Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 21

Холодне пропахле цвіллю і сирістю повітря негостинно ляпасом вдарило в обличчя. Заскрипіли засуви, наче по серцю пройшлися наждаком. Я, Зуфар та Даклар опинились в одній тісній камері. Навпроти, через коридор, крізь металеві прути виднілась постать Делеї. Мія сиділа десь в кутку і не показувалась на очі нашій різношерстій братії.

— Може, поясниш, що відбувається, Айхо! — підійшовши впритул до заґратованих дверцят, вигукнула розлючена Делея. — Хто ця дівчина, заради якої довелось брехати самому Сервіусу Арейському!?

— Не тобі одній, — невдоволено буркнув Зуфар, демонстративно повернувшись до мене спиною.

— Що все це означає?!!!

— Тихше, Делеє, — несподівано втрутився Даклар. — Ми не в тій ситуації, щоб привертати увагу охоронців. Давайте обговоримо усе спокійно.

— Спокійно?! Ти говориш: спокійно?! Ще годину тому я спала в ліжку і навіть гадки не мала, що через друга і якусь незнайомку опинюсь у в’язниці!!!

— Якби я міг, Айхо, — нарешті повернувся до мене Зуфар і очі його палали, — то витряс би із твоєї голови усю цю дурнувату романтику, але перед тим добряче віддухопелив би.

Схиливши голову, я мовчки слухав справедливі докори друзів.

Делея зі здивуванням заклякла і насторожено стишила тон:

— Це про яку романтику ти говориш, Зуфаре?

Даклар лише мовчки обвів усіх втомленим поглядом і спокійно додав:

— Можливо, прийшов час пояснити усе друзям, Айхо? Я повільно піднявся з брудної соломи, що де-не-де лежала на холодній кам’яній підлозі, і вже відкрив рота, щоб нарешті усе пояснити. Коли несподівано забряжчали кайдани і до ґрат підійшла Мія, відтіснивши спантеличену білявку. Звично трохи далеким, але спокійним грудним голосом почала:

— Думаю, пояснити все доведеться мені, — погляди присутніх враз прикипіли до постаті красивої незнайомки. — Я Мія, одаліска намісника Борджа, прибула із Сакарії і насправді не є сестрою Ортаха і вперше його побачила тут у Шанталії. Я повинна була успішно зіграти роль сестри і передати цінного листа від верховного жерця Сакарійського Храму.

Почувши це, Даклар аж зойкнув, а Делея насторожено відійшла подалі від незнайомки і схвильовано прошепотіла:

— Не вірю вухам, Айхо, ти що, з ними заодно?

— Не квапся з висновками, панночко, — перебила білявку Мія, — Айхо так само люто ненавидить темних, як, судячи з твоєї реакції, ненавидиш їх ти.

— Тоді я не розумію, чому ти вигороджуєш цю шпигунку перед Орденом Охоронців? І змушуєш брехати нас, своїх друзів?

— Тому що Айхо, — знову за мене відповіла Мія, — попри всі чесноти має одну вагому, навіть дуже вагому ваду….

Красуня нарешті глянула на мене, здавалось, вона доволі довго мовчала і спокійно роздивлялась. Ніхто не наважився перебити чи поквапити дівчину, а я відчував, що під її холодним поглядом топився, як віск.

— Його вада — це я! — відрізала Мія.

Зуфар криво посміхнувся, і ця посмішка дедалі більше нагадувала звірячий оскал:

— Всупереч моїм застереженням, сакарійко, ти продовжуєш цим вдало користатися…

— Якби цим користалася лише я, було б півбіди, — ніскілечки не знітившись, перебила Мія. — Але є людина, яка на відміну від мене, використовує цю ваду для того, щоб знайти Айхо і знищити.

Почуте стрепехнуло усіх. Зуфар недовірливо, а Даклар здивовано переводили погляди то на Мію, то на мене, а Делея, подолавши хвилювання, з наростаючою цікавістю роздивлялась незнайомку.

— В Шанталію повинна була потрапити інша дівчина, — продовжувала Мія. — Але намісник Борджа, якому я служу, влаштував так, щоб відправили мене.

— Але чому тебе? — нарешті спитав Даклар.

— Тому що крім місії передати листа Ортаху, я отримала ще одне завдання… від господаря.

— Яке? — в один голос спитали Даклар, Зуфар і Делея. Мія задоволено усміхнулась і продовжила:

— Я повинна дізнатись, чи навчається у Школі Природознавства спудей Айхо. Або юнак з іншим іменем, але наближений до Майстра Каро.

Чим довше говорила Мія, тим більшою ставала темна прірва, яка раптом розверзлася в моєму серці.

— Але ж ви наперед знали, що Айхо впізнає тебе! І вдало замаскований шпигун Ортах зазнає поразки! — не розумів Даклар.

— Ортах не цікавить господаря. Що з ним станеться після завершення місії — не наш клопіт. Щодо мене, то намісник Борджа був упевнений, що Айхо не видасть і дозволить повернутись в Сакарію. Вельможа чомусь добре знає тебе, Айхо, навіть дуже добре… — замислено протягнула дівчина. — Але ще не досить добре знає мене.

Я з надією глипнув на Мію, а Зуфар лише скептично оскалився:

— Ой, тільки не годуй казками, що коли б вдалося повернутися у Сакарію, ти не розповіла жерцю про Айхо.

— Ти правий, Зуфаре, я не така дурна — так ризикувати життям! Звідки знати, що господар з інших джерел не перевірить мої слова. А живцем піти на сніданок голодному барусу не хочу!

— Я так і знав, — хмикнув товариш.

— Якщо повернуся в Сакарію, все розповім господарю, — холоднокровно продовжувала Мія, не опускаючи темних очей під огудними поглядами друзів. — Усе, що вдалося дізнатись… Але те, що я попередила Айхо, наміснику Борджа знати не обов’язково.

— Це якесь божевілля! — раптом вигукнув Даклар. — Чим довше слухаю, тим більше переконуюсь у правильності рішення Магістра!

Запала глуха мовчанка, яку несподівано для всіх рішуче порушила Делея:

— Та годі, Дакларе. Ми тут усі не святі. Кожному доводиться щось приховувати. Я не берусь осуджувати дівчину, бо знаю, що таке вижити у Сакарії, коли ти всього лише раб.

Доломарт сполотнів.

— Слухайте! — нарешті промовив я. — Звичайно, ви через мене опинилися за ґратами. І мені дуже шкода… Але я пропоную нарешті перестати з’ясовувати стосунки і почати думати, як нам усім вибратися звідси?

— Я з вами! — ледве Мія докінчила фразу, як двері у підземелля зі скрипом відчинилися, і на порозі з’явився у всій величі Сервіус Арейський з трьома озброєними до зубів охоронцями.

— Браво, браво, браво!!! — аплодував чоловік, скептично всміхаючись сірими примруженими очима. — Якби знав, що ці стіни так розговорять вас, помістив би раніше. Просто якийсь еліксир правди!

Усмішка Сервіуса різко згасла, обличчя наче затягнуло грозовою хмарою:

— І ці зрадники стільки часу спокійно жили серед шанталійського люду!? — гримнув Магістр. — Сакарійку вранці допитати! Вивідати все, про що змовчала! До заходу сонця наступного дня шпигунка має бути страчена! Решту — в кайдани і завтра до мене особисто на допит! А Даклара — відпустити, він єдиний, хто залишився вірним Шанталії.

Наказ Магістра виконали блискавично. І без того скрутне становище, перетворилось у безнадійне. Доломарт лише раз похапцем глянув на нас і, з полегшенням зітхнувши, залишив підземелля.

Закуті в кайдани, ми всі довго мовчали. Мене не турбували залізяки на ногах і руках, а от дивитись на Мію спокійно не міг: роздирало навпіл жахливе відчуття безпорадності. Навіть Зуфар зі співчуттям зиркав на приречену сакарійку. Делея теж приборкала емоції. Наявність несподіваних браслетів перестала жахати подругу. Доля засудженої до страти, хоча й незнайомої дівчини, більше хвилювали білявку.

— У всьому винен я, — несподівано тихо промовив Зуфар. — Я не повинен був втручатись у ваші з Мією стосунки. Не повинен був запроторювати її в темницю.

— А я не повинен був вплутувати вас усіх. Міє, — покликав я дівчину, хоча навіть не уявляв, що мав би сказати їй зараз, — я не залишу тебе в біді, ти чуєш?!

— Я знаю, Айхо, — якось на диво просто відповіла дівчина, — та це навряд чи врятує мене.

— Не варто втрачати надію, — несподівано підбадьорила сакарійку Делея. — Хоча ти мені й не подобаєшся, але смерті тобі не бажаю.

Мія саркастично посміхнулась.

Мовчки, нічого не пояснюючи, Зуфар спотайна витягнув із кишені щось схоже на голку та без зусиль відімкнув кайдани. Черга дійшла і до моїх залізяк. Так само мовчки під нашими уважними поглядами товариш відімкнув замки обох камер, звільнивши ошелешених, але окрилених надією дівчат.

Все це пройшло в абсолютній тиші. Ми боялись навіть голосніше дихнути, щоб не привернути увагу охоронців.

— Делеє, — прошепотів Зуфар. — Коли я подам сигнал рукою, голосно заверещи. А ми, Айхо, причаїмось біля вхідних дверей. Коли на галас увірвуться, нападемо ззаду, спробуємо оглушити. Далі діємо за обставинами. І не думай, Міє, що я роблю це заради тебе, це для моїх друзів і мого народу…

— Та добре, добре. Я й не набиваюсь до вашої компанії. Тільки б вибратися звідси…

— Годі вам, — перебив я, — почнімо.

Далі все відбулося, як і задумав Зуфар. На крик Делеї вбігли два наглядачі і, скориставшись ефектом несподіванки, ми напали на них, але наперекір сподіванням боротьба затягнулась. Хтось із вояків покликав підмогу. В підземелля увірвалося ще троє. Стало зрозуміло, що наш задум приречений.

Першого до стінки приперли Зуфара, далі повалили на землю мене.

— Ви розумієте, що цим вчинком прирекли себе до страти?! — раптом гаркнув один з охоронців. — Це зрада! Як тільки про це дізнається Магістр і Рада старійшин, вам кінець!

Нас усіх безцеремонно заштовхали назад до тісних камер. Ледве вдихнувши запах свободи, ми знову опинились у неволі. І тепер уже без надії на порятунок.

— Не зводьте з них очей! Негайно повідомте про усе Магістру і Раді! — віддавав наказ наглядач, енергійно розмахуючи руками.

— Що тут відбувається? — раптом почув я знайомий голос. Перекриваючи шлях охоронцю, який уже зібрався виконати наказ начальника і повідомити про нашу спробу втечі, у дверях в’язниці у білосніжному одязі з’явився Майстер Авгус.

— Що відбувається?

— Майстре, — шанобливо почав наглядач. — Шпигуни напали на нас, намагаючись утекти.

— Шпигуни? — здивувався Авгус, — я бачу тут лише своїх учнів! Що трапилось?

— Ми виконуємо наказ Сервіуса Арейського.

— А-а, Магістра… тоді зрозуміло… — протягнув Майстер, — отже, це й справді важливо.

Не вірячи очам, я дивився як Авгус з легкістю відступив з дороги, пропустив охоронця, який уже нісся з усіх ніг, щоб доповісти про нас Сервіусу.

— Вам краще піти звідси, Майстре, — сказав охоронець, підійшовши майже впритул до Авгуса.

— Звичайно, — погодився той і несподівано різким випадом, наче лещатами, затиснув однією рукою горлянку наглядача, а іншою приставив ножа до пульсуючої жилки на горлі.

— Спокійно, — промовив Авгус до решти ошелешених охоронців, — швидко, без зайвих рухів відімкніть камери і геть звідси! Отак, — сказав задоволено Майстер, коли останній охоронець залишив підземелля. — І вам, капітане, пора, — прошепотів він заручнику і різко штовхнув того за поріг, швидко замикаючи на тяжкий засув двері в’язниці.

Ошелешені, ми не зводили очей з Авгуса, який тепер разом з нами добровільно опинився у темниці. Даремне, що ніхто не був замкнутий у камери, ми все одно ув’язнені.

Авгус усміхнувся, наче прочитав думки:

— Не гаймо часу. Скоро тут збереться піввійська Сервіуса, і двері довго не вистоять!

Подолавши швидкими кроками довгий тюремний коридор, учитель намацав рукою декілька кам’яних плит на стіні, натиснув на одну з них, і під ногами щось клацнуло.

Авгус так само швидко і мовчки підняв люк, що з’явився невідомо звідки, нетерпляче запросивши усіх спускатись. Двічі просити не довелось. Тільки зійшли униз по крутих і незручних сходах, почули, як у двері в’язниці затарабанили десятки рук. Посипались гучні промовисті погрози. Та Майстер не дав дослухати. Кам’яні дверцята над головами зачинилися і звуки стихли…