Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 17

У голові гуділо… Здається, в ній поселився цілий рій жалунів, які настирливо намагалися знайти вихід. Доклавши зусиль, я прокліпав очі й необачно різко підняв постраждалу голову. Даремне… Стіни в жахливому танку закружляли. Мене знудило просто на власні капці. До неприємного сирого і якогось могильного запаху приєднався кислий запах блювотини.

— Де я? — промимрив і нарешті повільно озирнувся довкола — квітка-свічка все ще висіла на руці.

Спочатку я не повірив очам… Але коли руки намацали холодні стіни, що майже притискали плечі, а ноги вперлися в мурований камінь, стало геть зле.

— О, небеса…

Грізний кам’яний мішок затиснув у смертельні обійми. Я в пастці!

Той нелюд, який прирік мене на жахливу смерть, навіть не відібрав квітку, щоб я сповна «насолодився» жахіттям безвихідного становища. Забувши про ще недавню нудоту і біль, я різко піднявся і добряче вдарився головою об низьку стелю.

— Хай йому грець!

І без того постраждала голова загрозливо запаморочилась. Не вистачало знову знепритомніти. Тоді вже точно не очуняю. Кисню в мурованій коробці вистачить ненадовго…

Так, спокійно. Мене ж якось сюди запхнули! Тож десь повинен бути свіжо змурований кавалок стіни. Я гарячково обмацав кожен клаптик, але нічого схожого не знайшов.

— Хвіст лисої агуки! — вилаявся я, відчуваючи, як по-зрадницьки тремтять руки. — Ні-і-і-і!!!

Не тямлячи себе, я рушив на неприступну стіну. Схаменувся лише, коли подерті до крові долоні почали нестерпно пекти. Та звірячий страх виявився сильнішим за біль. Раптом згадалась Делея… її подерті руки… Я ще подумав, що вона ними шкребла камінь. Отже, так і було… Подруга теж опинилась у мурованій пастці… Але їй вдалося вибратись! Вдалося! Але як?!

Уже не в силах піднятися, я гарячково стукав по стінах. Дихати ставало важче. Але груди з переляку здіймались усе частіше, панічно вбираючи життєдайне повітря.

— Допоможіть, — пробурмотів я, хоча насправді планував закричати. — До-по-мо-жіть!

Здавалося, ще трохи — і я заплачу, як дитина… Та раптом за стіною почулось якесь шарудіння. Воно ставало все сильнішим і сильнішим. Доки не переросло у грюкання.

— Я тут!!! — закричав. — Я тут!!! Допоможіть!

Хтось зовні брав стіну штурмом, наче потужний таран. З’явились перші тріщини.

— Давай! Давай! Ще трохи! Сильніше! — з якоюсь божевільною радістю підбадьорював я рятівника, який ще ні разу не озвався до мене.

Хтось просто з нелюдською силою гамселив камінь.

— Ось так! — горлав я, коли, наче гнилий зуб, вивалилася перша цеглина.

Подертими руками, кинувся я допомагати рятівникові руйнувати стіну. Удари припинилися і мій мовчазний друг теж вручну почав розбирати розхитану кладку. Але коли замість чужої теплої руки я наштовхнувся на прохолодну, покриту дрібними ворсинками лапу, мене наче молотом відкинуло назад. Що це?!!

Крізь діру протиснулась одна лапа, друга, третя… Відчув, як мене обливає холодним потом… Цеглини, як достигле насіння зі стручка, одна за одною сипалися на підлогу. Уже незрозуміло, що краще: задихнутись в кам’яному мішку чи потрапити до цих волохатих силенних лап.

Стіна не витримала роздовбаної дірки і завалилася. Я ледве встиг відсахнутися у ближній кут. Вага каменю підняла вгору клуби в’їдливої пилюки. Але крізь густу сіру хмару я все ж зміг роздивитись громіздкий силует велетенського павука.

Водночас згадалось підземелля андерів, рятівники Схав та його друзі. Судячи з того, що велетень і не думає нападати, можливо, і зараз мені пощастить.

Затамувавши подих, я німо заглядав у чорні, затягнуті перламутровою сіткою, очі тварюки. Аж раптом велетенська туша гігантської комахи, наче підкошена, з грюкотом завалилася на уламки зруйнованої стіни.

— Ух!!! — встиг відскочити у бік і нудотне запаморочення знову нагадало про себе.

Лише зараз я побачив відкриту рану, що кровоточила на грудях гіганта. Чорна густа кров сочилася з темної плоті, крапала на камінь і загрозливо сичала. Я розгублено стояв, не знаючи, що робити. Спробувати допомогти чи, взявши ноги в руки, накивати п’ятами? Але те, що відбулося далі, змусило завмерти. Ноги прикипіли до підлоги, волосся заворушилося і піднялося дибки.

По чорній крові павука поповзли бурі, а потім червоні нерівні плями, вони розповзалися, поглинаючи собою смердючу темну рідину. Запахло людською кров’ю. Наче щось невидиме перефарбувало усе на свій лад, зіжмакало і підім’яло тонкі волохаті лапи, стерло темне блискуче черево, як зі стиглого фрукта відірвало клапті шкіри. Тіло істоти вигнулось дугою, конвульсивно здригнулося і затихло. Від жаху я забув навіть вдихнути. Переді мною у розірваному знівеченому тілі колишнього павука лежав голий-голісінький Майстер Авгус, і з його грудей сочилася кров.

Намагаючись не ставити собі запитань, на які не мав відповідей, я кинувся до Авгуса. І без того біла шкіра учителя тепер світилась загрозливою синявою. Віддерши від сорочки пасмо, перев’язав рану і вже тоді прикрив нещасного плащем. Поранені груди Майстра то тяжко здіймались, то завмирали. Разом з ними налякано завмирав і я. Розгублений спробував підняти Авгуса, але нудота підступила до горла. Клята голова!

— Облиш, — раптом почув я слабкий голос Авгуса.

— Майстре! — радісно кинувся до учителя, але втомлена синь очей зупинила.

Тепер бліде красиве обличчя юнака видавалося не набагато старшим за моє. Без білосніжного одягу Майстра, величної осанки і граційної ходи Авгус був схожим на мого однолітка.

«Як я раніше цього не помічав?» — промайнула думка.

— Айхо, тобі не підняти мене. Рятуй себе…

Здивовані брови поповзли вгору. Як учитель міг про мене таке подумати?

Скинувши залишки сорочки, я змайстрував щось схоже на подушку, підмостивши обережно під голову пораненому.

— Я не залишу вас, Майстре! Ви… ви… — я замовк, не в змозі підібрати слів для вдячності.

Легка усмішка з’явилась на пересохлих устах.

— Хто поранив вас?

— Чорна душа Спока спустилася до Вічних Підземель Темних Пращурів. Його вже можна не остерігатись.

Я зовсім не засмутився:

— Спок був один?

— Ні, але іншого викрадача я не бачив. Скоріше за все він утік, — і Авгус скривившись, вхопився за рану.

— Майстре, як вам допомогти, я все зроблю…

— Якщо справді хочеш помогти — біжи за підмогою.

— Але, як залишу вас?

— Тут ти не допоможеш. Знайди когось із Майстрів — разом зможете винести мене із підземелля.

Не гаючи більше часу я кинувся за поміччю. Не знаю, чи від хвилювання, чи просто пощастило, але я швидко знайшов псевдо-криницю. А вже в дверях зіштовхнувся з Зуфаром і Майстром Варгулем.

Авгуса перенесли до будиночка дідуся.

Нагорі ще не приходила до тями Делея. Я страшенно нервував. Півночі калатав усілякі бовтанки, розтирав зілля, варив для пораненого і подруги трави. Але Майстер Варгуль не підпускав до пацієнтів. Лише скуштувавши моє вариво, змирився і взяв у помічники. Зуфар поривався до Делеї, та Майстер заспокоїв, що дівчина давно пришла до тями, але зараз міцно спить.

Авгус на диво швидко поправлявся. Рана щомиті набувала нового обрису. Але тепер сумні сині очі уникали зустрічі з моїм стурбованим поглядом. Пригадуючи все, що трапилось, я і не наполягав. Та на вчителя віднині дивився іншими очима. Він, майже, мій ровесник, але уже Майстер. Вихованець Університету Тіней. Сам Тінь. Раніше цей факт викликав засторогу. Але тепер я захоплювався Авгусом і поважав ще більше!

Майстер Варгуль зробив останню перев’язку і сказав, що на сьогодні нарешті усе. Пораненому необхідні спокій і тиша.

— Хм-м-м а надворі вже світає. Ніч швидко минає, коли заповнена турботами дня. Айхо, як твоя голова? Розтерті мізки омантри допомогли? А як руки?

— Дякую, Майстре, голова не паморочиться, — чемно всміхнувся я, а сам з огидою пригадав жахливу розтерту кашу, яка відгонила сечею.

Але потрібно віддати належне Варгулю: я почувався як новенький. Провівши лікаря до дверей, спитав:

— Майстре, коли Делея прийшла до тями, вона розповіла щось про нападників?

— Ні, лише бурмотіла: «Це він, це він».

— А імен не називала?

— Ой, Айхо. Делея була в такому стані, що навіть якби і називала, все одно це нічого не означало.

— Та все ж! То називала когось?

Лікар голосно зітхнув:

— Слухай, може і називала. Я сьогодні з самого ранку на ногах. Пробабрався цілий день із пацієнтами. То патруль отруїли, тепер ще цілу ніч від Авгуса не відходив. Дай спокій! Я зараз не згадаю власного імені, не те що чужого, яке бурмотіли у нервовій лихоманці.

— Хтось отруїв патруль?!

— Ой, все забудь. Я падаю з ніг. Додому і спати. Чого і тобі бажаю. Якщо хочеш швидше поправитись. Бувай!

І Майстер поспішно зачинив двері.

У вікні уже сірів новий день, я загасив свічу, що горіла біля пораненого Майстра і обережно, щоб не потривожити хворого, ступив на скрипучу сходинку.

— Зачекай, — почув за спиною.

Я зустрівся з глибокими, яскраво синіми очима Авгуса, через край переповненими якимось невимовним обпікаючим смутком. Здивувався, бо до цього часу Майстер не зронив ні слова, відвертав бліде обличчя, ховав погляд.

— Вам потрібна допомога, Майстре?

— Допомога?.. — приречено протягнув Авгус, і, здалося, беззвучно розсміявся. — Так. Але… ніхто не в змозі мені допомогти…

Вчитель прикипів чіпким синім поглядом:

— Я хотів поговорити з тобою, — і Авгус легко піднявся з постелі, ніби і не лежав ще декілька годин тому, стікаючи кров’ю.

— Майстре, вам не можна вставати! — жахнувся я.

— Та зі мною все гаразд! — учитель роздратовано зірвав пов’язку з рани, з якої мала б хлинути кров. — Бачиш, загоїлось, як на агуці! Точніше, як на павукові!

Вчитель опустив очі, демонструючи повністю затягнуту, покриту блідим рубцем, ще недавно криваву рану.

— Не може бути! — не вірячи очам випалив я і схаменувся.

— Так, Айхо, ми Арахніди — живучі! — якось до болі тужливо звучало незрозуміле роздратування Авгуса. — Напевне, ти ще не бачив такого… ну, я не про рану…

Я розгублено кивнув, згадавши недавні події в підземеллі.

— Знаю, це жахливо… — бліде обличчя учителя у світлі тьмяного світанку посіріло. — Взагалі-то буває і гірше. Мені ще пощастило, — і Майстер сумно всміхнувся, — пощастило залишитися в людському тілі. Розумієш, Айхо, учні про це не знають. І навіть не всі викладачі…

— Невже я схожий на патякало?

— Ні, — нарешті по-справжньому всміхнувся Авгус. — На патякало ти не схожий. І це завжди в тобі подобалося.

— Просто за останні два роки…

Мені захотілося пояснити Авгусу, що насправді йому немає за що переживати, я встиг побачити різне, але Авгус несподівано перебив:

— Знаю, Айхо, що трапилося з тобою за останні два роки.

Я відкрив рота від здивування.

— Та заспокойся. У цьому немає нічого надзвичайного. Розповів твій дід і Майстер Каро — людина, якій я завдячую життям. І не просто життям, а життям майже людським. Знаю, що ти нікому не розповіси. Але ти все бачив. І я хочу, щоб ти знав, що відбувається насправді. Я не хочу, щоб від мене сахались, як від прокаженого. Зрозумій, я — людина, я хочу залишатися людиною і не моя вина…, — та раптом Майстер замовк, наче завагався.

— Майстре Авгусе, я вже не дитина. Колись я до смерті боявся підземного чудовиська харона, а згодом саме він врятував мене від неминучої смерті на Вершині Тиші. Ви теж сьогодні врятували мені життя. Я справді не розумію того, що бачив, але це ніяк не змінює мого ставлення до вас. Навпаки, захоплююсь вами ще більше.

Помітне полегшення просяяло на блідому обличчі Майстра.

— Сподіваюсь, ти говориш це не просто з ввічливості, — всміхнувся Авгус. — Не варто захоплюватись мною, але і боятися теж не потрібно. Це єдине, чого хочу.

— У підземеллях андерів подібні… е-е-е… павуки врятували мене від зубатих чудовиськ. Це були..?

— Так, Айхо, це — Арахніди. І судячи з того, що вони тебе врятували, це — Втікачі. Такі ж істоти, як і я. Тобі пощастило. Якби натрапив на Вірних, залишився б у підземеллях андерів назавжди.

— Хто вони, ці Втікачі?

— Довга історія. Але якщо маєш бажання, я б розповів…

— Справді? — не вірячи власному щастю, я вмостився на кріслі-гойдалці біля Майстра. — Думав, це секрет.

Учитель усміхнувся.

— Це секрет лише для патякал.