Альтернативна Еволюція

Слово четверте ЄВАНГЕЛІЄ ВІД АНДРІЯ

Дзвін Небесного Храму прозвучав. І я, Андрій, виконую Наказ Учителя. Пора сказати правду світові. Пора відкрити ТАЙНУ ХРИСТА. Бо час вичерпався. Історія людства завершена. Люди підійшли до каменя на перехресті, де вогненні стріли пропонують вибір шляху ліворуч, праворуч і прямо.

Навіть народні казки знають, що напрямки праворуч та ліворуч — обман. Це — повороти, перевороти і вічні сумніви та шукання. Мудрість творців Легенди відверто говорить, що успіх очікує шукача тоді, коли він обирає стежку ПРЯМО. Саме слово ПРЯМО означає ПРІМ — ПЕРШИЙ, ПЕРВІСНИЙ. Там гине і кінь, і вершник, душа й тіло, тануть усі ілюзії, але саме там, де втрачаються обмани та містифікації, мандрівник здобуває друзів, любов, щедрість, оновлене тіло, зустріч із нареченою і радісний шлюб.

Тому я, Андрій, перший з покликаних Христом, з правіку обрав пряму стежку: це шлях за Ним, за Сином Найвищого, до Батьківського Дому, де готується радісний бенкет для кожної Божої Дитини, котра прозріла в лабіринті земного буття і почула Поклик Єдиної Матері; «Діти, пора Додому!»

Воля Христа стала моєю волею. Саме тому відкривається правда нашого світу та його неминучої долі. Друзі Христа! Друзі мої!

Не шукайте оцінок того, що прочитаєте, у «знавців» та авторитетів. Вислухайте Благу Вість і покладіть на серце своє. Якщо там Бог — ви прокинетеся і станете на Останні Вогненні Чати. Якщо там антипод Бога — ви неминуче станете ворогом цієї Вісті. Проте не поспішайте обирати стежку ПРАВОРУЧ або ЛІВОРУЧ, навіть якщо ПРЯМИЙ ШЛЯХ вас жахає і гнівить. Доки Дзвін Благої Вісті лунає, постійте біля Каменя, помучтеся від сумніву, перегоріть у полум'ї страждань та мук невизначеності. Можливо, в останню мить Осяяння зійде на вас, як це сталося з розбійником на хресті. ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ!

Сотні літ минуло відтоді, як я прийшов на береги Борисфена, Славути, Дніпра разом з Друзями Його, разом з Матінкою Сина Божого. Безліч разів ми народжувалися тут, в благословенному РАЇ — КРАЇ, щоб виконати Його Заповіт, щоб Велика Жона, Обійнята Сонцем, могла безборонно вагітніти в Духовній Пустелі, готуючись до БОЖИХ ПОЛОГІВ.

Ворог давно збагнув те, що сталося. Чутливі душі, прочитавши історію Світу, без особливих труднощів збагнуть вражаючі знаки герцю Легіонів Мороку супроти Воїнів Батька Небесного. Перечитайте сторінки навіть містифікованих манускриптів, переказів, літописів — у тих заплутаних традиціях вимальовується свідоцтво чудесного Посіву Христової Ниви на землях слов'ян — Дітей Слова-Логоса, Дітей Рода, Онуків Дажбога, Синів Вічного Руху. Саме відтоді ми почали називатися Руссю, бо, отримавши Зерно Христа, перебуваємо у вічному русі до Божої оселі.

Русь — народ, у якому персоніфіковано сам дух Христа, творчий принцип вічно діючого Логоса. Саме тому — супроти нас віками повстають Легіони Князя Світу цього, щоб здійснювати геноцид, духоцид, етноцид, щоб обманювати незрілі душі та купувати їх, пропонуючи на базарищах псевдоісторії підробки духовних заповітів.

Ставка — доля Землі та людей, котрі її населяють. Кожна душа, яка здатна прокинутись, дорога й люба Вітцеві Небесному та Пречистій Матері. Біда в тім, що ріка води, що її випустив з пащі Дракон, отруїла міріади душ, приспала їх і заколисує брехливими обіцянками тутешнього та потойбічного раю.

Слово, яке звелів промовити Учитель, не буде здаватися вам звичним. Стіни традицій, змуровані Антихристом, закриватимуть від жадаючих Правди просту природність того, що відбулося. Але це — єдина можливість здійснити пролом темних мурів ілюзії та обману.

Друзі Христа! Друзі мої!

Прийміть до серця Свідоцтво Учителя про Великий Магніт, що неухильно притягне те, що йому належить. І мені доручено сказати Землі те, що дано їй знати в Останній День. А коли настане Ніч, — той, хто почув — не побачить її, а хто залишиться глухий — піде з нею…

Я зустрів його несподівано. Але потім мені здавалося, що знайомі та рідні одвіку. Пізніше Учитель підтвердив, що так воно і є.

Тоді я був народжений в Гілеї. Нині — це південь України. Тата свого не пам'ятаю — він загинув десь у військовому поході, коли царські скіфи (так нас називали греки-колоністи) проганяли з рідного краю кочову орду жорстоких воїнів, що вдерлися зі сходу. Мама, залишившись вдовою, теж незабаром померла від туги та нестатків. Мене підібрали греки, назвали Андрієм. Привчали до стану раба змалечку. Старий садівник показував мені, як садити виноградну лозу, як підрізувати, плекати, збирати грона, готувати смачні родзинки.

Та якось одної ночі на багате господарство колоністів напали морські розбійники. Греки оборонялися, їх майже всіх повбивали. Решту разом з рабами забрали на корсарську трієру. Дорослі стали гребцями, я прислужував вожакові розбійників. На трієрі познайомився з молодим чорнобородим юдеєм. Його звали Симоном. Вожак ненавидів юдея за зухвалість та неймовірне терпіння. Скільки б ударів не отримував Симон від наглядача, він ніколи не проронив жодної скарги чи стогону, не пролив жодної сльозини. За це корсари прозвали його Петром, тобто — Каменем. «Ти не жива людина, — насміхався вожак розбійників, — ти камінь. Але я викрешу з тебе іскру, в мене є таке кресало…»

Симона лупцювали вдень і вночі. Та він був незворушний. Мене так вразила його терплячість, що я інколи приносив йому рештки їжі. Це трохи підтримувало Симона, він вдячно прикладав долоню до серця і болісно усміхався. Лише одного разу порушив мовчання і запропонував побрататися. «Ти сирота і я також. Будьмо братами». Я згодився з радістю.

Проте мої старання підгодувати Симона не допомогли. Він згасав і слабнув, мов бадилина в сухій пустелі. Бачачи теє, вожак продав його, а разом з ним і мене, багатому сирійцеві, володареві численних рибальських вітрильників та інших кораблів.

Тут було життя вільніше. Симон-Петро виходив разом з іншими рибалками-рабами у море на промисел, проте під наглядом вартових. Коли море було спокійне, побратим брав мене з собою, привчав до рибальства.

Одного ранку, коли на обрії хмарилося і досвідчені раби провіщали грозу та шторм, Симон залишив мене на березі. Господар звелів мені збирати барвисті черепашки понад водою, з них майстри виробляли гарні прикраси, фібули, намисто. Взявши кошика, я рушив до берега. І тут побачив Його.

Завершується друга тисяча літ відтоді, а я не можу забути благословенної миті, коли мені засяяли пронизливі небесні очі, такі дивні на дитячому обличчі. А волосся в нього було, ніби хвилі променів. Мимоволі з вуст зірвалося запитання:

— Ти, бува, не Божий Син? І Він спокійно відповів:

— Мій Тато підказав тобі правду.

— Звідки ти? — запитав я. — Де живеш? Де жив?

— Прийдеш і побачиш, — усміхнувся Він. — Хочеш бути моїм супутником? Тебе першого кличу за собою. Підемо разом до Тата Небесного. Хочеш? Волієш?

Сльози несказанної радості виступили на моїх очах, хвиля зворушення перехопила подих. І я сказав, що волію бути з Ним — однині й довіку…

Ми подружилися. Відтоді майже щоденно збирали черепашки на березі, чим господар був задоволений. Івась (так Його звали тоді) познайомив мене з своєю Матір'ю, прекрасною Дівою, котра усиновила Його, вигодувала і виплекала. Дізнавшись про те, що я сирота і подружився з її сином, Вона обняла мене і сказала:

— Матиму ще одного сина. Радуйся, мій любий Андрійку… Не стримавшись, я розповів про знайомство з Божим Сином

Симонові. Він недовірливо похитав головою:

— Мойсеева Тора твердить, що всі люди — діти Бога. Проте після падіння ми втратили подобу Найвищого, змушені жити під тінню прокляття. Ждемо приходу Месії — посланця Господа Сил, який утвердить царство Ізраїлю — Божого Народу. Хто ж твій Божий Син? Він не з сім'я Авраамового? З якого краю?

— Мати його й він — з берегів Борисфена.

— От бачиш? — глумливо засміявся Симон. — Який же Син Божий з тих країв? Вони нічого не відають про Єдиного Бога. Та й Месія має народитися в Іудеї, прийти з Вітлеєма…

Що я міг сказати Симонові, який добре знав юдейський закон та пророків? Мені не треба було доказів, бо все можна прочитати в небесних очах мого Друга і Брата, Народженого Зоряним Небом.

Проте, повагавшись, Симон, захотів познайомитися з Івасем. Одного дня, коли на морі гримів шторм, вони зустрілися. Між хмарами лютували полум'яні перуни, вирували пінисті хвилі, грізно гупав у скелі прибій, а Івась, сміючись весело і дружньо, дивився в нахмурене обличчя мого побратима.

— Чому засмутився, Камінь? — запитав Івась. Петро стрепенувся, глянув на мене.

— Це ти сказав йому про корсарське наймення?

— Я не розповідав. Він сам якось знає…

— Я все знаю про тебе, Симон-Петро, — спокійно промовив Він. — Ти, справді, Камінь. І я на тобі почну будувати свою Оселю. Та жаль, що навіть Камінь на землі розтріскається на шмаття, і підеш ти туди, куди сам не захочеш…

— Не розумію, що мовиш, Дитя, — суворо сказав Симон.

— Настане пора — зрозумієш.

— Ти переконав мого побратима Андрія, що твій Вітець — Бог! Ти ще дитя. Чим доведеш, що це — правда?

— Правдивий дух бачить Правду, — зітхнув Івась. — Що я можу ще сказати тобі, Симоне? Може, ти хочеш чуда?

— О так! — скрикнув Симон.

— І ти тоді повіриш, що я — Син Бога?

— Повірю!

Івась повернувся обличчям до моря і вийшов на скелю. Піднявши руки до неба, зненацька огорнувся сліпучим вогняним кільцем. Потім його полум'яна постать попливла понад хвилями, ніби якесь казкове видиво. Понад гупанням прибою в просторі прокотилися урочисті слова:

— Се є мій улюблений Син. Слухайте Його.

Симон зблід, затремтів і впав на коліна. Затуливши долонями обличчя, він судорожно промовляв:

— Господь мій і Бог мій! Віднині я твій… Не карай, помилуй раба твого…

Коли Симон розплющив очі, Івась уже стояв біля нього і, поклавши руку на чоло побратима, печально сказав:

— Як легко ти міняєшся, Петре! Я ж казав тобі, що камінь теж може тріснути і перетворитися в сипучий пісок. Бійся цього. Ти захотів чуда? Блаженні ті, що прагнуть Правди. Лише Правда дає свободу!..

— Про яку свободу ти кажеш, Господи? — схлипнув Симон. — Ми в рабстві, а ти кожної миті можеш звільнитися. Я ж бачив своїми очима, що ти можеш…

— Я не маю свободи, доки ви її не здобудете, — сказав Івась. — Проте ти кажеш слушні слова. Щоб я міг виконати волю Тата Небесного, допоможете мені. Нам слід втекти з рабства і дістатися Юдеї…

— Наказуй. Зроблю все, що волієш. Віднині я навіки з тобою, мій Бог і Господь…

В наступні дні план втечі було розроблено до найменших подробиць. В одну з грозових ночей ми вийшли на невеликому вітрильнику в бурхливе море. Крім Івася, на борту була його мама, Симон, я і Йосип, літній тесля з Назарета.

Буря кидала посудину по гребенях бурунів, мов соломинку. Йосип тихенько скрикував, але, тамуючи страх, тихенько молився, заплющуючи очі. Побратим, звичний до моря, сидів на кормі, міцно тримаючи кормило. Коли вітрильник відійшов далеко від берега, Симон запитав Івася, кивнувши на Йосипа:

— Володарю мій, він хто?

— Буде моїм земним татом, — мовив Івась. — Він знає все, що треба. Ми з мамою житимемо в нього…

— А твої супутники? Вони залишаться в рабстві?

— Втечуть тієї ж ночі. Повернуться до Борисфена.

— А ми з Андрієм?

— Знаєте, де я. Проте живіть, ніби ми й не стрічалися. Коли прийде вість від Тата Небесного, я дам знати.

— Чому не можемо жити разом? — скрикнув Симон. — Станемо твоїм захистом, не допустимо й пилинці впасти на тебе…

— Ось цього й не треба, — ласкаво засміялася Івасева мама. — Коли такі завзяті опікуни будуть біля Небесної Дитини, кожної хвилини жди біди…

— Єшуа має рости, як всі діти, — повчально мовив Йосип.

— Його нині звати Єшуа? — вражено запитав я.

— Так. А маму — Маріам. Їх мають приймати за юдеїв…

— Бог не любить обману, — нахмурився Симон.

— В чому ти бачиш обман, Петре? — суворо запитав Учитель, а на дитячому чолі лягла зморшка. — Хіба не єдиний Тато у всіх народів та людей? Хіба ти не назвав мене своїм Господом?

— Правду кажеш, мій Учителю, — похнюпився Симон, багровіючи від бентеги. — Надто гарячий я, ось і вирвалося дурне з вуст.

— Домовилися, — кивнув Єшуа. — Живіть дружно. Рибальте. І наберіться терпіння. Настане пора, будемо ловити інших риб…

Буря лютувала. Вода перехлюпувала через борт. Навіть Симон занепокоївся.

— Боюся, що вітрило не витримає. Буря пошматує парусину. А без вітрила — перекине човна…

— Я попрошу вітрів, — з певністю мовив Учитель. — Ще раз переконайся, що любов'ю можна зробити все…

Єшуа встав на носі вітрильника, розвів руки, описуючи ними коло в просторі. Почулося його палке благання:

— Вітри могутні, діти Великої Божої Сили! Ви показали нам свою потугу! Покажіть нині свою дружність до синів людських. Я благословляю вас на радісну дію. Поможіть Божому Синові сягнути жаданого берега…

Буря покотилася вдалину. У вітрилі завирував рівний, сильний потік повітря. Хвилі вляглися, ніби під тиском незримої могутньої руки. Навіть мама Єшуа вражено дивилася на своє дитя, Йосип щасливо плакав від зворушення, а мій побратим, міцно вчепившись у кормило, захоплено повторював, ніби вві сні:

— Любов'ю можна зробити все… Любов'ю можна зробити все…

«— Що важливіше — Учитель чи Учень? — запитали в Ані — Сина Зорі.

— Учень, — відповів Ані. — Бо він і є Учитель. Щоб когось учити — необхідна наявність Учня. Щоб чогось навчатися, теж потрібен, насамперед, Учень. Так ми бачимо, що прагнення людини до пізнання, до навчання творить з нього Учня, а ВСЕ НАВКОЛИШНЄ — стає УЧИТЕЛЕМ. І те й інше — єдність, цілість.

Учителем може бути лише Вічний Учень (саме так перекладається слово з мови Божого Древнього Народу: ЧОЛОВІК — вічний учень, вічний розум). Отже, Людина — Вічний Учень, і несе в собі Вічного Учителя, Його невмирущий Дух і Серце».

Нам пощастило дістатися берега неподалік від Тиру. Змучені та щасливі, ми покинули вітрильника на волю хвиль, а самі заглибилися в чагарі, подалі від моря. Там спали майже цілу добу, щоб прийти до тями. Наступного ранку Симон запитав Єшуа:

— Куди попрямуємо?

— Ви — до своєї родини, — твердо мовив Учитель. — А ми з Йосипом — до Назарету.

— Якщо там буде незатишно, — несміливо озвався Симон, — не забудь, Учителю, що є у тебе Симон і Андрій…

— Не забуду, — кивнув Єшуа. — Коли почуєте про мене — тоді приходьте…

— Коли? — одностайно скрикнули ми з побратимом.

— І вдень і вночі чатуйте. Та не забувайте, що ми вже йдемо спільним шляхом. Якщо до Тата Небесного вам пролягла стежка, то навіщо плакати, що не бачиш брата? Він недалеко, за поворотом дороги…

— Заспокойте серце своє, — запевнив Йосип. — Я стану для дитини захистом…

Ми попрощалися з Ним, і серце моє підказувало, що довго доведеться чекати наступної зустрічі. Так воно й сталося.

Ми з Симоном попрямували до Галілейського моря, де побратимів батько Йона мав убогу хатинку в рибальському селищі. Виявилося, що старий Йона давно втонув у морі, його вдова недовго жила після того. Симона майже ніхто не пам'ятав, лише кілька старших людей згадали його. Від притулку лишилися тільки стіни. Ми підрихтували ту сирітську оселю, змайстрували човна і почали рибалити. Продаючи рибу, за кілька місяців зібрали якусь дещицю для вбрання, деяких хатніх речей.

На другу весну Симон одружився на заможній дівчині. На посаг вдалося придбати чималого вітрильника, залучити до рибальства ще кількох хлопців. Так минув рік, другий, третій.

Минула пригода з втечею, зустріч з дивним дитям затуманилася, здавалася сновидінням. Симон взагалі не згадував про синьоокого Єшуа-Івася. Та коли одного разу мені знову приснилася зустріч на березі, і я почув слова: — Хочеш бути моїм супутником? — то вві сні закричав: — Волію! Хочу!

Симон злякано розбудив мене, занепокоєно запитав:

— Що з тобою? Чи демони турбують? Молися Господу Сил, щоб захистив тебе!

— Брате, — схвильовано мовив я, — мені приснився Єшуа, Син Бога…

— Не дурій, — суворо гримнув Симон. — Що було — те було. Забудь. Читай Закон. Там все сказано — звідки прийде Посланець Бога. Може, й справді, той хлопчина посланий якимись богами, та тільки не Яхве, не Богом Ізраїлю. Великий гріх прийняти ангела чужих богів за того, кого чекають юдеї так довго…

Я більше не нагадував Симонові про Єшуа, та Він все частіше почав снитися. То ми пливемо з Ним на плесі Борисфену, закидаючи сіті, то проходимо густі хащі в темному лісі, то піднімаємося на гори, переходимо хисткі містки, втікаємо від лихих людей чи драконів.

Так минуло сім років. Мені виповнилося чотирнадцять. Петро вирішив іти до Єрусалиму на Свято Пасхи, захопивши з собою дружину і мене. Я вперше відвідав Святий Город, дивуючись велелюддю базарів, багатству палаців, красі Соломонового Храму. Розглядаючи колони розкішної споруди, я зненацька побачив біля одної з них у колі равинів-учителів та літніх чоловіків золотоволосого підлітка. Він, поважно жестикулюючи, щось промовляв. Учителі дивувалися, багатозначно переглядалися. Чувся тривожний гомін. Я наблизився і прислухався. Сивобородий равин запитав:

— Чому так самовпевнено промовляєш? Як тебе звати і хто твій тато?

— Мій тато Йосип. З роду царя Давида. Ім'я моє — Єшуа. А певність моя — від Бога. Хіба не він подарував нам Образ і Подобу Свою?

— Ти вивчав Тору? — здивувався сивобородий.

— Це повинен робити кожен, хто хоче знати правду про Бога і людей, — сміливо сказав підліток. Він повернувся обличчям у мій бік і я ледве не скрикнув від несподіванки: то був Той, хто покликав мене йти за собою. Я не знав, що й діяти — підійти до Нього? Озватися? А що скаже Симон і довколишні люди?

Тим часом старий равин, чомусь невдоволений, суворо зауважив:

— Правду про Яхве? Ти гадаєш, що зможеш сам збагнути втаємничені слова Тори? Без свідоцтва учителів?

— А хіба Бог не кожному порівну дарує свої щедроти? — зухвало запитав Єшуа. — Комусь менше, а комусь більше мудрості? Батько поселяється в синові, Бог в Людині. Дух Бога також в серці людей. Звідти чується його слово і мудрість. Хіба не в серці пророків лунає Голос Найвищого?

— Мудра дитина, — почувся шепіт між присутніми. — 3 нього буде славний учитель…

— А може, новий пророк! — підхопив ще хтось.

— Людина — порох під ногами Яхве, — непривітно одрізав сивобородий равин. — Вона согрішила і нині приречена розплачуватися за своє падіння.

— Сказано, — весело підхопив Єшуа, — що сотворив Бог людину на Свій Образ і Подобу. Отже, ми Діти Бога, і маємо освятити той Образ в собі, щоб стати улюбленими спадкоємцями Небесного Царства…

— Така доля заповідана дітям Ізраїлю, дітям Авраама, — спалахнув якийсь літній учитель, — а ти кажеш про всіх людей. Де ти вчився, хто твій учитель?

— Хіба лише дітей Ізраїлю сотворив Бог? — здивувався Єшуа — А інші народи — не Адамові спадкоємці?

— То все ідолопоклонники, — крикнуло кілька голосів. — Таким Ілля нещадно рубав голови. Вони не відають Єдиного Бога, а багатьом богам поклоняються…

— А хто сказав, що Яхве — Єдиний Бог? — сміливо запитав Єшуа. — Згадайте слова Тори: «Ось Адам став, як один з Нас, знаючи добро і зло…» Не сказано: став, як Я, а — як один з Нас. Отже, в небі живе ціла Божа Сім'я…

Кільце равинів та мудреців заклекотіло, завирувало. Почулися погрози, до Єшуа підскочив Йосип та його мама Маріам, хутко повели сина геть із храму. Мене хтось сильно смикнув за руку. То був Симон. Він палахкотів від роздратування.

— Ти чув? Ось твій Божий Син, — зашипів побратим. — Усі учителі проти нього…

— Ти ж чув, як він славно казав? «У небі живе ціла Божа Сім'я.» Брате, як гарно — ввійти в ту Сім'ю!

— Не дурій! — гаркнув Симон. — Забудь навіть думати про нього, як не хочеш лиха. Збирайся, вертаємося додому. Подалі від халепи…

Пливли дні, місяці, літа. У Петра-Симона народилися діти, їх треба було годувати, одягати, приводити до пуття. Між нами не було й мови про давню пригоду, про дивного синьоокого хлопця, який розтривожив колись наші душі, змусив підняти погляд до неба. Побратим знав лише одне: море, вітрильник, сітки, торгівля здобутою рибою, клопоти про повсякденне життя, сварки з дружиною та дітьми.

Розбагатівши, Симон вирішив перебратися до невеликого міста Вітсайда на березі Галілейського моря. Родина купила чималий дім зі старим садом. З вікон видно було смугу води, по ній пропливали човни, вітрильники, в просторі з криком ширяли чайки. Інколи насувалася буря, тоді наше невелике море темніло, на ньому здіймалися круті прямовисні хвилі. В таку погоду рибалки не виходили на промисел, бо деякі з них не поверталися назад. В такі грозові дні та ночі мій дух починав хвилюватися. В гомоні хвиль, в гуркоті громовиць я чув далекі поклики, серце рвалося нез'ясовними болями, майже наяву починав ввижатися образ Івася-Єшуа, я плакав невтішно, виливаючи йому свою тугу, нарікаючи на долю, що роз'єднала нас. Я бігав понад берегом, здіймаючи руки до палаючого берега, і кричав:

— Боже, дай мені щастя знову узріти Його, щоб разом з Ним іти до Твоєї Сім'ї. Боже, навіщо таке марне, таке пусте життя, яке не дає достойного плоду?

Небо переможно гуркотіло, котило понад буйними водами оглушливі громовиці, і мені здавалося, що то не жмути вогнистих блискавиць мерехтять у високості, а мій улюблений Друг Івась-Єшуа одягнув полум'яне вбрання Сина Божого і вийшов до герцю з ворогами Найвищого.

Коли я змучений та знесилений повертався до оселі, Симон гримав на мене, повчально здіймаючи пальця вгору:

— Ти опанований бісом, брате. Той химерний хлопчина вже став дорослим парубком, живе собі спокійно, може, завів сім'ю, а ти божеволієш! Доведеться кликати равина, щоб прочитав над тобою молитву. Треба одружитися. Шукатиму для тебе наречену. Все одійде, як ранковий туман, Андрію. Добра жінка — то найкращий лікар від таких дурних думок! Чого ти хочеш? Чи сам знаєш? Що я міг сказати побратимові? Чи снилися йому сни про дивні краї, де панує лише радість та любов? Де люди, квіти, звірі та птахи, метелики й небесні янголи живуть щасливою родиною, не відаючи лиха і смерті, самотини і образи? Я бачив такий край у очах Божого Сина, і не можу забути його. До нього треба прагнути, йти, думати, не спати…

Петро-Симон, вислухавши моє гарячкове бурмотіння, зневажливо махав рукою і рішуче казав:

— То все — пусте марення. Дурне спить — дурне й сниться. Наші батьки жили так, як ми, чого тобі ще треба? Світ жорстокий. Хтось нападає, хтось утікає. Ми були в рабстві, пощастило втекти. Дякуй Богові, що ти можеш працювати для себе, а не для жадібного багачева!

— Хіба ти не читав пророка Ісайю? — не здавався я. — Він передає Волю Бога і певність, що буде світ радості. Лев і корова, ведмідь і ягня, дитя і гадюка дружитимуть…

— Не дурій! — гримав Симон. — Те все, може, й буде, та тільки не тут, де римські легіони топчуть землю Ізраїлю, де кожного дня треба когось убити, щоб самому жити. Покайся, Андрію, бо добром твоє марення не закінчиться.

Знову покотилися над моєю головою марні, безнадійні літа. Я старів, приходила втома. Вже навіть Симон не нагадував мені про одруження. Та й для чого заводити сім'ю, коли я не бачу в тому сенсу? Коли не відаю, що казати дітям, куди їх вести? Все рідше снилися мені барвисті сни, свідомість вкривалася байдужістю…

Звідусюди докочувалися вісті про війни, походи, повстання. Когось убивали, розпинали, щось завойовували, втрачали. А мені вже марилися в снах лише човни, сітки, сріблиста риба…

Та гроза буває не лише в природі. Доля теж готує живим духам свої бурі. Коли мені пішов тридцять другий рік, до Галілеї прийшла вість про великого пророка Івана, який охрещує людей у водах Йордану. Про те нашій родині повідомили знайомі жінки, котрі побували в Єрусалимі. Вони, хвилюючись, казали, що такого пророка вже давно не відала Юдея, що це сам Ілля прийшов визволити дітей Ізраїлю від чужинецького рабства, що він суджений Месія — славний Цар Юдейський.

— Звідки він? Якого роду?

— Різне кажуть, — щебетали жінки, перебиваючи одна одну. — Чи то він син священика Захарії, чи то прийшов з еллінського розсіяння. Вбраний лишень в шкуру верблюда, харчується медом та сараною, високий, худющий, очі, мов блискавки, а голос, неначе труба архангела!

— А що він каже? Що пророкує?

— Каже: покайтеся! Бо наблизилося Царство Небесне! Гряде Божа Пора! І сокира, мовляв, біля кореня неплідного дерева лежить!

— І багато людей хрестяться від нього?

— Плавом пливуть. І прості, й учені. Фарисеї приходять, учителі, раби, діти Ізраїлю і елліни, навіть римляни…

— Елліни та римляни? Чому б то?

— Не відаю, — знизала плечима одна з жінок. — Елліни називають його Іван Геліос. Буцімто він син Сонця…

— Щось ви плутаєте, — невдоволено сказав Симон. — Може, переплутали слова? Він каже про Євангеліос, про Благу Вість, а ви торочите про якогось сонячного Івана. Треба самим розібратися. Збирайся, Андрію, рушимо до Йордану. Якщо путній пророк — треба й нам охреститися, а ні — будемо спокійні…

Я не вступав до розмови, та серце моє схвильовано стукало: «Андрію, твій час настає. Готуйся…»

Ми з Симоном одягли святкові шати і вирушили понад Йорданом до Єрусалима. За кілька днів дісталися місця, де Іван пророкував настання Царства Небесного. Люди вказали напрямок, в якому треба йти до Йордану. Власне, можна було б обійтися без вказівок, бо прочани пливли, мов мурашва, до славетного пророка.

Втомлений Симон звелів мені сходити до ріки, розпитати, подивитися на Івана, а сам вирішив дістатися Єрихона, щоб найняти кімнату на постоялому дворі.

— Чекатиму тебе ввечері нині, або найпізніше завтра, якщо затримаєшся. Потім разом сходимо до Йордану… якщо ти скажеш, Що варто прийняти хрещення…

Я хутко дістався берега Йордану. Втоптана тисячами ніг стежка вела до піщаного вигону поміж сірими скелями. Понад берегом зеленіло кілька пальм, під ними купчилися люди, ланцюжком входячи у воду, а потім виходячи з неї. Я здалека примітив буйну гриву русявого волосся, гучний голос пророка гримів над Йорданом:

— А ви, фарисеї та книжники, сім'я гадюче, пергаментні пацюки, якими вітрами сюди принесені? Жадаєте втекти від гніву Божого? Води Йордану не поможуть вам очиститися від скверни, що її ви нагромадили в серцях синів Ізраїлю. Та пам'ятайте — мій голос лише перша вість про Посланця Неба, який буде хрестити вас Божим Вогнем! Кайтеся, бийте себе в груди, в пустелі приготуйте путь Господу Сил! Невже жадаєте, щоб Він увійшов у ваші ниці, загиджені серця?

Я наблизився до пророка, ставши у вервечку схвильованих людей, бажаючих хрещення. Пильно приглядався до худого обличчя, пронизливих очей, що метали чорні блискавки. Може, це він — мій хлопчик Івась з далекого дитинства? Невже так змінився?

Я прислухався, про що питають пророка поважні фарисеї та равини, яких він так жорстоко картав. Бовтаючись у воді біля берега, сивобородий фарисей улесливо промовляв:

— Нас послали з Єрусалима священики та левіти, щоб ти сказав напевне: хто єси? Ілля?

— Ні! — гримнув Іван.

— Пророк?

— Та ні ж! — крикнув Хреститель. — Чому не слухаєте голосу мого? Ще раз кажу: відкрийте серця, відчиніть брами запилених душ, дайте ввійти туди Господу Сили й Любові!

— Якщо ти не Месія, не Ілля, не пророк, — грубо промовив фарисей, — то чому хрестиш?

Іван суворо відповів:

— Цар може обрати для вісника найпростішого слугу свого. Та вже наближається сюди сам Син Найвищого. Промийте очі, нерозумні, щоб не пропустити Сходу Сонця!

Фарисеї та учителі, невдоволено гомонячи, вибиралися з води і пленталися геть. Я наблизився під руку Івана, глянув у його очі. Він обілляв мене водою, зробив на чолі знак сонячного хреста. Узрівши мій допитливий погляд, підбадьорливо усміхнувся.

— Чому так пильно дивишся?

— Учителю! — осмілівши, прошепотів я. — Я вже багато літ жду Сина Божого. Єшуа ім'я його. Може, ти відаєш, де він?

— Жди! — скупо промовив пророк. — Він послав мене. Він з'явиться за мною, та стоїть далеко попереду. Я недостойний схилитися до взуття його. Жди, нині надвечір буде він тут…

Вийшовши з води, я вибрав місце під скелею, у затінку. Сонце пекло немилосердно. Було душно, як у передгроззі. Мене хилило в сон, перед знеможеною тямою пливли барвисті видіння. До слуху долинув грім, пролунав грізний голос: «Ось іде Жертва Божа! Прокиньтеся, дрімаючі!»

Я кинувся зі сну і відчув дивне тремтіння в тілі. Глянувши перед собою, побачив, що Іван стоїть на тому ж місці, а перед ним схилив голову білошкірий молодий чоловік з довгим золотавим волоссям. Вони про щось розмовляли, і прибулець робив заспокійливі жести. Прийнявши хрещення, золотоволосий вийшов з води і глянув у мій бік. Дві сині блискавиці пронизали моє єство. Серце тьохнуло: це Він! Високе чисте чоло, русява борода й вуса змінили образ Божої Дитини до невпізнанності, та я відчував — це Він!

Зненацька у високості загриміло. Десь недалеко блискавиця вдарила в скелю. Люди злякано принишкли, а усміхнений прибулець, піднявши руки до неба, палко молився. Мені здалося, що він оповився вогнем — блакитним, мерехтливим, легким, перлистим. Ще раз прогриміло у видноколі, і в моїй свідомості прозвучали слова, закарбовані навіки, до безмежності: «Прийміть Мого Сина. В Ньому Моя Любов!»

Золотоволосий дружньо обняв Івана і рушив геть від Йордану. Хреститель і спантеличені люди дивилися йому вслід. Я не стримався і поспішив за ним. Догнавши, несміливо запитав:

— Учителю, де живеш?

Він, не повертаючись до мене, усміхнувся і сказав:

— Прийди і побачиш.

— Івасю! — скрикнув я, не стримавши бурхливої радості.

— Єшуа, — спокійно поправив він. — Андрію, ти став нетерплячий.

— Учителю, — з болем простогнав я. — Мені здавалося, що минули віки. Інколи думав, що все мені приснилося, що вже я ніколи не побачу тебе.

— Подумай, яке в Батька Небесного має бути терпіння, — суворо озвався Єшуа. — Він перебуває не в плинному часі, а у Вічності. Ти розумієш, про що я кажу?

— Я лише бідний рибалка…

— Бог теж рибалка, — засміявся він. — Він радіє, коли достойна рибина з'явиться. Нині — гарний улов. Радуйся, Андрію, ти таки своєчасно приплив до Рук Господніх…

Я зворушено хотів припасти до його ніг, та Єшуа зупинив мене і обняв, прошепотівши:

— Ми брати Божої Родини. Хіба забув? А чом же Симон не прийшов?

— Він пішов до Єрихона, щоб найняти притулок, а мені звелів, щоб я побачив Івана…

— Знаю, знаю, — покивав головою Учитель. — Ех, Петро, Петро — кам'яне серце. Скільки треба палити вогню, щоб розтопити тебе? Ну й що? Кого ти побачив, зустрівши Івана? Ким він тобі видався?

— Він чимось подібний до тебе, Учителю, — несміливо сказав я. — Тільки ти м'якшій, а він, як грім! Справжній Божий пророк!

— Подібний, — згодився Єшуа. — Бо з моєї Родини, як і ти, Андрію. Не було на Землі могутнішого з народжених жінками. Та запам'ятай: Іван завершує рід Адамів, а нам Тато Небесний звелів розпочати плекання Божого Роду…

— Що я маю робити? Чим допомогти тобі, Учителю?

— Зберу дванадцять воїв, — просто сказав Єшуа. — Ваша допомога в тім, що ви будете. Хіба сонце гадає, що має робити? Воно просто сяє, і кожен, хто прагне тепла, тягнеться до нього…

Я заночував у оселі, де Учителя приютили знайомі. Вони розповідали мені, захлинаючись від щастя, який він щедрий серцем, як лікує недужих, розвіює тугу, заспокоює нещасних. Від них я дізнався також, що старий Йосип помер, залишилася тільки мама та зведені сестри й браття — діти теслі.

А перед сном Учитель коротко розповів про свої мандри на схід, на південь. Він знову побував у старих мудреців — царських скіфів, відвідав найвищі гори Ойкумени. Всі ці роки, коли я клекотів сумнівами та страхами, невизначеністю та жалем за втраченим минулим, Учитель щоденно бив у скелю тяжкого світу, в його темні, тужаві брами, в гори забобонів та марновірства. І лише тоді, коли дозріло в серці духовне рішення, коли ясно вдень і вночі почав звучати в єстві Голос Мовчання, Єшуа вийшов на пустельне поле сплячого людства.

— А чому раніше ти не вийшов до людей? — дивувався я. — Хіба ти не відав того, що нині, десять літ тому?

— А ти не відаєш, що буває, коли плід зірвано зеленим? — запитав Учитель. — І плід пропадає, і той, хто зірвав, уже не прийде до дерева. Ще й тепер я не можу певно сказати: чи захочуть люди прийняти мої зерна, чи волітимуть посіяти їх?

Раненько я попрямував до Єрихона, знайшов побратима на постоялому дворі. Він невдоволено запитав, чому я затримався. Я сказав, що зустрів біля Йордану Месію, що він — той самий хлопчик, з яким ми утікали з неволі. Симон з недовір'ям слухав, та все ж сказав:

— Веди. Хочу побачити…

Зустрівши Учителя, Симон остовпів. Певно, він, як і я, відчув небесну силу Єшуа.

— Ну що, Петре? — ласкаво промовив Учитель. — Чи буде твоє серце каменем сумніву та страху, чи каменем підвалини храму?

— Господь мій, — тільки й міг пробурмотіти мій побратим. — Я винен перед тобою…

— Люди не мають вини ані перед іншими людьми, ані перед Батьком Небесним, — сказав Учитель. — Вони винні лише перед собою, бо не ростуть у небо. їх чекають вдома, а вони знемагають у вертепах мороку та тління…

— Не втямлю всього, про що мовиш, — зітхнув Симон. — Та

готовий іти за тобою…

— А сім'я, діти?

— Діти дорослі, живуть своєю працею, а дружина має достаток.

— Гаразд, повернемося поки що до Галілеї, зберемо повний гурт учнів, я розповім, що маємо діяти. Ви ще сліпі, як малі цуценята, та мине короткий час, і очі ваші відкриються. Дух Божий зійде на серце й пробудить його. Прокинувшись, станете будівниками Бога…

— Господи! — радісно скрикнув Петро. — Я знаю майстерність теслярську, мулярську, умію ловити рибу. Що робити — кажи! Може, храм, а чи оселю для тебе?

— Ловити будемо душі блукаючі, — усміхнувся Єшуа, — а будувати, друзі мої, будувати будемо сходи, мости від землі до неба. Бо Сам Тато Небесний очікує такого будівництва. А коли завершимо його — побачите Небо відчинене і Вісників Господніх, які сходитимуть і підійматимуться по тих сходах…

Слава про Єшуа покотилася в довкіллі. Людям подобалася його доступність, лагідність, щире ставлення до кожного, хто наближався до нього з проханням чи просто — щоб поглянути в сяючі очі, почути приязний голос. Доки ми добралися до Галілеї, за Учителем вже тягнувся велетенський хвіст цікавих людей, шукаючих душ, але й заздрісних ненависників.

По дорозі Єшуа обрав для себе дванадцятеро учнів. Поміж ними вельми сподобався мені Іван, молодий хлопець, дуже подібний до Учителя. Деякі люди навіть вважали його близнюком Єшуа. Він був запальний, нетерплячий, але щирий. Готовий допомогти всім і кожному. Учитель жартома прозвав його Сином Грому, так те прізвисько й залишилося за Іваном назавжди.

Одного вечора біля вогнища Юда з Каріота запитав Учите;

— А чому тобі потрібно дванадцятеро учнів? Чи не замалі гурт для грядущого Царя Юдейського?

— Мої легіони налічують міріади воїв, — загадково сказав Єшуа, спостерігаючи бурхливий потік іскринок-зірочок, що мчали від багаття у нічне небо. — А дванадцятеро — це стовпи для містка.

Тут ви будете опорою, а в небесному царстві — знайдеться достатньо вірних помічників. Молю Найвищого, щоб вистачило вам терпіння і розуміння…

— Ми будемо твоїми найближчими радниками, коли станеш царем? — не вгавав Юда. — Коли це станеться?

— Вже давно Батько довірив мені царство, — задумливо відповів Учитель, обвівши поглядом учнів. — Гляньте в небо… Невже не розумієте, скільки багатих країв у Бога? Кожного чекає щедра доля. Варто лише обрати її. Я пропоную вам скарби неміряні, а ви мислите немічно, приземлено…

— Дивне щось кажеш, — покрутив головою Юда. — Ми відаємо, що втратили своє царство, яке спорудили Давид і Соломон. Ізраїль жде Месію, щоб зламати ворожу потугу і відновити славу великих царів. Адже ти Месія? Ми ж не дарма пішли за тобою?

— Ти сказав, — загадково відповів Єшуа. — Кожен матиме те, що жадає. Давно сказано: без волі Бога навіть волосина не впаде з голови. Вірите в це?

— Так! — охоче скрикнуло кілька голосів.

— А помисліть — чому так? Невже і муки, і вбивства, і лихоліття, і падіння царств, і зрада — все від Бога?

Залягла тиша, Учні перезиралися, не знаючи, що відповісти. Учитель поворушив у багатті жарини і сказав:

— Щедрість Бога безмежна. Він нікому не відмовляє — убивцю, блощиці, цареві, кату, зраднику, обманщику, черв'якові. Кожен має те, що просить. І в цьому — його нагорода. Більше він не отримає. І Лише Син нічого не жадає. Чому?

— Бо він — спадкоємець Батька, — не стримався я, збагнувши, що хоче сказати Єшуа.

— Гарно, — усміхнувся Учитель. — Не бажайте нічого, і ви станете Синами, і будете мати те, що треба, нині, в цю мить. Так, як мають це квіти, птахи небесні, метелики…

…По дорозі учні між собою говорили:

— Чому він не скаже нам явно, коли проголосить царство Месії? Чому відкрито не повідомить священикам і володарям світу цього? Обравши нас, ще й досі не каже, хто ким буде біля нього…

Такі розмови тривали невпинно, але Учителя питати про це не осмілювався ніхто. Та ось, прийшовши до Назарету, де жили його мама, брати й сестри, Єшуа відвідав разом з нами синагогу і, привітавши присутніх, сказав:

— Покайтеся! Наступає царство небесне. Нове вино Батько Небесний готує для дітей своїх, нову плоть, нову кров…

— Хто ти, що кажеш такі дивні слова? — вигукнув найстарший учитель, приступаючи до нього. — Ми знаємо твою матір і братів та сестер, ми знали твого батька Йосипа. Знаємо й те, що ти гарний тесля та гончар. Про якого Батька Небесного мовиш нам? Про яке царство? І хто дав право тобі віщувати пророчі слова?

— Дух Божий в мені дав це право, — спокійно сказав Учитель. — І хто від неба, той знає, про якого Батька я мовлю. Він послав мене з благою вістю до нещасних, зобиджених, убогих, засмучених, самотніх, недужих. Я пропоную ув'язненим свободу, сліпим прозріння, я відкриваю двері темниці для всіх, хто жадає вернутися додому…

— Наш дім — тут, — різко заперечив священик. — Яхве благословив сім'я Авраамове, і воно умножиться небувало, щоб оволодіти всіма царствами. Небесне царство, що його ти пророкуєш — захмарне марення. Ти жадаєш звільнити дітей Ізраїлю від живого, щоб подарувати їм мертве? І це зветься визволенням з темниці?

Всі присутні, навіть учні, затамували подих, щоб почути, що скаже Єшуа на ці грізні докори. Учитель спокійно відповів:

— Навіть наймогутніші володарі земні стають прахом, бо сформовані з нього. Нас полонили плоттю, і цар цього світу так просто не розімкне обіймів тілесних. Ось у чому ваша темниця, в'язні нещасної землі. Лише прагнучи до царства небесного, можна спопелити кайдани плоті. Я приніс вогонь від Батька Свого, тяжко його роздмухувати тут, але тільки він допоможе очистити споганений Храм Божий від самозванців…

— Цар і володар цього світу — Яхве! — застережливо підняв руку священик. — Він вирішує наші долі, а не якийсь твій позахмарний Батько Небесний. Хто ти, ще раз запитую, щоб погрожувати дітям Ізраїлю вогнем?

— Володар цього світу — Сатана, — суворо одвітив Єшуа. — Він від початку був людиновбивцею й брехуном. Каже: не вбий, а сам топить, мов сліпих кошенят, всю Ойкумену. Каже: не кради, а змушує євреїв обкрадати єгиптян при виході з чужини. Каже: не побажай чужого, а сам велить мечем і вогнем завойовувати чужі землі та багатство. І ось під долонею такого страшного бога ви прагнете утвердити царство Ізраїлю? Тому й доручив мені Батько Небесний Вогонь Правди й Любові, щоб очистити землю від лукавого царя та його прислужників.

— Хто твій бог? — гнівно рикнув священик. — Ти блюзнірствуєш!

— Бог є Дух, — лагідно усміхнувся Учитель. — Дух є Правда. Хто йому поклоняється, той поклоняється в Дусі й Правді. Він сам тоді стає сином Правди. І Правда визволяє його з темниці, тобто — з полону тілесності…

У синагозі заклекотіло. Юдеї люто накинулися на Єшуа, погрожуючи, проклинаючи. Він спокійно вийшов на вулицю і в супроводі зляканих учнів рушив на гору. Ми були приголомшені й спантеличені: що ж це відбувається? Шановані равини та священики не визнають Месії, навіть проклинають його. Якою ж силою він хоче оволодіти скіпетром царя?

Лише я знав, що Івась-Єшуа зовсім не прагне трону юдейського, що він жадає утвердити в серці Божу Державу, в якій всі прагнення людські будуть задоволені. Та що смів я казати своїм товаришам, коли навіть побратим Симон не міг, а, може, й не хотів збагнути глибини повчань Учителя?

Із синагоги вслід за нами вискочив божевільний юдей. Всі знали, що той чоловік одержимий нечистим духом, і тому не чіпали й боялися його. Він догнав наш гурт і, розштовхавши равинів, які все ще лаяли Єшуа, закричав жахливим голосом:

— Навіщо прибув до нашої землі, Син Бога? Хіба недостатньо тобі панувати в небі? Залиш у спокої нас і нашого пана! Чи хочеш повністю погубити нас?

— Замовкни! — наказав божевільному Єшуа. — Твій господар з давніх-давен став рабовласником, і вас зробив упирями людей. Ви вже не в змозі жити самостійно, як і володар цього світу. Вийди з тіла чоловічого, дух лукавий і ледачий! Спробуй жити без тілесної хати!

Божевільний страшно заверещав, упав на землю. Кілька разів його зсудомило, а потім він затих. Обличчя юдея прояснилося. Він встав і, дивлячись дитячими очима на нас, запитав:

— Що це зі мною було? Де я?

Равини злякано гомоніли. Потім, про щось порадившись, хутко залишили Учителя в спокої і вернулися до Назарету. Ми вибралися на гору, де Учитель вирішив спочити. Я з Симоном розпалив багаття, учні зібралися довкола полум'я, жваво обговорюючи побачене та почуте.

Тим часом довколишні жителі дізналися про Учителеву проповідь в синагозі, про вигнання біса з одержимого, і надвечір на гору потяглися десятки цікавих, які хотіли почути нового пророка. Вони повсідалися велетенським колом довкола нашого гурту і не відводили очей від умиротвореного обличчя Єшуа, русяво-золотавого волосся, небаченого в цих краях, та його величної постаті.

Гомін плив над юрбою. Всі чекали, що Учитель почне проповідь, та він мовчав. Один з літніх юдеїв не витримав і шанобливо запитав:

— Учителю, про тебе йде велика слава в довкіллі: ти зцілюєш недужих, ти виганяєш нечистого духа з одержимих, ти проповідуєш царство небесне. Ми знаємо, що ти зустрічався з Іваном і прийняв хрещення в Йордані. Кажуть, що бачили білого голуба над тобою ї голос з неба чули учні Хрестителя. Тільки ж ми відаємо, що учні Івана постяться, не п'ють вина, дають обітницю — не мати справи з жонами… А довкола тебе — люди непевні: якісь волоцюги, п'яниці, гулящі дівчата, митарі. Хіба Месія має покладатися на покидьків? Хіба мало в Юдеї шанованих учителів, священиків, фарисеїв, воєвод? Який Завіт приніс ти нам від Яхве?

Учитель звільна підвів обличчя вгору і глянув на людей, осяявши їх лагідним поглядом прозоро-синіх очей. І твердо сказав:

— Батько звелів мені йти на землю і привести блукаючих дітей додому. Так глибоко потонули ви у морі пітьми, що вже не відаєте, де неволя, а де свобода, де Бог, а де той, хто ненавидить його, де ваш друг, а де ворог, де благо, а де злоба. Ви відпихаєте руку рятівника, котрий хоче витягти вас з ями, і щасливо пориваєтесь назустріч до лукавого шахрая, який уміє улесливо посміхатися та і обіцяти. З неба пливе від Батька ріка блага, та вам приємніше пити з брудних джерел сатанинського світу…

— Грізний і ревнивий Бог! — несміливо озвався хтось з юрби. — Хто підкаже нам, як приступити до блага, якими зусиллями сягнути його, щоб не отримати кари Господа?

— О, застрахані діти! — підняв руки до неба Єшуа. — Хто так тяжко обманює вас? Навіть ви, злі істоти земні, не одвертаєтесь від сина, коли він просить шматок хліба! Невже гадаєте, що Батько Небесний гірший від вас? Приступайте до нього з любов'ю і беріть все, що волітиме ваше серце, бо любляче серце не діятиме зла супроти ближніх своїх.

Благо тим, хто просить, хто жадає Духа, бо вони осягнуть Царство Небесне.

Благо тим, хто плаче в світі мороку, бо вони матимуть втіху, сягнувши світла.

Блаженні смиренні, бо вони успадкують зладований світ.

Благо тим, хто жадає правди, бо вони матимуть всю її повноту в Царстві Бога.

Благо милосердним, бо їх помилує Батько Небесний.

Благо миротворцям, бо вони житимуть у замиреному світі й наречуться Синами Божими.

Благо й тим, кого переслідують і женуть за правду, бо вони житимуть в Царстві Небесному.

Благо вам, коли зневажатимуть вас і гнатимуть за Новий Завіт Любові, принесений мною від Батька Небесного…

Вам казали: люби ближнього і ненавидь ворога. Якщо жадаєте блага, то не поспішайте визначити — де друг, а де ворог. Уподібніться сонцю: воно світить однаково всім — святим і грішникам. Хай у сяйві вашої любові гріються всі — ближні й вороги. Кому радісне ваше світло — той стане другом, кому неприємне — хай ховається в сутінках князя пітьми.

Запаливши світло правди, не ховайте його в таємниці, даруйте промені любові кожному, бо в світі багато лиха й болю.

Запам'ятайте, жадаючі блага: ви осягнете всю повноту його лише на небі. А щоб осягнути Царство Небесне, потрібно знати напрямок і мати силу. Оволодійте силою мудрості, знання й любові. І Брама Дому Божого відкриється. Такий Заповіт від Батька приніс я вам…

Правильно говорив Іван — Син Грому, що всі книги Світу не вмістили 6 мудрості, що її приніс на землю Учитель. Можна згадувати й писати знову, знову — до нескінченності. Та для кого? Для чого? Якби писане слово вирішило проблему — то Син Найвищого залишив би такі скрижалі. Тому я не хочу повторювати або УТОЧНЮВАТИ те, що знають практично ВСІ ЛЮДИ ЗЕМЛІ. Будь-яка вість, в тому числі й моя, буде вважатися в кращому разі «апокрифічною», а в гіршому — вигадкою, містифікацією, або демонічною підробкою. Кожен оцінить моє свідчення відповідно до кольору тих скелець, які подарував йому Господар Світу Цього. Згадаю основне.

Учитель щоденно говорив нам про давній-прадавній полон, в який потрапили Діти Бога разом з Матір'ю-Землею. Щоб вони не повернулися до Рідного Краю, де мали Вічне Життя і Радість, в небі Господар Темниці поставив вартових — Сонце і Місяць. Меч Світлоносця щоранку жахає живих духів, змушує до тяжкої праці, засліплює, не дозволяє бачити інших шляхів, окрім тих, які ВИСВІТЛЕНІ. Місяць щоночі заворожує, шепче примарні казки, дарує безсоромні насолоди, що нагромаджують в душах вину і неминучість розплати. Силу Людини — Сина Бога — виснажено на борсання між маятниками «сонячного» псевдопізнання і «місячного» псевдочуття. Це той зловісний «дух життя», запущений в єство Вічносущих Зоряних Принців, який виснажив духовну потугу і змусив нас перевтілюватися. Тобто: вмирати і народжуватися безкінечно, крутячи жахливе колесо Сатанинського Дому Неволі.

Наше тіло пронизане ворожими незримими щупальцями ЧУЖОГО ЄСТВА. Ті щупальця висмоктують нашу силу, талант, прагнення, знання, змушують формувати царства, об'єднання, релігії, філософії, походи, темниці, традиції, звичаї, культури й стратегічні цілі буттєвості — для чужої еволюції. Ми — раби, які навіть не відають, що вони творять і для чого, для кого.

— Ви навіть уявити не можете, яка прекрасна Людина — Син Бога, коли вона позбавлена місячного слизняка, цього злобного упиря Духу, — натхненно говорив Учитель.

— І ми зможемо звільнитися від нього? — запитав я.

— Для цього я й прийшов від Батька, — твердо відповів Учитель.

— А коли це буде?

— Це може статися вже нині, кожної хвилі, якщо ваша потуга відповідатиме Потузі Бога. Проте не втішайтеся легкими спробами, все те обіцяють брехливі учителі й пророки. Повернутися до Едему, до Царства Небесного можна лише об'єднаною силою цілого народу, а ще краще — всієї Ойкумени, всього Світу. Я приніс людям Подарунок від Батька — Себе. Люди повинні згадати своє Синівство і сповнитися його таємною можливістю перетворення. Уподібнитися Богові можна лише тоді, коли маєш Його Сім'я в єстві. Хто прийде до мене — той отримає це Зерно Вічного Життя…

— То дай синам Ізраїлю таке зерно, — вигукнув Симон, мій побратим.

— І ми скинемо ярмо римлян, — підхопив Юда з Каріота. — А коли сам Бог виступить на нашім боці, тоді станеться те, що обіцяли пророки: юдеї будуть первосвящениками і водіями народів.

Учитель сумно похитав головою.

— Бачте, навіть ви — мої учні, — прагнете не всесильності духу, а можливостей насилля над іншими, не блага для всіх, а влади над народами, не здруженості Ойкумени, а відчуття своєї вищості. Лише той, хто нічого не прагне — ввійде в Синівство Бога, бо він матиме все. Я вже стільки казав про теє, але у вас відсутній слух. Ви дивитеся і не бачите. Далекий шлях, друзі мої, до благословенного дня Свободи. Чи вистачить вам терпіння?

Тієї ночі Учитель, взявши мене, Симона та Івана, повів нас на гору Табор. У небі купчилися грозові хмари, на обрії миготіло. Не встигли ми запитати, для чого вийшли сюди, як Учитель огорнувся сліпучим сяйвом. Симон закричав від страху, я впав, вражений несподіваним перетворенням. А коли розплющив очі, мені здалося, що біля Єшуа видніються ще дві постаті, оточені мерехтливими колами прозорого полум'я. Вони про щось розмовляли, жестикулювали, але вуха мої заклало, і я нічого не чув.

А коли ми прийшли до тями, біля Учителя вже нікого не було.

— Жаль, — несміливо мовив Симон, — що Мойсей та Ілля так хутко пішли. Ми б зробили для всіх шатра і було б гарно…

— Я показав вам, якою стане Людина в Рідному Світі, — лагідно сказав Учитель. — Запам'ятайте, але мовчіть про те, що бачили…

…Люди плавом пливли до Учителя, приносили йому свої надії та жалі, прохання і вимоги. Та все це, на жаль, зводилося до несуттєвого, до зовнішнього: верни здоров'я, нагодуй, стань царем, вижени римських завойовників, зроби нас багатими, щасливими, застав інші народи страхатися нас, покажи нам чудо — і чим величніше, тим краще! Тоді ми повіримо тобі, визнаємо тебе Месією і закричимо «Осанна!»

— Мені не треба вашого визнання, — повторював усім Учитель. — Перш ніж ваш світ виник, я маю найвище визнання у Батька Небесного! Я хочу вашого визволення, а не вашого визнання. Мене послано ради вас, а не ради мене…

— Чим доведеш свої твердження? — допитувалися фарисеї та книжники-учителі. — Кожен може базікати. Ти людина, а робиш із себе Сина Божого. Біснуваті теж кричать про те, що вони Месії, ангели та небесні жителі…

— Коли піднесете сина людського, своє «я» до Сина Божого до Божого Я, тоді збагнете мої слова, — пояснював Єшуа. — Хіба так тяжко зрозуміти, що сліпий не бачить кольору? Розплющіть очі і побачите барви небесні, і тоді непотрібні будуть докази. Я ще раз кажу вам: Батько звелів привести людей додому, там всі ви отримаєте нові очі, нову плоть і вічне життя…

— Навіщо нам нова плоть? — кричали фарисеї. — Та, яку маємо, теж сотворена Богом. Нагодуй цю плоть, і ми проголосимо тебе царем…

Такі тяжкі розмови тривали майже щоденно. Навіть учні не завжди розуміли Учителя. Лише Іван, Марія з Магдали, Хома та я цікавилися тайнами життя в Царстві Небесному, а решта жадібно ждали, коли ж Єшуа проголосить Царство і почне гнати римлян із землі заповітної.

Учитель особливо любив у зоряні ночі бесідувати з Марією. В сяйві далеких світів його очі теж здавалися темно-синіми зорями, і дівчина не могла одірватися від них, і жадібно розпитувала улюбленого наставника про життя в Едемі, про братів з інших світів, про можливість мандрів до таємничих сфер, про польоти між розмаїтими Оселями Духу…

— Кожна зірка — Оселя Розуму, — натхненно промовляв Учитель. — Збагніть, яке всеосяжне Царство пропонує вам Батько. Як мені сумно за людей, що вони, мов безпритульна отара — не відають пастуха, не знають, де їхня полонина. Разом з тим, не їхня вина в тому. Господар Світу — безжальний тиран. Він не відає пощади. Тому вийти можна з темниці лише власною волею і могутньою силою.

…Минуло три роки. Ніби три дні.

І ось настала грізна пора. Весь світ знає про трагедію, про Голгофу, про Таємну вечерю.

А насправді, ніхто не відає правди. Можливо дещо знають лише вороги Христа.

Перед Пасхою, яку ми мали відзначати в Єрусалимі, Єшуа часто говорив про свою грядущу смерть, про воскресіння, про потребу монолітності учнів, «Те, що маєте здійснити, друзі мої, — казав він, — важливіше за все, що донині діялося в Ойкумені».

— Скажи нам прямо, — наполягав Симон-Петро.

— І скажи, хто ким буде, коли ти проголосиш Царство, — сварилися Іван, Яків та Юда з Каріота.

— Пусте вас цікавить, — зітхав Учитель. — Кожен стане тим, ким він уже є. Жаба буде жабою, орел орлом, гадюка гадюкою, якщо навіть їх проголосити царями або воєводами. О душі непросвітлені! Допоки товкти вам одне й те саме! Приготуйте серця свої для Небесного Царства!

Настав вечір. Прощальний вечір. Знав про це лише Юда з Каріота і, напевне, Учитель.

Було послано кількох учнів, поміж ними і Юду (бо він носив скарбницю при собі), щоб приготувати світлицю для вечері та купити все необхідне. Лише я пізніше дізнався, що у вино й хліб Юда домішав сильнодіючої отрути, що її дістав у членів синедріону. Ту диявольську рідину приготували юдейські мудреці, посвячені у чорну магію. Хто ковтав бодай краплю отрути, той втрачав духовні сили і не міг захистити себе. Уже перший ковток вина відкрив Учителеві страхітливий задум зрадника та його вельможних господарів. Єшуа зрозумів усе. Тому й сказав: «Той, хто отримав хліб від мене, підняв руку на мене. Іди, поспішай довершити справу».

Юда зрозумів, що його зрада відкрита, і вийшов геть. Учні знемагали від сну, їх хилило донизу, але Учитель суворо попросив їх трохи початувати. Він з'єднував свою руку з рукою кожного з одинадцяти, розрізував, змішував об'єднану кров з вином і випивав побратимську чашу любові з кожним учнем.

— Тепер ви маєте мене в собі, а я маю кожного з вас в собі. Тепер ми — Єдине Серце і Дух. Хто прийме кров мою і плоть мою в своє життя — той житиме вічно і подарує вічне життя друзям своїм, дітям своїм, народові своєму і всій Ойкумені.

Учні посоловілими очима дивилися на Учителя і, напевне, нічого не розуміли. Він тяжко зітхнув і сказав:

— Поки що тайна ця закрита від вас. Пізніше — збагнете. Дух

Святий відкриє вам те, що я мовлю нині. Вийдемо надвір, початуємо разом, бо наближається зрада, і мені належить витримати

страшний іспит. Моліть Бога, щоб це сталося, бо це — доля землі…

Учні почали виходити під зоряне небо. Мене Учитель затримав і сказав:

— Андрію, тобі належить негайно рушити до Галілеї…

— Покинути тебе?

— Слухай, що кажу. Бо може бути пізно. Ти прямуй до Назарету, забирай матір мою і очікуй з нею там, де вона звелить. Там друзі з Царської Скіфії приготували корабель. На ньому ви попливете до того краю, де я був народжений Небом. Всі учні, окрім Юди з Каріота, теж мають зібратися там. Я з'явлюся вам і скажу все, що належить вам знати…

— Але ж тебе можуть убити!

— Це станеться, Андрію! Я знав це давно. Та ви не вірили. Хто ж покаже марність смерті, якщо не Син Того, Хто володіє Вічним Життям? Чи ти хочеш, щоб люди сказали: він шарлатан?!

— О ні!

— Тоді поспішай, Андрію! Ми ще побачимося. І не розлучимося ніколи, бо віднині — я в тобі!

Він обняв мене. Востаннє я відчув його теплу живу плоть, яка горіла, пульсувала, тріпотіла незримим багаттям.

І я покинув оселю, де вчинилася страхітлива зрада, де сім'я Сина Божого було подаровано людям Ойкумени, де ревнивий і злобний бог Ізраїлю на віки вічні втратив можливість ввійти в Братерство Творящих Духів Безмежжя, як рівний поміж рівними…

…Я застав Маріам-Марусю в страшній тривозі. Хотів щось їй сказати, та вона зробила знак: не треба!

— Я все знаю, — прошепотіла мати. — Він нині помер…

— Як помер? — скрикнув я.

— На хресті, — рівним голосом мовила Маруся. — Я бачила все. Мій дух був там. Його покинула сила, вороги багато потрудилися, щоб це сталося… Але так треба, — грізно запевнила вона. — Він все прийняв як людина. Ти розумієш? ЯК ЛЮДИНА. Тому тепер має право довіку бути з людьми, і вести їх. О, яка це поразка для Дракона! Він сьогодні впав на землю. В страшній люті…

— Він звелів мені…

— Тихо. Я знаю. Підемо до наших друзів. Вони ждуть біля Тиру. Там споряджено корабель.

— А його? — скрикнув я. — Його ми вже не побачимо?

— Ще побачимо, — тихо мовила вона. — Такого, як був — ні. А в тілі славному — побачимо…

Минуло десять днів. Юдея, Самарія та Галілея клекотіли чутками, легендами, вигадками. Всі наввипередки оповідали про розп'яття на Голгофі, про поховання Учителя і варту при гробі, про те, що він воскрес і вийшов живий. А деякі люди клялися, що Єшуа викрали хитрі учні, десь переховали, а тепер намагаються обманом утвердити славу свого брехливого Месії.

Та все минає. Минули і дні тривоги та сумніву. Своєчасно до обумовленого місця біля Тиру зібралися учні та Марія з Магдали, Соломія й Марфа, окрім Симона-Петра, Якова — брата Учителя, Юди (не зрадника).

Коли ми перебували в молитві й трепетному очікуванні, простір сповнився сяйвом, і всіх пронизали потоки радісного вогню. Саме — Радісного, бо очі кожного осяялися прозорістю, щасливий блиск у зіницях відзначив торкання небесного полум'я. А потім — раптово з'явився Він. Прямо поміж нами, в центрі кільця. І сказав:

— Мир вам! Ось ми й вирушили в путь до Батька, рідні мої. Віднині будемо разом — до завершення віку. Не лічіть днів і років, не відзначайте подвигів та вчинків, досягнень та перемог. Те все — шкарлупа цього світу. Ваша путь — вгору і вгору, до Рідної Хати.

Ця земля не прийняла Благої Вісті. Вона не захотіла прийняти Заповіт Любові. Не ганьте її, не лайте, не проклинайте: кожен знає, де його гніздо. Горобець гніздиться під стріхою, а орел шукає притулку в найвищих горах. Я заповів для вас, діти мої, орлину оселю — на Горах Небесних.

Пливіть до Заповітного Краю, там щирі племена приймуть вас і Зерна Мої. Там вирощуйте Боже Древо, якому суджено дати людям Ойкумени Плід Вищого Буття.

Захистіть матір мою, віднині вона — ваша Матір, а ви — її Сини. Все, що треба, вам розкаже Андрій. Відкрийте вуха серця, моє зерно проросте у вашій плоті й крові, і ви почуєте Голос Духу Святого. То буде мій Голос. Вірте Йому… Я знаю, що ви сумуєте: Симон-Петро не посмів кидати Юдеї, ще дехто. Вони не збагнули мого заповіту, а тому передадуть його так, як збагнули. Інший дух поведе їх туди, куди вони не хотіли. І утвердиться храм обману, і розплодяться священики лукавства та братовбивства. Кожен обрав свій шлях — ще раз кажу! Радуйтесь власному прозрінню і не; кидайте каменя осуду на тих, хто ще повзає в сутінках…

Ми з Татом Небесним благословляємо вас, діти мої розгублені. Сповніться Вогнем Любові і в путь! З Богом!