Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 2

— Зачекайте іти геть! — отверезив гучним басом Каро.

— Ми зібралися не лише заради тебе, Айхо.

Я зупинився. Совредо перехопив мій погляд:

— Час братися до справи, хлопче.

Чи то здалося, а чи й справді голос старця прозвучав лише в моїй голові. А для загалу Совредо мовив:

— Сьогодні ми долучимо вас до таємниці, яку довгі роки зберігаємо і заради якої створений Орден Охоронців.

Ми з Зуфаром зацікавлено перезирнулись.

— Не даремне я покликав обох. Бо знав, що ніхто з вас не погодиться зберігати таємниці від іншого. Це була б надто тяжка ноша. Та маєте зрозуміти: відтепер у ваших руках життя і долі людей, яких охороняє Університет. Коли дізнаєтесь їх імена i призначення, на вас ляже відповідальність, аж доки Обраний не виявить себе…

Згадка про Обраного роздмухала призабутий вогонь цікавості.

— Ви згодні приєднатися до Ордену Охоронців? — несподівано спитав старець.

В очах Зуфара спалахнув знайомий авантюризм.

«Нарешті я покажу всім, на що здатен Зуфар, принц Захрейну», — наче чув я голос товариша.

Я ж не поділяв ентузіазму друга. Але пригадався лист бабці, її прохання виявити Обраного i допомогти. Я глипнув на схвильованого Зуфара і впевнено мовив:

— Згодні.

На обличчі друга засяяла усмішка.

— Ну що ж, — протягнув старець. — Тоді час дізнатись про Сімку. Хоча ти, Айхо, й сам належиш до них. Майстер О надто довго приховував тебе від нас.

Совредо жестом запросив усіх сісти.

Дід Радо, підбадьорливо торкнувшись моєї руки, почав:

— Семеро — це врятовані від темних діти з чотирьох поселень, на які шістнадцять років тому вказала Зірка Ар-Ха-Юма. Жаль, що тоді я думав лиш, як врятувати тебе, Айхо, і зовсім забув про інших дітей, які могли народитися в ту ніч у Агрантаці. Не прощу собі… Можливо, в поселенні таки народився Обраний i жерцям вдалося знищити дитя.

— Не карайся, друже, — обережно перебив діда Совредо. — Ніхто зі смертних не в змозі змінити долю Обраного. Лише він сам. Насправді, в ту жахливу ніч ми рятували не Обраного, а безневинних дітей, яких на смерть засудили чорнодушні жерці. Ти ризикував життям i врятував Айхо. І вже зробив дуже багато.

Я здивувався почутому. Отже, якщо я врятований дідом, то не можу бути Обраним? Заплутавшись, я враз спіймав на собі усміхнений погляд Совредо.

— Тепер вас восьмеро, — взяв слово Майстер Каро.

— Але ти один, Айхо, розумієш сутність Вісімки. Завтра приєднаєшся до Класу Правиці, де навчаються семеро врятованих. А Зуфар потрапить у Клас Стріли.

Ми з товаришем розчаровано переглянулись, почувши, що вчитимемося в різних класах. Але суворий Каро не збирався втішати:

— Попереджаю, звикайте до ролі новачків. Клас навчається з чотирнадцяти років. Два роки ви проґавили. Так що зусиль докласти доведеться чимало.

— Але чому ми з Зуфаром потрапили в різні Класи?

— Дуже просто. Тому що ти, Айхо, не підходиш по статуту до Класу Стріли, а Зуфар — до Правиці, — констатував Каро.

— У вас різні здібності, друзі мої, — взяв слово Совредо.

— Зрозумійте правильно, ви не шпигуни, яких засилають у ворожий табір. Перш за все, ви — студенти Університету Природознавства.

— У різних Класах легше скласти об’єктивне враження, — закінчив Каро.

— Невже за два роки ніхто із Сімки не виявив себе? — перебив я Майстра, той скоса глянув на Радо, але відповів:

— Через тиждень занять сам усе зрозумієш.

— Айхо, — почав дід. — Не все так просто. Два місяці тому ми перехопили посланця темних із вісткою, яка призначалася жерцям. Шпигун, на жаль, тут же випив смертельну отруту баракури, але лист йому знищити не вдалося.

— І що там було?.. — схвильовано спитав я.

— Усього два слова: «Він зник».

— Хто?

Троє мудреців знизали плечима.

— Справа навіть не в словах, хоча ми й справді не розуміємо про що мова, — почав Майстер Каро. — Проблема в тому, що в Університеті з’явився шпигун темних. Це не вперше. Всіх попередніх вдавалось виявити i знищити. Але зараз йдеться про зрадника, який завівся в класі Правиці, де навчаються Семеро.

— Але з чого ви взяли? — вражено спитав Зуфар. Майстер Каро спохмурнів:

— Схоже, що шпигун дуже поспішав. Тому, на щастя, неприпустимо помилився: написав послання на клаптику паперу з позначкою Правиці.

— Розумієте, друзі, — пояснив Совредо, — кожен Клас в Університеті має назву, а класний папір — позначку, символ Класу. Тож виявляється, всі ці роки Орден Охоронців тримав у таємниці те, про що вже давно відомо жерцям.

— Якщо ж жерці всі ці роки знали про сімох врятованих, чому просто не довершили справу i не знищили нещасних, — здивувався я.

— Думаю, жерці й самі сумніваються в обраності когось із Сімки, — почав Каро. — Вони, як i ми, очікують, коли хтось нарешті проявить себе. Щоб остаточно переконатися. І вже точно не хочуть вбивати того, хто може допомогти їм у боротьбі з геліонатами. Адже пророцтво двояке. І про це жерці дізналися відносно недавно. Обраний може знищити як жерців, так i дракона, якому служать геліонати, i які, за чутками, керуються саме вказівками найдревнішого.

— Найдревнішого? — здивовано перепитав Зуфар. — Не думаю, що всі ті лиходійства, які чинять геліонати, продиктовані наказами дракона.

— Даремне ти так узагальнюєш, юначе, — заперечив Каро, — в Ордені є різні люди, i декому я залюбки потиснув би руку. Але зараз не про це… Зуфаре, Айхо, тепер зрозуміли, наскільки все серйозно? Ваше завдання допомогти розкрити шпигуна.

— А Обраний виявить себе сам, — випередив моє запитання Совредо.

— Маєте бути обережними, — взяв слово дід. — Таємницю Сімох ні з ким не обговорюйте, про шпигуна ні слова! Ви звичайні учні, і навчання буде для вас справжнісіньким. Приглядайтесь, знайомтеся зі спудеями. Називайтесь кожен власним іменем. Ти, Зуфаре, не приховуй, що принц Захрейну, а ти, Айхо, що мій онук. Будьте відвертими в міру. Але мовчіть про ваші пригоди і походеньки.

— Будьте непомітними та всюдисущими одночасно, — підсумував Майстер Каро. — Запитання є?

— Скільки спудеїв навчається в Класі Правиці? — спитав я, вже з головою поринувши у таємне завдання.

— З тобою буде тринадцять. Завтра на Святі Вогню з усіма й познайомишся. Хто з них належить до Сімох, поговоримо після святкування. Коли потрібно щось обговорити чи повідомити, приходьте до Майстра О. Оскільки всі знатимуть, що він твій дід, — це не викличе підозр. Це все, що ми хотіли розповісти.

Коли усі почали розходитись, дід зупинив:

— Може, зайдеш? Посидимо, згадаємо давні добрі часи?

У дідовому погляді бриніла туга.

— Залюбки, — усміхнувся я, але усмішка вийшла якоюсь силуваною.

Зуфар з розумінням першим залишив залу. За ним пішов Майстер Каро, Совредо зник у заплутаних коридорах. А ми з дідом попленталися до будиночка.

У каміні лагідно потріскував вогонь, як i в той вечір, коли зустрілися після довгої розлуки. Сиділи навпроти, дід погойдувався у кріслі-гойдалці i курив незмінну люлку. Це заспокоювало. Ми мовчали i вперше за довгий час просто насолоджувались присутністю один одного.

— Розкажи про Есху, — порушив мовчанку дід. Запитання заскочило зненацька. Тільки тепер зрозумів, що туга, яку помітив в очах діда, пов’язана не зі мною.

— Що саме? — перепитав я, збираючи думки до купи.

— Все, що знаєш, — тихо відповів дід.

— Ммм, я ж, здається, усе розповів…

Дід у відчаї кинув люльку на стіл:

— Ніколи не пробачу собі, що тоді залишив Есху в зміїному гнізді темних… А тепер навіть не знаю, де й шукати…

Несподівані страждання старого змусили знітитись.

— Я вже й не чекав, що коли-небудь почую щось про Есху… — продовжував Радо. — А тут раптом цей лист…

Тоді я зрозумів, що маю розповісти. Уявив, що хотів би почути, якби після довгих років розлуки, хтось зміг розповісти щось про Мію… Я натхненно почав. Дідусеві очі спалахнули надією, і м’яке тепло, яке вони випромінювали, заполонило всю кімнату. Ми проговорили усю ніч. Враз забулися непорозуміння. І я радів, що зміг відпустити минуле.