Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 1

Крутий і довгий шлях напівзруйнованими сходами Вежі виганяв зайві думки із тяжкої голови, залишаючи тільки одну — НАЙГОЛОВНІШУ… Ту, що змушувала страждати, але без якої був уже не я. І лише, коли підіймався на самісіньку верхівку, де вистрибуючи i завиваючи розгулював нестримний вітер, я благав забрати хоча б малесеньку частинку ненависної думки, яка, немов отрута, повільно розтікалась по моєму єству. Кожної ночі прокидався від жахливого сну, а далекий голос нашіптував: «Сохо — твій батько. Той, хто хоче знищити, хто вбив друга… Чуєш, твій батько — вбивця…»

Я хотів забуття i одночасно прагнув помсти. Та єдине, що насправді могло врятувати, було, на жаль, недосяжним… Прощення…

Велетенські дерева на університетській площі усміхалися осінніми барвами. Дивно, але вони ніби помолодшали. І тепер золотаво-багряне листя виглядало таким безтурботним.

Відтоді, як дізнався про батька, ходив наче примара. Навіть красиве листя, що стелило багатий килим під ногами, не справляло враження. Вже ні в діда Радо, ні в друга Зуфара, здається, не вистачало сил i терпіння боротися з моїм постійно кепським настроєм. Прикро, та мене не лякало, що я відштовхую людей, яких люблю i які люблять мене.

Не тішило навіть завтрашнє Свято Вогню, що розпочинало Навчальний Рік в Університеті. Веселий гамір спудеїв, які нарешті зібралися після недовгих канікул, дратував, заважаючи побути в уже звичній самоті. Насуплений i відлюдькуватий завернув за ріг Бібліотеки, в якій i мало відбуватися Свято. Молодь, як бджоли вулик, обліпили величний будинок, прикрашаючи різнобарвними стрічками та гірляндами з опалого листя. Я ж поспішав на зустріч із дідом. Опівдні він чекав у Східній залі Бібліотеки, в якій зберігалися найцінніші i найдревніші книги та пергаменти. Чому ж покликав Радо? Невже знову заведе мову про батька? Я нічого не хотів про це чути! Принаймні не тепер…

Прохолода древньої будівлі війнула в обличчя, повертаючи до реальності. Я нерішуче ступив два кроки, вперше опинившись у довгому напівтемному коридорі Східного крила Бібліотеки. Вузькі довгі вікна високо, майже під склепінням, пропускали обмаль світла. Промені перехрещувались, ніби невидимі воїни зійшлися на мечах. Сиві стіни пустували без картин. Лише вивіски й таблички з незрозумілими написами. На мить я загаявся, погляд ковзнув по вже знайомих малюнках рун. Але голоси, що доносились із глибини коридору, заворожено манили до себе. Я пришвидшив кроки, які глухо відбивалися i завмирали десь високо під кам’яною стелею. Вже добре розрізняв чистий голос Зуфара. Грізний бас діда відповідав на мелодійну мову когось незнайомого. Почувши власне ім’я, я інстинктивно зупинився.

— Айхо ніхто не врятує, крім його самого, — говорив невідомий. — Ніякі, навіть наймудріші слова i щирі заклики не повернуть хлопця таким, яким той був раніше. Айхо вже інший…

— Але, наймудріший, як можна спокійно дивитись, коли друг гине на твоїх очах! — палко мовив Зуфар, і в серці щось йокнуло.

— Не впадай у відчай, юначе, — майже лагідно мовив незнайомець. — Зрозумій: чим голосніше кликатимеш, тим у глибші душевні хащі ховатиметься товариш. Маєш зараз вірити у нього більше, ніж він сам вірить у себе. А насправді Айхо не такий уже й безпорадний, як вам здається.

Я втиснувся у стіну, як злодій, якого можуть впіймати на гарячому.

— Радо, — звернувся до діда невідомий. — Нас чекають важливіші справи. Ти ж знаєш. Айхо теж повинен про них дізнатись.

Я нашорошив вуха ще більше.

— Чуєш, хлопче, заходь, не соромся, — голос незнайомця, здається, прошепотів просто на вухо.

Я аж здригнувся. Сором і страх заполонили почуття. Але діватись нікуди. Я ввійшов у залу. Зуфар, дід Радо i Майстер Каро стояли біля сивочолого, здається, дуже старого чоловіка. Старець сидів у важкому дерев’яному кріслі, дивився додолу, ніби розглядав худорляві поморщені руки, вкриті брунатними плямками. І коли нарешті глянув на мене, я чомусь одразу зрозумів, хто він:

— Наймудріший Совредо?! — вирвався вигук здивування. Глибокий погляд старця зустрівся з моїм.

— Вітаю, Айхо. Мимоволі почуте власне ім’я робить з нами чудні речі, розумію… — лукаво протягнув Совредо, i краска знову залила моє обличчя.

Присутні зі здивуванням перезиралися, намагаючись зрозуміти, про що мова.

— Ну що ж, — почав Майстер Каро, — час поговорити про справу.

— Час, — констатував дід.

Крок вперед зробив Майстер Каро i безапеляційно мовив:

— Зуфар сьогодні повинен залишити Університет i Шанталію!

Звістка приголомшила. Шаленими очима глипав то на безпристрасного Каро, то на діда, який дивився просто у вічі ошелешеного Зуфара.

— Ні! Як же так?! — вигукнув я.

— Не тобі це вирішувати, Айхо, — льодяним тоном продовжив Каро.

Подих забивав груди. На мене наче вилили відро з крижаною водою i привели до тями. Що ж я робив увесь цей час?! Скільки разів, як дізнався про Сохо, Зуфар простягав дружню руку допомоги, яку я відштовхував, як боягуз. Скільки разів товариш намагався вирвати із лап гнітючої печалі i мороку. І кожен раз я безпечно відмахувався. Бо знав, що в будь-який момент, коли захочу сам, зможу звернутися до Зуфара. Я ж так вперто добивався самотності. І от тепер єдиного друга, якого я так довго шукав, хочуть видворити з Шанталії. Ну що ж, радій, Айхо! Скоро залишишся сам, як i хотів. Бо i дід Радо рано чи пізно втомиться від твого егоїзму.

Що ж я накоїв? Страх i сором змішалися в душі i пекучим болем запалили серце. І цей вогонь, як не дивно, випалював опале почорніле листя, що осипалось із засохлого дерева, яке я називав батьком. Мені забракло подиху…

— Зуфаре, пробач, я був таким телепнем…

Широко розплющені очі друга промовисто дивилися. Я підняв втомлений погляд на Майстра Каро, готовий кинути усі сили, щоб розтопити лід i непорушність рішення, що застигли в голосі учителя. Але натомість зустрівся з напівусміхненими очима Майстра.

— Айхо, — почув мелодійний голос Совредо. — Чи можемо ми розцінювати твої слова як повернення?

Все ще не розуміючи, я дивився на старця.

— Твої друзі так довго чекали на тебе. Зараз, Айхо, є шанс повернутися, або ж отримати те, чого ти добивався…

…«Самотності» — останнє слово Совредо прозвучало, здається, лише в моїй голові.

Нарешті зрозумівши, я, наче лавина, яка небезпечно довго висіла над прірвою, заговорив. Слова жадібно злітали з уст, очі лихоманливо перехоплювали погляди, подих зрадливо забивав груди:

— Визнаю, що поводився, як останній егоїст, карайте, як можете, лиш не відбирайте друга! — завершив я.

Очі Зуфара щасливо всміхались.

Дід Радо лукаво перезирнувся з Каро.

Густий, наче старе вино, голос Совредо розлився в просторі:

— От бачиш, Зуфаре, немає чого хвилюватись. Усі ми помиляємось… — сказав старець, уже дивлячись на мене.

— Та основне — знаходити мужність визнавати помилки.

І тільки тоді я зрозумів, що ніхто i не збирався розлучати з Зуфаром. Це лиш розіграна вистава, щоб привести мене до тями. Оце так Совредо… Я підняв погляд i потонув у бездонних очах старця. Здавалося, дивак читав думки.

Чиясь рука обережно лягла на плече. Я озирнувся. Тепер не соромно і обійняти друга.