Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 13

Делея прокинулась дуже рано і навшпиньки, намагаючись не розбудити, пішла. Після вчорашнього дощового дня ранок обіцяв чудову сонячну погоду. На душі так само світилось і гріло. Я солодко потягнувся і визирнув у вікно.

— Зуфаре! — радісно гукнув я, побачивши друга недалеко від будинку.

Товариш, незважаючи на погоду, кожного ранку бігав купатися у Верхньому Озері.

— Зуфаре!

Упевнений, що друг почув, але чомусь не обізвався, я швидко накинув плащ і чкурнув на вулицю. Тим більше, що мав хорошу звістку про Делею.

— Привіт, Зуфаре! — задоволено шкірився я.

Усмішка швидко сповзла з обличчя, товариш зустрів так холодно, що здалося, вернакійська зима скрипучими морозами увірвалася до Шанталії і замела усе довкола.

— Щось трапилось? — завмер здивовано я.

Зуфар уже відкрив рота, щоб відповісти, але передумав. Оливкова шкіра друга незвично розрум’янилась чи то від бігу, чи від роздратування. Похмура фігура товариша мовчки минула мене.

Ошелешений, я спостерігав, як замашним бігом віддаляється юнак.

— Зуфаре! — крикнув, але безрезультатно.

Нічого не розуміючи, я розгублено наздогнав друга:

— Відчуваю, що можу нарватися на грубість, але, Зуфаре, що трапилось?

Юнак різко зупинився, скинув руку із плеча:

— Я все бачив, — похмуро, навіть з докором відповів він.

— Що бачив?

— Я бачив, як Делея виходила сьогодні вранці від тебе, — майже по складах прохрипів Зуфар.

Я хотів розсміятися і з полегшенням зітхнути, але, дивлячись в застиглі очі товариша, промовчав.

— Ти знав, що вона подобається мені, — продовжив Зуфар, — знав і все одно… Чому ж просто не сказав, а ось так потайки, я б відступився.

Ніколи я ще не бачив Зуфара таким розлюченим, ніколи ще в його очах не було стільки холоду.

— Зупинись, друже, — перебив я. — Не думав, що прийдеться говорити подібне, але це не те, що ти подумав. Делея ночувала в мене, але…

На обличчі друга затанцювали м’язи на вилицях. Відчував, ще слово — і отримаю в пику, але я не замовкав:

— Делея все розповіла. Вона не має ніякого стосунку до жерців.

— Я так ніколи й не думав, — буркнув товариш.

— Добре ж ти вмієш приховувати почуття, — намагався пожартувати я, але Зуфар не сміявся. Та вогники цікавості засвітилися в його очах.

— Слухай, ну годі вже. Делея залишилась, бо так пізно не могла повернутись до будиночку Радо. А вчора ввечері стільки усього трапилось… — і я почав з інциденту біля стаєнь Спока, а завершив листом Делеї до батьків та її історією.

Черга дивуватись прийшла до Зуфара. Пекуча ревність нарешті згасла. Давній добрий товариш повернувся наче воскреслим з потойбіччя. Але не встигли ми все обговорити, як вихорем налетів захеканий Каро. Не привітавшись, висмикнув Зуфара і щось схвильовано розповідав. Ще недавно рум’яний юнак зблід, як нове простирадло, а в очах затанцювали давно знайомі авантюрні іскри.

— Південний Альянс оголосив війну Захрейну, — наче громом ошелешив мене товариш, коли Майстер так само швидко залишив нас. — Я повертаюся додому…

Я дивився на друга і не знав, що відповісти. Одночасно ми кинулись один одному в обійми.

— Я поїду з тобою, Зуфаре.

— Знаю, друже, ти не можеш. Війна розпочалась. Мусиш захищати свій дім. В Шанталії твій дід і Делея…

Завжди проникливий Зуфар на цей раз помилявся. Смуток тупим ножем пройшовся по серцю:

— Мій дім, Зуфаре, по той бік моря. В Південному Альянсі, на стороні ворога. Це ж не означає, що я повинен боротись за жерців…

Ми переглянулися і гірко всміхнулись.

— Мені час збиратися, Айхо.

Без зайвих слів розпрощались. Мовчки, в глибокій задумі я провів поглядом Зуфара, наче ось зараз він піде назавжди. Хтозна, чи ця війна і справді не розлучить нас із братом навіки?

Я ще деякий час постояв і, наче вийшовши з оціпеніння, згадав, що і сам маю купу справ. Перш за все, поговорити з дідусем.

У будиночку Радо я уже не застав. На заняттях ні діда, ні Каро теж не було. Та й, схоже, занять сьогодні не буде — майже всі Майстри вирушили в Дзеркальну Залу на Раду. Десь там за темним неспокійним Південним морем вже прокинувся монстр війни. Ніхто не знав, як скоро він проковтне Шанталію.

Учням із Захрейну, Сагарі і Векторна, уже повідомили про напад Південного Альянсу на їхні землі. Молоді люди пакували валізи. Вони поверталися додому, щоб захищати батьківщину. Я дивився на них і розумів, що заздрю.

— Айхо! — на мене майже налетіла Делея. — Айхо! Ти чув? Невже це правда?!

Бліда шкіра подруги аж світилася прозорістю, а у великих голубих очах застиг такий страх, що на мить стало моторошно.

— Отже, це правда… — приречено прошепотіла, притулившись до стіни, з якою стала одного кольору. — Мої батьки там, Айхо… — і показала рукою у напрямку Сакарії.

Я пригорнув подругу, так і не дібравши слів, щоб заспокоїти.

— Я хочу додому, Айхо.

— Я знаю… — витиснув із себе. — Ходімо. Потрібно знайти Майстра О або хоча б Каро, доки не почалось засідання Ради.

Ми вибігли на вулицю і завмерли. Університетська площа, яка ще зранку була по-зимовому гола, зараз вщент заповнилася воїнами, лати яких загрозливо виблискували у тьмяному сонці, що несміливо, наче перелякано, визирало з-за хмар. О, небеса!!! Звідки їх стільки взялось?

— Що це, Айхо? — великими очима дивилась на мене Делея.

— Це вже війна. Поквапимося, — я щосили потягнув подругу за собою. — Через закинуту Вежу буде швидше.

— Спізнились, — прошепотіла дівчина, коли дорогу нам перегородив військовий патруль.

— Стійте! Учням не можна в Дзеркальну Залу. Повертайтесь до Класів!

Коли повернулись на Площу, військові розгрупувались і вже чатували біля Головних Воріт, усіх чотирьох Брам і біля кожної будівлі. Невеликі загони так і лишились стояти посеред Площі.

Декілька годин метушні, і на балконі Бібліотеки нарешті з’явилась делегація на чолі з Майстром Орефом, Головою Ради Університету. Серед учнів, які вже давно очікували виступу, пролетіло шумне перешіптування, далі гамір одночасно стих, коли Ореф підняв руку.

— Спудеї Університету Природознавства, громадяни вільної Шанталії! Сьогодні я звертаюсь до вас не лише як ваш учитель, а скоріше як головний соратник перед чорною загрозою, що насувається на нас із неспокійного Півдня! Ми чекали і боялися цього дня одночасно. Бо немає нічого гіршого, ніж війна. Та не має нічого кращого, ніж боротьба за мир, справедливість і добро! Сини Захрейну, Сагарі та Вікторна вже сьогодні зможуть вирушити боронити свій дім! Охочі зі спудеїв третіх і четвертих рівнів можуть взятися за зброю і приєднатися до Охоронців Шанталії. Хто вважає, що його навчання скінчилось, завтра може залишити стіни Університету. Але учні перших-других рівнів та спудеї третього-четвертого рівня — вихідці з Південного Альянсу, залишаться під захистом Шанталії. Їм заборонено покидати Університет аж до закінчення війни і перемоги над Альянсом.

Майстер Ореф говорив довго і вправно, але я вже не чув його. Озирнувшись, не побачив Делеї. Білява голівка майнула вже у кінці натовпу.

— Стій! — ледве наздогнав я подругу. — Куди зібралась?

— Я виберусь звідси, чого б це не коштувало! — в інтонації дівчини було стільки непідробної впертості і сили, що я на мить не впізнав тендітну Делею.

— Схаменись. Ти ж чула Орефа, бачиш охоронців на Брамах. Та навіть, якби їх не було, ти б не добралася до Сакарії! Це тобі не з Майстром Каро перетинати Південне море!

— Ти не розумієш, Айхо! Я повинна! В Сакарії батьки, почалась війна, і хто знає, що може трапитись. Я не хочу сидіти тут, склавши руки, знаючи, що можу більше ніколи їх не побачити! Тобі цього не зрозуміти! — Делея висмикнула руку, але не пішла.

— Чому ж не зрозуміти… Мої батьки теж в Сакарії.

— Що? — подруга наче вперше глянула на мене.

— Ти проспала найцікавіше, — намагався пожартувати я, але білявка не усміхалась.

— То ти з Сакарії?

— Ні, але мої батьки там.

— Тоді їдемо разом, Айхо. Це ж чудово! — осяяла дівчина. — Разом ми точно доберемося.

Я голосно зітхнув.

— Це неможливо, Делеє. Ти кличеш туди, звідки я ледве втік.

Дівчина мовчала.

— То у тебе теж є таємниці. Про сакарійських батьків хтось знає, крім Майстра О?

— Каро.

Ми переглянулись. Здалося, що зараз переді мною стоїть зовсім інша Делея, не та тендітна беззахисна білявка, яку я знав. Вона наче за мить подорослішала. Голубі хмаринки, що завжди іскрилися в очах, посіріли, перетворившись на грізні грозові хмари.

— Ти справді вирішила утекти в Сакарію? А як же твоє навчання? Ти ж так цього хотіла…

— Яке навчання, Айхо? Почалася війна…

— Ти розумієш, що на кораблі самотня дівчина може стати здобиччю якогось негідника, ласого на гроші за красуню-рабиню.

Делея несподівано всміхнулася.

— Спасибі за красуню. Перший раз з твоїх уст чую комплімент.

— Я не те мав на увазі… Ну… точніше те, але… Тьху, геть заплутала. Це небезпечно!

— А де безпечно, Айхо? Залишитись тут? Уже все буде не так, як раніше, і ти це знаєш.

Я ненадовго замовк. І нарешті сказав.

— Ти можеш поїхати зі мною і з Зуфаром до Захрейну.

— Ти їдеш в Захрейн? — здивувалась подруга. Я кивнув.

— І лише зараз пропонуєш поїхати разом? Ні, Айхо. Схоже, ти погано мене знаєш. Я повертаюсь до батьків не через те, що боюсь за себе. Я повертаюсь через те, що лише я можу їх захистити.

— Як, Делеє? Як? — майже втомлено промовив я.

— Просто скажи, ти допоможеш потрапити на корабель?

— Ні! — випалив я. — Це самогубство!

— Тоді я знаю, до кого звернутися, — розгнівана Делея розвернулась і пішла геть.

— Ні! Стій, що задумала? Не роби цього! — кричав навздогін, розуміючи, що Делея піде до Спока.

— Добре! Чуєш, Делеє?! Я допоможу тобі сісти на корабель. Хоча поняття не маю, як це зробити!

Дівчина зупинилась.

— Я знала, що ти допоможеш.