Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 20

Я вперше потрапив до Всеосяжної Зали. Доломарт, що стояв поруч, тримався гідно, як і належить нащадкові королівської крові. Наче для нього дивовижні стіни Зали, які щомиті змінювали живі пейзажі і краєвиди, були буденною справою. Хоча хтозна, можливо, Даклар був тут і раніше. Я ж, користаючись моментом, крутив головою в усі боки. І те, що бачив, змушувало забути і про зрадника Ортаха, і про брата Зуфара, який, можливо, в цю мить вирушає в далеку дорогу, і навіть про Мію, яка так несподівано знову з’явилась в моєму житті.

Дивовижні образи чужих небачених країв оживали на кам’яних стінах, на мить завмирали, мерехтливо змінювались іншими. З’являлися суворі круті скелі Примор’я, яких немилосердно гризли пінисті хвилі Південного Моря, і здавалося, що ось-ось холодна краплина солоної води бризне тобі на чоло. Та море змінювала золота рівнина Забутого Степу. Пустотливий вітер, наче підсміюючись, гойдався у високих легких як пір’я висохлих травах, ганяючи жовті хвилі по безкраїх просторах. На зміну пекучому сонцю приходила приємна прохолода старого Освальдського Лісу, такого схожого на мій рідний Хрестовий. Велетні дерева вже давно сплелися покрученими гілками в єдину безкінечну крону, сонячне проміння ледве пробивалось до підніжжя старезних стовбурів. Лише найсміливіший, найвідчайдушніший молодняк наважувався кинути виклик віковічним велетам і впертими тонкими паростками тягнувся вгору до життєдайного сонця.

На лівій стіні змінювалися краєвиди незнайомих міст і сіл. Здавалося, ще трохи постоїш — і почуєш гамірний гул базарів, обережний шепіт придворних інтриганів, радісний сміх пустотливої дітвори, скрип пера сивочолого переписувача древніх пергаментів, несміливе зізнання у коханні молодого вельможі, тяжку ходу змореного раба чи ледве чутний шелест чорних довгих накидок похмурої процесії жерців.

Незнайомі обличчя, небачені краєвиди змінювали один одного у дивному танку живого й неживого. А посеред зали на високому золотому постаменті у синіх, час від часу пульсуючих блискавках, застигло посеред повітря велетенське незмигне око. Куди б не став, складалось враження, що воно дивиться просто на тебе, зазирає в самісіньку душу.

Та якими б неймовірними не були дива Всеосяжної Зали, усі вони давно втрачені для людства. Залишились тільки чари без користі. Ніхто з нині живих не знав як користуватись Всевидячим Оком, як оживити Всеосяжну Залу. Найдревніші берегли ці таємниці і, схоже, назавжди поховали їх у підземних копальнях Крекоса.

За чиєюсь нечутною командою, гримаючи золотими обладунками, до Зали ввійшли тринадцять грізних лицарів. Їх обличчя, на кшталт Воїнам Шаку, приховували закриті шоломи. Рівними лініями вояки вишикувались по обидва боки від кам’яного трону, що виблискував у мареві мінливих краєвидів тисячами дрібних дорогоцінних каменів. Один з лицарів відділився від гурту і гордівливо, неквапно опустився на сяючий трон.

Широко розплющеними очима я дивився на чоловіка в золотих латах, який одним рухом зняв з голови важкий дорогоцінний шолом і поклав праворуч. Копиця темного, блискучого, як крило молодого каркара, волосся розсипалась по широких плечах. Суворе, благородне обличчя воїна дивилося на нас із Дакларом. Доломарт ледь помітно схилив голову, я ж продовжував безцеремонно роздивлятись незнайомця. Вперше бачив я цього ще молодого чоловіка з карими ледь зіщуленими очима, в яких світилася сила непересічного розуму і тверда, мов трон, на якому він сидів, воля.

Решта лицарів так і залишились стояти, не відкриваючи облич. Тепер вони нагадували неживі кремезні золоті статуї.

— Мене звуть Сервіусом Арейським, — прогримів на всю залу владний голос лицаря. — Я Глава Ордену Охоронців. І хочу знати все, що трапилось у Правиці! Як сталось так, що без нашого відому двоє хлопчаків викривають шпигуна, за яким безрезультатно полює вся старшина Університету!?

Від сили гнівних слів лицаря по спині розповзлися мурашки.

— Як трапилось так, що шпигун обвів нас довкола пальця! Зник! Розчинився в повітрі! Чому мовчите?!

Грюкаючи коштовними латами, лицар підвівся. На мить застиг, наче вріс корінням у камінь. Палаючий погляд пропік до самих нутрощів. Сервіус повільно зійшов з трону і підійшов впритул.

— Ти! — тицьнув пальцем мені у груди. — Розповідай! Не наважуючись підвести очей, я відчував, як кремезна золота фігура, що нависла наді мною, не стерпить жодної запинки, відчує найменшу брехню.

Та як розповісти незнайомцеві УСЕ? А як же Мія, яку правдою прирікаю на жорстоке покарання, і Даклар, якому обіцяв мовчати?

— Ти що, хлопче, язика проковтнув? Я чекаю! Розповідай! — повернув до тями лицар.

— Дозвольте, Магістре, — несміливо перебив Даклар, — розкажу я.

Сервіус різко повернув пташиний профіль до доломарта:

— Кажи!

Даклар чомусь наостанок глипнув на мене і почав незнайомими термінами оповідати про пожежу, яку спричинив Ортах, згадав і про мій порятунок, але теж специфічно. То ж я лише дурнувато кивав, не розуміючи, наскільки чесним юнак залишається перед Магістром.

Сервіус слухав доломарта з наростаючою цікавістю. Не втримавшись, схвильовано вигукнув:

— Що ти кажеш, Дакларе?! Зрадник майстерно володіє Морфою Вогню???! — щілини-очі Сервіуса округлились. — Ось звідки на Святі з’явилася скажена блискавка і чому Свічкова Квітка ледве не вбила Ортаха… Він же сам це влаштував!!! Але звідки?!. Звідки у хлопчака така потужна сила?!. Як опанував він древні знання?!. Навіть не всім найкращим Майстрам це до снаги!

Сервіус провів тонкими пальцями по замисленому чолу, наче відсіюючи хибні думки:

— Нехай усе так, Дакларе. Але де ж сам Ортах? Ти ж останній, хто його бачив!

Бурштинова шкіра доломарта знову засвітилась так, що я ледве стримався, щоб не прикрити очі рукою.

— Я не знаю, Магістре, — схилив винувато юнак голову, — Ортах просто зник…

Сервіус зітхнув гучно і сильно, здавалося, він затягне в легені і нас з Дакларом.

— Гаразд… — ледве стримуючись, почав Магістр, — Ортах, хк-кх… зник. Але як ВИ дізнались, що він зрадник?!. Полювали найкращі і не могли впіймати, а ви… ЗНАЙШЛИ!!! ЯК???

— Я нічого не знав про Ортаха, Магістре, — випалив Даклар. — Про зрадника дізнались Айхо і Зуфар. Це їхня заслуга!

— Заслуга?!! ЗАСЛУГА??? Та ви ж усе зіпсували!!! Айхо!!! — гримнуло в залі так, що здавалось, стіни вкриються тріщинами.

Мій погляд важким тягарем впав на підлогу.

— Мовчиш!!! Захотілося погратись у мисливців на шпигунів?! Ну, і чого ви добились?! ДЕ ЗРАДНИК?! Де тепер його шукати?!!

Раптом голос Магістра стишився майже до шепоту, але, здалось, що гнів став ще сильнішим:

— Як дізнався, що Ортах зрадник? Відповідай…

Як? Як розповісти Сервіусу про викриття Ортаха, не згадавши про Мію? Як зробити так, щоб Мія все ще залишалась сестрою, нехай і зрадника, але ж не шпигункою?..

— Делея, — несміливо почав вигадувати я, — Делея розповіла, що її викрали Майстер Спок і Ортах…

Густі чорні брови лицаря насупились, карі пронизливі очі зіщулились, наче куштували на смак кожне слово.

— Та як ви тільки посміли?!!! Чому не розповіли одразу Майстрам?!!! — загримів голос Сервіуса Арейського. — Через таких, як ви, Орден ніколи не зможе гідно виконувати свої функції!!! Замість того, щоб дозволити себе захищати, ви нахабно заважаєте?!!! Хто?!!! Скажіть, хто уповноважив вас вести розслідування?!

Мені заціпило. Я згадав, як ще півроку тому Совредо, дід і Майстер Каро розповіли нам з Зуфаром про шпигуна, про Орден Охоронців, який оберігає Сімох врятованих. Був упевнений — це відбувалося з дозволу Ордену, але тепер зрозумів, що грізний Глава й гадки не мав, що у них під ногами плутаються двоє спудеїв. Та ще знають стільки, скільки простим смертним знати не можна…

Я закусив губу і вперше глянув у вічі Сервіусу Арейському. Та краще б цього не робив.

— Якщо задумав брехати, хлопче, — взявши за барки, лицар підняв мене як пір’їнку, — то дуже пошкодуєш! Я готовий послухати ще раз, але розповідай нарешті ПРАВДУ!!! ВСЮ правду!!!

Поруч тривожно заметушився Даклар:

— Мілорде Сервіусе, Айхо каже правду.

Лицар гостро зиркнув на доломарта, палаючий гнів в очах дещо стих. Промайнула думка, що Даклара Сервіус за барки не схопив би.

— Про що розповів Ортах?! — продовжив допит розлючений Магістр.

— Коли прийшли з Зуфаром до Ортаха, — квапливо почав я, — і розповіли про те, що Делея жива і нам усе відомо, юнак зрозумів, що приховувати справжнє обличчя немає сенсу, — вчасно згадавши про Мію, я додав: — Зуфар, завбачливо вивів сестру зрадника, і мав повідомити Майстру Шако, а я залишився стерегти Ортаха, не підозрюючи, яким небезпечним виявиться суперник.

— Зачекай!!! — різко перебив Сервіус, підозріло зіщуливши очі. — Кажеш, Зуфар вивів сестру Ортаха, щоб не зашкодити її сестринським почуттям??? Чому ж Зуфар говорить протилежне?!!

У мені все похололо…

— Він стверджує, що дівчина не сестра Ортаха, а – шпигунка!!! До того ж наказав зачинити її в темниці!!!

Крик відчаю ледве не вирвався з уст, але я вчасно схаменувся:

— Не знаю, чому Зуфар так вирішив…

— Досить!!! — гримнув Сервіус Арейський. — Час вислухати інших. Варта! Приведіть усіх, хто причетний до цієї історії: Зуфара, Делею і так звану сестру Ортаха! А цих двох поки виведіть! Нехай зачекають!

Я втомлено притулився до прохолодної стіни майже темного коридору і на мить заплющив очі.

— Чому ти збрехав, Айхо? — раптом почув стишений голос Даклара.

Здивовано я зиркнув на доломарта:

— Ти про що?

— Навіть не знаю з чого і почати. Коли я зустрів Зуфара з тією дівчиною, він коротко розповів зовсім іншу історію. Я вже не знаю кому з вас і вірити?

"Лише цього бракувало", — подумав я.

— Заспокойся, Дакларе. Зуфар сказав правду. І я б розповів тобі те ж саме. Але Магістру — не можу! Розумієш, тоді постраждає… безневинна людина.

"Сподіваюсь, безневинна"…

— Айхо, ти що, з глузду з’їхав? Брехати Сервіусу Арейському, Главі Ордену Охоронців? Якщо все викриється, тебе зітруть в порошок.

— Дакларе, якщо ти і далі мовчатимеш, сподіваюсь, нічого такого не трапиться. До того ж я вперше бачу Сервіуса Арейського, а друзів знаю давно, і не кину в біді.

Доломарт, здається, завагався:

— Айхо, я розумію, якби ти рятував Зуфара, Делею, але вигороджувати шпигунку — це вже занадто. Я так не можу… І без цього на душі важко… — майже простогнав юний доломарт.

— Ти ж мовчав, помовчи ще трохи, — розізлився я.

— Я хотів почути твої пояснення. Але не задоволений. Юнак вперто схрестив руки на грудях і я зрозумів, що відступати нікуди.

— Я не хотів, але, схоже, сьогодні у мене невдалий день. Перевиконаю план негідних вчинків на рік… Дакларе, тобі доведеться мовчати і далі, інакше я розповім, про те, що ти маєш дещо незвичне, навіть королівське походження. Скажімо, близьке до Королів Сарта.

Бурштинова шкіра доломарта смертельно пополотніла:

— Що??? Звідки дізнався? Хто сказав? — захлинався обуренням, перемішаним зі страхом, Даклар.

— Ніхто не казав, — пригнічено мовив я.

— Тобі ніхто не повірить…

— Хочеш перевірити?

Доломарт не зводив темно-медових очей. Я знав, що саме в цей момент юнак приймає непросте рішення.

— Слухай, Дакларе, — почав я, але хлопець уже більше не дивився на мене, вперто стулив тонкі губи, а на благородному обличчі застигла маска байдужості.

Я зрозумів, що тепер для доломарта сказати правду стало справою честі, і він обов’язково викриє мене, що б йому не загрожувало.

— Можливо, ти зараз зневажаєш мене, і правильно робиш. Твоя таємниця відома мені давно і я ніколи не мав наміру її розкривати, — тонка брова королевича ледь помітно здригнулася. — Нікому не розповім і зараз. Це не врятує друзів, а тебе, можливо, погубить. Слухай, роби як знаєш, і думай про мене що хочеш, але в противагу таємниці, яку я знаю про тебе, я ввіряю тобі свою.

Доломарт не ворухнувся.

— Та дівчина, яку Ортах назвав сестрою, насправді не його сестра… і я… її знаю.

Юнак не втримався, зацікавлено зиркнув.

— Більше того, я кохаю її, і скоріше всього не взаємно…

— Що? Але ж вона шпигунка?! — випалив ошелешений доломарт.

— Напевне. Ем-м-м… в певному розумінні… Вона точно співпрацює із жерцями, але знаючи, в яку складну ситуацію дівчина потрапила, думаю її змусили, або ж вона просто не мала вибору.

Обличчя Даклара стало ще засмученішим. Щось мучило доломарта… Невже вирішить підтримати мене?

— Не повірю, що Зуфар не знав про твої почуття, – непримиримо мовив юнак.

— Знав…

— І все одно викрив її, назвавши шпигункою! Айхо, ти…

— Притиснутись до стіни! — раптом перебив розмову гучний голос охоронця. — Іде варта!!! Дорогу!!!

По слабо освітленому скупим світлом факелів коридору наближалась процесія із дорогих серцю людей. І жоден з них навіть не уявляв, в яку пастку я запроторив їх брехнею, якою насправді хотів урятувати. Ніхто не знав, як мав підіграти, щоб тепер врятувати уже мене…

Делея ще дуже бліда, а тепер і трохи налякана йшла попереду і все частіше озиралась на Зуфара. Він нарешті змінив одяг спудея на красиво оздоблений дорожній каптан, вузькі смарагдові штани, і я розумів, що товариш хоч зараз готовий в дорогу. Зосереджений погляд брата навіть не одразу зачепився за мене. Але помітивши, Зуфар демонстративно торкнувся нагрудної кишені. Я знав, що саме там він носив безцінного листа, який міг змінити життя його рідного королівства, і як для товариша важливо швидко доправити конверт королю-батьку Зуфару ІІІ. Нарешті брат повернеться додому, як і мріяв, героєм…

Замикала процесію Мія, у неї єдиної були зв’язані руки, а на ногах, вдаряючи в самісіньке серце, брязкали кайдани. Довге темне волосся, сплетене в просту косу, покірно лежало в дівчини на грудях. Вперше за довгий час я побачив Мію такою справжньою, без маски байдужості і якоїсь невідомої гри. На красивому обличчі темними тінями відбивалась неприхована втома. Глибочінь прекрасних очей ховалася за довгими, чорними як ніч, зворушливо опущеними віями, які час від часу здригалися, але не дрижали. Мія пройшла так близько, що я відчув знайомий аромат її волосся. Хотілось кинутись до неї, звільнити від кайданів і більше нікому не дозволити скривдити. Мія минула, навіть не глянувши, чи не помітивши. Скоріше всього, після того, як Зуфар за моєї мовчазної згоди запроторив її до темниці, красуня більше не розраховувала ні на мене, ні на мою допомогу.

В той момент я ненавидів себе за власне боягузтво, безсилля, страх, неможливість щось змінити… І коли ми опинилися перед повелителем Золотого Загону, Главою Ордену Охоронців Сервіусом Арейським, я вже не сумнівався в тому, що ладен оббрехати і зрадити цілий світ, лише б врятувати Мію.

Я вже не чув, як щось довго виголошував владний і гучний голос Глави Ордену, не бачив здивованого Зуфара, схвильованої Делеї і осудливого погляду Даклара. Перед очима стояв прекрасний образ Мії, яка так неочікувано ввірвалась у моє життя і зараз мовчки очікувала вироку.

Тільки коли втретє громоподібний голос Сервіуса Арейського назвав моє ім’я, я вернувся до тями:

— Айхо, ти наполягаєш на своїх показах чи хочеш їх змінити?

— Наполягаю! Затримана дівчина насправді є сестрою Ортаха, а не шпигункою. Це може підтвердити Делея. Вона працювала в домі Ортаха і знає всіх його мешканців, — випалив скоромовкою, боячись, що Сервіус переб’є.

Відчував, з яким шаленим здивуванням глипала на мене Делея. Бачив, як смертельно зблід Зуфар, як до межі напружилось обличчя Даклара.

— Дівчино, чому мовчиш? — трохи стишивши грізний тон, звернувся до Делеї Сервіус. — Кажи, не бійся.

Але подруга розгублено мовчала. Час наче завмер, розтягнувся на безкінечні відрізки, просочувався між пальців густою патокою…

— Це правда, — раптом промовила Делея. — Ця дівчина сестра Ортаха.

Зуфар ледве стримався, щоб не закрити обличчя руками. Даклар, не очікуючи подібної відповіді, усім тілом розвернувся до подруги.

Очі Сервіуса перетворилися у темні недовірливі щілини.

— Зуфаре, — звернувся Повелитель до товариша, — ти принц Захрейну, син шанованого короля Зуфара ІІІ, впевнений, що брехати тебе не вчили. Від тебе я точно почую всю правду. Не вагайся, говори. Хто ця дівчина насправді? Сестра чи шпигунка?

Від сорому перед другом хотілось провалитись крізь землю.

Запала мертва тиша, та раптом Зуфар заговорив і голос друга був зовсім не схожим на свій власний:

— Я… Я, схоже, помилився… Те, що дівчина шпигунка… виявилось всього лише припущенням…

— Зрозуміло… — втомлено протягнув Сервіус і, наче наточеним лезом, різонув поглядом. — Зрозуміло, що усі ви щось приховуєте. Я дав можливість сказати правду… Ви не скористались. Охорона!!! Замкніть вперту дітлашню у в’язниці! Доки не знайдемо живого чи мертвого Ортаха, або доки хтось із них не захоче говорити! Хай наберуться розуму!

— Що? — в один голос обурились Зуфар та Делея.

— Це неможливо! — у відчаї запротестував я. — Зуфар сьогодні вирушає в Захрейн! А Делея іще слабка!

— Потрібно було думати раніше! — байдуже завершив Сервіус і спритна охорона попід руки потягла нас до підземелля…