Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 15

— Делея хоче повернутися в Сакарію, — повідомив Зуфарові, коли нарешті оговтались від зустрічі з Совредо.

— Це схоже на неї.

— Що? — здивувався я, — І оце все, що скажеш? Хоч уявляєш, в яку халепу вона може потрапити, якщо опиниться сама на кораблі?

— Айхо, я не сказав, що в захваті від цієї ідеї. Просто мене все менше дивують вчинки Делеї.

Я здивовано слухав товариша і ніяк не міг зрозуміти, чи він все ще сердиться на подругу через безпідставні ревнощі, чи то справді знає її краще за мене.

— Я пообіцяв допомогти…

— Чомусь і це не дивує, — нарешті усміхнувся Зуфар.

— І якого рудого ти погодився?

— Вона не залишила вибору.

— Вічно тобою маніпулюють жінки, — розійшовся товариш. — То ця дивна Мія, тепер Делея…

— Зуфаре!

— Добре, добре! У нас є три дні, щоб відмовити її від цієї дурнуватої ідеї.

— А якщо Делея права… — завагався я.

— Що?

— А що б ти зробив на її місці?

— Це зовсім інша справа. Ми — чоловіки і зможемо постояти за себе. А Делея… Нехай їде з нами до Захрейну.

— Ага, хочу побачити, як ти це їй скажеш.

— Айхо-о-о! Зуфаре-е-е!

До нас щодуху нісся Ортах, розмахуючи рукою, в якій тримав якийсь папірець.

— Його лиш бракувало, — здивувався Зуфар.

Ледве не збивши нас з ніг, Ортах, відхекуючись, затараторив:

— Як… хе, добре… ех-хе, що я вас… хе… побачив. Мені прийшов… ех-хе… лист.

На бідолаху боляче було дивитись. Скуйовджене жорстке волосся стирчало в різні боки, як подерта щітка. І без того багряна шкіра юнака налилась іще більшими барвами, здавалося, якщо торкнутися, то попечешся. Розгублений і схвильований юнак у всіх викликав почуття жалю, йому завжди хотілося допомогти. Навіть нахаби з Трійці поблажливо не чіпали однокласника. А після випадку у Свічковому Саду й зовсім полишили будь-які наміри збиткуватися над постраждалим.

— Що трапилось?

— Мені, мені… прийшов лист… — ледве не хлипав Ортах.

— Щось негаразд вдома? — співчутливо запитав Зуфар.

— Ні, хвала небесам, усе добре.

— Та що ж сталось? На тобі лиця немає.

— Лист прийшов із запізненням.

— Ортаху, не думаю, що через це так варто засмучуватись, — втрачав терпець Зуфар.

— Та ви не розумієте! — істерично запищав юнак. — Лист прийшов із запізненням! Його відправили ще до початку війни!

— І що?

— А те, що в ньому повідомлялось про приїзд моєї сестри. До мене, в Шанталію.

— Ну…

— Та як ви не розумієте? — Ортах був у відчаї. — Вона сьогодні-завтра має прибути в Шанталію. А через цю війну будь-які відвідувачі з Сакарії заборонені. Бідна моя сестричка, — лементував хлопець, — зважитись на таку далеку подорож, щоб, ледве ступивши на берег, повернутись назад!

— Ортаху, справді кепська ситуація, але чим ми можемо допомогти? — здивувався Зуфар.

— Як? Але ж Айхо внук Майстра О, а той товариш Майстра Каро! А Каро Куратор Університету. Він напевне дозволить мені хоч на трішки побачити сестру. Якби ви тільки попросили про це. Будь ласка! Як подумаю про бідолашну… — і Ортах заридав.

— Ну годі, годі, — зніяковіли ми. — Я не обіцяю, але спробую поговорити з дідусем.

— О, Айхо, я завжди знав, що ти хороший хлопець. І не вірив Заро, — та, спохопившись, Ортах замовк. — То я піду? Айхо поквапся, будь ласка, якщо сестра прибуде сьогодні…

— Не хвилюйся, ми спробуємо допомогти.

Обличчя Ортаха проясніло. В очах заіскрились вогники. Якби він міг кинутись до нас з обіймами, то, здається, зробив би це, але, як завжди, не наважився і зніяковіло поплентався геть.

— Ти такий добрий, Айхо, — збиткував Зуфар. — Просто якийсь хлопчик-помагай. Ти, щоб про нас поговорити, не зміг розшукати Радо чи Каро. Як же зараз це зробиш? А, стривай, це певне вже буде після того, як посадиш Делею на корабель до Сакарії.

Пропустивши повз вуха в’їдливі нападки товариша, мене осінило.

— Зуфаре, ти геній! — радісно вигукнув я.

— Ти зараз точно зі мною розмовляєш?

— Тільки послухай, як усе чудово складається! Сім’я Ортаха — дуже багата сім’я в Сакарії. Його сестра точно прибуде кораблем, який винаймуть саме для цієї місії. Тож нам зостається лише домовитися з Ортахом, щоб за нашу послугу його сестра взяла на борт ще одну пасажирку — Делею, і наша бунтарка спокійно добереться додому. Думаю, вони погодяться, бо знають Делею ще з Сакарії.

Зуфар мовчав та нарешті промовив:

— Ти знаєш, а це не найгірша ідея. Залишається допомогти Делеї якось вибратися з Університету.

— Ходімо, потішимо її!

— Зачекай, спочатку потрібно «потішити» Ортаха.

— Тоді поговори з Ортахом, а я розшукаю діда Радо.

— Домовились. Зустрічаємось біля озера. Разом захоплю з собою і Делею.

До Дзеркальної Зали мене, звичайно, не пустили, навіть наблизитись не дали. Але дивом вдалося перехопити Каро, коли той разом із колегами прямував на чергову раду із Зали до Обсерваторії. Наспіх переговоривши, я навіть не очікував такого швидкого результату.

— Зранку зайдеш, я дам письмовий дозвіл, — поспішив відповісти Майстер і вже наздоганяв процесію учителів.

Не встигнувши і подякувати, блискавкою кинувся до озера. Але Зуфара не застав. Ще трохи прочекавши, вирішив сам йти на пошуки друга чи хоча б Ортаха. Але на пагорбі з’явилась знайома постать.

— Айхо! — махав руками Зуфар. — Підіймайся!

«Щось трапилось…» — майнула думка, а коли на обличчі товариша побачив синця, серце зайшлося немилосердно гупати.

— Зуфаре, що трапилось? Ортах не погодився? — і коли уявив, що це однокласник так віддухопелив Зуфара, не втримавшись, усміхнувся.

— Слухай, все це не має значення. Здається, Делея в біді… — Зуфар розгублено простягнув маленького камінця на шкіряній нитці — амулета, якого подруга ніколи не знімала.

— Звідки він у тебе?!

— Айхо, щось відбувається! Спочатку я благополучно розшукав Ортаха. Коли він дізнався, що хочу, то розгубився, але все ж погодився. Далі поспішно попрощався і зник. Я ж кинувся шукати Делею. В Класах її не застав. Ніхто дівчину не бачив ще зранку. Я — йолоп, багато часу потратив на розпитування, забувши про стайні Спока. А де ж іще могла бути білявка, коли заняття відмінили? Оббігши усі закапелки стаєнь, не знайшов дівчину. Вже закралося недобре передчуття. Тривожне кудкудакання улюбленців Делеї — білих драх — насторожило ще більше. Я придивився: солома під вольєром прим’ята, характерний слід лисої доріжки, наче когось волочили по землі. Там я і знайшов Делеїн амулет. Перше, що спало на думку, — це чергова жахлива витівка трійці. Розлючений, я кинувся назад у Класи і без розмов зацідив Заро у набундючену пику. Ну, далі вийшла невеличка перепалка, але це дурниці. Айхо, найжахливіше, я зрозумів, що ці троє геть не причетні до зникнення Делеї. Тоді мені вперше стало по-справжньому страшно.

Я з тривогою слухав Зуфара, але чим більше друг розповідав, тим менше залишалося сумнівів:

— Це Спок! Знаємо, що він один із запроданців. Зрадники упевнені, що шантажуючи дівчину історією з батьками, змусять «білявку зробити усе, що накажуть». Але тепер, коли Делея вже не боїться і відмовила, вони… — і мене заціпило.

Зуфар дивився широко розплющеними, повними жаху очима.

Більше не сказавши ні слова, обоє кинулись до стаєнь. Серце ледве не вискакувало із грудей, захекані і схвильовані ми, як вихори, увірвались до вольєрів з драхами і отетеріли: солом’яна доріжка, про яку говорив Зуфар, акуратно підметена. Не залишилось і сліду від місця злочину.

— Айхо, тепер нам зможе допомогти лише Майстер О чи Каро.

В Обсерваторію нікого не пускали. Тим більше учнів. Але ми не могли гаяти часу.

— Термінове повідомлення для Майстра Каро! — ніби на параді виголосив Зуфар.

— Хлопці, усі питання вирішуйте з Куратором Класу, — незворушно відповів вояка.

— У нас справді невідкладна справа! — наполягав товариш. — Йдеться про злочин! І безпеку Університету!

— Ага, знаю я ці витівки. Що, закортіло додому? Чи не хочете, щоб силоміць туди відправили? Сьогодні через одного приходять з подібними «невідкладними справами», — хмикнув впертий страж.

— Мова йде про шпигунів ворожої країни! — насмішка сповзла з суворого обличчя військового. — Якщо негайно не покличете Майстра Каро чи Майстра О, може трапитись непоправне! І в цьому будете винні лише ви! — зараз Зуфар нічим не нагадував спудея-новачка, який просить аудієнції у викладача. Це говорив справжній принц, не сумніваючись у праві віддавати накази. — Вимагаю негайної зустрічі!

Схоже, коротка промова таки справила враження. Хоча нікому з вартових підкорятися хлопчиськові не хотілося, але і стати причиною ворожого реваншу теж.

— Гаразд, — буркнув вояка, — чекайте тут. Але, не приведи небеса, ви все вигадали! Власними руками відкручу ваші порожні голови!

— Що трапилось? — з Обсерваторії вибіг стривожений дід. Перебиваючи один одного, ми докладно розповіли усе.

Радо спохмурнів:

— Я говорив, що потрібно арештувати Спока, але пізно гризти лікті. Хлопці, чимдуж біжіть до будиночка Майстра Авгуса, усе йому розкажіть.

— Майстрові Авгусу? Колишньому спудею Університету Тіней?

— Так, я довіряю йому як собі, довіряйте і ви!

— А ти, діду, невже не допоможеш?

— Не можу, Айхо, — і світло-сірі очі Радо сумно заглянули в мої. — Добре, що випала нагода попрощатись.

— По-про-ща-тись?!.

— Знаю, синку, до цього ніколи не можна бути готовим. Але ми все одно мали розлучитись, ти ж їдеш із Зуфаром. А у мене своя місія. Сьогодні залишаю Шанталію, — дідусь рукою зупинив. — І не питай, не можу нічого сказати. Відпускаю вас, хлопці, у широкий світ не з легким серцем. Але ж ви у мене не ликом шиті, — намагався пожартувати Радо. — Вірю, що обов’язково зустрінемось. Вам не звикати до пригод… Все, поспішайте! Тепер приймаєте рішення ви і за них відповідаєте. Бережіть себе, — світлі очі заблищали ще дужче.

Дід ніяково моргнув. Теплі поспішні обійми ненадовго огорнули мене. І Радо не озираючись пішов.

— Діду! — крикнув я, не готовий до такої швидкої, несподіваної розлуки.