Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 18

— Я народився у Хрекосі, на окраїнах Альянсу, на кордоні Голих Гір. Ця місцина відома холодним кліматом і таким же суворим і неговірким людом. Хоча Хрекос і вважається останнім оплотом на Сході володінь жерців, але місто ніколи не було укріпленням. У цьому просто немає потреби. Кордони надійно охороняють Голі Гори. Височенні, гострі, як леза, гірські шпилі, стіною насувають на Хрекос. Засніженими вузькими підступними стежками не те що армія не пройде — не кожен досвідчений горець пролізе. Та й хрекосці не любили чужинців, відловлювали всіх, хто непрохано перетнув Голі Гори, минаючи їхню прикордонну заставу — Урвище Кривого Дна. Це був єдиний законний спосіб перетнути засніжені хребти.

Хрекос — унікальне місто. Єдине, в якому так і не побудували Храм. Остання спроба жерців закінчилась тим, що після оголошення префекта про початок будівництва Дому Святих на ранок у місті не залишилося жодного місцевого жителя. Суворі й небагатослівні хрекосці, вірні своїм древнім богам, тієї ж ночі зібрали небагаті пожитки і без жалю залишили кам’яні скромні будинки. Урвище Кривого Дна осиротіло і в той же час відкрило обійми для непроханих гостей. Жерці довго лютували від нечуваного нахабства горців, але залишитись без надійної охорони кордонів не могли. Будівництво Храму було скасоване. Наступного дня хрекосці повернулись у місто.

Я ріс звичайнісіньким хлопчаком: ходив із батьком у Гори, вивчав потаємні стежки. З матір’ю раз на десять днів прикрашав Обеліск Семи Божеств, яким поклонялися хрекосці. Решту часу безтурботно проводив із дітворою. Ми ганяли просторими міськими вуличками, капостили сусідам, яких недолюблювали, будували снігові замки — одним словом, у мене було звичайне щасливе життя. І, можливо, якби не один фатальний випадок, я і далі жив би на кордоні. Став, як і тато, провідником через Ущелину, одружився б і щасливо спостерігав, як ростуть діти. Але, як кажуть, не судилося.

То був нічим непримітний засніжений зимовий день. Ми з друзями бавились у сніжки біля пекарні вдови Гамазихи в надії, що перепаде гаряча солодка булочка. Стара залишилася ще замолоду без чоловіка, який десь безвісти згинув у Горах, дітей нажити не встигли, тож нерозтраченою материнською любов’ю хотіла обдарувати увесь Хрекос. Діти знали і користались цим, частенько крутилися біля пекарні, щоб задурно поласувати славетними Гамазишиними ласощами.

Ми щасливі, нарешті отримали по гарячій запашній булочці, гріли змерзлі руки. Коли несподівано на широкій Пекарській вулиці з’явився вершник. Він точно був чужинцем. Хрекосці один одного знали в обличчя, та й на анжирах ніхто з чоловіків не їздив, бо в глибоких снігах швидкі тварини не пройдуть. Як тільки зацокотіли копита по розчищеній бруківці, всі хлопчаки враз притихли. Щось грізне, навіть загрозливе, відчувалося в неквапливій їзді непривітного вершника. Дитячі очі прикипіли до кремезної фігури незнайомця, який роздивляючись довкола, нарешті зупинив анжира перед пекарнею. Гучно бренькнули шпори, і ми ледве не вдавилися пиріжками, коли незнайомець хижо, по-звірячому, зиркнув на нас і тут же зник у будинку старої вдови.

Ми нервово похихотіли, а далі, забувши про непривітного чоловіка, взялися кидати один в одного сніжками. Але веселий гамір раптом перервав крик. Кричала Гамазиха.

Вона проклинала чужинця на чому світ стояв і, вимащена мукою, виштовхувала чоловіка із дому.

Ми забули про ігри. Все виглядало навіть кумедно, аж доки чоловік не замахнувся на стару і з силою вдарив її долонею по обличчю. Гамазиха вмовкла, схопилась за почервонілу щоку, а потім безстрашно замахнулась на незнайомця. І тут блиснув сталлю меч. Здається, в той момент усе завмерло, навіть сніг зупинився, перестав падати, ми з жаху пороззявляли роти. В руці я тримав зліплену тугу сніжку і, недовго думаючи, з усього маху зацідив нею прямо незнайомцеві у пику.

Коли зустрівся з налитими кров’ю, повними люті очима, гадав, що в цей момент моє життя скінчилось: якщо не прикінчить чужак, то сам помру зі страху. Але нічого не сталося. Чоловік зі скреготом, що холодив кров, запхнув у піхви шаблю, чорноволоса шевелюра крутнулася, скидаючи залишки сніжки. Наче відчуваючи настрій господаря, брунатний анжир, здіймаючи сніжну куряву, поніс геть незнайомця.

Стара Гамазиха, відхекавшись, поправила хустину, зніяковіло глянула на нас, а потім як гаркне:

— Ану марш усі по хатах, щоб я вас тут не бачила! Ну, чого чекаєте? Геть!

Хлопчаки тільки й блиснули п’ятами, перелякавшись Гамазихи, яка вперше підвищила на нас голос, ще більше ніж грізного чужака. Мені теж двічі повторювати не довелось. Але на відміну від друзів, я вже давно шукав приводу, щоб забратися якнайдалі від пекарні. Лютий погляд незнайомця і зараз стояв перед очима. Я стрімголов біг від клятого місця, і на кожному повороті боявся зустрітися з жахливим чужинцем. Так просто він не подарує сніжки. Я нісся просто до дому. Вже майже бачив невеликий кам’яний будиночок, з комина якого клубився сизий ароматний дим. Навіть коли зачинив за собою хвіртку то й тоді не одразу повірив, що вдалося не натрапити на чорноокого.

— Що сталося? — спіймавши за хутряне пальто, спитала мама.

— Нічого, — круглими очиськами зиркнув на рідне обличчя.

— Таке враження, що за тобою гналася зграя кликастих гаркачів?

— Та це ми з хлопцями від Шуркамича тікали. А що є їсти?

Мама усміхнулася, і поставила на стіл, повну миску м’ясної юшки.

Я смачно сьорбав, вдаючи, що зголоднів, а сам не зводив переляканих очей зі вхідних дверей. Здавалось, ще мить і вони відчиняться, а в дім увійде той страшний незнайомець. Уже два рази зачерпнув по дні порожньої миски. Мама розсміялася. А я ледве не помер від страху, коли завіси раптом завищали, в хату ввірвалась морозяна пара, заклубилась, розвіялась: на порозі стояв батько…

Ще днів зо три я з острахом виходив на вулицю, озирався довкола, прислухався, здригався від найменшого шурхоту. Але даремне. Усе як завжди. Чорноволосий не з’являвся. Через місяць я й зовсім про нього забув.

На свято грізного бога Байра-Сва чоловіки підіймались у гори з синами, яким виповнилось дев’ять, щоби провести священну ніч під відкритим небом, небом Байра-Сва. Так хрекосці висловлювали відданість сніжному божеству, безстрашність перед його ворогами і посвячували синів у чоловіки. Не всі верталися з небезпечної мандрівки. То ж мама проводжала нас, ледве стримуючи сльози. А ми з татом навпаки — світились від гордості.

Кожного року Байра-Сва готував якесь випробування. Цього разу шалена сніжна буря ще з ранку заходилася замітати все довкола. Ми брели в суцільному білому мороці і якби не гаряча батькова рука, що міцно стискала мою, я би вже давно заблудився і замерз серед безкрайньої снігової пустелі.

— Повертаємо назад! — загукав батько, намагаючись перекричати оскаженілий вітер.

— Що?

— Повертаємо назад!

Я добре розчув тата, але не міг повірити, що він запропонував щось подібне, адже це сором! Мене засміють, будуть ігнорувати, а батькові ніхто з жителів не подасть руки, доки через рік ми знову не спробуємо пройти ритуал.

— Ні, тату, ні!

— Якщо не знайдемо притулок зараз, через годину він нам вже не знадобиться!!!

Мені було страшно. Але я не знав чого більше: неминучої смерті чи неминучої ганьби!

Батько розвернувся і потягнув в протилежний бік. Як йому вдавалось розгледіти хоч щось у цьому сніжному вихорі, який забивав подих, заліплював очі?

— Сюди!

Ми опинились у глибокій печері. Дикий рев вітру одразу притих, дихати стало легше, я перелякано глянув на батька.

— Не хвилюйся, виберемось. Ніч пересидимо тут, — спіймавши мій затуманений слізьми погляд, батько додав: — Не думай, що інші пішли в гори за такої погоди! Хто не самогубця — теж пересидить негоду. А в місті ніхто нікому не розповість, хто і де насправді перечекав ніч.

Більше тато не сказав ні слова. Він витяг з торби дрова і заходився розпалювати багаття. Коли воно нарешті запалахкотіло й гарячі руді язики потягнулися до змерзлих рук, я зрозумів, що насправді не хочу нікуди йти. Тут тепло і безпечно, а на вулиці лютує біла смерть.

Батько розстелив хутро і я вже піднявся, щоб примоститись біля нього. Але несподівано тато різко стрепенувся, якось втомлено вперся об кам’яну стіну і повільно опустився на хутряну підстилку. Я незмигно дивився на стрілу, що стирчала з грудей батька. Ще мить назад її там не було! Я не кричав, не плакав, не кинувся до вбитого. Тепер я дивився на чоловіка, який стояв при виході з печери. Це був… чорноволосий… Він мовчки підійшов до мене, схопив за барки і потягнув. Я не пручався…

Білий жах знову закрутився навколо. Гуділо, свистіло, обпікало шкіру холодом. Та я, здається, не помічав цього. Перед очима стояв батько. Коли я нарешті вийшов із заціпеніння, то зрозумів, що сніговий буран закінчився. Я їхав верхи зі зв’язаними руками, прив’язаний до анжира, а переді мною застигла масивна спина знайомого незнайомця. Хвиля люті накрила з головою. Очі втупились у пульсуючу синю жилку на мускулистій шиї і я не роздумуючи щосили впився зубами в горлянку незнайомця. Той заверещав. Анжир з переляку скочив на дибки. Чорноволосий звалився на землю, потягнувши за собою. Тільки впасти мені не дозволили мотузки, якими був надійно припнутий до тварини. Один шнурок невдало перекрутився на шиї і тепер, висячи догори головою, під вагою власного тіла, я хрипів, синів і задихався, а люті чорні очиська з насолодою спостерігали. Коли туман смерті уже застеляв погляд, вбивця замахнувся шаблею, рубонув, і я гепнувся на сніг.