Айхо, або Полювання на шпигуна

Розділ 4

Після довгих промов Викладачів Університету нарешті мало розпочатись те, чого з таким нетерпінням чекали всі спудеї. Візерунки площі розчинилися, ряди розсіялися i в хаотичному русі радісні студенти збиралися в маленькі групи. Я одразу ж розшукав Зуфара. Все одно ніхто з однокласників не помічав мене. Усміхнений товариш навпаки перезнайомив з половиною свого Класу, i на якусь мить я навіть позаздрив Зуфарові i ще раз пошкодував, що ми не навчатимемось разом.

— А ти не гаєш часу, — засміявся друг, коли ми відійшли вбік від нових знайомих. — Я навіть трішечки заздрю.

— Мені? Було б чому, — похмуро відповів я. — А от тобі є чому позаздрити. Тільки-но познайомився із Класом, а вже маєш стільки товаришів.

— Воно то так, але подружок жодної, — знову добродушно вишкірився Зуфар. — Ну скажи, чому це так? Єдина дівчина в Університеті, i та одразу знайомиться з тобою. Ти що, медом намазаний?

— А, це ти про Делею?

— І ім’я в неї гарне…

— Ого, — тепер усміхався вже я. — Ти що, закохався?

— Не мели дурниць. Просто дивно її бачити серед твоїх заучок.

— А, ти вже в курсі…

— Та тут цілі історії ходять про Правицю. Схоже, її недолюблюють, але обожнюють поговорити.

— Мене не зовсім добре прийняли в Класі… І знаєш, як не дивно, але тепер однокласники всі схожі на шпигунів темних… окрім Даклара, — усміхнувся я.

— Бо він заступився? Чув краєм вуха твоє посвячення. Виявляється, Даклар має неабиякий авторитет серед спудеїв, i не лише в Правиці.

— І про що це говорить?

— Поки ні про що… — піднявши руку догори, Зуфар захоплено вигукнув. — Дивись, Айхо!

В небі, ніби нізвідки, з’явилися велетенські сірі птахи. Я завмер від несподіванки. О, небеса! Це ж вороти!!! Перед очима промайнула картина втечі i закрите шоломом обличчя Воїна Шаку. Я згадав про батька. Невже i тут не дадуть спокою…

— Айхо, що з тобою? Ти зблід?

— Зуфаре, це вони… — прошепотів пересохлими губами.

— Так, це Неракан i Езлі, твої однокласники. Але таке враження, що ти побачив примару.

Юрба зашуміла, i я й справді почув, як голосно вигукують імена юнаків. Тільки зараз на двох воротах, які очолювали процесію гігантських птахів, я помітив крихітні фігурки Неракана i Езлі. Вони радісно махали руками, а вороти слухняно виконували їх вказівки. Велет, на якому сидів Неракан, дуже низько пролетів над площею, навмисне зачепивши верхівки дерев. На глядачів посипалось жовто-багряне листя, i юрба заревла від задоволення. Зробивши декілька кіл над головами спудеїв, тріумфатори скерували птахів високо в небо i в одну мить кожен рвонув у своєму напрямку, утворюючи на небосхилі семикутну зірку. За мить видовище розчинилося в хмарах. І юрба знову заревла, вимагаючи повторення.

Вгамувавши себе, я зрозумів, про яке завдання вів мову Майстер Шак. Побачене вражало!

— Ти в порядку? — спитав друг.

— Так, так, все гаразд.

— Оце так видовище! — захоплено вигукнув Зуфар.

— А ви таки справді круті!

— Так, це наші хлопці! — крикнув хтось за спинами, i я упізнав трьох однокласників. — Неракан i Езлі порвали всіх, ніхто краще не зробить, ніж Правиця! От лише цього року зіпсували задоволення, зараз це дівчисько знову зганьбить нас.

— Це вони про Делею? — спитав Зуфар.

— Про кого ж іще. Я й сам починаю хвилюватися за неї.

Несподівано ясне небо затягнуло темними хмарами. І я зрозумів, що показ Делеї розпочався. Здавалось, що ось-ось почнеться гроза. Та замість вражаючої блискавки в небі з’явився ледве помітний спалах. За спиною почулися в’їдливі смішки, а в юрбі рознісся незадоволений гамір. Це провал. Схоже, тільки ми з Зуфаром тримали за Делею кулаки.

Вдруге блискавка розкроїла небо наполовину. Вдарив такий грім, що глядачі аж пригнулися. Сонячне проміння, наче леза, проштрикнуло темні хмари, ті посіріли i згодом стали зовсім світлими, пухнастими. Хмари розтопились, як туман, i в синяві неба з’явилися не бачені досі білі довгошиї птахи. Вони не летіли, а, здається, пливли по небу. Довге розкішне пір’я розвівалося на вітрі. Складалось враження, що це зовсім і не птахи, а прекрасні невагомі квіти, які підняв у небо легкий вітер i закрутив у дивному танку. Зачарований прекрасним видовищем натовп не зводив очей з казкової картини. А коли різнобарвна веселка осяяла небосхил і з неба посипалось білосніжне пухнасте пір’я, юрба загула від захвату. Наче теплий сніг вкутав Університетську площу.

Я заворожено дивився i не вірив, що все це змогла зробити тендітна білявка. Отже, недооцінюють її однокласники.

Або заздрять… Але темні хмари, наче куліси, зімкнулись, закривши i білосніжних птахів, i веселку. Шалена блискавка розірвала небо. Юрба захвилювалася. Наступна вогняна стріла поцілила просто у верхівку дерева-велета і запалила його наче свічу!

Учні не одразу й зрозуміли, що показ вже закінчився, і справжнісінька пожежа лютує серед натовпу. Викладачі, як могли, намагались приборкати хаос. Але і спудеї, і природа, здається, не чули мудрих закликів сивобородих. На площі почалася паніка. І все могло б скінчитися трагічно, якби не рятівна злива, що, наче важким мокрим рядном, накрила скажений вогонь. Нещасне дерево зашипіло. Клуби чорного диму передсмертним тужливим зітханням неквапливо здіймалися в небо.

Свято Вогню, яке ледве встигло розпочатись, драматично скінчилось. Куратори наказали студентам розійтись по кімнатах.

Пробираючись крізь натовп, ми з Зуфаром наштовхнулись на Делею. Смертельно бліда, вона тремтіла, мов листок на вітрі, і даремно намагалася вирватись з тісного кола, яким її обступила розлючена Правиця.

— Делеє, що ти наробила? — шарпнув бідолашну за рукав кремезний юнак.

— Забери руки! — крикнув Зуфар, відтягаючи дівчину.

— Її потрібно звідси забрати, — випалив я. Делея ніби не чула нас.

— Давай до діда Радо, його будиночок неподалік, — перекрикуючи натовп, вигукнув я.

Незважаючи на те, що було ледве за полудень, на дворі стемніло, немов уночі. Злива шаленіла. Оскаженілий вітер безцеремонно шмагав дощем по обличчю, шарпав за одяг. Біле пір’я драх, опале листя, попіл згарища перемішались в липку брудну кашу і, наче сніжками, заліплювали очі, лізли до рота.

Змоклі до нитки, ми вбігли в порожній будинок діда.

— Я розпалю камін, — запропонував Зуфар. — Потрібно просохнути… і заспокоїтись.

Я озирнувся. За мною мала стояти Делея, але її не було! І лише почувши тихі схлипування, побачив, що дівчина, як підкошена, зсунулась по стіні.

— Підіймайся, Делеє, — якомога делікатніше сказав я, але білявка, здається, не чула.

— Давайте до каміна! — скомандував Зуфар.

Приємне тепло розійшлось по кімнаті. Підхопивши Делею на руки, я обережно примостив її ближче до багаття. Воскове обличчя дівчини байдуже застигло, лише жовтаві відблиски вогню вистрибували на ньому, переконуючи, що господиня жива. Ми нагадували бурульки, що при перших весняних променях танули на сонці. Потічки холодної води змійками виповзали з промоклого одягу і кумедними калюжками збирались на підлозі.

— То, може, розповіси, що там сталося, — нарешті порушив мовчанку Зуфар.

Білявка аж здригнулася, наче щойно повернувшись із потойбіччя, глянула на мене ожилими очима.

— Хто це? — підозріло зиркнула на товариша Делея.

— Це мій друг, Зуфар.

— А-а-а, зрозуміло, — прошепотіла дівчина і втупилась у вогонь.

— То що ж трапилось, Делеє? — поцікавився уже я.

— Дякую, що забрали звідти, — так i не відповіла дівчина. Її голубі очиська невідривно стежили за полум’ям. Воно безборонно відбивалось в м’якій синяві, змінюючи колір на жовто-сірий. Делея, здається, щось гарячково обмірковувала.

— Мені кінець… Мене виженуть… — нарешті приречено прошепотіла дівчина.

— Не хочу тебе засмучувати, але ти ледве не спалила Університет разом зі студентами, — несподівано мовив Зуфар.

Делея перекинула на юнака вбивчий погляд. Здавалось, вогонь, що відбивався в очах дівчини, насправді жив у них.

— Це зробила не я, — твердо відповіла Делея. — Мені б ніколи не вдалося викликати таку блискавку. В мене й так із цим проблеми.

— Ми це помітили, — зауважив Зуфар.

— Зачекай, друже. Делеє, ти впевнена, що це зробила не ти? Можливо, просто помилилася…

— Айхо, ти що? Викликати грім i блискавку — не просто. І зробити це ненароком неможливо! Це зробили навмисне! І той, хто це зробив, володіє потужною силою.

Ми з Зуфаром перезирнулись. Історія виявлялась все більше заплутаною. І якщо Делея говорить правду, то чи не пов’язане це якось зі шпигуном?

— От ви де!

До кімнати увірвався захеканий дід.

— Я збився з ніг, шукаючи вас. Боявся, що сталось найстрашніше. Ви цілі?

За дідом вбіг Майстер Каро.

— Чому учні не в Класах? Чи вас не стосується наказ? А… i ти тут? — остання фраза адресувалась Делеї. Каро i дід перезирнулись.

— Ми мусили захистити Делею, у Класі її зацькували б, — очікуючи бурхливого протесту, почав я.

— Правильно зробили, — суворо кинув дід. — А тепер марш по кімнатах!

— Але…

— Без ніяких але! — гримнув Каро. — А Делея залишиться тут. Дівчина боязко зиркнула на мене.

— Діду, вона ні в чому не винна!

— Ідіть, хлопці, — м’якше повторив дід. — Не хвилюйтесь, вже все гаразд. Про Делею подбаємо.

Доки ми повернулися в Будинок Студентів, знову змокли.

— Ну що ж, розходимось по кімнатах, Айхо.

Я лише втомлено кивнув Зуфарові. Хоча зовсім не хотілося йти до Класу.

— Побачимося завтра.

— Бувай, Зуфаре.

Я ще подивився, як товариш зайшов у кімнату Стріли, i тоді вже, через не хочу, побрів у кінець коридору, де розмістилась Правиця. Рука приречено потягнулась до ручки дверей.

Однокласники щось палко обговорювали за великим круглим столом, але різко усі погляди прикипіли до мене.

— О, а ось i новенький, — сказав уже знайомий задерикуватий Заро.

— Щось його довгенько не було, певне, не міг знайти дорогу? — з насмішкою продовжив високий, спортивної статури юнак з обличчям, з якого митці малюють картини.

Як пізніше я дізнався, це був Хамар, товариш Заро. Ліворуч сидів, не на свої роки кремезний, чорношкірий Вакас i весело підсміювався. Це була знаменита трійця Правиці. Нахабні, зазнайкуваті гевали, які верховодили у Класі.

Я промовчав. Встрявати у перепалку не було настрою. Дружелюбно усміхаючись, з-за столу піднявся Даклар.

Сьогодні він уже вдруге виручав мене:

— Айхо, приєднуйся, — і юнак вказав на вільне місце. — Але спочатку давай познайомлю з Класом. Почнемо з Санні.

Світловолосий, добродушний юнак привітно усміхнувся.

— А це гордість Класу — Феной, — Даклар вказав рукою на дуже серйозного худого хлопця. — Цих двох веселунів ти вже знаєш, Неракан i Езлі, сьогодні потішили нас на славу! — товариші тріумфально ляснули один одного в долоні. — А це розумник Евратон — наша ходяча бібліотека.

На підтвердження сказаного, високий чорнявий юнак без зайвої скромності додав:

— Якщо буде скрутно — звертайся.

Не чекаючи Даклара, представився рудоволосий усміхнений хлопець:

— Я — Анак.

«А все не так і погано», — подумав я.

— Це — Ортах, — продовжував знайомство доломарт. Невисокого росту багряношкірий хлопчина, почувши власне ім’я, поспішно піднявся. Болюча згадка про Мію підступно вжалила пам’ять. Ортах, намагаючись перегнутися через увесь стіл, щоб потиснути мені руку, ненароком перекинув глечика з водою. Клас зірвався реготом. Зніяковілий юнак присоромлено опустився на місце. І я, щоб якось підбадьорити тепер уже свого однокласника, повторив його «подвиг», що з моїм невисоким зростом виглядало кумедно. Та все-таки потиснув Ортаху руку.

— Ну, а це Заро, Хамар i Вакас. Цю трійцю i представляю нероздільно. Мене ти знаєш, — завершив Даклар.

— Не вистачає лише нашої втікачки, — в’їдливо кинув красень Хамар.

— Ця бездара ледве не спалила Університет, — зло додав Вакас.

— Я стояв під цим деревом! Ледве не підсмажився заживо! — обурився Анак.

— Не здивуюсь, якщо завтра оголосять, що кілька студентів загинуло, — стурбовано озвався Феной.

— Дівчисько необхідно покарати! — подав голос Заро. Даклар мовчав, опустивши голову. І я зрозумів, з якою навалою неприйняття і критики доводиться кожен день стикатися бідолашній білявці.

— Чому впевнені, що це зробила Делея? — раптом випалив я.

— А хто ж іще?!! — заревів розгніваний Клас.

— Якщо Делея бездара, як запевняє Вакас, то як їй вдалося викликати таку потужну блискавку? — не здавався я.

— А ти хоч сам в цьому щось тямиш? — огризнувся темношкірий Вакас, що було недалеким від істини. — Звичайно, це дівчисько на таке не здатне! Просто руки у неї не з того місця ростуть!

Трійця самовдоволено зареготала, решта підхопила тихішим сміхом.

— А якщо Айхо правий? — несподівано перебив всезагальні веселощі доломарт.

— Ти що, Дакларе?!!

— Досить захищати це дівчисько! Це ж був її показ, ми всі це знаємо!!!

— Виступ Делеї дуже сильний, — почав доломарт і усі замовкли. — Але те, що сталося потім, занадто навіть для геніального показу. Знаємо, що у Делеї зі стихіями не все гаразд, але це не схоже на помилку. Феноє, ти майстер по стихіях, скажи чесно, зміг би вчинити подібне?

Феной замислено підійшов до вікна, тонкі пальці торкнулись вольового підборіддя:

— Я, звичайно, зміг би спробувати… але не впевнений, що вийшло б. Така точність i така потужність…

— То як змогла таке зробити Делея? — спитав доломарт. Клас затих. Зацікавлені погляди стрибали то на Даклара, то на Феноя.

— Тому, що білявка бездара i їй не місце в нашому Університеті! — порушив тишу красень Хамар.

— Тихше, тихше, Хамаре, — несподівано, наче нізвідки, пропищав Майстер Шак. Ніхто й незчувся, коли Куратор увійшов до кімнати. — Я теж не в захваті від Делеї, але це не тобі вирішувати, кому місце, а кому ні в Університеті.

Хамар розгубився, бо зазвичай Шак підтримував його напади на бідолашну дівчину. Та й не секрет, що трійця Правиці у фаворі в Куратора. Аж тут раптом така немилість.

— Раджу всім змінити тему розмови, — у писклявому голосі Майстра зазвучали металеві нотки. — Завтра перший день навчання, краще подумайте про це!

Двері гучно грюкнули за Шаком, а здивовані спудеї переглянулися.