Альтернативна Еволюція

Слово перше ВОГНИСТІ ЗНАКИ

Чи можуть сучасники, розбещені чудесами цивілізації, цього «звіра з рогами ягняти», захоплені обіцянками земного раю, об'єднатися ім'ям Христа?

Дитяче запитання. Вже дві тисячі літ світ знає про Учителя Нового Завіту, повторює нібито Його Слова, поклоняється Йому, будує храми в ім'я Його, молиться Йому; та разом з тим Його Ім'ям сотні літ запалювалися вогнища інквізиції, на яких конали борці за Правду. В Ім'я Його йшли до бою армії християнських держав, топлячи в крові мільйони життів, руйнуючи міста, спопеляючи ниви і утвори людського генія. До того ж часто-густо супротивники піднімали над головами своїх войовничих орд стяги з Образом Христа, благаючи в Нього перемоги. За кого ж вони Його зважали? Невже за режисера ганебного історичного спектаклю?

Це сатанинське протиріччя має бути розв'язане, щоб постать Христа стала понад сумнівами й хитаннями. Не сліпа віра, а ясне розуміння й радісне довір'я до Учителя, котрий один лише може розв'язати складний вузол свого власного духовного явища, свого Народження в цьому страхітливому світі муки й божевілля.

Як це зробити? Як почути Його Голос? — гримить запитання понад віками.

Хтось чекає осяяння. Хтось шукає таємничих манускриптів у Гімалаях або в Єгипті. Хтось благає теологів та священнослужителів, щоб вони визначили суть Христа у хитросплетінні філософської логіки чи трактуючи перекази святих отців давнини.

Химерні бажання, — обуряться ортодокси. Є тексти Євангелія, є утверджені ритуали Божої Служби. Слухай, вникай, вір, сподівайся!

Та серце не приймає такої релігійної муштри. Невже не ясно не лише «віруючим», а й теологам та попам, що Бог має можливість і силу безпосередньо контактувати з серцями людей, що «писане» Святе Письмо, яке можна перекрутити, затемнити, дискредитувати, є незміряно нижчим варіантом контакту?!

Саме живий Контакт мав на увазі Христос, бо не залишив жодного рядка написаного. Саме цей вражаючий духовно-історичний феномен треба пояснити, бо має бути ясно кожному, що Блага Вість Сина Божого утверджувалася не на папері чи пергаменті, а на нерушимому Камені людського серця.

Я давно збагнув, що Полум'яну Вість марно бгати в паперові книги, в біблоси, в картини, що весь інструментарій релігійних об'єднань — бар'єр на шляху єднання Бога й Людини. Це підробка, вигідна для шахраїв та брехунів…

Безліч віруючих та віроучителів чекали Приходу Христа в тому чи іншому періоді, старанно готувалися до цього апокаліптичного часу, та всі встановлені людськими віщунами строки минали, Христос — чудом явлений — не приходив, і нова хвиля зневір'я хлюпала в людські серця, сповиваючи їх байдужістю, або ведучи до озвіріння.

Фанатиків, агресивно віруючих у Христа, завжди було досить, безліч було й таких, що безтрепетно кидалися на смерть, на муки, жадаючи Царства Божого, проте ці вражаючі жертви не міняли світової ситуації, і кривава ріка хлюпала в груди людства, і сходили в могилу змучені чеканням покоління, а священнослужителі завчено повторювали: — Ніхто не відає дня й часу Приходу — лише один Вітець Небесний!

І бунтуюча душа справедливо запитує: — Чому, справді, не приходить Христос? Чому так жорстоко, безжально запізнюється? Хіба гори трупів не волають до неба? Хіба ще не досить кривавих рік протекло в океан, сповнюючи його свідоцтвом муки й терзань? Хіба мало хрестів чорніє перед оком мовчазного неба? Та вже здригнулося б, закричало від жаху звичайне, людське серце, а не те що Вселенське Боже Серце!

Чи, може, Його нема? А якщо Його нема, то нема й Сина Його — Христа? І ми лише жертви історично-духовної фікції, нав'язаної нам хитрими жерцями давнини, слугами Батька Обману?!

Марно шукати відповідь у тих чи інших книгах. Книги — лише знак мислі тих людей, котрі пройшли перед нами. І якими б переконливими та логічними не були ті думки, якщо вони не запалять наше серце і воно не спалахне, — віра не прийде, не засяє в шукаючій душі.

Але що таке віра? Невже лише почуття, що не потребує підтвердження? Тоді вона буде смішним забобоном.

Віра породжує вірність. А вірність вимагає найвищого доказу — відчуття незнищенної реальності того, в що ти віриш.

Відтак, Віра — то найвище Знання, Знання Серця.

Так ми приходимо до висновку, що віра — результат досвіду життя. І якщо правдива віра спалахне в серці — така людина вже не спить, а йде поруч з тим, кому вірить. І така пробуджена людина здатна пробудити інших.

Які ж реальні вияви буття Христа? Кому Він з'явився? Коли? Чи достатньо євангельських свідчень про Його З'яву Апостолам та люблячим Супутницям? І чому Він не З'являється світові нині, в грозову пору Апокаліпсису? Яка гора абсурду й жаху має нагромадитися, щоб дати Йому сигнал для Приходу?

Мільйони людей лише скептично посміхаються, чуючи Його Ім'я, не розуміючи, що Вогонь може бути пізнаний лише Вогнем!

Розповім про свої зустрічі з Учителем Серця, про зустрічі набагато реальніші від феноменів довколишнього світу, в існуванні яких ніхто не сумнівається. Саме ці зустрічі поступово, крок за кроком відкривали мені Тайну Христа…

Є прекрасні оповіді-міфи про давніх богів: Зевса, Браму, Кроноса, Митру. Ці боги довгі віки панували над мислями й життями мільйонів людей. Проте хто чекав або чекає приходу Зевса чи Брами? Хто мріяв про зустріч з ними? Хто вірить, що вони можуть допомогти осягнути нове, радісне буття? Навпаки, нам відомо з деяких міфів, що Зевс жорстоко покарав Прометея за те, що Титан приніс людям Вогонь і допоміг оволодіти Пізнанням та Майстерністю.

В тих міфічних аналогіях боги завжди були тиранами, повелителями, диктаторами. І не збуджували в серцях любові, а лише страх.

Та настала Пора Христа. Захиталися трони давніх богів. Упали. Поміж руїн тиранічних небесних культів засяяв Образ Сина Людського — живий, близький, рідний.

Світ стрепенувся. Серце Людства відчуло подих Таємниці. Повірило в грядущий Прихід Христа і палко очікувало Його.

Але що ж сталося далі? Чому чекання здається нескінченним? І чому нема байдужого ставлення до Христа? Його або люблять або ненавидять. Він не стає літературним міфом, а владно входить у клекіт життя. Інша справа, що для більшості сучасників Він — скам'янілий ідол, духовна вісь, довкола якої крутиться догматично-теологічна машина, але для зрячих, для духовно-пробуджених Христос — Полум'яний Герой, котрий ступає по кам'янистій стежці тяжкої Землі, і з краплин Його Крові виростають найкращі квіти людського буття.

Мені йшов п'ятий рік, коли я став свідком дивної, ганебної, але й хвилюючої містерії.

Зближався Великдень. Сім'я наша жила тоді в невеликому селі на Київщині. Колгоспу ще не було, люди працювали в так званих «комунах». Приїхали з району «войовничі безбожники», зібрали комунарів, звеліли готувати атеїстичний спектакль. Комунари одягали звірячі машкари, вивертали вовною догори кожухи, прироблювали до голови чортячі роги. Потім рушили до церкви. Там тривало богослужіння. Одягнуті пекельними потворами комунари кружляли довкола храму, горлаючи: «Долай, долой раввинов, монахов и попов!» І не розуміли, не могли зрозуміти темні душі «войовничих безбожників», що своєю божевільною акцією вони стверджують Буття Боже, бо користуються костюмерією Божого Антипода — Батька Обману.

Священик — сивий дідок — в оточенні жменьки старих баб тремтячим голосом стверджував ще неясну моїй дитячій свідомості Правду: «Христос воскрес із мертвих, смертію смерть здолав, і сущим у гробі життя дарував!»

Щось дивне, нетутешнє ввійшло в мою душу. Той гурт людей біля вівтаря серед мерехтіння свічок, те чортяче кільце, що верещало й плювалося, лаялося й погрожувало зібраним біля Образу Христа тремтячим душам, — все те залишило враження якогось таємничого прориву в небувалий світ, закритий від нас стінами дрімоти й неуцтва…

Коли мені виповнилося шість років, страшний голод почав нищити Україну. Знаю про ту жахливу подію не з переказів, не з сторінок часописів чи книг. Сам був учасником і свідком всенародного лихоліття.

Мертвяки валялися на дорогах, на городах, у хатах. Інколи з'являлася підвода, байдужі люди складали покійників штабелями на воза, одвозили до цвинтаря; там підводу перевертали, трупи гуркотіли в братську могилу, здичавілі собаки накидалися на здобич, люто скалячи зуби.

Я вже ледве тягав ноги. Ми з сестричкою Олею живилися сухими одвійками з проса і поступово згасали. Одного дня ми з матір'ю відвідали родичку, котра жила на березі Річища. В хаті — нікого, пустка. На печі мертва жінка.

Мати заголосила, когось кликала, щось робила біля покійної. А я звернув увагу на книгу, що її вітер гортав на підвіконні. Сторінки були розділені лінією пополам: зліва йшов незрозумілий текст, а праворуч — російською мовою з «ятями» та твердим знаком. Дроте я вмів читати, і в свідомість мою понад текстом, понад літерами ввірвався епізод з якогось далекого, таємничого світу:

«… віднесли Господа мого, і не відомо, де поклали Його.

Сказавши це, оглянулася і побачила Ісуса стоячого; але не впізнала, що це Ісус.

Ісус говорить їй: — Жінко! Чому ти плачеш? Кого шукаєш?

Вона, гадаючи, що це садівник, говорить Йому: — Пане, якщо ти виніс Його, скажи мені, де поклав Його, і я візьму Його.

Ісус говорить їй: — Маріє!

Вона, повернувшись, говорить Йому: — Раввуні! що означає: Учителю!..»

Перед моєю дитячою свідомістю, мов блискавка, спалахнула яскрава картина: заплакана Марія, огорнутий небесним сяйвом Учитель, котрий одним словом зриває з неї запону нерозуміння, і її щасливий, радісний вигук: — Раввуні!

Оте «Раввуні», — ласкава форма слова «Учитель» — потрясло чомусь мене в дитинстві, і я навіки прийняв у серце реальність далекої, а разом з тим — рідної події Містерії Христа.

Пам'ятаю достеменно, що вразив мене не текст. Слова з книги були тільки спусковим курком пострілу з далекого минулого, що пробудив мій дух в дні муки й смерті…

…Дні фашистської окупації під час другої світової війни наша сім'я перебувала в родинному селі Кийлів над Дніпром. Густі ліси, заплави допомогли переховатися від німців, які сотнями тисяч вивозили українців до рейху. В сорок третьому році повернулися наші війська. Я попросився добровольцем у діючу армію. В сорок четвертому році потрапив на фронт. Здобувши військовий фах підривника-мінера, часто повзав поруч зі смертю, бо ж відомо, що мінери помиляються лише один раз.

Після поранення потрапив до шпиталю, а на початку сорок шостого повернувся додому. Прислухався до голосу серця і духу — куди йти, що діяти? Хто я? Де мій шлях?

Тоді ж почав учитися в театральній студії при театрі Франка. Дуже швидко відчув, що цей фах не для мене, бо саме життя було кривавим, страшним спектаклем, де люди невпинно перевдягалися в обманливі личини, дурячи один одного, містифікуючи ближніх і самих себе. Грати спектакль у спектаклі? Це здалося мені верхом абсурду…

В кінці сорок шостого року я побачив сон…

Повзу по страшній крутизні на гору. Знаю, що там, на вершині, стоїть мій батько і я мушу його замінити у якійсь тяжкій справі. Довго піднімався. Перешкоджали гримлячі потоки, обвали, урагани, тумани. Я обдирав руки й ноги до крові, задихався від туги й самотини.

Та ось хмари розійшлися і я на вершині побачив… Христа. Він тримав на плечах велетенську скелю, немислимий тягар, мов міфічний Атлант. Вся шкіра на ньому була оголена, кров струменіла по тілу, очі з тугою й надією глянули в мої зіниці.

Тягар захитався. Я кинувся Йому до ніг і прокинувся…

Сон вразив мене. Нагадав осяйне видіння з дитячих літ. Реальність Христа ввійшла в моє серце, ніби огненний меч, якимись поза інтелектуальними каналами — крізь світи тайни…

В сорок дев'ятому році при закінченні студії я був присутній на відкритих партійних зборах. В ту пору переслідували так званих космополітів. Я виступив на захист скривджених і без належної поваги висловився про Кагановича та Сталіна. За півгодини про мій виступ знали в органах безпеки. Друзі попередили, щоб я виїхав з Києва. Так я опинився в древньому Галичі, де працював відповідальним секретарем міської газети.

Того ж таки року Христос знову з'явився мені у сновидінні.

Я стояв під височенною горою. З вершини хутко спускалася біла хмарина. Вона розійшлася. Біля мене стояв Христос. На ньому був багряний хітон, на чолі кривавився Терновий Вінець. Я тривожно дивився в Його сумні очі, і Він здавався мені рідним, близьким, як батько, побратим, брат…

І я несподівано запитав: — Чому з'явився мені, брате Ісусе?

Він сказав: — Глянь на оцю дорогу…

Я поглянув туди, куди Він показував. Там гриміли бурхливі потоки, громадилися непрохідні гори, урвища, в'юнилися хаотичні корчі вікових дерев.

— Бачу, — відповів я.

— Іди по цій стежині…

— Що маю зробити там? Навіщо?

— Іди, — ласкаво, але владно сказав Христос. І я рушив. Він підняв руку, благословляючи…

Це видіння було мені в Кийлові, куди я приїхав у гості до мами. А коли за кілька днів я повернувся до Галича, то в першу ж ніч знову побачив моторошний сон…

Я стояв на колінах у церкві. Єпитрахиль священика покривала мою голову. Я боковим зором бачив довкола кільце ченців у чорному, і вони співали басами відому революційну пісню: «Вихри враждебные веют над нами, темные сили нас злобно гнетут…»

Мелодія гнітила, заколисувала, здавалася якимось тяжким ритуалом. І я відчував, що минають роки в цьому стані — стояння на колінах під покровом єпитрахилі.

Серце задихалося від туги і жаху: допоки, допоки мені стояти у чорному кільці й слухати присипляючу мелодію.

Зненацька згори вдарив фіолетовий промінь. Я визирнув з-під єпитрахилі. Світло лилося з куполу храму, падало на моє обличчя. Пролунав потужній голос згори:

— Се єсть син мій улюблений! Слухайте його!..

Я кинувся зі сну. Старенька галичанка, в якої я наймав квартиру, коли вислухала сон, сплеснула руками: «Ой буде тобі скорбота, потрапиш до в'язниці»…

Так і сталося. Того ж дня мене заарештували. Повезли до Станіслава. Потім на пересильну тюрму до Львова. В камері, де було близько двохсот душ, я відчув велику силу єдності. Вечорами, перед сном, галичани, гуцули ставали на коліна і співали пісенну молитву, що потрясала в'язницю. Наглядачі бігали, репетували, погрожували, а мелодія здіймалася до неба, колихала сфери: «О Мати Божа, ми Твої діти, не дай віками в тюрмах терпіти…»

Я лише тепер відчув, що нинішня воля України добувалася тоді, у задушливих ямах темниць, у лабіринтах тяжкої долі українців — правдивих дітей Пречистої…

За півроку був суд. Це була така неправедна, така підла розправа, що мій дух — дух чистої, вірної найкращим ідеалам людини — обурився і, очевидно, палко зосередився сам в собі, щоб віднайти подальший смисл існування.

Після вироку мене одвели до камери при суді, замкнули. В ту ж мить я відчув присутність Христа.

Це не була думка про Христа, не молитва до Нього, що було зрозумілим в такому стані напруги та відчаю, — Він Сам був б: мене, обнімав, говорив зі мною.

Це було раптово, блискавично! Довкола пливло Світло, стіни, вікна, грати, дерев'яні лавки проглядали ніби крізь променисте марево. Полум'яні струми пронизували тіло, хвиля Радості хлюпала в серце.

Я став навколішки, але це не був стан раба. Я припав до колін Батька, Учителя і Брата. Я збагнув, що повернувся до себе, до рідного дому. Палка молитва зірвалася з вуст, я прохав Його:

— Приймаю все, що несе доля! Лише про одне благаю: не залишай мене серед бурі світової! Будь зі мною, Коханий!

І я почув Голос Мовчання:

— Мої не просять Мене бути біля себе. Мої йдуть за Мною, зі Мною…

І моє серце радісно сказало:

— Хай буде так! І сталося так. Були в'язниці, були смертельні ситуації. Були втечі, каторжні

темниці, подих смерті. Та завжди, при будь-яких станах, я відчував присутність Учителя, бачив Його яскраво-сині очі — схвальні або докірливі…

Коли мене вивели з судової камери, у дворі стояла моя мати. Вона запитала тремтячими вустами:

— Скільки?

Я сказав їй, додавши, що вернуся, щоб вона не плакала, щоб вірила в грядущу зустріч. Вона охнула і знепритомніла. Я кинувся до неї, та конвоїр наставив багнета і суворо гаркнув:

— Не положено!

Якась жіночка припала до матінки, лила на неї воду з калюжі, а мене повели до «чорного ворона».

— Не сумуй, — сказав Голос Мовчання. — Вона діждеться тебе, як не раз уже це було. Вона знову врятує тебе, як не раз рятувала…

Я не збагнув усього, що почув, але нетутешній спокій ввійшов у серце. І дух мій сповнився вірою, що так і буде…

Навесні п'ятидесятого року я з великим етапом потрапив у Печорлаг. На пересилці у Печорі розподіляли кого куди. Мене запроторили до рухливого табору «на колесах». Жити доводилося у вагонах-теплушках, спати на нарах. Довкола — колючі дроти, «запретзона». Зеки, між якими були і політичні й побутові засуджені, лагодили пошкоджені ділянки залізниці, міняли шпали, насипали гравій, забивали костилі. Праця була виснажлива, авральна. Годували якимось «чортохлистом», в юшці плавали кості акули, на друге — ложка каші-шрапнелі з тухлою салакою.

Конвой жорстокий, безжальний. Інколи здавалося, що це не люди, а дресировані біомеханізми. Людей убивали за один крок вправо-вліво; часто чекісти самі провокували такі ситуації, коли можна було безкарно застрелити в'язня. Я за кілька тижнів став дистрофіком, не міг працювати. Конвой загрожував пристрелити. На моє щастя в табір прибула медична комісія. Мене одправили на лікування в шпиталь для в'язнів.

Селище Кочмес. Довкола — тундра, ялинові ліси. Почалися хурделиці, медичний табір занесло снігом аж до верхівок колючих дротів.

В шпиталі я зустрів багато розумних і хороших людей, особливо кілька литовців (запам'яталися імена: Альгирдас, Вацлавас). Вони були веселі, пісенні, оптимістичні. Дружба з ними допомогла мені вернутися до нормального фізичного стану може значніше, ніж пристойне харчування.

Досі пам'ятаю пісню, яку вони щодня співали, як рефрен:

Всім єством я відчув, наскільки ця пісня пророча — й запам'ятав її на все життя.

Отямившись від дистрофії, я почав замислюватися про втечу] Втеча марилася мені вдень і вночі. Череп лускався від розмаїтих планів. Я почав шукати спільників. Литовці підтримали. Ми планували використати сніговий буран, щоб непомітно перебратися крізь заборонену зону. А там уже сподіватися, покладатися на долю і щастя. Можливо, забратися у вагони з вугіллям, що пливло потоком з Воркути, можливо, перевдягтися, загримуватися і сісти у звичайний пасажирський вагон. Пізніше я збагнув, наскільки всі наші плани були химерні й марні…

Одної ночі мені привиділося, ніби я перебуваю у тюремній фортеці з височезними чорними стінами. Понуро, моторошно. На мені дивне вбрання, про яке я ніколи не думав — гіматій, золототкана риза, в руках кадило і чомусь факел. З кадила пливе фіміам він приємний, але задушливий. Паморочиться голова, не можна зосередитися. А мені конче треба знати, чому я тут, що роблю, навіщо вбраний в такі незручні шати?

Відчуття таке, що минають роки. І зненацька блиснула думка, що мене отруїли вороги, одягли в невластиве для мене вбрання, змусили служити чужу службу.

Я кинув додолу кадило, почав зривати золототкане вбрання. І тоді почувся стук копит, поруч з'явився білий кінь з вогненною гривою, повністю осідланий. Смолоскип в моїх руках спалахнув буйним полум'ям, осяявши подвір'я в'язниці.

Я вискочив на коня, відчув себе в сідлі впевнено і зручно. Кінь заіржав і кинувся галопом прямо на стіни, я чомусь знав, що так треба.

Раптом позаду почулося ревище:

— Зупинися! Зупинися! Не втікай! Я все прощу! Ми домовимося! Ти станеш господарем цього замку! Зупинися!

— Нізащо! — крикнув я, оглядаючись.

Мене переслідувала страшна потвора з рогами, багровими очима, полум'я пирскало з її пащі. Під нею був могутній кінь якогось моторошного забарвлення — криваво-чорного.

У видінні було відчуття, що переслідування триває довго-довго, може, навіть віки. Потвора все ближче. Ось-ось вона схопить мене. Тоді, обернувшись, я вдарив смолоскипом по страхітливій морді. Почулося ревище. І все зникло.

Довкола красувалися заквітчані луки, золотисті поля пшениці, синє небо. Ні душі. Тільки тиша пливе у просторі. Від фортеці не лишилося й знаку…

…Це видіння додало мені снаги, щоб прискорити втечу. Я зрозумів сон, як підтвердження власних намірів — розірвати кільце рабства. Лише значно пізніше, вже на схилі віку, прийшло прозріння, що той далекий сон-пророцтво мав незмірно глибше значення, ніж прагнення до банальної втечі з табору.

А потім закрутилося колесо долі. Напевно, хтось шепнув чекістам про мої плани втечі, і мене миттю перекинули в режимний табір Кажим, посадили в камеру до бандитів, убивць та злодіїв. Незабаром я дізнався, чому це сталося…

Як тільки я переступив поріг камери, одразу ж зрозумів, що потрапив до «отпетых», як називали безнадійних рецидивістів, грабіжників, котрі не лише розминулися з прийнятими нормами співжиття, а й кожним кроком ігнорували такі норми.

Кільце безжальних очей свердлило мене, оцінюючи, зважуючи невідомими мені терезами. Всі мовчали. Поза спиною в мене котився холодок. Один із в'язнів (він сидів біля заґратованого вікна) — плечистий, суворий — кивнув мені, показав місце біля себе.

— Як звати? Я назвався.

— За що тебе сюди?

— Не знаю. Не казали. Може, хтось щось настукав…

— Угу, — мугикнув «пахан», а це був саме головний серед рецидивістів. — Настукав, кажеш. Сідай, похрюкаємо…

Я приземлився, розстеливши куфайку.

— Романи знаєш? — запитав «пахан».

— А що вам подобається?

— Щось про любов, пригоди. Якщо знаєш — давай, наярюй…

Чомусь мені захотілося розповісти бандитам про Аеліту, вигадану Олексієм Толстим дівчину з далекого Марса. Я недавно перечитував цю книгу, і виклад історії інженера Лося та його супутника червоноармійця Гусєва до Червоної Планети йшов вільно, невимушено.

Рецидивісти слухали уважно, затамувавши подих, а коли я промовив останні слова Аеліти, що звучать по радіо в міжпланетних просторах; «Де ти, де ти, Сину Неба, відгукнись?» — «пахан» схлипнув розчулено, і витираючи сльози, сказав:

— Ну, падло, ну, сука, — як здорово! Це ж треба так трогатєльно! Молодець, сука. Давай ще раз спочатку!

Мені довелося повторювати історію Аеліти ще раз того дня, а потім і в наступні дні. Я досі не можу розв'язати цю психологічну дилему — чому безнадійні убивці так сентиментально сприйняли фантастичну історію казкової дівчини та надзоряне кохання?

Та на третій день сталося дивне. «Пахан» прокинувся і, чомусь вельми схвильований, присунувся до мене.

— Слухай, Сашок, — прошепотів він. — Мені приснився сон..

— Ну й що тобі приснилося?

— Ти не повіриш. Мені приснилася Мати Божа. І вона мені сказала про тебе…

— А що вона сказала? — здивувався я.

— Сказала, щоб я тебе не чіпав, бо ти… під її покровом…

— А чому ти маєш мене чіпати? — прошепотів я, відчуваючи острах.

— Скажу, Сашок. Тепер скажу. Головний мусор… кум…

— Який кум?

— Ну — опер, падло, невже й досі не знаєш? Так він викликав мене і сказав, що ти стукач, що тебе треба замочить…

— Як замочить? — злякався я.

— Зарізать, падло, — дихнув мені в ухо «пахан». — А тепер я знаю, що він мене охмурив, сука. Мама Божа так просто не прийде. Ось так, Сашок! Дякуй своїй Аеліті, вона мені в душу заглянула. Будь спокійний… Я скоріше його заріжу, а тебе в обиду не дам!

…Справді, я був під надійним захистом бандюг. Чекісти, побачивши, що їхня таємна директива не спрацювала, незабаром відправили мене етапом в Карлаг (Карагандинський табір).

Так я опинився на пересильному пункті в Карабасі.

…Гігантський табір. Десятки тисяч людей. Мені й досі не ясно, як чекістам щастило впоратися з такою страхітливою масою людей. Годувати, купати, слідкувати за санітарним станом, слідкувати за психостаном тих або інших груп (адже тут поєднувалися будь-які верстви кримінального світу з простими роботягами, які потрапили за грати в ім'я певного «відсотка», запланованого десь вгорі чиновниками сатанинської машини, або з бойовиками УПА, «антирадянщиками» чи «космополітами»).

У всякому разі, демонічна машина муки працювала більш-менш злагоджено. Людей сортували, відправляли відповідно до потреб в ті або інші локальні табори — сільськогосподарські, промислові, будівельні, вугледобувні, навіть наукові (так звані «шарашки»).

На цьому перехресті страждань і мук я зустрівся із сотнями рідкісних людей. В звичайних умовах навіть десятка життів було б недостатньо, щоб познайомитися з такими унікальними душами, а тут іронічний Сатана залюбки надавав таку можливість кожному, хто розумів, що, крім глуму й наруги, це пекельне місце прискорює космічну реакцію дозрівання духу, визначає його суть, можливості та призначення.

Всі нації та племена Землі, всі конфесії, будь-які відгілки фундаментальної чи прикладної наук, інженери, аграрії, учителі, моряки, льотчики, генерали та рядові, партійні функціонери та колишні творці Жовтневої Революції, молоді дівчата та літні жінки, іноземці та представники всіх «ощасливлених» етносів великого Союзу. Можна було б записувати спогади про численні розмови, суперечки, прогнози з тими цікавими душами, але в цих роздумах я зупинюся лише на Вогнистих Знаках, що вели мене до розкриття Тайни Христа.

Мені пощастило познайомитися з литовським ксьондзом отцем Болеславом. Середнього росту чоловік, жвавий, оптимістичний, доброзичливий і приязний, цей католицький священик магнетично притягував до себе, хоч собою був непоказний, навіть якийсь сіруватий. Але очі його випромінювали лагідність і любов, він ніколи не підвищував голосу, а його переконання й твердження носили характер монолітності, нерушимості. Мене зацікавило те, що він не проклинав радянську владу, чекістів, не лаяв нові порядки, що їх принесли в Литву окупанти, а вважав, що всі події служать «промислу Божому», що буря рушить гнилі дерева, дуплясті, а життєдайні, потужні, сильні лише зміцнює. «Кожен народ, — казав отець Болеслав, — має пройти Божий іспит, щоб показати Вищому Екзаменатору, на що він здатний, чи готовий він увійти бо Нового Світу».

Для мене такі розмови були дивні, але окриляючі. Я відчував, Що священик зриває з мого духу запони, накладені життєвою ситуацією, місцем народження, вихованням. Він теж цікавився моїм світоглядом, високо оцінив моє захоплення фантастикою та мріями про грядущі зоряні мандри. «Це входить у план Христа, — несподівано сказав отець Болеслав. — Царство Небесне, яке Учитель пророкував — не містика, а грядуща реальність гуманізованого та обоженого світу…»

Мені дуже імпонував такий погляд на Христа, хоч було й дивно, що ці речі говорить церковний діяч. Я відверто сказав йому! про це. Він ласкаво засміявся і відповів:

— Не лише світ, а й християнські церкви проходять період ембріогенезу. Те, що ми знаємо — муки зародження, розвитку плоду, а згодом і Народження в Новий Світ. З тієї точки зору Гітлер та Сталін, як персоніфікації Князя Землі, Сатани, гартують душі для «Народження в дусі», як заповідав Христос.

Я здивувався такому всеосяжному погляду на історію Світу. «Тоді можна виправдати й Голгофу», — вирвалося у мене.

— А навіщо ЇЇ виправдовувати? — гостро запитав ксьондз. — Голгофа зруйнувала деспотію Сатани, відкрила Браму до Царства Небесного…

— Тоді — чим гірше тим краще? — іронічно запитав я.

— Чим гірше — тим краще, — згодився отець Болеслав.

Я довго міркував над його парадоксальними твердженнями, зрештою збагнувши велику правду такого підходу до космоісторії Всесвіту.

Не знаю вже, з якого приводу, але одного разу я попросив його помолитися за мене і… запитати Господа про мою долю: чи вдасться мені звільнитися, повернутися додому і зробити щось добре для людей?

Отець Болеслав обняв мене, лагідно сказавши:

— Я помолюсь за тебе, але не відаю, чи Господь відповість щось на твоє запитання…

Наступного ранку він зустрів мене радісно, схвильовано і… трохи збентежено.

— Я молився за тебе, — просто сказав він. — І Господь відповів мені. Ти повернешся додому, обнімеш матінку, рідних, багато зробиш для рідного народу, для людства… «Доля його — це він сам, — сказав Господь. — Хіба Отець закликає Сина вернутися до Нього? Бажання Сина йти є і Поклик, і Прихід». І ще сказав Господь, що на тобі Апостольський Знак…

— А що це означає? — здивувався я. — Хіба нині можуть бути Апостоли? Тим більше, що я вихований в атеїстичній школі…

— Це все пусте, — усміхнувся священик. — Путі Господні несповідимі. Прислухайся до голосу серця. Серце знає, хто ти, звідки й куди. А щодо Апостольства… Минуле, сучасне й грядуще — це все Єдиний Шлях. Дух живе у всіх віках. Ти вже міг нести цю місію. А ким був — сам розкриєш, коли настане пора…

— Хіба людина живе багато разів? — вражено спитав я. — Ви вірите в ідею перевтілення?

— Церква осудила цю ідею, — серйозно відповів священик. — Але багато мудрих отців церкви вірили в реінкарнацію, та й сам Господь в Новому Завіті неодноразово мовить про реальність багатьох життів. Тому, — загадково усміхнувся отець Болеслав, — ти цілком міг бути Апостолом, або Папою Римським… або ієрархом якоїсь церкви. Коротше, кимсь таким, на кому є Апостольський Знак…

Я так і не збагнув — жартує священик чи серйозно каже такі речі, але та бесіда лягла в найтаємничіші глибини серця і… почала розгортати сторінки психогенетичної книги мого єства…

Незабаром ми розлучилися, мене відправили в невеликий будівельний табір. Бригада, куди я входив, мурувала різні споруди — стайні, свинарники, бараки, житлові будинки. Оскільки я не мав будівельного фаху, то працював чорноробом: носив дошки, цеглу, місив розчин, вирівнював цвяхи. Спали ми майже на голих нарах: сіно в матрацах потрухло, дошки впиналися в худе тіло, натираючи мозолі.

Щоденне життя було рутинне, нецікаве. В'язні, втомлюючись смертельно на роботі, не цікавилися ні книгами, ні глибокодумними бесідами.

Моїм сусідом по нарах був красивий, сивіючий циган. На волі його зробили головою циганського колгоспу. Проте терпіння у цього неспокійного етносу вистачило менше, ніж на рік, вони запрягли колгоспних коней, повантажили сім'ї та добро і — хто куди. Решту грошей взяв собі голова і теж поїхав світ за очі. Його спіймали десь у Молдавії і засудили по статті «контрреволюційний саботаж» на двадцять п'ять років ув'язнення. Проте циган не сумував, був оптимістом і запевняв мене, що незабаром прийде воля для всіх. Звідки? — цікавився я. Він не міг сказати, але карти Таро, які циган розкладав, неодмінно вказували на волю для багатьох. І «великі зміни», додавав колишній голова романського колгоспу.

Навесні п'ятдесят третього року, в перших числах березня, мені приснився яскравий, тривожний сон. Я зустрівся зі Сталіним. Вождь сидів у кріслі-качалці, цмолив традиційну люльку і, пускаючи вгору хмарки диму, похитувався.

Я докоряв йому:

— Йосипе Віссаріоновичу! Навіщо ви допускаєте такі жахливі жорстокості? Мільйони страждаючих, мільйони сиріт, змучених, вмираючих. Чи знаєте ви, що вас ненавидять цілі народи? Невже не краще діяти так, щоб залишити по собі добру славу?

— А що таке добра слава? — іронічно запитав вождь, примружуючи очі. — Мене й так люблять мільйони душ, і гірко плакатимуть, як мене не стане…

— Це самообман, — наполягав я. — Зупиніть колесо катування. Подумайте про Бога, рано чи пізно доведеться дати відповідь Господу…

— Саме так! — весело вигукнув Сталін. — Я йому доповім про виконану роботу. Він мені доручив діяти саме так, як я дію…

— Як то може бути? — жахнувся я. — Щоб Господь був таким жорстоким?..

— А звідки ж прислів'я: кого Господь любить — того карає? — насмішкувато запитав Вождь. — Якось же треба людей пробудити? Та й що це за люди? Згадуєш, як писав Некрасов: «Эх сердечный, что же значит твой стон бесконечный, ты ль проснешься, исполненньй сил? Иль судеб повинуясь закону, все, что мог, ты уже совершил, создал песню, подобную стону, и духовно навеки почил?» Це він про народ Росії писав!

— Я пам'ятаю. В хрестоматіях вивчали…

— Ото ж бо! — посварився пальцем Сталін. — «Песни, подобной стону», мало від такого народу, як наш. Небеса чекають від нього великих справ. А він спить! Сотні років його луплять, нищать, катують. А він хропе або стогне. От Господь мені й сказав: — Удар його так, щоб здригнулося! Даю тобі право діяти так, як захочеш. Ти затямив? Наші народи мають здійснити космічну революцію. Інакше Землі — хана! Так що не турбуйся про мою долю, про мене потурбується Той, хто тримає небесні терези…

Доки вождь говорив, я відчував холодні енергетичні потоки, що пронизували тіло. Зненацька спалахнув вогонь, охопив Сталіна зокола, і полум'яна іскра, подібна до автогену, почала описувати контур довкола його тіла, вирізувала постать вождя з тканини реальності. Він не закричав, не збентежився, а спокійно заплющив очі і склав руки на грудях…

Я кинувся зі сну. Певно, стогін зірвався з моїх вуст, бо циган теж прокинувся і тривожно запитав:

— Тобі щось приснилося?

Я розповів йому про бесіду з Сталіним.

— Умре тиран, — коротко сказав циган.

— Навряд, — засумнівався я. — У нього там гора лікарів…

— До фені лікарі, — хмикнув він, — коли буде дзвінок від Господа. Всі медики світу не поможуть. Точно кажу — амба гаду!

Того ж таки дня по радіо передали повідомлення про хворобу Сталіна, а потім про смерть. Зона три дні кричала «ура!». Всі сподівалися на амністію, вирували розмаїті чутки. Проте минали дні, амністія розкрила ворота в'язниць лише для тисяч і тисяч злодюг, рецидивістів, грабіжників.

Потім прийшли вісті про арешт Берії та його розстріл. Чекання змін було тяжким, нестерпним. Я почав знову думати про втечу. І знову, ніби телепатично відчувши мій задум, начальство перекинуло мене в Долинку, де був великий табір.

Там бажання втечі стало буквально наказовим. Ніби ґедзь кусав мене в тім'я, свердлячи одну й ту ж думку: треба втікати, треба втікати, треба втікати.

Я написав батькові, просив привезти трохи грошей нібито для лікування. Насправді, мав на увазі після втечі, якщо пощастить, перебратися через пустелю до Аралу, там сісти на поїзд і добратися додому. Побачитися з матір'ю, а пізніше махнути за кордон. Коротше — донкіхотський задум.

Табірний кіномеханік Суворов — високий, незграбний хлопець — освічений, цілеспрямований, теж приєднався до моєї думки про втечу. Ми розробили фантастичний план. На ті гроші, що мав привезти мій батько, вирішили купити аеростатного шовку, виклеїти кулю і, наповнивши її в урочу ніч воднем, накивати п'ятами з табору. Доки вартові отямляться, вітер понесе нас в пустелю, а темна ніч закриє від переслідувачів.

Батько приїхав у вересні п'ятдесят третього. Чекісти скаржилися йому на мене. «У такого хорошого роботящого батька такий паскудний син, — дорікали вони. — Поговоріть з ним, що пора

мінятися…»

Батько передав мені їхні претензії, а сам тихенько поскаржився:

— Ех, автомата тут треба. Чого я набачився! Це не країна, а чортяче пекло…

Сестра передала для мене дві тисячі рублів (цього було достатньо для нашого плану). Батько, дізнавшись про задум, похитав головою:

— Ой, дурне задумали. Та що ж тебе збивати. Хай доля веде тебе…

— Матері не кажи.

— Та вже не скажу… Хай Бог береже тебе.

Він на прощання подарував мені своє пальто і смушеву шапку. «Щоб на волі мав вигляд нормальний», — шепнув батько.

Ми попрощалися, а шапку й пальто злодії за кілька днів украли, витягнувши у мене сплячого з-під узголів'я.

Суворова раптово взяли на етап. План з повітряною кулею тріснув, як мильна булька. Незабаром до мого задуму приєднався коваль з Чернігівщини. Звати його було Яковом, прізвище забув. Присадкуватий, сильний, експансивний, він безоглядно повірив у мою концепцію долі. Якщо доля судила втекти — втечемо, казав я. Якщо ні — загинемо.

Він згоджувався. І сам запропонував план — божевільний до краю: перекинути увечері дошку з першої смуги забороненої зони на основну, високу. А потім вибратися по тій дошці, стрибнути на зорану смугу, де бігають собаки, і дати драла в степ. Доки вартові отямляться, ми будемо далеко. А щоб собаки не взяли сліду, дістанемо гасу, змажемо підошви.

Гасу не вдалося дістати, вирішили за зоною прив'язати до підошов пучки свіжого полину, щоб заглушити слід. Призначили день, за прогнозом того вечора мала початися гроза.

Тієї ночі мені приснилося вражаюче видіння. Але я досі певен, що це не був сон. То був прорив у якусь глибинну реальність, де зароджуються й вирішуються людські долі. Приснилося мені таке.

Стоїть навпроти мене рідна мати з дитям на руках. Це дитя — я. Разом з тим я знаю, що це Мати Божа. Дія відбувається в тій зоні, де я тоді перебував. Мати — молода, синьоока, русява, така, як на давніх фотографіях, — пригортає немовля до себе і просить: — Розкажи про долю моєї дитини. Ти вже пережив, знаєш, що з тобою відбулося. Я хочу знати все…

Я почав їй оповідати про своє життя. Про Херсонщину, де я народився, про потріскану землю, де тато катав мене на велосипеді, про повінь тридцять другого року в Києві, коли розпочалася голодовка, про страшні дні тридцять третього у Кийлові, коли ми з сестрою ледь-ледь вижили завдяки зусиллям батька й матері. Потім про пізніші роки — щасливіші, коли ми навчалися й мужніли. Нарешті, загриміла страшна війна. І тут я відзначив, що дитя, що було на руках Матері Божої, вже щезло і моє життя блискавично проноситься у просторі-часі, ніби грандіозний фільм. Містерія захопила фронт, повернення з війни, навчання, арешт, суд. І ось я знову стою в зоні табору і оповідаю останні кадри життєвого кіно.

— При спробі втекти, — кажу я Пречистій Діві, — мене вбили у забороненій зоні.

Виникає це зловісне видіння. Я вибираюся на дошку, хитаючись, іду по ній і… падаю вниз. Постріли, мов полум'яні жала, пронизують мене з двох боків. І все щезає…

Мати Божа заплакала, обняла мене і прошепотіла на вухо:

— Перший раз ти загинув, а вдруге я врятую тебе… Після пробудження слова Пречистої цілий день переслідували мене. Я розповів сон Якову. Він твердо заявив:

— Тікаємо нині. Мати Божа сохранить!

Коли настав вечір, на зоні спалахнули лампи. З півдня наступала гроза. В'язні прогулювалися по «проспекту Сталіна» (так називали своєрідну вулицю між бараками і забороненою зоною). Ми витягли з напівзбудованого бараку дошку (метрів шість довжини), помолилися Матері Божій і рушили до зони. В'язні дивувалися, запитували:

— Куди це ви?

— На свободу, — просто відповів я.

Все довкола завмерло. Ніби зупинився час. Хвиля страху прокотилася в грудях. Та ми діяли, ніби автомати. Розгойдавши дошку, перекинули її на основну зону. Загуркотіло, забряжчало. Але все пройшло вдало. Яків виліз на дошку, балансуючи, перебрався до колючої загорожі в центрі, і стрибнув униз. Незабаром пітьма ковтнула його.

Диво дивне: все довкола мовчало. Мертва тиша. Собаки теж не гавкали, що було немислимим: вони скаженіли навіть тоді, коли в'язні наближалися до першої смуги «запретки».

Я вибрався на дошку, роздерши холошу об колючий дріт. Ноги зрадливо тремтіли. Пройшовши кілька кроків, я захитався і впав на зорану смугу. Перед очима загорівся сон: постріли з двох боків і смерть!

Зірвавшись на ноги, я кинувся на загорожу, намагаючись підтягнутись. Це був божевільний крок. Тоді я метнувся назад, переліз у зону і знову вичарапкався на дошку. Майже поповзом добрався до головної смуги і стрибнув, скоріше звалився, вниз. Чітко пам'ятаю; праворуч від мене за півметра стояв ланцюговий пес, страшна вівчарка, і, дивлячись десь убік, позіхала. Вона не бачила мене. Не бачили мене, як пізніше виявилося, і «попки» — тобто вартові. Мати Божа виконала обіцянку…

Я перескочив ще кілька «запреток» і пірнув у кущі. Яків схопив мене в обійми і почав термосити.

— Я тут переживав з-за тебе! Що це ти, як сопляк, упав з дошки!

— Годі! — скомандував я. — Гайда!

Ми почали бігти, інколи оглядаючись назад. Лише за кілька годин на обрії загорілися ракети. Ми зрозуміли, що втеча розкрита. Другого дня нас засікли літаки-кукурузники, вигулькнувши раптово з-за сопок. Ми залягли в кущі карагачу, але було пізно.

Тієї ж ночі в тиші степу почулося важке дихання собак.

— Все, Якове! — сказав я. — Хана! Від собак не втечемо!

— Біжімо! — наполягав він.

Проте все було марно. Дресировані пси летіли, як вітер, тягнучи за собою чекістів. Здалека долинала гидка лайка, їй акомпанував гавкіт собак.

— Стійте! Стійте, падли! Будемо стріляти!

Собака вхопив мене за холошу, рвонув. Я впав, червонопогонник розігнався і вдарив по нирках. Я вужем звивався на кам'янистій землі, а він, витягнувши револьвер, бив мене по голові, по грудях, по хребту.

— Уб'ю гада! — клекотіло в запіненому роті чекіста. — Тут тобі й амба.

Він звів курок і націлився в голову. Та тут підбіг другий чекіст, який вів зв'язаного Якова, і суворо крикнув моєму кату:

— Не треба! Сказано — доставити живими.

— Твоє щастя, падло, — захрипів «мій» червонопогонник. — Скидай черевики!

— Навіщо?

— Скидай, сука!

Нас роззули, черевики перечепили через плечі і погнали по степу. То була моторошна містерія: місяць в небі, кам'янистий ґрунт, собаки, що хапали за литки, і нескінченний біг у якусь безодню — без смислу, без розуміння.

На степовій дорозі чекала вантажівка. Нас, розгойдавши, закинули в кузов — розтерзаних, закривавлених…

Потім був спецлагсуд. Новий термін по статті 58–14 (контрреволюційний саботаж). Коли я запитав суддю, що ж ми саботували, він відповів без жодного гумору: «Ви саботували заходи радянської влади по вашому перевихованню».

Після суду нас вкинули до каторжного табору Джардас. Кам'яниця зловісної тюрми стояла на високій горі, відкрита всім вітрам і негодам. Відбувати термін доводилося під замком, у камері. Праця — в каменоломні, тяжка, виснажлива. Жодних посилок, листи — раз на два місяці. Дивна річ, але, незважаючи на тяжкі перипетії табірної долі, я відчув, що все, що сталося, суджене і треба його звідати до кінця.

…В камері я познайомився з цікавим хлопцем Юліаном Чарпінським — чорнооким, жвавим галичанином. Він мав таку ж статтю, як і я (антирадянська пропаганда), і теж тікав. Ми з ним розробили химерний план втечі з Джардаса. Написали листа до вигаданого адресата в Коломиї (до запиту), текст був нібито зашифрований. Проте шифр легко читався. Зміст послання мав інтригуючий характер для органів безпеки. Ми сподівалися, що чекісти повезуть нас у Західну Україну, а по дорозі пощастить втекти.

Юліан попросив одного в'язня, котрий напевне був стукачем, вкинути листа на «волі» в поштову скриньку. Той охоче згодився. Ми з насолодою спостерігали, як оперуповноважений хутко осідлав коня і стрімголов поскакав до адміністративного центру табору.

Буквально на дві доби до Джардаса приїхала група поважних чекістів. Нас змусили стати в шеренгу. В'язні дивувалися, що комісія одразу попрямувала до нашої камери. Відчинилися двері, до темниці ввійшло кілька офіцерів на чолі з поважним генералом. Він пробіг поглядом по обличчях в'язнів, зупинився на моєму. Кілька секунд уважно вивчав мою худу фізіономію, потім засміявся і сказав:

— Липа!

І одразу ж пішов геть. Навіть нічого не запитав у в'язнів, нічого не сказав. Всі губилися в догадках, нічого не розуміли, а ми з Юліаном втямили, що чекістів на м'якині не проведеш…

Досі пам'ятаю вірша, якого я присвятив Юліанові:

Збігала тяжка зима. Заґратоване вікно не було зашклене, проте в камері ми душилися від спеки. Іній вкривав віконниці, від подиху в'язнів знадвору темниці клубилася пара. Вечорами на темно-синьому небі спалахували яскраві сузір'я, чарували нас. Я оповідав товаришам історії розвитку людської думки, яка рвалася крізь павутину догм і релігійного обскурантизму до правдивого пізнання. Переказував зміст фантастичних творів, сам імпровізував (тоді в мені бурхливо почав лунати Голос Мовчання, даючи відповідь на всі нерозв'язані проблеми душі). В'язні заворожено слухали, такі лекції тривали всю зиму: безкоштовний природний «планетарій» був до наших послуг майже щодоби, бо Казахстан славився прозорою атмосферою і безхмарною погодою…

В березні містерія каторги набула драматичних форм. Юліану прислали з Галичини посилку (це був п'ятдесят четвертий і посилки дозволили навіть у спецтаборах). Він приніс її до камери, почав ділитися з товаришами. Зненацька відчинилася камера, і наглядач впустив до нас представника «злодіїв у законі». Вони мали домовленість з чекістами безкарно оббирати «фраєрів» та політичних (своєрідний кримінальний податок, хто сидів у в'язниці — знає цей одвічний «закон»; проте хіба держава не чинить так само, як тюремні «пахани»?). Так от: злодій ультимативно звернувся до Юліана — давай «належне». Той простягнув йому яблуко, лагідно сказавши:

— Нас тут кілька десятків, якраз буде всім по яблучку…

Злодій скипів, замахнувся пікою на Юліана. Я схопив покришку з «параші», став між ними. Яків та ще кілька дебелих хлопців теж захистили мого друга.

Злодій з лайками та погрозами відступив. Двері чавкнули за ним. Ми знали, що розплата буде незабаром.

Через добу, коли до Джардаса привезли бочку з водою, і в'язні наливали з неї кількаденний запас для камери, я попросився у вартового до «вітру». Він дозволив. Я хутко побіг до надвірного туалету, присів там. Зненацька відчув страшну тривогу. В дверях з'явилася постать в'язня з сусідньої камери, де сиділи убивці та грабіжники. Це був високий, сильний грузин, він на волі виступав у важкоатлетичній команді, навіть був чемпіоном в якомусь багатоборстві. Потрапив до в'язниці за те, що «замочив» кілька чоловік з наказу злодіїв, до клану яких належав. До речі, він познайомився зі мною, прогулюючись попід вікнами нашої камери, і ставився до моєї особи з симпатією, бо я буцімто був подібний до його «родичів».

Проте нині він виріс переді мною як монстр, як привид смерті. В руках мав лом, розмахнувся ним і з хеканням опустив на мою голову. Такий удар міг би звалити бика. Мені ж почувся ніби церковний дзвін, що прокотився у безмірності, і лом відскочив від моєї голови, наче вона була гумовим м'ячем. Я зірвався на рівні ноги, одним махом застебнувши очкура. Грузин був спантеличений і навіть нажаханий. Він нічого не розумів, дивлячись на мене мов на вихідця з того світу. Я шалено кинувся до нього, він, одмахуючись ломом, втік під захист чекістів.

— Для чого ви пустили його? — визвірився я на вартового.

Він ховав очі, лаючись, наказав зайти до камери. Товариші зустріли мене, ніби воскреслого покійника: вони спостерігали напад з вікна — туалет був якраз навпроти нашої камери. Юліан обмацав мою голову, там не було навіть подряпини або синяка. В'язні переглядалися. Яків загадково сказав:

— Мати Божа дарма обіцянок не дає…

Він мав на увазі той сон, що приснився мені перед утечею. І, безумовно, казав правду. Бо які раціональні пояснення дозволять збагнути те, що відбулося: досвідчений убивця зустрівся з повним ігноруванням закону цього світу; незрима Долоня відхилила присуд пекельного «пахана». Для мене були єдиним поясненням слова Пречистої: «Перший раз ти загинув, а вдруге Я врятую тебе».

…На другий день злодії вирвалися з своєї головної камери, одняли ключі у наглядача і відкрили нашу камеру. Ми забарикадувалися гігантською парашею, нарами, матрацами. «Злодії в законі» ширяли в нас піками, прив'язаними до довгих держаків, проте ми уникали тих ударів. Тоді нападаючі хутко розібрали грубку, що топилася з коридору, щоб добратися до нас у пророблений отвір. Почався бій. Ми теж використовували цеглу з груби, щоб оборонятись. Тим часом прибув загін чекістів, злодіїв загнали в камери, одного, найбільш агресивного, застрелили.

Оскільки наша камера вимагала ремонту, групу в'язнів, у тому числі й мене, тимчасово перевезли в більш «пристойний» табір. Там можна було прогулюватися, їжа була краща, праця не тяжка (польові роботи).

Полегшення тривало близько двох місяців. Нашу джардаську оселю відремонтували, я знову опинився в каторжній темниці.

Почалися гарячі дні. Нас водили в каменоломню. Нещадно пекло сонце, пилюга роз'їдала легені, праця виснажувала до знемоги. Хлопці вишукували поміж камінням їстівні коріння, паростки трав, інколи щастило спіймати гадюку. Їй одрубували голову, вичищали і пекли на розжарених каменях. Я з жахом дивився на той гастрономічний ритуал, а товариші тільки сміялися з мого, як вони висловлювалися, «ханжества».

— Спробуй, — сміявся Яків. — Це такий делікатес, що в жодному ресторані на волі не знайдеш…

Мій дух знемагав. Я питав у Пречистої, допоки ще мені терпіти? Голос Мовчання лунав у грудях вдень і вночі: терпіння, терпіння, терпіння.

Восени з Верховного Суду в Москві прийшов папір. Повідомлялося, що нам з Яковом замінили статтю «контрреволюційний саботаж» на звичайну «втечу». За втечу належало тільки три роки, а оскільки наші строки були більші, то присуд за втечу поглинався попереднім вироком. Тобто, додатковий термін відкидався, якщо не рахувати того, що ми рік пробули на каторзі.

Мене одправили в «звичайний» табір Батик. Якова й Юліана кудись в інше місце.

Батик — сільськогосподарська колонія. Тут сіяли пшеницю, вирощували картоплю, помідори, огірки. Своєрідний радгосп, тільки під конвоєм.

У тому таборі я зустрів талановитого поета Івана Хоменка. Ще в сорок шостому році я був свідком його виступу на літературній студії в Спілці письменників у Києві. Івана критикували, він люто нападав на «продажних поетів» і зі скандалом залишив «гадюче зборище».

Хоменку дали двадцять п'ять років за «намір убити Кагановича». Чи був якийсь сенс у цьому вироку, не знаю. Чекісти уміли майструвати обвинувачення на кшталт: хотів прокласти тунель через Льодовитий океан, щоб передати державну таємницю агентам ЦРУ. Так що ніхто не дивувався таким юридичним опусам.

Іван вдень і вночі віршував. Поезія лилася з нього, як весняний потік. Він читав мені напам'ять величезну поему «Богдан Хмельницький», драму «Смерть Сталіна», безліч байок та лірично-пісенних текстів. Справді, то був поет «волею Божою».

Одного разу до табору завітав генерал з Гулагу (головного управління таборів). Він щось варнякав в'язням про соціалізм, про те, що відбувається демократизація в країні, що нам треба працювати в ім'я торжества Революції краще й більше, тоді наша доля покращиться і, можливо, ми раніше повернемося додому.

Я не стримався, виступив з різким зауваженням, що мрійники-соціалісти минулого ніколи не прагнули суспільства справедливості з тюрмами, таборами і масовим знущанням. Що треба казати не про «соціалізм», а про поліцейську державу.

А Хоменко нахабно одягнувся у вишиту сорочку, змайстрував з невеликого кавуна булаву, проголосив себе «гетьманом» і рішуче підійшовши до начальника з Гулагу, гостро запитав його:

— У тебе яке звання?

— Генерал-майор, — непевно осміхаючись, мовив гість.

— А я — гетьман Війська Запорозького Іван Хоменко, — гаркнув поет. — Зняти кашкета!

Генерал сполохано зняв кашкета, а Хоменко гукнув:

— Лисий! Значить — берійовець! Бити його!

І з розмаху вдарив генерала по лисині булавою. Кавун розлетівся, гість накивав п'ятами. Івана запроторили до карцеру. А мене за кілька днів повезли до спецтабору під Караганду.

Начальник табору майор Каплан (казали, що він буцімто син фанні Каплан, убивці Леніна) чомусь зненавидів мене з першого погляду. Коли ми зустрічалися в зоні, його руде волосся ставало ще червонішим, морда багровіла, ряботиння чорніло. Він звелів мені чистити всі туалети табору. Я відмовився. Тоді Каплан запроторив мене на десять діб у карцер. Я оголосив суху голодівку і написав заяву прокуророві Карагандинської області. Хлопці намагалися передати мені хліб та помідори до камери, але я відмовився, бо звик тримати голодівку чесно.

Прокурор не приходив. У мене були передчуття великих змін. У просторі чулася музика, цілі ораторії. Малювалися образи фантастичних книг. Саме тоді виник сюжет повісті «Поза часом і простором». Героя названо було Генріхом Барвицьким, але всі ті дивні події відбувалися зі мною, у захоплюючих видіннях. Політ до Сиріуса, пошук небесної коханої, зустріч вогненноволосої жриці на далекій планеті у сузір'ї Великого Пса. І дивне знання того, що це моя давня Вітчизна, що я тут був, жив, що звідти прибув на Землю, що в мені дрімають втаємничені зерна забутого знання, які треба розбудити…

Там, у карцері, мені приснився віщий сон. Ряди бараків, обплутаних колючим дротом. Це був табір, але я знав, що це вся Земля зосереджена за огорожею. Вікна бараків були розчинені, звідти линули пісні, гриміла лайка, лунали стогони й жалі, молитви і ревище знавіснілих юрб.

Мимо тих вікон проходила убога старчиха. Я знав, що то була Божа Мати. Вона простягала руку до бенкетуючих і мовчала. Проте ніхто їй не давав милостині. Навпаки, чулися гидкі слова, прокльони, зневажливі репліки:

— Йди геть? Старчиха! Гуляща! Покритка! Нема для тебе нічого! Пречиста, лагідно всміхалася, йшла далі, не промовляючи й слова осуду. Проте ніхто не дав їй ані крихти, лише інколи п'яниці кидали в неї огризками кісток, маслаками.

Сльози жалю душили мене, і коли Мати Божа наблизилася, я вивернув усі свої кишені, поклавши до її долонь гроші, шматок хліба, цукерки, якісь папери, сірники. Коротше, в мене нічого не лишилося, все забрала вона.

І тоді Пречиста радісно засміялася і сказала:

— Пора!

І махнула рукою.

Зникли бараки. Щезли колючі дроти. Я стояв серед золотої ниви хлібів, а вгорі синіло веселе, чисте небо. Ні душі. Лише спів жайворонка у високості…

Того ж дня до мене завітали гості: прокурор Карагандинської області (молодий хлопець) і сам начальник табору Каплан з хвостом наглядачів.

— Ви подавали заяву про голодування? — запитав прокурор. — І коли?

— Вже десятий день, — пересохлими вустами відповів я.

— Чому ти не доповів мені? — суворо запитав Каплана прокурор. Той знизав плечима, поїдаючи мене лютим поглядом.

Прокурор розпитав, за що я отримав карцер, дав наказ перенести мене до бараку, покласти на розкладачці.

В бараку нікого не було. Я задрімав. І одразу ж відкрилося вражаюче видіння.

Я йшов у коридорі височенної в'язниці, стеля якої сягала неба. Під ногами була дзеркальна підлога, у якій віддзеркалювалася моя постать. Я здивувався, що вбрання на відбитку було білосніжним. Біля титанічних дверей, що самі собою почали відчинятися, відбиток випростався, став вертикально і я вражено зрозумів, що бачу Христа. На ньому переливався чистотою і променистістю хітон, на чолі замість тернового вінця квітували білі-пребілі лілеї. Він усміхнувся радісно, обняв мене і підняв руку, благословляючи.

Мене розбудив офіцер зв'язку. Запитавши прізвище, подав телеграму.

Я прочитав: «Верховний Суд звільнив тебе. Чекаємо додому. Батько».

Узгодженість видіння, снів і реальності була така захоплююча, що я ридав щасливими сльозами, посилаючи вдячні молитви Пречистій та Учителю…

Ось чому для мене Образ Христа завжди був не теологічною абстракцією, не ідеєю для суперечок чи сумнівів, а Живим Полум'ям, з якого брало силу і полум'я моєї душі.

Скептики скажуть: суб'єктивізм. Вони почнуть шукати певних психокомплексів, котрі десь незримо ввійшли до дитячої душі, а в пору біди й тиску проросли. Тобто, містичне зерно отримало для себе підходящий ґрунт.

Це не так. Я ніколи не був і не став містиком. Я критично ставився до всіх «священних» писань і навіть до Нового Завіту, бо ж «слово промовлене є лжа». До серця мені не лягали ні вікові, архаїчні ритуали, ні теологічні догми, ні страх віруючих перед Богом.

Навпаки, що більше я знайомився з потоком різних ідей, зв'язаних з постаттю Христа, негативних чи ортодоксальних, — то сильніше я відчував Його космічну реальність, Його життєвість.

Я збагнув нерушимо, що лише через Христа здійсниться все об'єднання людства і всієї сфери життя, і не лише людства Землі, а всіх сфер Космічного Розуму…

— Чому ж цього не сталося? — запитають мене скептики. — Допоки людям чекати? Якщо Христос з'явився тобі, чому він не з'являється всім іншим? Чим ти кращий від інших? Чому він допускає таке жорстоке запізнення? Гора муки росте до неба, а Господня Сила спокійно спостерігає за кривавою п'єсою тисячоліть. І якщо Він нерушима реальність Духу — то чому Його не відчувають так, як вітер, як зорі, як сонце, як квіти, хмари і повітря? Чому треба «доказувати» Його буття, Його історичність, Його божественність?

Запитання слушні, хто може заперечити це?

Проте народи світу здавна орієнтовані на пізнання містифікованої постаті Христа. Як і передбачав Він, людям показують: ось Він! І віруючі кидаються на примарний образ. І розчаровуються. Кажуть — Він у таємних кімнатах. Біжать — і бачать порожнечу. Обвішуються хрестами, обставляються кадилами, митрами, ризами, іконостасами, а потім руйнують все це… а потім знову реставрують, як це комічно відбувається нині…

Чому ніхто не поставив завдання: народам світу потрібен Живий Христос як Провідник до Бога. Чому ми задовольнилися мертвим, розіп'ятим? Чому зігнорували Воскреслого? Чому не прагнемо самі об'єднатися з Ним, а довіряємо це лукавим жерцям, котрі не можуть навіть між собою порозумітися?!

Хтось запитає: а тобі відкрилася істина про Христа? Ти відаєш Тайну Його Місії?

Я твердо скажу: ТАК. Коли я майже бігцем прямував від спец-табору до поїзда, щоб вернутися до рідних моїх, мені прочинилися двері до Правди Христової. Не одразу я збагнув, осягнув хвилююче відкриття, це триває вже майже півстоліття, але крок за кроком хмари забуття долаються, оголюється Вершина Гори, де жде мене Брат, Учитель і Батько. І я знаю, що одвіку був з Ним, у Ньому, бо Він відкрив, нарешті, Свою Тайну. І Звелів передати її людям, що я й роблю з великою радістю та тривогою.

Отже, головне питання Космоісторії: суть Заповіту Христа, суть Його Місії, котру він отримав від батька Небесного?!

Якщо Він став Людиною, пройшов по Землі, щось залишив людям — то це щось має бути дуже важливе, важливіше за все!

Так воно і є…