Він, звичайно, подякував дівчинці, розпитав її хто і звідки вона, і коли дізнався, що та сирота, забрав із собою. Так Делея потрапила до нас і через дивні вміння стала єдиною дівчинкою спудеєм Університету.

— Ну, і що ж у цій історії підозрілого?

— Підрозділи, Айхо, є те, що Делея була єдиною жебрачкою біля Храму. І як ця дитина змогла вижити у Сакарії, жебраючи, і не потрапити в рабство, теж загадка.

Дід замовк, ніби все ще обмірковуючи. Я теж задумався.

— А щодо Даклара, — перервав мовчанку Радо, — тримай язика за зубами. На нього й справді накладено магічний захист. Ніхто, ти чуєш, ніхто не має знати про те, що нащадок Королів Сарта живий!

— Але де ви знайшли його?

— Вибач, Айхо, але це вже тебе не стосується. Даклар не шпигун, будь впевненим.

— Ну, це вже щось. Хоча б знаємо, що з тринадцяти спудеїв Правиці троє не шпигуни.

— Троє?

— Угу. Даклар, Делея і я.

Дід лише усміхнувся.

— Залишається десять. Затята трійця: Заро, Хамар і Вакас. Розумники: Феной, Евратон. Нерозлучні веселуни: Езлі та Неракан і їхній товариш по кімнаті Санні. І ще мої колишні співмешканці: рудоволосий Анак і бідолаха Ортах, якого, думаю, теж можна відкинути.

— З них семеро перебувають під захистом Ордену Охоронців, — додав дід. — Хамар, Феной, Евратон, Езлі, Неракан, Санні і Анак.

Вражений, я аж рота відкрив, не очікуючи, що саме зараз почую таємні імена Сімох.

— Ти підозрюєш когось із Сімки? — запитав діда.

— Навіть не знаю, Айхо. Усі вони практично виросли на очах Ордену. Звичайно, Семеро виховувались у звичайних сім’ях, але під нашим постійним наглядом. Навіть їхні прийомні батьки не знали, що коли дітям виповниться чотирнадцять, ми запропонуємо їм навчатися в Університеті. Як і коли їх могли завербувати жерці, просто незбагненно, хоча підступність темних безмежна…

— Добре, якщо відкинути Сімох, а також мене, доломарта, Делею та Ортаха — залишаються двоє із нерозлучної трійці — Заро і Вакас.

— Я вже сотню разів перебирав усі ці комбінації, — промовив на межі відчаю Радо. — Якщо чесно, в голові не вкладається, хто з них може бути шпигуном. Був період, що підозрював кожного.

— Я пам’ятаю, навіть мене…

— Навіть тебе, — протягнув дід, наче пригадуючи нашу неочікувану зустріч. — Але кожен раз, перебираючи подумки факти, картинка розсипається.

— Як у Правицю потрапили Заро та Вакас?

— Вони обоє з Північного Узбережжя. Заро із Саптума, а Вакас із Об’єднаного Королівства Лега. Сам розумієш, що це не Південь, де жерці тримають усю владу. Їхні батьки — поважні, знані люди. Хлопчаки, звичайно, страшенні задири, особливо Заро, але їхні сім’ї давні друзі Шанталії.

«Шкода…» — подумав я, бо когось із трійці мені хотілося підозрювати найбільше.

— Що б ти не казав, Айхо, але єдиними з Південного Узбережжя до нас потрапили Ортах і Делея, і обоє із Сакарії…

— О, знову Делея! Ну, а що розповіси про Ортаха? До речі, як він? Йому краще?

— На щастя, все гаразд, день-другий, і він одужає. Майстер Варгуль знає свою справу.

— Діду, як Ортаху взагалі вдалося потрапити до Університету?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, — запнувся я, — мені здається, що Ортах найслабший, ні-ні, він, звичайно, хороший хлопець, але серед Правиці просто губиться. Ну, Санні й Анак зрозуміло, вони із Сімки, але Ортах? Чому він у Правиці?

— Ти помиляєшся, Айхо. Ортах — дуже талановитий хлопчик. Те, що він трохи недолугий і незграбний, — це одне, але його вміння гідні Правиці. До речі, Делея, виявляється, знала хлопця ще з Сакарії, її батьки служили у сім’ї Ортаха. Але дізнались ми це не одразу.

— Знову завертаєш мову на Делею? Таке враження, що ти вже визначився зі шпигуном. Розкажи краще про Даклара.

Радо примружив очі, потер сиву бороду.

— Не можу. Вже те, що знаєш, — забагато. Це не моя таємниця. І не питай, — Радо жестом відсік подальші запитання і додав: — Лягаємо спати.

— Але ж…

— Спати!..