Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 5

Новий день привітно зустрів ласкавим осіннім сонцем. Лише згарище, що сумно чорніло посеред Університетського двору, нагадувало про вчорашній безлад.

Жовтавий Будинок Спудеїв весело виблискував у ранішніх променях своїми величними п’ятьма поверхами. Оксамитова зелень терас привітно усміхалася залитим сонцем мармуровим балконам, затінені ніші перешіптувались із різьбленими арками, а чудернацькі фігури казкових істот, наче суворі охоронці, пильно вдивлялися з висоти теракотових череп’яних дахів. Вище за Будинок Спудеїв у зморену небесну голубінь тягнулась хіба сіра споруда древньої Бібліотеки, ну i, звичайно, Університетська Вежа.

Кожен поверх Будинку Спудеїв жив свої життям. На першому красувалась величезних розмірів пишна трапезна і заразом зала для урочистих подій. На другому осіли першачки, так називали спудеїв першого порядку. Чим вище поверх, тим порядок вищий. Лише славнозвісна Правиця вже довгі роки заселялась на тому ж передостанньому поверсі у східному крилі.

Разом з кімнатами-спальнями та аудиторіями тут розмістилась простора зала з великим круглим столом та затишним каміном, де я вперше познайомився з однокласниками. Жовтуваті стіни прикрашали безліч портретів славетних викладачів та визначних спудеїв Правиці. Височенні стелажі з підручниками, древніми сувоями, табличками, в яких я нічого не тямив, займали майже весь вільний простір. У цій спільній залі Правиця готувалася до навчання, проводила час за диспутами i просто балакала ввечері перед сном.

Зі спільної кімнати можна потрапити до чотирьох кімнат-спалень, у яких жило по три студенти. Спочатку мене поселили в крайню кімнату до Даклара, Феноя i Евратона. Розумники вирішили взяти на поруки, як новачка, щоб не відставав. Та згодом Феной i Евратон збунтувались i не захотіли доставляти в спальню четверте ліжко, оскільки Ортах i Анак жили вдвох. Сказати по правді, компанія рудоволосого Анака i простака Ортаха була мені більше до душі. Я перебрався до них.

— Ну, як перша ніч у Правиці? — перехопив мене перед сніданком життєрадісний Зуфар.

— Не питай, переживаю за перший навчальний день.

— А я дещо цікавого дізнався…

— І у вас вважають, що пожежу зробила Делея i її потрібно вигнати з Університету? — згадавши вчорашню розмову, я стомлено почухав потилицю.

— У нас теж не особливо жалують бідолаху, але не всі погоджуються, що це зробила вона.

— Так-так, а це цікавіше…

— Не секрет, що нашу нову знайому недолюблюють в Університеті, а особливо у Правиці. Тож існує вірогідність, що її просто хочуть вижити. Навіть наші, — i я без насолоди звернув увагу на слово «наші», — вважають, що Делею підставили.

— Хто?

— Існує дві версії, i всі свідчать проти Правиці…

— Зачекай, Зуфаре. Вчора я був присутнім при гарячому обговоренні цієї події, i повір, якщо це справа рук усього Класу, то вони просто першокласні актори.

— А якщо це добре розіграна вистава?

На мить я задумався.

— Ні, не може бути. Не вірю…

— Добре, тоді це міг бути Феной. Хлопця вважають генієм по стихіях.

— Багато ж ти почув у Стрілі.

Я відчував певні ревнощі до нового Класу друга. Зуфар так швидко з усіма подружився, от i зараз незнайомі юнаки йшли i доброзичливо зачіпали Зуфара, вітаючись, запитували: «Як справи?» Я ж плентався подалі від Класу, i нікому до мене не було ніякого діла. Хіба що співмешканці Ортах i Анак перекинулись зранку кількома словами. Я дуже шкодував, що Зуфар не навчається зі мною.

— І це відпадає, — сказав я, перервавши роздуми. — Даклар запитував Феноя, чи той зміг би викликати таку потужну блискавку.

— І що відповів геній?

— Він щиро зізнався, що міг би спробувати, але й сам не впевнений, що у нього вийшло б.

— Так… Щось не складається картинка, Айхо. То, можливо, це й справді справа рук Делеї, ми ж про неї нічогісінько не знаємо.

— Сумніваюсь. Якщо це зробила білявка, то для чого? Щоб її миттю потурили з Університету?

— А якщо це просто випадковість….

— Не знаю, друже.

— Та й з Дакларом питання залишається відкритим. Якщо він і справді доломарт, що неймовірно, звичайно… Але якщо раптом… то справитися з будь-якою стихією йому як раз плюнути.

— І так він запросто міг би підставити Делею… — продовжив я. — Хоча впевнений, що Даклар цього не робив.

Ми незчулися, як весела ватага, підхопивши у свій бурхливий потік, долаючи круті сходи, заштовхала у пишну трапезну. Але замість святково накритих столів в честь початку Нового Навчального Року нас чекала група насуплених сивобородих викладачів. Зосереджені погляди Майстрів, як незворушні скелі на шляху безтурботних хвиль, розбивали в друзки веселий гамір спудеїв. Змушували зупинитися і мовчки зайняти місця на довжелезних дерев’яних лавах.

Коли останній першачок вмостився за столом, наче нізвідки, посеред величезної зали з’явилась перелякана Делея. Атмосфера нагло перемінилась. Навіть перламутрові потічки пилюки, що безтурботно витанцьовували в променях високих вікон, раптом завмерли. Сповнені презирства сотні гнівливих очей втупились в бліду нещасну Делею і неодмінно прагнули її знищення. Вже давно вона, дівчинка, застрягла цим хлопчиськам, як кістка в горлі. Вона тут чужа. У царстві чоловічого «его». Небажана.

Делея знала все це і вже втомилася, на межі сил, протистояти несправедливому натиску. Вона розуміла, що сьогодні програла. Розуміла, що змушена покинути Університет, і покинути ганебно.

Переляк дівчини, як хвороба, перекинувся на мене. Делея, наче вапняний стовп, завмерла посеред зали і від блідості здавалася прозорою.

— Геть невдаху! — наче за чиєюсь командою заревів натовп.

— Тихо! — гримнув Каро, і гнітюча тиша караючим мечем нависла над бідолашною. — Тихо! — повторив уже спокійно Майстер.

— Рада Університету засідала всю ніч. Ми довго радились і сперечались, та врешті-решт дійшли спільної думки. — Каро замовк, обвівши залу колючим поглядом. — Те, що сталося вчора на Святі Вогню, — неприпустиме безчинство. І винний обов’язково буде покараний! Йому не місце серед спудеїв Університету! — зал радісно загув, підтримуючи вчителя.

Каро підняв руку і продовжив:

— Делея — не найкраща студентка, але й не найгірша. Вчора вона припустилась прикрої помилки, але вправно виправилась і показала неперевершене видовище, — спудеї, не розуміючи, до чого веде Майстер, невдоволено загули.

— Але те, що трапилось потім, виходить за межі невинного жарту, недбальства чи невміння! Дивом ми уникли трагедії, де могли б загинути десятки. — Майстер гірко усміхнувся. — Делеє, повертайся до Класу.

— Що? Як? Чому? — рознеслось нерозуміння по громаді. Делея не зрушила з місця.

— Ми вирішили нічого від вас не приховувати, — продовжував Каро.

— Ти щось розумієш? — почув я за спиною голос.

— Кому з вас відомо про «афлазійського цирульника»? — взяв слово червонощокий Бурмошак. — Тиша? Невже нікому? Е ні, принаймні один з вас знає про цей камінь та ще й майстерно вміє ним користуватися!

Хтось за моєю спиною тихенько кашлянув, наче похлинувся.

Майстер Шак простягнув відкриту долоню, демонструючи якийсь уламок.

— Це фанський гірський мінерал, дуже рідкісний. Його ще називають афлазійським цирульником. Я вже сам давненько його бачив. А вчора ввечері ми знайшли камінь, точніше те, що від нього залишилось, у Східній закинутій вежі.

Спудеї перешіптувались, нічого не розуміючи.

— Невеликі поклади, що ще залишились, використовують служителі Храмів Гірської Афлазії. За допомогою мінералу вони позбуваються волосся, це і дало кумедну назву каменю. Але зараз не до жартів, тому що непримітний камінець має й інші властивості. Афлазійські жерці за допомогою древніх рун, які тримають у суворій таємниці, цим камінчиком не тільки голять голови, але можуть керувати земними стихіями. Блискавками зокрема. Мені цікаво одне: звідки в нашому Університеті з’явився «афлазійський цирульник», і з яких пір наші студенти знають древні руни Афлазійських жерців?!!

— Учора хтось намагався підставити Делею. І цей хтось — серед нас, — констатував Каро.

По залі прокотилися вигуки здивування й обурення.

— Я хочу звернутися до горе-невидимки, — взяв слово дід Радо. — Сьогодні, зараз, у тебе є останній і єдиний шанс вийти, зізнатись перед усією громадою. Обіцяємо, що кара буде справедливою, але не жорстокою.

Час завмер. Усі принишкли, боячись навіть дихнути голосніше, ніби це якось викаже причетність до скоєного. Та ніхто не вийшов, не зізнався.

— Ну що ж, — розчаровано почав Каро. — Тоді не чекай на милосердя. Полювання на зрадника розпочалося! Із цього дня запроваджується суворий режим пересування. Ніхто не має права без дозволу Куратора Класу покидати стіни Університету без поважних причин. Після навчання спудеї вирушають до загальних кімнат, де кожен із наставником узгоджує план дій на день. Будівлі, в яких не проводяться заняття, — а це Східне Крило Бібліотеки, Дзеркальна Зала, усі три Вежі, Підземні келії, Дім Хранителя і Пурпуровий Сад — заборонені для вільного відвідування. Після того, як згасне Центральна Вежа, всі повинні повернутися до кімнат. Порушення без поважних причин будь-якого правила призведе до негайного виключення з Університету і виселення з Шанталії.

Студенти невдоволено загули.

— Хтось один провинився, а покарані всі! Це несправедливо! — вигукували то з одного, то з іншого кінця зали.

— Для тих, хто не зрозумів, — гримнув зосереджений Майстер Каро. — Вчора ви дивом залишилися живі. Серед нас є людина, яка готова на вбивство, лише б досягти злочинної мети.

— Достатньо, Майстре, — перехопив слово писклявий Шак, — годі лякати дітей. Думаю, вони вже й самі зрозуміли, що встановлені обмеження — це лише заходи безпеки. Їхньої безпеки. А тепер — усі на заняття! І ще раз вітаємо із початком Нового Навчального Року!

— І не забувайте, що ви спудеї славної Школи Природознавства! — це вже Бурмошак говорив учням у спини.

Багатоголосий натовп молоді знову ожив, загомонів. Усім кортіло швидше покинути напружену атмосферу зали, щоб обговорити почуте. Опираючись юрбі, я підіймався навшпиньки, озирався довкола, але так і не міг відшукати Делею.

— Айхо!

Зуфар чекав мене біля виходу, розмахуючи рукою. Поруч біліла знайома голова подруги.

— Ось. Вручаю незаслужено скривджену, — товариш майже силоміць увіпхнув холодну руку дівчини в мою, коли я, розштовхуючи натовп, нарешті дістався до них. — Ти відповідаєш за Делею. Впевнений, що Правиця не зважатиме на слова професора і вчинить вендету.

— Це ще побачимо! — буркнула дівчина, гордо висмикнувши руку. — Основне, що я сама впевнена у своїй невинуватості. А що про мене думають інші — начхати! Думаю, захисту більше потребує наш новачок. Зазнайки Правиці не пробачать йому найменшого промаху на заняттях. Ну все, ходімо, а то запізнимось.

Зуфар задоволено усміхнувся, а Делея впевнено потягла мене за собою.

Із заняття я вийшов ні живий ні мертвий. Дідусь, що, знущається? Чому віддав у Клас Правиці?!! Я ж нічогісінько не второпав з того, що говорилося на уроці! Це катастрофа! Не мине й десяти днів, як мене з ганьбою виженуть з Університету…

Ледве переставляючи ноги, я виплівся з класу і, впершись спиною в прохолодну стіну коридору, сховався за відчиненими дверима.

— Айхо! Ти що, захворів? — зупинилась стурбована Делея.

— Я пропав… — Повз пройшла самовдоволена трійця. Вакас зле шкірився. Бракувало лише глузів.

— Пішли, — дівчина потягла за собою.

— Дивіться, невдахи знайшли одне одного! — почули за спинами солодкий голос Хамара.

— Не обертайся, — прошипіла Делея.

Подруга, як пір’їнка, опустилася на прохолодну мармурову лавку під чудернацьким багряно-зеленим кущем, де ще недавно дідусь знайомився з Ескаларом та Зуфаром. Як же мені бракувало тих часів…

— Дивлюсь я на тебе, Айхо, — перервала думки білявка, — і згадую себе в перший навчальний день. Усі були такими ж переляканими. Ти думаєш, чому Вакас шкірився? Забув, певне, як на другому уроці зі сльозами на очах благав Майстра Спока не саджати його на крилатого барлога.

— Вакас? Зі сльозами? — не повірив я, але настрій покращився.

— Айхо, це зараз Правиця така, здається, недосяжна у своїй зазнайкуватості. Повір, ми всі одинакові. Якщо тебе зарахували до Класу, отже, на те є причини… Можливо, твої здібності набагато кращі, ніж у Феноя чи Даклара? Хтозна…

— Дякую, що намагаєшся підбадьорити… Але… Делеє, я нічогісінько не второпав. Зі мною наче розмовляли іншою мовою!

— Я ж не сказала, що буде легко. Але це можливо! Знаю по собі. І тобі пощастило більше.

Я вигнув брови.

— У тебе є я, — усміхнулась дівчина. — Допоможу з навчанням. Я ж ваша боржниця з Зуфаром.

Оптимізм подруги повертав до життя.

— Дивуюсь тобі, Делеє. Ти така тендітна, ще й дівчина, а так стійко тримаєшся у цьому чоловічому царстві. Тебе ж не жалують.

— Тобі цього не зрозуміти, — якось дивно відповіла подруга. Мила усмішка миттєво погасла на тонких устах.

— У мене немає іншого вибору. А залишитись в Університеті потрібно, як повітря…

Я хотів ще щось спитати, але Делея стрімко піднялася і вже звично, взявши за руку, потягла до Свічкового Саду.

— Майстер Авгус не пробачає спізнення. Поквапимося.

Ми мовчки зайняли місця на просторій галявині посеред вічно квітучого Свічкового Саду. Дивної краси примхливі квіти, наче набундючені білі птахи, вмостились на кострубатих гілках. Удень пухнасті бутони заворожували таємничістю. І лише, коли сонце сідало за обрій, білосніжні пелюстки ліниво розкривали обійми і з серцевини незвичайної квітки виростала жовтогаряча запалена свіча. Диво-Сад був гордістю Університету і однією з багатьох загадок Шанталії.

Я спіймав себе на думці, що Делея нагадувала мені ці бліді і такі непередбачувані квіти. Якоюсь дивною була ця дівчина. Можливо, такою ж недоречною в університетських стінах, як і палаючі свічки поміж ніжними пелюстками…

Ми ледве встигли вмоститись, як на галявину стрімко увійшов високий, худий, приємної зовнішності, ще дуже молодий чоловік, одягнутий у сліпучо-білу туніку і вузькі короткуваті штани. Це і був Майстер Авгус.

— Вітаю, спудеї! — бадьорим життєрадісним голосом привітався учитель. — Ну що, всі на місцях? О, бачу, у нас новенький, — яскраво-сині очі Майстра з цікавістю глянули.

Я вже зібрався підвестися, коли вся увага стрілою перекинулась на зніяковілого Ортаха.

— Вибачте, Майстре Авгусе, я спізнився…

У повітрі зависла напружена тиша, але врешті-решт учитель спокійно, без ноти роздратування, навіть, усміхаючись, сказав:

— Ти ж знаєш, що робити, чого чекаєш?

Низенька статура бідолахи здалася ще нижчою. Ортах наче меншав із кожним кроком, які наближали його до дерева з велетенськими бутонами.

Авгус голосно ляснув долонями, незадоволено повертаючи нашу увагу до своєї персони.

— Хтось хоче приєднатися до Ортаха? — спитав учитель. У відповідь задзвеніла тиша. Зацікавлені голови порозверталися, залишивши переляканого однокласника за нашими спинами.

— Тебе звати Айхо? — дружелюбно звернувся вчитель. — Підходь ближче і розкажи про себе.

Підбадьорений добрим ставленням, я з усмішкою став по центру галявини, поряд з Авгусом і вже відкрив рота, коли картина, яку побачив за спинами товаришів, змусила всі слова розлетілися в невідомому напрямку.

Ортах, міцно зціпивши зуби і замружившись, тримав у долонях вогонь дивним чином розкритої квітки-свічки. Його руки так трусилися, що полум’я, ніби живе, стрибало між пальцями. І коли воно випадково лизнуло полотняний рукав учня, то, ніби скажене, перекинулось на усю сорочку.

Ортах заверещав. Майстер Авгус, відштовхнувши мене, блискавкою опинився біля бідолахи і вже за мить загасив вогонь.

Учень лежав на живому зеленому килимі з заплющеними очима. Розкинуті руки, наче крила, тонули в густій траві. Одяг хлопця здавався пошматованим зубами хижого звіра. Шкіра, на диво, залишилась неушкодженою, хіба де-не-де вкрилася кіптявою.

Авгус обережно, навіть ніжно, підійняв долоні нещасного і тільки зараз усі помітили багряно спухлі опіки.

Усі вжахнулись.

— Даклар, Феной! Зараз же ведіть Клас по кімнатах! І покличте Майстра Варгуля. Швидко! — прикрикнув Авгус.

— Урок закінчено… — сумно додав він.

Біля мене наполохано тулилась Делея. Її страх дивним чином додавав сміливості.

— Знову вогонь, — прошепотіла білявка. — Він ніби сказився. Наче вийшов з-під контролю.

Я здивовано глянув на дівчину, а її слова клеєм в’їлись у мозок.

— Ви що, не чули?! Розходьтесь по кімнатах! — суворо, не схоже не себе, гримнув Даклар.

— Пішли, я проведу тебе, — взяв Делею за руку, тепер уже без найменшого натяку на сором’язливість, і повів до будиночка дідуся, де мешкала білявка.

Навчальний день був у розпалі, у спудеїв продовжувались заняття. Клас Стріли, що розмістився під розлогою кроною велета-дерева, здивовано провів нас поглядом. Ніхто не міг второпати, чому Правиця під час заняття з похнюпленими носами вештається по території Університету.

Назустріч стурбовано поспішали до Свічкового Саду викладачі. Я побачив дідуся. Він різко завернув до мене.

— Що сказав Майстер О? — прошепотіла Делея, після того, як дід квапливо попрямував до Свічкового Саду.

— Попросив зачекати.

— О, хвала небесам! А я боялась, що залишуся сама.

Вже в будинку дівчина заспокоїлась. На столі по-хазяйськи з’явився глек з молоком. Подруга залпом випила повний кухоль білого холодного напою, залишаючи над губою кумедні вуса.

— Будеш?

— Давай, — усміхнувся.

— Коли хвилююсь, то страшенно хочу їсти, — витираючи білу смужку, затарахкотіла Делея.

— Поясни, що відбувається? — перебив білявку.

— Я й сама б хотіла знати.

— Ні, що це за ритуал з білими квітами?

— А, ти про покарання…

— Майстер Авгус здався доволі приємною людиною. Не можу повірити, що він здатен на таку жорстокість за безневинне запізнення.

— Ти що, Айхо! Та все зовсім не так! Майстер Авгус i справді один із найулюбленіших викладачів спудеїв. Усі його шанують. Він добрий, терплячий, комахи не образить. Все, що трапилось сьогодні, це просто черговий кошмар. Бідолашний Ортах…

— Ти бачила його долоні. Наче на розпеченій пательні побували…

— Сподіваюсь, він поправиться.

— Та все ж не розумію, навіщо змушувати студентів голими руками брати вогонь?!!

— Послухай, Айхо, — перебила Делея, — вогонь квітки Свічкового Дерева не більш небезпечний, ніж горня холодного молока. Це полум’я не гріє i аж ніяк не здатне спричинити опіки чи пожежу. Ти просто нічого не відчуєш, коли торкнешся.

— Не може бути!

— Майстер Авгус влаштовує нам своєрідне випробування. Можливість подолати страх. Ти ніби i знаєш, що полум’я квітки безпечне, але воно таке реальне, що не кожен з легкістю занурить руки у вогонь. Але, як каже Майстер, нами повинні керувати знання, а не страх та емоції. «Обізнаний, отже озброєний».

— Тоді що ж трапилося з Ортахом?

— Не знаю! Нічого не розумію. Хоча, тобі не здається, що випадок із блискавкою i сьогоднішній якось пов’язані?

Я задумався. А подруга права. Пригадалися слова: «Вогонь, наче сказився, вийшов з-під контролю».

За нашими спинами гучно грюкнули двері. Від несподіванки ми аж підскочили.

— А, ви тут… — протягнув дідусь. — Розкажіть усе, що бачили.

— Ми всі сиділи спинами до Ортаха, — почала Делея.

— Я трохи бачив, — несміливо перебив подругу i розповів дідові все, що знав.

Радо примружився, пальці занурились в сиву бороду. Дід замислено підійшов до каміна.

— Як Ортах? — несміливо спитала Делея.

— Що? А… Ортах? З ним буде все гаразд. А зараз залиште мене. Ви ж не забули, що у вас ось-ось розпочнеться заняття у Майстра Спока?

Ми здивовано перезирнулись. Та все ж більше не турбували Радо. Коли виходили з будиночка, дідусь усе ще непорушно стояв біля незапаленого каміна, наче намагався знайти в ньому відповідь.

Захекані, ми з Делеєю влетіли до аудиторії. На диво, навіть трійця не зронила ні слова. Усі учні Класу сумирно мовчки сиділи по місцях. І лише, вмостившись за партою, ми нарешті помітили невисокого й худого Майстра Спока.

— Здрастуйте, Майстре! — в один голос зніяковіло пробубоніли ми.

— І вам не хворіти, — колюче відповів учитель. — Схоже, новенький думає, що розумний i без занять Майстра Спока? Ну, що ж підіймайся, перевіримо твої знання.

Здається, усі барви червоного i зеленого водночас оселились на моєму обличчі. Хотілось тут же провалитися крізь землю, але розумів, що так легко не відбудуся.

— Як тебе звати? — гримнув учитель.

— Е-е-е, Айхо…

— Виходь, Е-е-еайхо, — потішався згорблений старигань. — Бачу, вважаєш, що більше знаєш за вчителя.

Я промимрив щось схоже на вибачення, але вперте бажання Спока провчити мене виявилося сильнішим:

— Ось тобі, Айхо, вельхаровий щит, — і старий простягнув жменю зірваного трохи підсушеного листя, яке я бачив уперше, — продемонструй, будь добрий, Класу метаморфози енергетичного кола, які відбудуться з травою у першу половину місячного циклу?

Я голосно ковтнув слину і, як останній йолоп, витріщився на вельхаровий щит — єдине, що я зрозумів з того, що сказав учитель.

По Класу прокотився тихий смішок. Навіть Даклар усміхнувся. А на блідих Делеїних щоках з’явився нездоровий рум’янець. Їй соромно за мене!

— Хм… мовчиш, — не вгавав учитель. — Може, легше відповісти, що про це думає сірий каркар, що гризе горіха на гілці дерева?

Не знаючи, що це улюблений жарт Спока, я все ж повернув голову, заглянув у вікно, намагаючись відшукати клятого сірого птаха. Весь Клас зайшовся від гучного реготу. Делея штовхнула в спину Хамара, який сміявся найдужче.

Я відчув, як захрустіла ще жива трава в жмені, з такою силою затиснув кулак. Мені набридло бути посміховиськом! Хтось ніби з глибини душі чужим голосом звертався до мене:

«Айхо, озирнись навколо, від кого потерпаєш? Від хлоп’ят, які нічого не бачили, крім благополучного ситого життя? Що знають вони про небезпеки? Про страх і присутність смерті… А вона так близько! Чи вони пробивали собі шаблею шлях крізь морок підземель андерів? Чи вони вижили на смертоносній Вершині Тиші? Чи вони переживали відчай втрати, страх самотності і зраду ВЛАСНОГО БАТЬКА?..» Останні слова голос протягнув зловісно і з насолодою…

Зір чітко розпізнав у ще густому жовто-багряному листі дерева сірий силует птаха. Перед очима враз спалахнуло жовте полум’я, вже знайомий біль пронизав голову, я відчув, як ноги відірвались від землі і потужний поштовх відкинув, збиваючи когось із ніг.

Сірий каркар стрімко влетів у клас. На підлогу, наче льодяний дощ, посипались друзки розбитої віконної шиби. Птах зробив коло над здивованою аудиторією, міцні кігті вчепилися за бильце крісла вчителя і несподівано голосно пролунало крикливе: «КАР-Р-Р!!!»

— Ти кликав мене, той, хто кличе? — прозвучало в голові. Я задоволено усміхнувся…

Насолодившись моментом, я відпустив птаха. Сірі масивні крила шугнули востаннє над класом, міцний порепаний дзьоб вихопив з рук завмерлого від здивування Хамара перо для письма, і птах вилетів у розбите вікно.

Я гучно гепнувся на підлогу. Але вже ніхто не сміявся.

— Каркар сказав, що йому начхати на все, що тут відбувається, — промовив я.

— Що? — перепитав приголомшений Спок, до якого потроху повертався дар мови.

— Ви ж хотіли знати, що думає про все це сірий каркар? Я відповів.

Тиша в Класі бриніла відголосом страху і цікавості. Усі дванадцять пар здивованих очей дивились на мене, проте боялись зустрітись поглядом. Лише голубоока Делея сміливо свердлила із неприхованим захватом.

До кінця заняття Майстер Спок навіть не глянув у мій бік, зате решта Класу озиралася, переглядалася і перешіптувалася. Я намагався вслухатися в лекцію вчителя, але насправді думками був далеко…

— Оце ти втнув, Айхо, — шепнула задоволена подруга після закінчення уроку.

— Делеє, дай спокій! — невідь-чого огризнувся, відмахнувшись від подруги.